Перейти до змісту

← На головну

Музей Лесі Українки в Ялті

Меморіальний музей Лесі Українки в Ялті — один із головних осередків української культури, наукової та просвітницької роботи у Криму, заснований у садибі купчині Ліщинської (вул. Катерининська, 8), де поетеса проживала в 1897–1898 роках.

Огляд (Overview)

Ініціатива вшанування пам'яті Лесі Українки та створення її меморіального музею в Ялті започаткована в 1920-х роках науковцем Валентином Отамановським за сприяння Павла Горянського. У 1970-х роках до відновлення пам'яті поетеси долучилася активна українська громада (Микола Охріменко, Олексій Нирко, Остап Кіндрачук, Олександр Януш, Тетяна Цимбал), завдяки зусиллям яких у 1972 році було встановлено пам'ятник та меморіальну дошку.

Попри радянські обмеження (відкриття у 1976 році «Музею дореволюційної прогресивної російської та української культури»), у 1991 році до 120-річчя письменниці постала експозиція «Леся Українка і Крим», яка 10 вересня 1993 року отримала офіційний статус «Музею Лесі Українки» як відділу Ялтинського історико-літературного музею. До 10-річчя незалежності України (2001) за підтримки фонду «Відродження» була відкрита нова експозиція «Ломикамінь».

До 2014 року музей служив ключовим українознавчим осередком Південного берега Криму: при ньому діяли перша українська школа Ялти, бібліотека, народний театр «Сім Муз», проводилися фестиваль «Лесина осінь», конкурс «Кримська плеяда» та конкурси читців. Після російської окупації Криму в 2014 році музей опинився під загрозою закриття та ліквідації: будівлю було зачинено під приводом «аварійності» та «капітального ремонту», експозицію демонтовано та згодом зведено до двох тумб у сторонній виставці, а приміщення музею стали об'єктом кошторисних маніпуляцій окупаційної адміністрації.

Ключові деталі / Підтеми

  • Історія будівлі та ініціативи 1920-х і 1970-х років: Будинок зведений у 1889 році як флігель приватної садиби купчині Ліщинської на вул. Літкенса (нині Катерининська, 8). Восени 1925 року її оглянув Валентин Отамановський (директор Вінницької філії ВБУ) за допомогою Павла Горянського, клопочучи про збереження пам'ятних місць Лесі Українки та Степана Руданського. На початку 1970-х років виникла ініціативна група за участі Миколи Охріменка (учня поетеси), кобзарів Олексія Нирка та Остапа Кіндрачука; у 1972 році споруджено пам'ятник Лесі Українці.
  • Експозиція «Ломикамінь» (2001): Головна музейна концепція, розроблена професоркою Світланою Кочергою за підтримки фонду «Відродження». Метафора «ломикамінь» (так поетеса назвала гірський едельвейс) символізувала її незламну роль в українській культурі. Фонди містили прижиттєві видання, побутові речі родини Косачів, світлини, етнографічні матеріали та вироби народно-ужиткового мистецтва.
  • Осередок українського життя Ялти: Музей виступав науково-просвітницьким центром — тут працювала недільна та перша українська школа міста, відбувалися лекції Кримського гуманітарного інституту, засідання ВУТ «Просвіта», Союзу українок, клубу «Кримська кутя», вистави театру «Сім Муз» та щорічний фестиваль «Лесина осінь».
  • Проблема ремонту та аварійність (до 2014): Будівля не мала капітального ремонту понад 20 років (із середини 1980-х). Руйнівні зимові шторми та морози 2012 року погіршили стан даху, фасадів і перекриттів. Постанови Верховної Ради України (2010) щодо ремонту музею залишилися невиконаними центральними урядовими структурами.
  • Репресивна політика окупаційної влади (після 2014): З 2016 року музей зачинено для відвідувачів під приводом обвалу штукатурки. Експозицію вивезено, а до 2018 року від меморіального комплексу залишилися лише дві тумби у загальній міській виставці. Окупаційна «влада» (А. Ростенко, Л. Ковальчук, О. Челпанов) неодноразово виділяла кошти лише на переробку проектно-кошторисної документації (від 5 до 130 млн рублів), імітуючи реставраційні роботи. Засновники та Мінкульт України кваліфікували це як спробу витіснення української спадщини та можливе перепрофілювання у «музей російської культури».

Суперечності та відкриті питання

  • Представники окупаційної адміністрації Ялти (Л. Ковальчук, Ю. Рудник) стверджували, що закриття музею є тимчасовим заходом безпеки через руйнацію штукатурки, а реставрація включена до російської ФЦП. Натомість засновник музею Світлана Кочерга, проукраїнські активісти та Міністерство культури України наголошували на свідомому нищенні музею, відсутності реальних будівельних робіт та загрозі рейдерського захоплення будівлі чи її реконцептуалізації на користь пропагандиських міфів РФ.
  • Доля прижиттєвих видань творів Лесі Українки, унікального національного одягу та предметів побуту її родини після вивезення експозиції в 2016 році залишається невідомою.

Джерела та посилання