← На головну

Крим: шлях до України (1945—1954 рр.)

Опубліковано: 2019

П. В. Сацький

КРИМ

Шлях до України (1945-1954 pp.)

Монографія

Деревінський Василь Федорович, доктор історичних наук, професор, професор кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури; Зайцева Зінаїда Іванівна, доктор історичних наук, професор, професор кафедри політичних технологій ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»; Мищак Іван Миколайович, доктор історичних наук, професор, завідувач науково-організаційного відділу Інституту законодавства Верховної Ради України; Слюсаренко Анатолій Гнатович, доктор історичних наук, професор, професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Рекомендовано до друку рішенням Вченої Ради ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» Протокол № 10 від 30 травня 2019 р.

Сацький П. В. Крим: шлях до України (1945—1954 рр.): монографія /С-22 П. В. Сацький. — К.: КНЕУ, 2019. — 522, [2] с. ISBN 978-966-926-295-0

УДК 332.135(477+477.75)"1945/1954"

Розповсюджувати та тиражувати без офіційного дозволу КНЕУ імені Вадима Гетьмана забороняється

ISBN 978-966-926-295-0

© П. В. Сацький, 2019 © КНЕУ, 2019

The summary

The research analyzed the process of socioeconomic integration of the Crimean Peninsula (the Crimean Oblast of the Russian Soviet Federative Socialist Republic and Sevastopol until 1954) with the Ukrainian SSR. The author covered the period of fulfillment of two five-year socioeconomic development plans after the end of World War Two (1946 to 1950 and 1951 to 1955; the year 1954 was set as the upper chronological margin in the paper). A comprehensive analysis of basic factors determining the process of the Crimea’s socioeconomic integration with Ukraine adopted as the objective of the monographic study. The paper gives a critical analysis of multiple papers covering the condition of economy and social sphere of the Crimean Peninsula and southern areas of the Ukrainian SSR (up to 1954), implementation of socioeconomic development programs and their outcome. In that way, the objective and select the methods of the study could be defined. To enlarge upon the problem of socioeconomic integration of the Crimean Peninsula with the Ukrainian SSR, the monographic study employed a set of archival documents covering the activities of public and administrative authorities in the period from 1945 to 1954 in the Ukrainian SSR and the Crimea, economic organizations, etc. Abstraction of the main programs of socioeconomic development of the Crimean Peninsula and adjacent areas of the Ukrainian SSR oblasts was employed as the main methodological approach in the course of the study. The energy system development to encompass the Trans-Dnieper area, southern areas of the Ukrainian SSR and the Crimean Peninsula’s area as well as RSFSR’s Rostov Oblast took the lead among such programs. The programs of railroad and highway network development for communication between the Crimea and Ukraine were just as important. Implementation of the agricultural development strategy in the area of Ukraine’s southern and Crimean northern districts established the framework for forming the integral economic complex on the territory of southern Ukraine and the Crimea and solving the demographic problems in that region. In the monograph, the author analyzed the development and implementation of large-scale hydro-construction projects in the southern areas of the Ukrainian SSR and the Crimea and their relevance for forming the integral economic complex regional economic complex based in the Ukraine’s southern areas and the Crimea. Special attention was paid to the problems of establishing the mechanisms of managing the projects in the Ukraine’s southern areas and the Crimea within the conditions of Late-Stalin period’s vertically-integrated command and administrative system. The communist party and government institutions of the Ukrainian SSR were the most efficient in the functioning of those mechanisms, and in particular, in providing the labor and physical resources for large-scale projects and lobbying such projects in the Soviet Union’s top authorities. The implementation of the large-scale programs in the area of southern districts of the Ukrainian SSR and the Crimea established the framework for forming an integral economic complex based on that area and laid the groundwork for the political decision, adopted in 1954, to transfer the Crimean Peninsula from the Russian SFSR to the UkrSSR. In 1954, the UkrSSR leaders launched active measures to spur socioeconomic development of the peninsula and determine its place in the economy of both the Ukrainian SSR and the entire USSR.

Аннотация

В исследовании автор осуществил анализ процесса социально-экономической интеграции Крымского полуострова (Крымская область РСФСР и м. Севастополь до 1954 г.) с Украиной. В исследовании охвачен период выполнения двух пятилет- них планов социально-экономического развития после окончания Второй мировой войны (1946—1950 и 1951—1955 гг.). Верхней хронологической гранью исследо- ванияавтором был взят 1954 г., в котором Крымскую область и город Севастополь было передано из состава РСФСР в состав Украинской ССР. Целью монографичес- кого исследования является комплексный анализ основных факторов, которые определяли процесс социально-экономической интеграции Крыма с Украиной. В работе осуществлен критический анализ многочисленных работ в которых отраже- но состояние экономики и социальной сферы Крымского полуострова и южных районов Украинской ССР (в границах до 1954 г.), реализацию программ социально- экономического развития и их результаты. Это позволило определить задачи исс- ледования, избрать его методику. Для разработки проблемы социально- экономической интеграции Крымского полуострова с Украинской ССР в предлага- емом читателю монографическом исследовании был привлечен массив архивных документов освещающих работу органов власти и управления периода 1945—1954 гг. в Украинской ССР и в Крыму, хозяйственных организаций. При осуществлении исследования было применено в качестве главного методологического подхода абстрагирование основных программ экономического и социального развития Крымского полуострова, а также прилегающих к его территории областей Украин- ской ССР. Среди этих программ видное место занимало развитие энергетической системы, которая должна была охватить территорию Поднепровья, южные области УССР, территорию Крымского полуострова и Ростовскую область РСФСР. Не менее важное значение в процессе интеграции Крыма с Украинской ССР имели программы развития системы путей железнодорожного сообщения и строительство шоссейного сообщения, с помощью которых обеспечивались условия для комму- никации Крыма с Украиной. Реализация стратегии развития сельского хозяйства в регионе южных районов Украины и северных районов Крыма закладывала основы формирования целостного хозяйственного комплекса на территории юга Украины и Крыма и решения демографических проблем в регионе. Автором в монографии осуществлен анализ разработки и реализации масштабных проектов гидростроите- льства в южных районах УССР и в Крыму и их значение для формирования цело- стного хозяйственного комплекса на территориальной основе юга Украины и Кры- ма. Особое внимание посвящено проблематике формирования в условиях вертика- льно интегрированной командно-административной системы позднесталинського периода механизмов управления проектами в южных районах Украины и в Крыму. Наиболее эффективными в обеспечении функционирования этих управленческих механизмов, по выводам автора исследования, были партийные и правительствен- ные учреждения Украинской ССР, в частности, в обеспечении реализации крупных проектов путем мобилизации трудовых и материальных ресурсов, при лоббирова- нии интересов этих проектов в высших органах власти Советского Союза. В про- цессе реализации масштабных программ в на территории южных районов Украин- ской ССР и в Крыму было заложено основы для формирования целостного хозяйс- твенного комплекса и созданы предпосылки для принятия в 1954 г. политического решения о передаче Крымского полуострова из состава РСФСР в состав УССР. В 1954 г. руководство УССР развернуло активную работу, направленную по оживле- нию социально-экономического развития полуострова и определению его места в экономике как Украинская ССР так и СССР в целом.

Анотація

У дослідженні здійснено аналіз процесу соціально-економічної інтеграції Кримського півострова (Кримська область РРФСР і м. Севастополь до 1954 р.) із Українською РСР. Автором охоплено період виконання двох п’ятирічних планів соціально-економічного розвитку після завершення Другої світової війни (1946— 1950 і 1951—1955 рр., у роботі за верхню хронологічну межу встановлено 1954 р.). За мету монографічного дослідження було поставлено здійснити ком- плексний аналіз основних чинників які визначали процес соціально-економічної інтеграції Криму із Україною. У роботі здійснено критичний аналіз численних робіт у яких висвітлено стан економіки й соціальної сфери Кримського півостро- ва й південних районів Української РСР (у межах до 1954 р.), реалізацію програм соціально-економічного розвитку та їх результати. Це дало змогу визначити за- вдання дослідження і обрати його методику. Для розробки проблеми соціально- економічної інтеграції Кримського півострова із Українською РСР у монографіч- ному дослідженні було залучено масив архівних документів які висвітлюють роботу органів влади і управління періоду 1945—1954 рр. в Українській РСР і у Криму, господарських організацій тощо. При здійсненні дослідження було засто- совано в якості головного методологічного підходу абстрагування основних про- грам економічного і соціального розвитку Кримського півострова, а також приле- глих до його території областей Української РСР. Серед цих програм чільне міс- це займала розбудова енергетичної системи, яка мала охопити Подніпров’я, пів- денні області УРСР і територію Кримського півострова та Ростовську область РРФСР. Не менш вагоме значення у процесі інтеграції Криму із Українською РСР мали програми розвитку системи шляхів залізничного сполучення і будівництво шосейного сполучення, якими забезпечено комунікацію Криму із Україною. Реа- лізація стратегії розвитку сільського господарства у регіоні південних районів України і північних районів Криму закладала основи формування цілісного гос- подарського комплексу на території півдня України і Криму й вирішення демо- графічних проблем у цьому регіоні. Автором у монографії здійснено аналіз роз- робки й реалізації масштабних проектів гідробудівництва в південних районах УРСР і в Криму та їх значення для формування цілісного господарського ком- плексу на територіальній основі півдня України і Криму. Особливу увагу присвя- чено проблематиці формування в умовах вертикально інтегрованої командно- адміністративної системи пізньосталінського періоду механізмів управління про- ектами в південних районах України і у Криму. Найбільш ефективними у функ- ціонуванні цих механізмів були партійні та урядові інституції Української РСР, зокрема, у забезпеченні реалізації крупних проектів трудовими і матеріальними ресурсами, при лобіюванні інтересів цих проектів у вищих органах влади Радян- ського Союзу. Реалізація масштабних програм у регіоні південних районів Укра- їнської РСР і в Криму заклала основи для формування цілісного господарського комплексу на цій територіальній основі та створила передумови для прийняття 1954 р. політичного рішення щодо передачі Кримського півострова зі складу РРФСР до складу УРСР. У 1954 р. керівництво УРСР розгорнуло активну роботу спрямовану на пожвавлення соціально-економічного розвитку півострова й ви- значення його місця в економіці як Української РСР так і СРСР в цілому.

Умовні скорочення:

АН СРСР – Академія наук СРСР.

АН УРСР – Академія наук УРСР.

ВКП(б) – Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків).

ВЛКСМ – Всесоюзний Ленінський Комуністичний Союз молоді.

ВЧ – високочастотна лінія (урядового зв’язку).

ГУШосДор МВС СРСР – Головне управління шосейних доріг Мініс- терства внутрішніх справ СРСР.

ДАХО – Державний архів Херсонської області.

Каховской ГЕС – Каховська гідроелектростанція.

КПУ – Комуністична партія України.

МТС – машинно-тракторна станція.

ЦДАГО України – Центральний державний архів громадських об’єднань України.

ЦДАВО України – Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.

ЦК КП(б)У – Центральний Комітет Комуністичної партії (більшовиків) України.

ЗМІСТ

Вступ .. .. 9 РОЗДІЛ 1. Історіографія і джерельна база дослідження .......26 1.1. Стан висвітлення проблеми єднання Криму з Україною ... .. 26 1.2. Джерельна база дослідження . .. 60 РОЗДІЛ 2. Розбудова економічного потенціалу Подніп- ров’я і південних регіонів УРСР як передумова господарсь- кого відродження Криму..... ... 68 2.1. Політика у сфері відновлення енергетики й інтегра- ція Криму із Україною .. ... 68 2.2. Програми аграрного освоєння південних регіонів УРСР . ..111 2.3. Стратегія розвитку транспорту і шляхів сполучення УРСР і Криму.. ..139 2.4. Рибна промисловість в економіці Криму й України.....215 2.5. Трудові ресурси Криму й України .... ..227 РОЗДІЛ 3. Формування цілісного господарського ком- плексу південних регіонів України і Криму ...... ... 241 3.1. Проблема будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів .... ... 241 3.2. Ресурсне забезпечення будівництва каналів....... .... 304 3.3. Трудові ресурси Криму і будівництво Північно- Кримського каналу.... ..348 3.4. Будівництво Каховської ГЕС і створення Південно- го енергорайону .... ... 382 3.5. Спорудження Верхньо-Інгулецької і Нижньо- Інгулецької систем зрошування Півдня України ...................... 393 РОЗДІЛ 4. Місце Кримського півострова у господарсь- кому комплексі СРСР в нових політичних реаліях 1953– 1954 рр. ... .404 4.1. Демографічні засади розвитку сільського господар- ства у Криму....... .404 4.2. Капітальні вкладення і їх освоєння в Криму у 1953 р. як передумова інтеграції півострова із УРСР .411 4.3. Спроба переформатування партійно-штатної струк- тури у процесі інтеграції Криму із УРСР. .434 4.4. Заходи керівництва УРСР спрямовані на приско- рення розвитку сільського господарства на Кримському півострові ... .444 4.5. Радянська стратегія розвитку нафтогазової проми- словості УРСР в південних районах і нафтогазовий ком- плекс Криму ... .468 4.6. Відбудова міста Севастополя і лобістські заходи керівництва УРСР.. .483 Висновки... .494 Використані джерела і література .... ..507

Вступ

На фоні битв у сфері міжнародного права проти анексії Ро- сійською Федерацією українського Криму у 2014 р. постає актуальність недопущення зникнення цього питання із поряд- ку денного в усіх гуманітарних сферах. Дослідження процесу соціально-економічної інтеграції півострова із Україною у період до прийняття правового рішення про передачу Криму до складу УРСР у 1954 р. відкриває можливості для визначен- ня основних складових забезпечення розвитку економіки Чо- рноморського регіону, Кримського півострова і південних ра- йонів України. Географічно Кримський півострів розташова- ний таким чином, що його північна частина за своїми кліма- тичними і ландшафтними характеристиками є схожою із ха- рактеристиками південних регіонів материкової частини України. Це заклало передумови для формування цілісного господарського комплексу і цей процес пожвавився у ході ре- алізації політики відбудови економіки і соціальної сфери в Радянському Союзі після завершення Другої світової війни. Основні програми по відбудові економіки і соціальної сфери в європейській частині СРСР, яка зазнала окупації у роки Дру- гої світової війни, було втілено в життя протягом реалізації першого (1946-1950 рр.) та другого (1951-1955 рр.) повоєнних п’ятирічних планів.

Отже, основними географічними межами дослідження слід означити територію Кримського півострова і прилеглих до нього Херсонської та Запорізької областей України. Зважаючи на велике значення в якості бази по забепеченню трудовими і матеріальними ресурсами програм соціально-економічного розвитку Криму і південних районів Української РСР, слід в окремих аспектах дослідження географічні межі розглядати більш широко, а саме всю територію України.

Відповідно, хронологічні межі дослідження слід означити від 1945 р., а саме цього року було утворено Кримську об- ласть у складі РРФСР і до 1954 р., коли було Кримську об- ласть передано зі складу РРФСР до складу УРСР. Стан трудо- вих ресурсів та економіки Криму і південних областей Украї- ни напередодні реалізації програм першого повоєнного п’ятирічного плану, у 1945 р., потребує окремої уваги і цим

обумовлюється нижня межа хронологічних рамок досліджен- ня. У 1954 р., після оформлення де-юре акту передачі Крим- ського півострова зі складу РРФСР до складу УРСР, було за- початковано реалізацію ряду програм соціально-економічного розвитку, які мали визначити місце півострова як у соціально- економічному комплексі України, так і Радянського Союзу в цілому.

Адміністративні межі республік СРСР не завжди відобра- жали економічне районування держави. Власне, ці межі вста- новлювалися паралельно із процесом утворення Радянського Союзу й їх корегування здійснювалося із етнічних та політич- них міркувань. Проте становлення командно-адміністративної системи в СРСР і формування правлячої партії ВКП(б) (із 1952 р. КПРС) на унітарних засадах заклало підвалини для створення цілісного вертикально інтегрованого механізму управління економічними і соціальними процесами. Тому межі між республіками втратили своє економічне значення. Так, в складі Української РСР указом Президії Верховної Ра- ди СРСР від 30 березня 1944 р. було утворено Херсонську об- ласть, яка безпосередньо межувала із Кримською Автоном- ною Радянською Соціалістичною Республікою в складі РРФСР. Вже 30 червня 1945 р. після депортації представників корінних народів із території Кримського півострова указом Президії Верховної Ради СРСР було ліквідовано Кримську АРСР і утворено Кримську область у складі РРФСР.

В управлінні економічними процесами в СРСР ключову роль відгравала правляча партія, в УРСР КП(б)У як її складова. Домінуюча роль у здійсненні економічної політики в СРСР за правлячою партією встановилась у результаті розбудови густої мережі її структур, котра охоплювала всі адміністративні оди- ниці, а також будь-які групи людей, об’єднані за професійни- ми, територіальними та іншими ознаками. Становлення такої партійної структури давало змогу для неї виконувати функцію надійного механізму обліку й мобілізації трудових ресурсів будь-якої кваліфікації, які за потреби партія мобілізовувала на потреби масштабних будівництв тощо. Партійні структури та- кож здійснювали контроль трудових ресурсів на будівництвах і виробництвах завдяки утвореним партійним організаціям, які продовжували проводити облік трудових ресурсів, котрі були членами правлячої партії, а також тих, які могли стати її потен- ційними членами. Водночас контроль здійснювався цими пар- тійними активістами в партійних організаціях і над кадровими ресурсами, які не були членами партії.

Після завершення Другої світової війни у 1945 р. на тери- торії європейської частини СРСР яка перебувала у зоні бойо- вих дій, зокрема й Української РСР, розгортається політика соціально-економічної відбудови. Ця політика радянської влади отримала офіційно і в науковій літературі назву «відбу- дова народного господарства». В період після завершення війни управління матеріальними, трудовими й фінансовими ресурсами в СРСР носило командно-адміністративний харак- тер і мало вертикально інтегровану структуру. Даний підхід до управління соціально-економічною політикою обумовлю- вався політичними мотивами радянського керівництва у коро- ткий період здобути перевагу в базових галузях виробництва над країнами Заходу, які Радянський Союз вважав своїм поте- нційним противником. При цьому СРСР прагнув досягнути високих економічних показників спираючись здебільшого на власну ресурсну базу, а тому посилювалась необхідність мак- симально централізованого характеру мобілізації й розподілу ресурсів. За відповідних умов здійснення політики соціально- економічного розвитку особливого значення у її реалізації на- бували підходи до управління матеріальними і трудовими ре- сурсами на регіональному рівні.

Аграрний характер господарства степової ландшафтної зо- ни обумовлював потребу розукрупнення адміністративних одиниць. Так, у доповідній записці до Секретаря ЦК КП(б)У щодо розукрупнення Велико-Олександрівськог, Велико- Лепетихського і Каховського районів Херсонської області, надісланій Секретарем Херсонського обкому КП(б)У А. Фе- доровим і Головою виконкому Херсонської Облради депута- тів трудящих Ф. Пасенченком, було викладено обґрунтування необхідності розукрупнення районів. В цьому обґрунтуванні зазначалося, що значна частина колгоспів, МТС і радгоспів віддалені від райцентрів на 50-60 км., що ускладнювало мож- ливість оперативного керівництва сільським господарством. У доповідній доволі цікавим є формулювання обґрунтування необхідності розукрупнення районів та зміни адміністратив- них меж: «З метою наближення партійного, радянського кері- вництва колгоспами, МТС та їх організаційно-господарського укріплення…». Фактично, адміністративно-територіальний устрій в цьому регіоні обумовлювався потребами раціоналіза- ції можливостей оперативного управління сільським госпо- дарством¹. У цій же доповідній записці було поставлено пи- тання про включення до складу Херсонської області Снігурів- ського району, який належав до адміністративних меж Мико- лаївської області. Мотивація полягала у тому, що Снігурівсь- кий район був розташований на відстані 35 км. від Херсона і на відстані 100 км. від Миколаєва. А також логістичними осо- бливостями цієї адміністративної одиниці, а саме, що автогу- жове сполучення із північними районами Херсонської області на правобережжі Дніпра проходило територією цього району². Отже, основними мотивами для зміни адміністративних меж областей та районів у степовому регіоні було означено саме логістичні особливості забезпечення умов управління сільсь- ким господарством.

Проблематика соціально-економічного розвитку регіонів у радянський період не мала належного відображення в науко- вій літературі. Усі дослідження, які стосувалися розвитку окремих регіонів, переважно розглядали напрямки цього роз- витку і регіональних програм у контексті згальносоюзних. Вочевидь це було пов’язано із надмірно централізованим ха- рактером управління соціально-економічною політикою в СРСР у період після Другої світової війни і частим нехтуван- ням при плануванні програм розвитку регіональних особливо- стей. Зокрема, проблема стану трудових ресурсів у регіонах, як свідчать дані ділових нарад, часто розглядалась поверхне- во, беручи до уваги винятково кількісні показники працездат- ного населення. Труднощі й мало прогнозовані в умовах ко- мандно-адміністративної системи наслідки такого підходу до обліку й управління трудовими ресурсами часто обумовлюва- ли потребу в прийнятті політичних рішень, які мали вплив на соціально-економічний стан на значну часову перспективу. Як вказують документи ділового обігу періоду після Другої сві- тової війни в Українській РСР у залученні трудових ресурсів до реалізації програм соціально-економічного розвитку в ке- рівництва України було чітко виражене прагнення застосову- вати регіональні підходи до їх вивчення, обліку й визначення перспектив використання.

Характер політики відбудови в УРСР визначала ще й іде- ологічна складова. Радянська політика передбачала забезпе- чення максимально рівномірного розвитку промисловості й зростання чисельності пролетаріату, тобто, найманих пра- цівників, які були відчужені від власності на засоби вироб- ництва. В аналогічному відношенні щодо засобів виробницт- ва із працівниками промислових підприємств були і праців- ники колективних селянських господарств (далі – колгоспів) і радянських господарств (далі – радгоспів) в селі. Це мало закладати надійну соціальну базу для радянського режиму в СРСР. Також у Радянського Союзу була нагальною потреба у швидкому економічному розвитку прикордонних регіонів задля створення умов для збільшення їх заселеності, розмі- щення значних військових контингентів й створення умов для активізації торгівельних відносин та поширення еконо- мічного впливу на прикордонні із СРСР країни Європи. В УРСР також була доволі складна соціально-політична ситуа- ція, для контролю за якою у радянського керівництва відчу- валась потреба в надійному й регіонально рівномірному еко- номічному розвитку. Причому складна ситуація була не ли- ше для західних областей УРСР, а також складалась загроза і для південних районів РРФСР (із Кримом включно) у зв’язку із реалізацією США політики стримування в Туреччині й Греції. Для протистояння політиці США в Туреччині також і в УРСР Центральний Комітет КП(б)У намагався готувати заходи, зокрема, дипломатичного характеру, для чого було у 1947 р. здійснено запит до Державної одена Леніна Бібліоте- ки СРСР імені Леніна в Москві із проханням підготувати ін- формаційну довідку про українсько-турецькі відносини 1920-1922 рр. і, як було зазначено, особливо важливим було отримати інформацію про договір між УСРР і Туреччиною 1922 р.³ Слід відзначити, що у 1944 р. було створено Мініс- терство закордонних справ УРСР і формально республіка мала змогу здійснювати зовнішню політику як суб’єкт між- народних відносин.

В СРСР після Другої світової війни за умов командно- адміністративної планової економіки особливого значення набуває підхід до відбудови господарства на основі терито- ріально-виробничих комплексів (вузлів). Особливістю цього підходу в СРСР пізньосталінського періоду було те, що від- будову господарства слід було здійснювати паралельно із процесом його переходу від мілітаризації економіки, яка бу- ла наслідком недавніх умов війни, до економіки мирного ча- су. При цьому, економіка мала бути конкурентоздатною у світовому розподілі праці за основними ключовими показ- никами і складати конкуренцію економічному потенціалу США, на чому регулярно наголошувалося радянськими полі- тичними діячами. Радянський Уряд у розбудові конкуренто- здатної економіки був обмеженим у часі в зв’язку із стрім- кими змінами політичної ситуації в світі, розгортанням «хо- лодної війни» й переходом від економічного суперництва із Заходом до політичного протистояння від 1947 р. Тому ре- зультати за ключовими економічними показниками мали бу- ти отримані у найкоротші строки із залученням мінімальних ресурсів.

Особливістю розміщення продуктивних сил СРСР після Другої світової війни була диспропорція між концентрацією ресурсів у східних районах Радянського Союзу і в європейсь- кій частині країни. В результаті евакуації виробничих ком- плексів у роки Другої світової війни в Європейській частині країни, зокрема і на території Української РСР, у перші роки після завершення війни була відчутною нестача як трудових ресурсів, так і виробничих потужностей, котрі було зруйнова- но чи евакуйовано у східні райони в роки війни. Отже, відбу- дова економіки Української РСР мала відбуватися в умовах обмежених можливостей по використанню трудових і матері- альних ресурсів та виробничих потужностей. Цей фактор обумовлював відповідні особливості характеру і підходів до відбудови економіки Української РСР. Після завершення вій- ни соціально-економічний розвиток Радянського Союзу від- бувався за п’ятирічними планами. Зокрема, у повоєнну п’ятирічку (1946-1950 рр.) радянським керівництвом активно просувається ідея максимального використання місцевих ре- сурсів республіки й мінімізації використання ресурсів із ін- ших республік СРСР. При цьому зберігався традиційний ко- мандно-адміністративний принцип організації управління економікою, при якому матеріальні й трудові ресурси розпо- ділялися й управлялися за вертикальним принципом на рівні міністерств. Мінімізувати труднощі адміністративного харак- теру й оперативно здійснювати мобілізацію матеріальних і трудових ресурсів могли лише структури правлячої в СРСР Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків) (далі – ВКП(б)), в Українській РСР Комуністичної партії (більшови- ків) України (далі – КП(б)У).

Економічне піднесення Криму історично було пов’язане із розвитком його вертикальних зв’язків завдяки транспортній логістиці по річці Дніпро у північному напрямку аж до регіо- ну Балтійського моря. Не даремно у 1950-ті рр. в СРСР розро- блявся проект сполучення каналами Чорного і Балтійського морів. В цілому, Кримський півострів мав зайняти своє місце в системі поєднання найбільших водних артерій європейської частини СРСР і морів, якими вона омивалась. Проте цей план носив волюнтаристський характер і тому його не було втілено у життя.

Однією із ключових складових процесу інтеграції Криму із Україною після закінчення Другої світової війни стає будів- ництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму. Це будівництво мало вирішити три ключові питання для створення передумов пожвавлення економічного розвитку України і Кримського півострова (до 1954 р.): зро- шування земель, придатних для сільського господарства, за- безпечення виробництва електроенергії у необхідних для роз- витку господарства обсягах, а також створення умов для суд- ноплавства Дніпром. Крім цього, розглядалися також перспе- ктиви розвитку рибного господарства Дніпра та інших водних ресурсів у зоні будівництва системи зрошування. Будівництво цих каналів і системи зрошування південних районів УРСР і північних районів Криму, яке було ініційовано постановою Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 вересня 1950 р., ста- ло продовженням реалізації проектів по розвитку енергетики і сільського господарства в південних регіонах України. Влас- не, цей розвиток і заклав підвалини для господарського осво- єння занепалого в результаті війни і депортації корінних на- родів Кримського півострова.

Проте будівництво Південно-Українського і Північно- Кримського каналів було фактично відкладено у результаті спорів щодо варіанту зрошування: самотічного чи машин- ного. Незважаючи на відкладення будівництва каналів, пи- тання про сполучення Дніпра із Балтійським морем продо- вжувало пророблятися Академією наук УРСР і СРСР. Так, у доповідній записці Академії наук Українського РСР за підписом її Президента О. В. Палладіна Першому Секрета- рю ЦК КПУ О. І. Кириченку від 8 березня 1954 р. порушу- валося питання «повного використання ресурсів річки Дніпро». Під повним використанням ресурсів Дніпра мало- ся на увазі їх експлуатація для виробництва електроенергії, зрошування земель, а також створення наскрізного водного шляху Балтійське море-Чорне море. У доповідній записці вказувалося, що ця проблема охоплювала декілька респуб- лік СРСР і, відповідно, наголошувалося на необхідності створення єдиного координаційного центру по її розробці, а також урядового доручення щодо створення проекту всього комплексу об’єктів^4. Доповідна записка містила додаток за № 7, присвячений проблемам використання водних ре- сурсів басейну Дніпра. Цей додаток містив принципові політичні обґрунтування доцільності створення такого наскрізного водного каналу між морями і розробкою цієї проблематики займався Інститут гідрології та гідротехніки АН УРСР.

У додатку до Доповідної записки вказувалося, що будів- ництво такого наскрізного водного шляху матиме велике господарське значення для УРСР, Білоруської РСР, Литовсь- кої РСР, Латвійської РСР і частково РРФСР, а також в міжнародних транспортних зв’язків СРСР. При цьому наго- лошувалося й на тому, що Дніпро повністю знаходиться в межах СРСР і це є принциповою перевагою⁵. Очевидно пе- ревага полягла в можливостях для СРСР як планувати будів- ництво без узгодження із будь-якою іншою стороною, так і експлуатувати наскрізний водний шлях та регулювати ван- тажопотоки ним.

Ще одне вагоме значення розвитку наскрізного шляху на основі Дніпра, яке відзначалося у Доповідній записці Академії наук УРСР, було визначено, поряд із будівництвом електро- станцій, зрошуванням територій та можливостями їх аграрно- го освоєння, будівництво міжбасейнових воднотранспортних шляхів. В якості можливого проекту наводився Дніпро- Бузький канал, котрий, як зазначено у документі, вже на той час відігравав вагому роль у транспортному сполученні між СРСР і Польщею, оскільки ним транспортувалися масові ван- тажі: такі як руда і вугілля⁶. Варто відзначити, що у цей періоду більшість вугілля СРСР імпортував саме із Польщі, а тому від можливостей його транспортування у значній мірі залежав розвиток промисловості на території УРСР. У зв’язку із викладеними АН УРСР пропозиціями по проблематиці пов- ного використання водних ресурсів Дніпра, було запропоно- вано, щоб АН СРСР очолила науково-пошукові роботи, го- ловним напрямком яких слід було, за пропозицією, визначити економічне обґрунтування транспортного освоєння й експлуа- тації міжбасейнових шляхів та розвиток електроенергетики. Також було запропоновано доручити загальносоюзним Міністерствам електростанцій і електропромисловості, сільського господарства, морського і річкового флоту розро- бити схему комплексного використання водних ресурсів Дніпра⁷.

На даному етапі рекомендації АН УРСР щодо створення цього наскрізного водного шляху на основі русла Дніпра за- лишалися теоретичними розробками на фоні зміни пріори- тетів для СРСР у сфері соціально-економічного розвитку. Зо- крема, уряд і правляча партія відходять від політики крупних будівництв і звертають особливу увагу на розвиток галузей по забезпеченню умов для виробництва товарів широкого вжит- ку. Проте пропозиції АН УРСР говорять нам про вагоме стра- тегічне значення ідеї такого шляху, яке їй надавалося до 1954 р. Фрагмент у довідці про необхідність економічного обґрунтування розвитку між- басейнових водних артерій го- ворить нам про те, що будівництво цього водного шляху було питанням обґрунтованим політичними мотивами, проте воно потребувало ще й економічного обґрунтування.

Проекти сполучення наскрізним водним шляхом Балтійсь- кого і Чорного морів лишилися теоретичними розробками. Очевидно, їх не було реалізовано із-за фінансової та ресурсної затратності, яка не могла бути компенсована економічним ефектом від втілення проекту в життя. Проте важливо відзна- чити посилену увагу до цієї ідеї радянського керівництва у пізньосталінський період і одразу після смерті Й. Сталіна й значні затрати на розроблення проектів такого сполучення. Зокрема, слід звернути увагу на значення Дніпра у цих проек- тах як ключової водної артерії європейської частини СРСР і геополітичного зв’язку Криму із Україною як стратегічного фактору із прив’язкою до стратегічного значення Дніпра.

У подальшому шляхом аналізу стратегічних планів СРСР і конкретних проблемних ситуацій, які виникали у процесі реа- лізації цих планів, буде розкрито основні стратегічні напрям- ки, які забезпечили передумови для виникнення цілісного го- сподарського комплексу на територіальній основі південних районів України і Криму, який, у свою чергу, був тісно пов'я- заний логістично й енергетично із крупними промисловими центрами УРСР, в першу чергу із Подніпров’ям, Донбасом, Харковом і Києвом.

Метою дослідження є аналіз передумов основних чинни- ків, які визначали соціально-економічну інтеграцію Кримсь- кого півострова із Україною у процесі відбудови економіки після завершення Другої світововї війни.

В рамках цього дослідження планується виконати такі за- вдання:

– дослідити стратегію керівництва СРСР і УРСР у віднов- ленні енергетичних потужностей України та напрямки її реа- лізації у південних районах республіки;

– проналізувати стан соціально-економічного розвитку пі- вденних районів УРСР і проекти розбудови сільського госпо- драства;

– дослідити стратегічні напрямки розвитку залізничного і водного транспорту та шляхів автомобільного сполучення і роль їх реалізації у формуванні єдиного господарського ком- плексу південних районів України і Кримського півострова;

– вивчити соціальне становище трудових ресурсів у Крим- ській області напередодні її включення до складу УРСР;

– проаналізувати практику адміністративного забезпечен- ня будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму;

– провести комплексне дослідження процесів ресурсного забезпечення будівництва об’єктів Південно-Українського і Північно-Кримського каналів (проектне, наукове, фінансове);

– розкрити процес мобілізації трудових ресурсів для реалі- зації проектів будівництва каналів і системи зрошування та роль у здійсненні цієї політики керівництва УРСР;

– дослідити роль будівництва Каховської ГЕС у форму- ванні Південного енергорайону й соціально-економічної інте- грації Кримського півострова із Україною;

– проаналізувати розміри капіталовкладень та ефектив- ність їх освоєння в соціально-економічну систему Криму на- передодні включення півострова до складу УРСР;

– провести дослідження процесу реалізації демографічної політики в Криму у перший рік після входження до складу України;

– дослідити систему заходів керівництва УРСР щодо фор- мування цілісної стратегії розвитку аграрного сектора Крим- ського півострова після його входження до складу України;

– здійснити аналіз роботи керівництва УРСР по забезпе- ченню умов для відбудови міста Севастополя.

Командно-адміністративна система управління, яка пану- вала в СРСР пізньосталінського періоду за своїм механізмом функціонування перешкоджала соціально-економічному роз- витку на місцевому рівні. Фактично отримували перспективи розвитку найбільш пріоритетні для держави галузі промисло- вості, причому це були здебільшого підприємства союзного підпорядкування. Саме ці підприємства першочергово забез- печувалися фінансуванням і постачанням матеріалів та трудо- вими ресурсами. Так само першочергово забезпечувалися всіма необхідними ресурсами і будівництва підприємств і їхнього житлового фонду союзного підпорядкування. Особ- ливість більш результативної політики у здійсненні будів- ництва житлового фонду в Дніпропетровській області відзна- чав Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов на нараді із сек- ретарями обкомів, яка проходила 13-14 вересня 1948 р. Так секретареві Дніпропетровського обкому Л. Брєжнєву він за- значав, що там, де житлове будівництво проводиться Союз- ними Міністерства і на нього мають найменший вплив місцеві організації, роботи ведуться успішно. Там же, де будівництво місцевого значення і успіх залежить від обкомів і облвикон- комів, робота здійснюється провально⁸. На тій же нараді Перший секретар Запорізького обкому КП(б)У Г. Єнютін від- значав, що промисловість області виконала за півроку план на 110%, проте дуже погано працювала промисловість респуб- ліканського і районного підпорядкування. Водночас він від- значав, що в Запоріжжі підприємствами республіканського і районного підпорядкування план було перевиконано, але він недовиконувався підприємствами у Мелітополі та інших міс- тах. Він же і зробив висновок, що питанням розвитку респуб- ліканської і районної промисловості мають займатися не лише обкоми партії, а й відповідні міністерства та відомства, оскільки республіканська і районна промисловість погано по- стачається⁹. Дане положення із доповіді Г. Єнютіна вказує на таку особливість вертикально інтегрованої системи управлін- ня економікою СРСР як централізоване розподілення ма- теріальних, фінансових і трудових ресурсів між відомствами, які, у свою чергу, мали повноваження їх розподіляти на здійснення капітальних вкладень у будівництво і розвиток підприємств, що були їм підпорядковані. Відповідно розподіл здійснювався переважно на користь тих підприємств, які мог- ли швидше давати результат і на яких було більш легко освоювати фонди. У тому числі мав велике значення і регіо- нальний фактор, а саме розміщення підприємств, наявність місцевих можливостей залучення ресурсної бази як енерге- тичної, так і сировинної, а також трудових ресурсів. Недарма Г. Єнютін у своїй доповіді відзначав, що добре працює про- мисловість республіканського і районного підпорядкування в Запорізькій області лише в адміністративному й індустріаль- ному центрі області-місті Запоріжжі.

Водночас, на різних рівнях партійної й радянської ієрархії управління наголошувалося на необхідності максимального використання місцевих ресурсів й підвищення ефективності управління на місцевому рівні. Характерним прикладом регіональної специфіки капітального промислового будів- ництва була відбудова Херсонського нафтопереробного заво- ду. На його відбудову, за даними листа Першого секретаря Херсонського обкому КП(б)У А. Федорова до Першого Сек- ретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова, протягом 1944-1946 рр. Міністерством нафтової промисловості південних і західних районів СРСР здійснювалося фінансування у незначних обся- гах. У четвертому кварталі 1944 р. було освоєно 520 тис. кар- бованців, а у 1945 р. було виділено і освоєно 850 тис. карбо- ванців, в 1946 р. 900 тис. карбованців. За такого фінансування відбудови заводу, як зазначає секретар обкому, іще 1944 р. було зібрано колектив будівельників у 300 чоловік й залучено внутрішньозаводські й місцеві ресурси будівельних ма- теріалів¹⁰. Колектив будівельників було набрано за принци- пом організаційного набору, який, фактично, здійснювався структурами правлячої КП(б)У на місцевому рівні із застосу- ванням адміністративного ресурсу.

Відбудова підприємств союзного підпорядкування здійснювалась із максимальним залученням місцевих ресурсів доволі успішно. Слід відзначити, що Херсонська область, на відміну від Запорізької й Дніпропетровської, мала доволі об- меженні місцеві можливості для соціально-економічного ро- звитку, зокрема і енергетичні та трудові. Від 1 жовтня 1947 р. будівництво Херсонського нафтопереробного заводу було пе- реведено у розряд понадлімітного і на нього на 1948 р. Міністерством нафтової промисловості південних і західних районів СРСР було виділено 10 млн. карбованців. Проте їх уже в січні цього ж року було знято і залишено лише 500 тис. карбованців. Із цим питанням звертався Перший секретар Херсонського обкому А. Федоров до Ради Міністрів СРСР і до Першого Секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова за підтрим- кою. Рішенням Ради Міністрів СРСР на відбудову Херсонсь- кого нафтопереробного заводу було виділено на 1948 р. 3,7 млн. карбованців¹¹. Даний епізод є характерним прикла- дом лобіювання партійними керівниками обласного рівня, які фактично уособлювали владу на місцях, на території обла- стей, котрі перебували в їхньому підпорядкуванні, підприємств, у тому числі й союзного підпорядкування.

У контексті аналізу передумов передачі Криму до складу УРСР у 1954 р. і соціально-економічного розвитку півострова особливу вагу слід звернути на розвиток Херсонської області УРСР, яка ставала базою для забезпечення умов піднесення еко- номіки й соціальної сфери Кримського півострова. Заселення і соціально-економічний розвиток Херсонської області для СРСР після Другої світової війни мав велике значення як регіону із перспективами аграрного розвитку. Цю область в УРСР було утворено в 1944 р. і, фактично, таким чином було закладено адміністративні підвалини для формування окремого економіч- ного району із своєю регіональною специфікою. В Херсонській області у перші роки після завершення війни було заплановано відродження і соціально-економічний розвиток на базі сільсько- го господарства. Реалізація таких планів була відображена в до- повідній записці на ім’я Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Ка- гановича від голови виконавчого комітету Херсонської обласної ради депутатів трудящих Ф. Пасенченко і Першого секретаря Херсонського обкому КП(б)У А. Федорова з наголосом на необ- хідності здійснення робіт по меліорації й механізації сільського господарства області¹². Неодноразово відзначалося, що природ- но-кліматичні умови для ведення сільського господарства в Хер- сонській області і у північних районах Криму є подібними і, відповідно, питання по створенню умов для його відродження в Криму і в Херсонській області має розглядатися комплексно¹³. Особлива увага також приділялась питанню сільськогоспо- дарського будівництва у Херсонській області, що мало створити умови для кадрового забезпечення цієї галузі. Так обласне управління сільського господарства на 1947 р. запланувало будівництво 2300 житлових будинків, 899 господарських будов колгоспів, 151 підприємство по виробництву будівельних ма- теріалів і 22 столярні майстерні. Управління у справах сільсько- го і колгоспного будівництва при Раді Міністрів УРСР затверди- ло на 1947 р. по Херсонській області будівництво житлових бу- динків і господарських будов у представлених обласним управ- лінням обсягах, але збільшило до 156 кількість об’єктів ‒ підприємств по виробництву будівельних матеріалів і до 55 об’єктів ‒ столярних майстерень¹⁴. Ці дані говорять про праг- нення надалі нарощувати виробництво будівельних матеріалів у Херсонській області й на рівні республіканського уряду УРСР, причому слід особливо відзначити збільшення плану будів- ництва столярних майстерень в області, оскільки сировина для них мала завозитися із інших областей УРСР – Чернігівської та Рівненської¹⁵. Тобто, плани розбудови сіл і сільського господар- ства передбачалися на далеку перспективу. А за даними Інфор- мації про хід будівництва житлових будинків колгоспників і се- лян по Українській РСР на кінець 1947 р. було завершено пере- селення із землянок в будинки усіх сімей колгоспників і селян в Одеській, Миколаївській, Тернопільській і Херсонській обла- стях¹⁶. Проте, у протоколі засідання бюро Херсонського обкому КП(б)У 13 січня 1948 р. відзначалося, що планом на 1947 р. будівництва для села передбачено будівництво 3526 об’єктів (дещо менше, ніж було затверджено Управлінням колгоспного і сільського будівництва при Раді Міністрів УРСР), але побудова- но було із них лише 2840 об’єктів, тобто лише 80%. Із них жит- лові будинки складали 1546 або 67% від плану, а виробничі об’єкти 1094 або 120% від плану¹⁷. За такими даними слід зро- бити висновок про значно більшу увагу обласного управління сільського господарства і партійного керівництва в області до розбудови саме виробничих об’єктів в краї, оскільки по всіх ін- ших видах об’єктів відзначалося невиконання плану. Керів- ництво області мало зобов’язання по забезпеченню умов для ви- конання виробничих планів і за зрив у їх виконанні накладалися республіканським і союзним керівництвом важкі стягнення, особливо у пізньосталінський період, коли здійснювалась політика відбудови. Проте на наступний 1948 р. було запланова- но значні обсяги будівництва як житлового і соціально- культурного, так і виробничих об’єктів, а особлива увага при- ділялась розвитку місцевої промисловості будівельних ма- теріалів¹⁸.

Отже, в умовах вертикально інтегрованої командно- адміністративної системи управління соціально-економічним розвитком пізньосталінського періоду найбільші перспективи для розвитку залишалися для регіонів, у яких були розташо- вані у великій концентрації підприємства союзного підпоряд- кування. Проте в Херсонській області активно проводилась політика сприяння розвитку сільського господарства і забез- печення умов заселення регіону трудовими ресурсами. Відповідно, таким чином закладалися умови для розвитку місцевої промисловості й механізми мобілізації місцевих ре- сурсів й ефективного управління соціально-економічною політикою на регіональному рівні. Це створювало передумови формування своєрідної регіональної бази для соціально- економічного розвитку Криму й політичні передумови його інтеграції із УРСР.

Історіографія і джерельна база дослідження

1.1. Стан висвітлення проблеми єднання Криму з Україною

Соціально-економічна інтеграція Криму із Україною не становила серйозного наукового інтересу як самостійна нау- кова проблема. Здебільшоговона висвітлювалась науковцями або в загальному контексті відбудови економіки і соціальної сфери в СРСР після завершення Другої світововї війни, або на публіцистично-пропагандистському рівні. Проте нині настав час висвітлити інтеграцію Криму із Україною у період до пе- редачі півострова до складу УРСР у 1954 р. комплексно, ана- лізуючи численні факти, управлінські рішення, статистичні дані. У ході такого дослідження буде змога виявити основні чинники соціально-економічного розвитку півострова, основ- ні стимули для його економічного процвітання. Проблематика відбудови економіки в цілому і південних регіонів УРСР та Криму зокрема висвітлювалися здебільшого радянською істо- ріографією. У цих дослідженнях питання соціально-економіч- ної інтеграції Криму із Україною висвітлюється вкрай фраг- ментарно, оскільки його конкретне і всебічне висвітлення в радянський період суперечило радянській ідеології. Слід було підкреслювати глибоко інтегровані й нерозривні зв’язки між усіма республіками Радянського Союзу.

Доволі важливим документом, який мав закладати прин- ципи історичних досліджень та визначати їх методологію, бу- ло «Рішення $_ { 0 \bar { 0 } } \gamma$ єднаної наукової сесії відділення історії й фі- лософії і Кримського філіалу Академії Наук СРСР із питань історії Криму», яке було опубліковано у 1952 р. Цим докуме- нтом було задано директиви усім науковим установам і нау- ковцям щодо визначення тематики їхніх досліджень, зокрема і на предмет актуальності. Так, слід відзначити директивний характер визначення завдання надати особливої уваги дослі- дженню військово-історичних і археологічних пам’яток на трасі Північно-Кримського каналу, а також окремим завдан- ням було винесено написання історії будівництва Північно-

Кримського каналу¹⁹. Дані директивні завдання, вочевидь, мали на меті створення міфу навколо цього масштабного будівництва. Згідно із пропагандистськими виданнями цього періоду, присвяченими будівництву Каховської ГЕС і Півден- но-Українського й Північно-Кримського каналів, це мало бу- ти масштабне перетворення природних умов заради розвитку господарства у регіоні. Тому, не зважаючи на значні об- струкції адміністративного характеру, які виникли у 1952 р. із-за ініціативи перегляду схеми зрошування і доцільності будівництва Південно-Українського каналу, на шляху будів- ництва Північно-Кримського каналу, директива написання історії будівництва каналу була в силі. При цьому, будів- ництво Північно-Кримського каналу відбувалося на той час надто слабкими темпами, в тому числі із-за його фінансуван- ня. Фактично, партійним завданням було «творити історію» із будівництва системи зрошування. Водночас, директивними положеннями «Рішення» було передбачено організацію робо- ти із написання «справжньої історії Криму» й показати її не- розривний зв'язок із історією російського народу²⁰. Тобто, на цей час, не зважаючи на вирішальну участь українського народу в організації та здійсненні робіт у процесі реалізації проекту по будівництву каналів, головна ідеологічна установ- ка передбачала застосувати наукову методологію на створен- ня міфу зв’язку Криму із російським народом.

Проблематика формування єдиного господарського ком- плексу України і Криму доволі змістовно на багатому факто- логічному матеріалі розвивається у роботах неісторичного спрямування, проте які стосуються розвитку галузей економі- ки півострова у досліджуваний період. Основним фактором пожвавлення соціально-економічного життя півострова після Другої світової війни було визначено сільське господарство. Для Криму найбільш пріоритетною галуззю було виноградар- ство і історичні аспекти розвитку виноградарства у Криму розкрито в роботах П. Болгарєва. Цей дослідник був професо- ром Кримського сільськогосподарського інституту імені

М. І. Калініна й писав свої роботи на тематику техніки вино- градарства саме на Кримському півострові. Слід відзначити, що він був сучасником масштабних перетворень у соціально- економічному житті Криму, які розгорнулися після передачі півострова до складу УРСР у 1954 р., а також активно зай- мався дослідницькою роботою в галузі культивування вино- граду у Криму до передачі півострова. Тому вартими уваги є роботи П. Болгарєва, які було опубліковано до передачі Кри- мського півострова до складу $\mathrm { \tt V P C P ^ { 2 1 } }$ і після²², оскільки вони дають певні можливості для порівняння результатів цієї події для розвитку ключової галузі господарства. Зокрема, робота П. Болгарєва «Виноградарство», яка була видана у 1960 р., вже у передмові розкриває основну тенденцію в політиці керівництва СРСР, котра відображалась на розвитку виногра- дарства у Криму. Це було прагнення наростити обсяги вироб- ництва вина і цей алкогольний продукт мав потіснити спожи- вання горілки. Так, у роботі П. Болгарєва було вказано, що до кінця семирічки, тобто до 1965 р., мало бути збільшено виро- бництво винограду не менше як у 4 рази порівняно із 1958 р. і по УРСР мало бути висаджено 340 тис. га виноградників. Далі у нашому дослідженні буде вказано, які кількісні та якісні зміни відбулися у розвитку виноградарства в Криму протягом 1954 р., року передачі півострова до складу УРСР, і цими змінами було лише започатковано ті результати, від яких на 1959 р. мали розпочатися вказані П. Болгарєвим зміни у галузі виноградарства. Значні перспективи виноградарства у цій ро- боті пов’язувалися із розвитком культивування сортів вино- граду, призначених для вивезення до крупних міст і проми- слових центрів. І як ключову передумову для розвитку вино- градарства П. Болгарєв визначав розвинуту транспортну си- стему півострова. Зокрема, він прямо вказував, що найбільш перспективними для розвитку виноградного господарства бу- ли ті регіони, де була близькість до траси Москва- Сімферополь і по її ходу мало бути висаджено до 10 тис. га²³. Проблематику, пов’язану із будівництвом цієї траси та її еко- номічним і політичним значенням, буде розкрито в нашій праці, але вже вказівка провідного фахівця у сфері виногра- дарства в Криму на значення цієї траси для розвитку виногра- дарства на півострові як основної галузі сільського господар- ства дає зрозуміти її політичне значення і вагу внеску України у забезпечення умов для розвитку Криму. У роботі «Виногра- дарство» 1960 р. П. Болгарєв доволі значну увагу приділяє проблемі зрошування площ, призначених для виноградарства, а, отже, його робота відображає якісні зміни в господарському житті півострова, пов’язані із його соціально-економічною інтеграцією із Україною. У роботі П. Болгарєва «Виноградар- ство Криму», яку було опубліковано у 1951 р., тобто до пере- дачі Криму в склад УРСР, головними передумовами розвитку виноградарства на Кримському півострові визначено зростан- ня матеріального добробуту суспільства (доволі стандартне твердження для того періоду), а також плани гідробудів- ництва, Каховської ГЕС, Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму²⁴. Отже, можна чітко про- стежити визначені у цих двох працях технічного змісту, напи- саних у різних для Криму технологічних і соціально- економічних умовах, домінування двох ключових факторів, які визначили передумови розвитку сільського господарства півострова – системи зрошування і транспортної логістики. Проблематика внеску українського народу в реалізацію цих двох факторів у життя буде розкрито в нашій роботі у по- дальшому.

Продовжує висвітлення значення для розвитку основної галузі економіки Криму – сільського господарства і його провідних на півострові галузей – виноградарства, садів- ництва і ягідництва робота В. Ком’яхова, на час її написання – Першого Секретаря Кримського обкому КПУ. Ця робота мала офіціозний і програмний характер і, власне, ця її тональність доволі рельєфно та яскраво показувала якісні зміни у вино- градарстві, садівництві та ягідництві Криму, які відбулися під впливом інтеграції півострова із Україною. Сам факт демон- страції як основних галузей кримської економіки саме вино- градарства, садівництва й ягідництва є свідченням того, що основою соціально-економічного розвитку Криму було підне- сення цих галузей. Про фактори, котрі обумовили це підне- сення на час публікації роботи В. Комяхова, вже було відзна- чено у згаданих тут роботах Болгарєва і буде в подальшому розкрито у нашій праці. В. Комяховим було згадано про уро- жайність винограду в 1940 р., яка складала 54 цнт. із га, а у 1955 р. вже складала 25 цнт. із га²⁵. Слід відразу зазначити, що до початку Другої світововї війни на території Криму веден- ням виноградарства й садівництва займалися здебільшого представники корінних народів півострова (татари, болгари), яких було депортовано 1944 р. Водночас у своїй роботі В. Ком’яхов згадав про умови Криму для розвитку сільського госпродарства, а саме рельєф півострова і його родючість, по- требу для культивування багаторічних посадок у значній чи- сельності робочих рук й тривалому періодs для набуття до- свіду культивування таких насаджень. На той час як В. Ком’яхов, фактично звітував про успіхи в розвитку вино- градарства і садівництва в Криму, ці проблеми було вже прак- тично вирішено, але напередодні передачі Криму до складу УРСР вони стояли на заваді розвитку півострова. Отже, фак- тично, якщо брати для порівняння інформацію у праці В. Ком’яхова і висловлювання представників партійного і урядового керівництва на рубежі 1950-х рр. щодо ситуації в Криму, а також статистичні дані, то можна помітити яким чи- ном соціально-економічна інтеграція Криму із Україною визначила долю півострова й заклала передумови до резуль- татів, про які звітував у своїй роботі В. Ком’яхов.

Водночас слід виділити як окрему групу дослідження ра- дянського періоду тих науковців, у яких обґрунтовувалися плани радянського керівництва. Ці роботи не можуть вважати- ся у чистому вигляді джерелами, а також не є й безпосередньо дослідженнями, оскільки вони виконували ідеологічну функ- цію-зробити історією сучасність. До таких робіт, зокрема, належать присвячені будівництву Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. Серед них слід відзначити ро- боти начальника Головного управління «Укрводбуд»

Міністерства бавовництва СРСР, яке здійснювало будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, А. Бочкіна, також роботу Г. Сухомела і С. Алпатьєва, Зару- баєва та ряду інших. Ці автори не були істориками, вони були представниками технічних та економічних наук, проте їхні ро- боти містять доволі детальний аналіз соціально-економічних, природно-кліматичних та політичних передумов реалізації масштабних проектів повоєнного періоду. У зазначених робо- тах відзначалося, що будівництво системи зрошування мало своєю метою кардинальну реконструкцію сільського госпо- дарства регіону південної України, згадуючи конкретні області Херсонську, Запорізьку та Миколаївську²⁶. У подальшому зга- дувалося, що реалізація проекту будівництва на території як України, так і Криму закладала підвалини і для розвитку сільського господарства у тому числі й у Криму, причому, у контексті зазначення щодо реалізації подібних проектів зро- шування у інших республіках СРСР. Відразу слід зазначити, що у роботах, які публікуватися у той час в Україні, мова йшла лише про аналіз результатів реалізації проекту на території УРСР (у той час іще без Кримської області). Це дає підстави зробити висновок, що радянським керівництвом не допускало- ся вихід за межі територіальної компетенції установами рес- публіки, зокрема, науково-пошуковими і проектними. Видан- нями, які було опубліковано у Ленінграді (нині Санкт- Петербург) вже було здійснено аналіз реалізації проекту будівництва системи зрошування вже на території й УРСР і Криму²⁷. У дослідженні Г. Сухомела проведено аналіз пер- спектив розвитку ряду галузей рослинництва у південних рай- онах УРСР і в північному Криму, зокрема, рисосіяння²⁸. Ця галузь розглядалась як перспективна в УРСР профільним від- ділом ЦК КП(б)У й розрахунки у 1947 р. було представлено

Першому Секретареві ЦК КП(б)У Л. Кагановичу²⁹. Велике значення для відродження тваринництва мало вирощування трав, а також для покращення технологій рослинництва про- водилась у цей період кампанія по посадці лісосмуг. Перспек- тиви цих кампаній в умовах, які планувалося закласти у південних районах УРСР, визначалися Г. Сухомелом як доволі оптимістичні і після передачі Криму до складу УРСР. Кам- панія із посадки лісосмуг активно здійснювалась на території півострова.Видання Зарубаєва, опубліковане у 1952 р., містить пафос, який був характерний для сталінської епохи. Проте у ньому добре відображено плани СРСР щодо масштабного гос- подарського освоєння територій у степовій зоні півдня України і північних районів Криму. Зокрема, йшлося про гос- подарське освоєння і заселення цього регіону як цілісного гос- подарського комплексу на відповідній ландшафту тери- торіальній основі. Відзначено, що зрошування мало дати мож- ливість отримувати стійкі врожаї, а побудована Каховська ГЕС забезпечити електрифікацію сільського господарства регіону. Стійкі врожаї мали дати змогу розвивати високопродуктивне скотарство і у регіоні на цій базі мали з’явитися міста і проми- слові підприємства³⁰. Тобто, було викладено бачення радянсь- кого керівництва щодо заселення й освоєння територій, які були придатними для високопродуктивного сільського госпо- дарства із майбутнім розвитком промисловості. Подібний принцип намагалися застосувати і в Криму після його передачі до складу УРСР, коли сільське господарство мало закласти підвалини для розвитку міст, проте процеси відбувалися за висновками дослідників дещо інакше. Як зазначав В. Пащеня, відродження сільського господарства Криму вдалося забезпе- чити тільки до 1975 р. У своєму дослідженні Зарубаєв здійснює аналіз природно-кліматичних умов, які були харак- терними для зони будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та Каховської ГЕС, відзначаючи можливості отримання високих врожаїв, проте найголовнішою проблемою на заваді цьому він відзначав солончаки. У Криму ж, відзначено автором, для збирання й використання води була необхідність у створенні водосховищ, проте і їх будівництво не могло забезпечити умов для результатів від сільського гос- подарства, які очікувалися радянським керівництвом. Тобто, дане масштабне гідробудівництво було обумовленим потреба- ми швидкого отримання результатів від господарського освоєння придатних для цього територій. Окремо відзначено ситуацію із забезпеченням водними ресурсами Керченського півострова, на якому немає жодної річки і для потреб сільсько- го господарства і промисловості у цьому регіоні була необхід- ність доставляти воду за 20-30 км.³¹ В цілому, дана робота є цінним джерелом для отримання інформації про стан госпо- дарства і ступінь господарського освоєння територій півдня України і північного Криму. Зарубаєв у своїй книзі висловив стратегічні плани щодо використання Дніпра як транспортної водної магістралі, яка мала би з’єднати Балтійське море із До- ном і Волгою³². Подібні проекти розроблялися Академією наук СРСР і УРСР, проте їх не було втілено в життя, але спро- бу реалізувати водний транспортний коридор від Дніпра і до Дону було передбачено проектом будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів. Такі плани були пов’язані із проектами забезпечення більш повного викори- стання транспортного потенціалу річок на території УРСР й проектами щодо прив’язки залізниць до річок з метою макси- мального переміщення обсягів вантажоперевезень на водні ресурси³³. Ці ресурси давали більшу вантажопідйомність й пропускну здатність, ніж залізниці. Фактично такі роботи ідеологічно-пропагандистського характеру можуть служити доволі цінним джерелом для з’ясування стартових умов для південних районів України і Криму в процесі формування цілісного господарського комплексу на їх основі.

Окремо слід відзначити роботи технічного спрямування, які присвячено проблематиці розвитку енергетики в Україні, зокрема і у Подніпров’ї, в південних районах України та у Криму. Так у роботі Г. Гінко «Гідроенергетичні багатства СРСР. Їх вивчення й використання» здійснено аналіз гідрое- нергетичних ресурсів, які мав Дніпро, зокрема, і тих, які вже експлуатувалися на той час і які була можливість залучити до використання. Відзначено важливість значення Дніпра за його меліоративним, транспортним й енергетичним використан- ням, акцентувавши пріоритетність саме енергетичного³⁴. Та- кож привертає увагу здійснений Г. Гінко аналіз водноенерге- тичного потенціалу річок Кримського півострова, а саме Сал- гіра, Альми та Качі. Відзначено гідробудівельні роботи на найбільшій річці Криму Салгір, які здійснювалися у рамках будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. Г. Гінко зазначає зрошування водами Салгіра 3 тис. га земель, спорудження на цій річці водосховищ. Водночас, відзначається ключове значення у забезпеченні зрошування Криму будівництва каналу Дніпро-Крим³⁵. Незважаючи на фактичну зупинку будівництва Південно-Українського і Пів- нічно-Кримського каналів ще у 1952 р., в роботі «Гідроенер- гетика і комплексне використання водних ресурсів СРСР», присвяченій аналізу процесу і перспектив розвитку енергети- ки в СРСР, було відмічено комплексне значення Каховської ГЕС, яку було введено в експлуатацію в 1956 р., як у забезпе- ченні енергетичного балансу регіону Подніпров’я і південних районів УРСР, так і в забезпеченні зрошування площі 1500 тис. га на півдні України і в пінічному Криму³⁶. У цій же роботі відзначено логістичне значення Дніпра і гідробудіве- льних проектів у Подніпров’ї, в тому числі для сполучення у перспективі Чорного і Балтійського морів³⁷.

Дещо інший характер має видання роботи начальника «Укрводбуду» «Біля витоків великого будівництва» А. Бочкіна. Ця робота розкриває масштаби мобілізації ре- сурсів для здійснення грандіозного плану будівництва³⁸. У дослідженні викладено коротку історію й особистий досвід А. Бочкіна у будівництві подібних об’єктів. Фактично відбу- валося перенесення цього досвіду з інших регіонів СРСР в Україну і Крим. В автобіографічній праці, яку було опубліко- вано у 1978 р., у А. Бочкіна відчувається певний жаль з при- воду того, що йому так і не довелося довести будівництво Південно-Українського каналу до завершення, проте він вис- ловлював гордість із того, що в ході початкового етапу ре- алізації цього проекту було побудовану велику кількість жит- ла для робітничих поселень та соціальну й транспортну ін- фраструктуру³⁹.

Соціально-економічна ситуація в Криму після завершення Другої світової війни й процес відновлення господарського комплексу півострова всебічно розглядається в роботі М. Максименка «Місцеві ради Криму у післявоєнний період 1945-1958», опублікована у 1972 р. Дане дослідження прове- дено на основі значного массиву фактологічних даних. Важ- ливість та змістовність цієї роботи слід відзначити у тому контексті, що його було проведено із огляду на радянську політичну систему та окреслюючи механізми її функціонування. Дослідження, безумовно, виконано у рамках ідеологічного курсу в СРСР того періоду. Воно охоплює період перебування Кримського піострова до його передачі УРСР і перші чотири роки після передачі. Тому дослідження дає змогу опосередковано оцінити результати акту передачі півострова до складу України. Цікавою у дослідженні М. Максименка є оцінка якісного складу місцевих рад і їх партійного складу. У подальшому дослідженні нами буде здійснено аналіз практичних механізмів ролі правлячої в СРСР партії у державному управлінні і тому, на думку автора, важливими є дані щодо складу місцевих рад та їх партійного складу та можливостей правлячої партії здійснювати вплив на роботу органів влади і управління й соціально-економічну сферу. Власне, інтеграція Криму до економічної й політичної системи України відбувалась, з огляду на особливості радян- ської радянської системи, відбувалась на основі взаємної інте- грації структур правлячої партії. М. Максименко у своєму до- слідженні відзначає, що основним завданням радянських ор- ганів влади у перші роки після завершення війни в Криму бу- ла допомога населенню, а, по-друге, відновлення господар- ства⁴⁰. Із дослідження фактично випливає ситуація у Криму, яка характеризувалась більшими потребами півострова у наданні йому підтримки й дотацій. Хоча, в цілому, у радянсь- кій традиції, ситуація у Криму після війни подавалась як кри- тична в результаті наслідків війни при повному замовчуванні проведених депортацій корінних народів у 1944 р. Водночас М. Максименко відзначає, що Крим мав велику потребу в мобілізації ресурсів ряду міністерств, а також направленні до півострова великої чисельності спеціалістів⁴¹. У роботі звер- тає на себе увагу наведена цифра асигнованих радянським урядом витрат на відновлення господарства Криму протягом повоєнної пʼятирічки, яка складала 2886,6 млн. карбованців (у цінах 1955 р.)⁴². Ця сума є доволі красномовною у порівнянні її із бюджетними асигнуваннями для різних регіонів УРСР і РРФСР у цей самий період. Фактично Кримський півострів потребував значних вкладень, але ефективність цих вкладень потребує окремого дослідження. Аналіз відбудови економіки Криму на потужній фактологічній базі, здійснений на фактич- ному матеріалів, відкриває основні галузі, у які вкладалися ресурси, спрямовані Союзним урядом на Крим при відбудові господарства. Основні вкладення здійснювалися у відновлен- ня металургії, машинобудування і хімічну промисловість⁴³. При цьому найбільш ефективними були вкладення у ті галузі промисловості Криму, відповідно до даних, наданих М. Мак- сименком, котрі не потребували великих капіталовкладень й мали змогу дати швидку віддачу, при тому, що галузі важкої промисловості могли розраховувати на більшу увагу загаль- носоюзного уряду, у тому числі й фінансову. Важливим для аналізу є проміжний висновок М. Масименка про те, що на 1951 р. усі галузі промисловості Криму досягнули довоєнного рівня розвитку, за винятком харчової . Цей проміжний вис- новок, а також цифри, якими його підтверджено, дає підстави аналізувати, наскільки економічно ефективним було розвива- ти всі галузі промисловості Криму і яким приділялась увага. Зокрема, слід звернути увагу наскільки знаходила застосуван- ня продукція, яка вироблялась саме у Криму галузями, котрі набули найбільшого обсягу виробництва, наскільки розвиток логістичної мережі у Криму і сполучення пістрова із матери- ковою частиною СРСР давали змогу ефективно реалізувати продукцію підприємств півострова. Водночас варто звернути увагу на слабкий розвиток харчової промисловості Криму, що відзначено М. Максименком, адже для цього були численні передумови. Доволі важливим є те, що автором відзначено привʼязку до комбінату «Азовсталь» на території материкової частини України, який став потужною базою південної мета- лургії⁴⁵. Ці дані вказують на прагнення використовувати для металургійного виробництва найбільш доступні ресурси, а тому металургійна база Криму була основою для пожвавлення соціально-економічного життя Кримського півострова завдя- ки інтеграції у потужну металіргійну базу України. Власне галузі промисловості Криму, за даними М. Максименка у другій пʼятирічці, які, за винятковм промисловості вироб- ництва будівельних матеріалів, були привʼязані до розвитку металургії й машинобудування на материковій частині України. Тому праця М. Максименка дає доволі багатий фак- тологічний матеріал для розуміння логіки відновлення еко- номіки Криму у цілісному господраському комплексі із про- мисловістю України. Проте слід відзначити, що господарська інтеграція промисловості Криму із українською не могла бути на тривалий період основою для соціально-економічного від- родження й піднесення в Криму. Водночас слід відзначити наведенні у роботі дані про піднесення у розвитку легкої й харчової промисловості, яке відбувається після входження Криму до складу УРСР⁴⁶. Вочевидь, для розвитку саме цих галузей на півострові склалися передумови із прискоренням процесу його економічної інтеграції із Україною. Зазначено також про дуже високі темпи зростання обсягів виробництва в Криму після включення півострова до складу УРСР, проте відзначимо, що темпи зростання важкої промисловості були втроє вищими, ніж легкої⁴⁷. Ці дані відзначали загальносоюз- ну тенденцію соціально-економічного розвитку, яка характе- ризувалась розбудовою у першу чергу важкої промисловості, а потім на її основі мала будуватися легка і харчова проми- словість. Даний підхід добре ілюструє ситуація із плануван- ням у 1954 р., після передачі Криму до складу УРСР, урядом СРСР капітальних вкладень по Криму. Урядом СРСР у 1954 р. було виключено із переліку капітального фінансування ряд підприємств легкої промисловості по Кримській області⁴⁸. Фактично, розвиток легкої промисловості й підприємств по виробництву товарів широкого вжитку для Криму у цей період не був у пріоритеті для Союзного уряду, а уряд УРСР був зосереджений на розвитку сільського господраства і ре- креаційної сфери, на що вказють дані документів ЦК КПУ⁴⁹. Крім того, в роботі М. Максименка відзначено справжній житловий бум у Криму після його переходу до складу УРСР. Для цього були обʼєктивні передумови, оскільки ЦК КПУ та Рада Міністрів УРСР забезпечили виконання ряду норматив- них актів, якими було встановлено плани відродження соціальної сфери півострова, а також відбудови міст. Так, зо- крема, республіканським урядом УРСР активно лобіювалося надання підтримки із союзного бюджету капітальних вкла- день для створення системи водопроводів й каналізації для міст Криму⁵⁰, а також керівництвом УРСР активно лобіюва- лося на рівні ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР питання відбу- дови Севастополя. Дані щодо житлового будівництва у Кри- му, наведені у роботі М. Максименка, дають доволі цікавий матеріал для аналізу, зокрема, за роки пʼятої пятирічки було збудовано 290,3 тис. м2 житлової площі, а протягом 1956- 1958 рр. – 385,9 тис. м2 житлової площі⁵¹. Ці дані доволі цікаві для порівняння із тим, що було в наявності із житлової площі на час передачі півострова до складу УРСР, тобто, на 1954 р.

Розвиток сільського госпродарства також проаналізовано в роботі М. Максименка на основі потужного фактичного ма- теріалу. Зокрема, слід звернути увагу на аналіз такої переду- мови розвитку цієї галузі як забезпечення достатньої щіль- ності населення у сільській місцевості. Відзначено, що пере- селенська політика радянської влади охоплювала ті регіони Радянського Союзу, в яких у результаті війни відбулося найбільше скорочення населення. Серед таких регіонів авто- ром виділено на території ниніщньої України Крим, Херсон- ську й Миколаївську області⁵². Варто зауважити, що ради- кальнее зменшення населення південних областей України в умовах війни відбулося у результаті складних умов для ве- дення в них господарства. У подальшому переселенську політику в південні області України нами буде розглянуто більш детально. В контексті аналізу дослідження М. Макси- менка слід відзначити, що на основі викладеної ним концепції організації переселенської кампанії в малозаселені регіони, фактично означено єдиний підхід радянського уряду до вирішення питання господарського освоєння Криму і півден- них районів УРСР. Тобто, вже у ході вироблення єдиної демо- графічної політики щодо цього регіону закладалися основи для формування цілісного господарського регіону на вказаній територіальній базі.

За результатами дослідження М. Максименка відзначено складні умови розвитку сільського господарства у Криму в чет- вертій пʼятирічці. Водночас зазначено значне покращення умов для роботи колгоспів на півострові із проведенням у 1950 р. політики укрупнення господарств⁵³. Маємо зазначити, що така політика в УРСР розгорнулась дещо раніше, іще у 1948 р. На 1951 р. було проведено значне укрупнення колгоспів по Херсо- нській та Запорізькій областях⁵⁴. Тобто, фактично, на 1950 р. в Криму відбувалась реалізація політики по більш раціональній організації праці в колгоспах, яку було перед цим апробовано в Україні, а саме у областях зі схожими із Кримом даними ланд- шафту й кліматичними умовами. Слід зауважити, що ця політи- ка по укрупненню колгоспів мала на меті зосередження у меншій кількості господраств більшої чисельності трудових ресурсів працездатного віку для більш ефективного їх викори- стання на трудоємних роботах. Такі заходи було обумовлено, зокрема, і розгортанням у 1949 р. політики по розвитку бавов- ництва у південних районах УРСР. Проте, не зважаючи на здійснення політики по укрупненню колгоспів у Криму, ситу- ація із трудовими ресурсами на півострові продовжувала зали- шатися критичною. У подальшому її буде досліджено на основі даних, які були в розпорядженні у ЦК КПУ при передачі Кри- мського півострова до складу УРСР. Сам же М. Максименко відзначає суперечливі оцінки істориків щодо розвитку сільсько- го господарства Криму до його включення у склад УРСР. Зре- штою, з роботи М. Максименка, зважаючи на залучений ним багатий фактичний і статистичний матеріал, можна зробити висновок, що лише із 1955-1956 рр. в Криму відбувається від- чутне піднесення життєвого рівня населення. Попередньо ним відзначалося, що рівень життя сільського населення був надзвичайно низьким у Криму, оскільки не було можливостей для забезпечення матеріальної бази його піднесення. В цілому роботи М. Максименка є вагомим внеском у дослідження соціально-економічного розвитку Криму після Другої світової війни, зокрема, написана цим автором передмова до збірника документів по розвитку Криму у післявонний період.

Соціально-економічні зв’язки між Кримом і УРСР висвіт- люються у передмові до збірника документів, автором якої був М. Максименко. Зокрема, він зазначає, що у 1944 р. до Криму було переселено із РРФСР і України 17040 сімей⁵⁵. Ці дані важливі у контексті факту переселення із півострова ко- рінних народів. Зокрема, вказано про відновлення у перші мі- сяці після звільнення півострова роботи 920 колгоспів, 102 радгоспів та 47 МТС. Тобто, в цей період здійснювалися до- волі масштабні заходи з метою усунення економічних наслід- ків вилучення із економічного життя Криму представників корінних народів.

На Кримському півострові у післявоєнний період активно розвивалась металургійна промисловість, підприємства якої було сконцентровано на Керченському півострові. Розвитку цієї галузі присвячено увагу в ряді робіт, зокрема, радянського періоду Є. Ільїчова «Руда та сталь»⁵⁶, С. Башаріна «Керченська руда»⁵⁷, а також цій проблематиці доволі значна увага при- діляється у роботі В. Пащені «Кримська область в радянський період». Перші дві роботи висвітлюють кримську металургію у більш популяризаторській формі, а тому критику методологіч- ного підходу їх авторів до цієї доволі важливої проблематики здійснити неможливо. Проте сам факт видання таких робіт, якими висвітлювались галузі економіки Криму, котрі у по- воєнний період мали доволі сумнівні перспективи свого ро- звитку через логістичні проблеми й труднощі із забезпеченням сировиною, паливом та прісною водою, показують наскільки у радянський період був заідеологізований підхід до питання соціально-економічного розвитку Кримського півострова. Пи- тання забезпечення промисловості Керченського півострова прісною водою планувалося вирішити в результаті будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. На по- чатку 1960-х рр. було актуалізовано питання будівництва Північно-Кримського іригаційного каналу, а тому й розвиток кримської металургії, очевидно, знову актуалізувався. У своїй роботі, яку було виконано на багатому фактичному матеріалі, В. Пащеня розкриває основні проблеми відбудови економіки Криму й, зокрема, труднощі промисловості. Так, він вказує, що вугільна база промисловості Криму до війни надавалась двома шахтами-Бушуйською і в Красному Лучі. Всі ці шахти довело- ся відновлювати, а, крім того, відчутною була нестача транс- портних ресурсів для постачання палива на підприємства Кри- му⁵⁸. Збираючи численні факти, В. Пащеня окреслював про- блеми у забезпеченні умов для соціально-економічного розвит- ку Криму. Тому матеріали, які подано в роботі В. Пащені, да- ють змогу критично переосмислити висновки робіт, котрі було написано в радянський період на основі доволі потужного фак- тичного матеріалу із залученням великого масиву документів.

Інтеграція Криму із Україною у повоєнний період була тісно повʼязаною із розвитком транспортного сполучення півострова із материком по суходолу, тобто, із територією УРСР. Тому важливим є проаналізувати розробку проблема- тики розвитку транспорту в УРСР у дві пʼятирічки після за- вершення війни. Так, стаття В. Василішина «Розвиток і вдос- коналення сітки залізниць Українського РСР» розкриває ряд особливостей у розвитку залізничного транспорту, зокрема, вказано, що у більшості фінансування на розвиток транспорту спрямовувалося саме на розвиток мережі залізниць⁵⁹. У ро- звитку залізниць після завершення Другої світової війни в південних районах УРСР вбачалась у першу чергу необ- хідність з огляду на військово-стратегічні аспекти, проте від- значалося також необхідність розвитку залізничної мережі зважаючи на зростання обсягів перевезень отриманих врожаїв крупними партіями. Тому розвиток сільського господраства і плани нарощування аграрного виробництва у регіоні півдня України вимагали збільшення мережі залізниць та їх пропуск- ної здатності⁶⁰. Доволі цікавим є висвітлення логістичного значення для Криму розвитку судноплавства по Дніпру. У 1972 р. викладалися перспективи перевезень Дніпром і, зо- крема, у статті згадано перевезення для будівельних підприємств Криму річковим шляхом будівельних матеріалів із підприємств на материковій території УРСР⁶¹. При цьому можемо бачити й оцінювати результати економічної інтеграції Кримського півострова із Україною, оскільки для освоєння капіталовкладень на ньому, тобто, для будівельної галузі, бу- ла необхідність постачання будівельної сировини із викори- станням найбільш економічно доцільного шляху - головної водної артерії України Дніпра. У цій же статті було актуалізо- вано питання судноплавного освоєння Північно-Кримського каналу із перспективою освоєння шляху водного сполучення Подніпров’я із Поволжям, Північним Кавказом та Азовським узбережжям⁶². Подібні проекти транспортного сполучення були актуальними вже на етапі планування і будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського у 1950 р. Та- ким чином, Крим завдяки соціально-економічній інтеграції із УРСР мав первпективи стати потужним транспортним хабом і саме у такому контексті півострів розглядався. В контексті розвитку пасажирських перевезень фахівцями у галузі транс- порту було акцентовано вже від 1960-х рр. забезпечення надійного транспортного сполучення із Кримською санатор- но-курортною зоною⁶³. Зокрема, відзначено, що цю рекреа- ційну зону успішно обслуговували такі види транспорту як автомобільний, залізничний та водний (по Дніпру). Фактично розбудова цих видів транспорту здійснювалась у період пер- ших двох п’ятирічок після завершення Другої світової війни.

Процес відбудови підприємств доволі детально із числен- ними фактологічними даними висвітлювала історична наука радянського періоду, яка мала на меті показати досягнення правлячої партії у відбудові промисловості й сільського гос- подарства. Ці роботи складають цінність, даючи доволі бага- тий масив інформації щодо планів, які встановлювалися кері- вними органами правлячої партії, і їх реалізації. Зокрема, ва- жливим у дослідженні процесу соціально-економічної інтег- рації Криму із УРСР є дані, котрі подає радянська історіогра- фія щодо регіонального розміщення промислових підпри- ємств, а також регіональної спеціалізації аграрного виробниц- тва. Так у роботі В. Юрчука й І. Кожукало «Комуністична партія на чолі всенародної боротьби за відновлення і розвиток народного господарства Радянської України (1946-1950 рр.)» подаються у регіональному розрізі дані щодо будівництва у перші роки після завершення війни підприємств по виробниц- тву будівельних матеріалів. Зокрема згадуються й підприємс- тва південних районів України і Криму, як заводи із виробни- цтва шлакобетонних блоків у Запоріжжі й Керчі. Особливу увагу надано відбудові Донбасу як регіону із ключовим зна- ченням для енергетики України і південних регіонів РРФСР⁶⁴. У нашому дослідженні буде надано увагу значенню віднов- лення енергетичного потенціалу Донбасу для створення пере- думов соціально-економічної інтеграції Криму із Україною. У роботі В. Юрчука й І. Кожукало є доволі цікава знахідка щодо протидії «шкідливим» прагненням партійних органів підмінювати собою господарські в керівництві будівництвами й виробничими процесами, що було характерним для Донба- су⁶⁵. У роки першої п’ятирічки після завершення війни дана тенденція, вочевидь, була помітною разом із зловживаннями партійними функціонерами їхнім владним становищем. Про- тидію тенденції до зрощування партійних та господарських інституцій, яка набула форми загальносоюзної кампанії, роз- крито у роботі І. Каторгіна⁶⁶. Ця тенденція простежувалась в організації роботи по реалізації крупних проектів й у здійсненні різноманітних кампаній, які відігравали вагому роль у інтеграційних процесах між Україною і Кримом. Принципи участі урядових органів та органів правлячої партії в УРСР у забезпеченні процесу реалізації крупних кампаній по господарському розвитку південних районів УРСР буде розкрито в цій роботі, оскільки вони мали важливе значення для створення передумов інтеграції Криму із Україною.

Ключове значення у інтеграції Криму із УРСР протягом першої та другої повоєнних п’ятирічок мав розвиток сільсько- го господарства південних регіонів України. Так відбудові сільського господарства Херсонської області присвячено чет- вертий випуск збірника документів «З історії соціалістичного перетворення сільського господарства на Херсонщині (1918- 1958 рр.)» у якому висвітлено період 1943-1958 рр.⁶⁷ У перед- мові цього збірника документів наведено численні дані щодо відновлення аграрного виробництва у цьому регіоні України.

Ряд робіт радянського періоду висвітлювали процеси відновлення промисловості й сільськогосподарського вироб- ництва на території України. У цих дослідженнях чільне місце посідала проблематика відбудови в Україні й значна увага приділялась відбудові Донбасу, ДніпроГЕСу та інших мас- штабних об’єктів. Ці дослідження переслідували мету не ли- ше наукову, а також й ідеологічно-пропагандистську, а тому вони мали своїм завданням показати відновлення масштабних об’єктів із залученням якомога менших сил та ресурсів. Відбудова енергетичної бази Подніпров’я здійснювалась зав- дяки мобілізації колгоспників Запорізької й Херсонської об- ластей, а матеріали, необхідні для будівництва, мобілізували- ся на території УРСР. Про це йдеться у дослідженні М. Двой- нішнікова, де вказується, що для відбудови основної енерго- генеруючої потуги – Дніпровської енергосистеми ДніпроГЕС – мобілізувалися колгоспники в зоні, яку мала забезпечувати ця енергосистема⁶⁸. Ці принципи організації забезпечення трудо- вими ресурсами кампаній масштабних будівництв по півден- них регіонах України активно застосовувалися і у подальшо- му. Перевага колгоспної системи для радянської політики по- лягала саме в тому, що давала змогу активно залучати дешеву робочу силу, сконцентровану в колгоспах. У роботі В. Ануф- рієва «У першу повоєнну діяльність партії по зміцненню про- мисловості кадрами робітників у 1945-1950 рр.» велику увагу присвячено принципам та підходам радянської влади до мобілізації трудових ресурсів для здійснення грандіозних проектів. Ці заходи здійснювалися під керівництвом органів правлячої партії в СРСР ВКП(б). Зокрема, розкрито такі під- ходи до забезпечення реалізації проектів трудовими ресурса- ми завдяки оргнабору, який здійснювався переважно на ос- нові мобілізації колгоспників, а також на основі громадських закликів. Дуже важливим у цій роботі є оцінка ефективності організаційних наборів і в цьому контексті відзначається, що із-за відсутності централізованого підходу до здійснення та- ких заходів часто підприємства, забезпечення яких було в пріоритеті, не були забезпечені робочою силою за принципом оргнабору⁶⁹. Даний висновок є важливим з огляду на те, що ця проблема була характерною і для реалізації масштабних будівельних кампаній, які обумовлювали соціально- економічну інтеграцію Криму із Україною. Вирішенню цієї проблематики партійними й урядовими інституціями УРСР і результати цієї їхньої роботи нами буде присвячено увагу в цьому дослідженні.

В роботі В. Юрчука вартим уваги є дослідження станов- лення мережі організацій правлячої партії⁷⁰, що є важливим для вивчення принципів організації й контролю партійними органами діяльності урядових та господарських структур. Власне, з цією метою було сформовано систему партійної но- менклатури, яка мала гарантувати для правлячої партії гаран- товану наявність кадрових ресурсів для реалізації програм⁷¹. Завдяки цьому кадровому ресурсу було закладено можливості поширення можливостей для розбудови соціально- економічного потенціалу Криму завдяки залученню економі- ки України.

Стратегію забезпечення процесу відновлення економіки Криму після завершення Другої світової війни висвітлює стаття «Відродження і діяльність партійних організацій Кри- му в 1944-1948 рр.», автором якої є І. Яценко. У цій статті ро- зкривається політика по розбудові кримської партійної орга- нізації ВКП(б). У статті значну увагу присвячено не лише пи- танням кількісного та якісного наповнення складу організацій правлячої партії, а й політику в забезпеченні промислових пі- дприємств Криму кваліфікованими кадрами. Це такі підпри- ємства як завод імені Войкова і Камиш-Бурунський металур- гійний комбінат, електростанції у Севастополі й Феодосії то- що⁷². Ці дані статті іще радянського періоду розкривають ме- ханізм забезпечення процесу відбудови економіки у пізньос- талінський період, а саме завдяки залученню в правлячу пар- тію в якості мобільного кадрового ресурсу людей, яких надалі спрямовували на ті об’єкти, що були у пріоритеті. Відзначено, що, фактично, відновлення економіки кримської області не могло відбуватися ефективно без активного залучення ресур- сів із-за меж області.

Фундаментальним є дослідження історії політичного і со- ціально-економічного розвитку Криму після війни В. Пащені. Роботи цього кримського дослідника носять своєрідний кри- моцентричний характер й у них проглядається прагнення по- дати соціально-економічний розвиток Криму як самодостат- нього й окремішнього регіону. Проте він доволі вдало харак- теризує у своєму дослідженні заходи радянського керів- ництва, спрямовані на розвиток Криму як «компанійську» безпечити вирішення демографічної ситуації, розвиток сільського господарства та інших галузей економіки. Дана оцінка радянського підходу в пізньосталінський період до ро- звитку господарства як Кримського півострова так і України є цілком вірною, оскільки в умовах командно-адміністративної вертикально інтегрованої системи управління господарством відбувалась максимальна концентрація ресурсів в управлінні відповідних міністерств та відомств, які, власне, утворювали- ся під реалізацію розпочатих кампаній та проектів. Тому сконцентровані в управлінні ресурси могли спрямовуватися на реалізацію певних кампаній і цей процес також у своїй ро- боті відобразив М. Максименко, вказуючи на заходи загаль- носоюзних міністерств, а також його доволі яскраво характе- ризують документи ЦК КП(б)У (КПУ). Таку політику сам В. Пащеня оцінював як не надто ефективну, що підтвер- джувалося наведеними цифрами, а також не могло бути вра- ховано численні супровідні фактори, які перебували поза «ін- тересами» відповідальних за здійснення кампаній міністерств та відомств. Зокрема, В. Пащеня у своїй роботі вказує на три ключові напрямки радянської політики по відновленню еко- номіки Криму після завершення Другої світової війни: відбу- дова промисловості, яка мала обслуговувати потреби військо- во-морської бази в Севастополі, відновлення сільського гос- подарства півострова, а також розвиток рекреаційних ресурсів

Криму. Автор цієї роботи вказує на плани і заходи по розбу- дові військової промисловості, об’єкти якої зводилися у таких містах як Севастополь, Керч, Феодосія тощо. У матеріалах ЦК КП(б)У також згадується робота по відновленню військових заводів у Керчі, так званих «поштових скриньок». Дійсно, на Керченському півострові відбудовувалися машинобудівні підприємства які мали на меті обслуговування потреб Чорно- морського флоту. Так у 1947 р. відбувалась в Керчі рекон- струкція заводу № 532, який перебував у підпорядкуванні Міністерства суднобудівної промисловості СРСР і мав здійснювати випуск морських тральщиків для Міністерства Збройних Сил. Через затримки з постачанням лісоматеріалів Тому в Криму, при відбудові господарства мало бути поєдна- но в цілому малопоєднувані напрямки його розвитку - рекреа- ційна привабливість та мілітаризація. Причому, слід відзначи- ти, що окремі галузі господарства Криму у повоєнний період мали для СРСР стратегічне значення, оскільки завдяки їх ро- звитку забезпечувалися валютні надходження, які були вкрай необхідними в умовах відбудови господарства-це вилов риби осетрових порід, а також виробництво вина, яке користувало- ся попитом на світовому ринку. У своєму дослідженні В. Па- щеня звертає увагу на активне використання в Криму на будівництві військовополонених, а цими трудовими ресурса- ми управління здійснювало МВС СРСР. Власне, на цих тру- дових ресурсах було розбудовано промисловість по вироб- ництву будівельних матеріалів у районі Севастополя, про стратегічну важливість цих об’єктів буде йтися далі у нашій роботі.

Проблематика господарського відродження Кримської об- ласті, яка до 1954 р. перебувала у складі Російської РФСР, ро- зглядалась безпосередньо у працях В. Пащені. У його моног- рафії «Кримська область у радянській період (1946-1991 рр.)» відзначено, що після завершення Другої світової війни перед керівництвом Кримської області було поставлено три задачі: відродження промислового потенціалу для обслуговування потреб Чорноморського флоту СРСР; відновлення потенціалу сільського господарства і рекреаційної бази. В. Пащеня від- значав незадовільне виконання планів по відродженню еко- номічного потенціалу Кримської області, зокрема, міста Сева- стополя, яке у 1948 р. було заплановано відбудувати протягом 3-4 років. Проте відбудову цього міста було здійснено вже у період після передачі Кримського півострова до складу УРСР за лобіювання керівництва України⁷⁵. Так само за даними, на- веденими у монографії В. Пащені, кошти на відбудову проми- словості протягом першого п’ятирічного плану після війни було недоосвоєно і не виконано плани відбудови. Відповідно, незадовільні темпи відновлення економіки Кримської області не могли стимулювати розвиток її транспортного сполучення із материковою частиною України. При цьому, як відзначає Є. Єременко, у пріоритеті було відновлення залізничного спо- лучення в районі Донбасу й Криворізького залізорудного ба- сейну, а також сполучення цих районів із крупними промис- ловими центрами, зокрема, перш за все із Москвою. Всього за даними, які наводяться в роботі Є. Єременка, протягом 1946- 1955 рр. на території України було введено в дію понад 700 км. протяжності нових ліній залізниць і за перші три роки першого після війни п’ятирічного плану розвитку економіки Української РСР було відновлено довоєнні обсяги залізнич- них перевезень⁷⁶. Проблеми у процесі відбудови економіки Кримської області й доволі високі темпи будівництва заліз- ниць та відновлення обсягів перевезень ними на території Української РСР, із котрою мав сполучення півострів, вказу- ють на реально низький ступінь пріоритетності у забезпеченні відновлення економіки Криму.

Проблематика стану і способів використання трудових ре- сурсів у південних областях УРСР і в Криму була предметом уваги як радянських дослідників, так і сучасних. Проте, слід зауважити, що спеціальні дослідження із цієї проблеми було присвячено лише Криму, зокрема, окремі розділи в роботі В. Пащені. Інтерес цього дослідника до даної проблематики обумовлений, вочевидь, тим, що він всю свою наукову біогра- фію присвятив безпосередньо регіональній історії Криму. Про- те, В. Пащеня у своїх роботах намагається підкреслити значний та унікальний соціально-економічний потенціал Криму, в тому числі й у післявоєнний період, і можливості його реалізувати автономно. Зокрема, цей автор надає позитивну оцінку працям, присвяченим повоєнному соціально-економічному розвитку Криму, які відзначають доцільність економічної самодостатно- сті розвитку. У більшості стан і підходи до використання тру- дових ресурсів у Криму й південних регіонах УРСР досліджу- валися в контексті політики радянського керівництва в масш- табах всього Радянського Союзу й Української РСР. Зокрема, слід відзначити дисертаційну роботу М. Лободи «Використан- ня трудових ресурсів у відбудові важкої промисловості Украї- ни (1943-1950 рр.)». У роботі здійснено аналіз джерел мобілі- зації трудових ресурсів, які мобілізувалися для важкої промис- ловості, й основна увага приділяється неповноправним праців- никам, цю категорію складали військовополонені, в’язні, репа- тріанти. Увага дослідника саме цим категоріям обумовлена ви- сокими можливостями мобілізації цих трудових ресурсів, на відміну від колгоспників. Слабкий інтерес до регіонального розвитку й регіональної політики радянського керівництва на рівні СРСР і УРСР після завершення Другої світової війни обумовив й інтерес дослідників проблеми використання трудо- вих ресурсів до загальнодержавної й республіканської політики в цій галузі. Проблемі трудових ресурсів колгоспів в УРСР присвячено дисертаційне дослідження Ю. Пилявця. У ньому автор аналізує політику правлячої партії й радянського керів- ництва у розвитку сільськогосподарських підприємств Україн- ської РСР пізньосталінського періоду. Проблемам соціально- економічної політики в СРСР після завершення Другої світової війни було присвячено й праці іноземних дослідників. Проте, їхньою головною вадою слід відзначити недоступність авторам архівних матеріалів, а тому вони змушені були брати інформа- цію лише із відкритих джерел, які в СРСР не відображали стан справ у повному обсязі, і тому іноземні дослідники не мали змоги використовувати точні дані.

Велике дослідження В. Пащені «Історіографія кримознавс- тва» представляє дослідження історії Кримського півострова, якими охоплено історію Криму за увесь період існування на ньому цивілізації. Доволі багато уваги приділяється аналізу історичних досліджень, якими розкривається особливість си- стеми державного управління соціально-економічними проце- сами на півострові, а також формування господарського ком- плексу у повоєнний період. У своєму дослідженні Пащеня відзначає, що роботи по історії Криму у післявоєнний період характеризувалися вузьким направленням і висвітлювали історію цього регіону фрагментарно. Зокрема, він виділив два напрямки, яким дослідження у цей період присвячувалися - уславленню радянських подвигів у роки Другої світової війни і досягненням у відбудові господарства⁷⁷. Принагідно необ- хідно відзначити, що радянська історична наука в мала не просто заідеологізований характер, а також і конкретну мету - створювати історичну базу для панівної ідеології, тобто усі події радянського періоду мали одразу ставати історією, до- сліджуватися на основі історичної методології. Таким чином, радянська історична наука виконувала завдання по створенню міфів радянської епохи. Відповідно, на радянську історіо- графію, а саме вона домінує у масиві робіт, присвячених відбудові господарства Криму і південних районів України після Другої світової війни й задає їй тон, слід дивитися кри- тично, виходячи із її міфотворчої задачі. Особливістю роботи Пащені слід відзначити його прагнення піднести позицію місцевих кримських дослідників, які значно поступалися у розробках дослідникам із столиць та крупних міст України і СРСР взагалі. Проте така особливість обумовлювалась тим, що стосовно соціально-економічного розвитку півострова у післявоєнний період у більшості джерельна база кон- центрувалась у Москві, Києві та інших крупних містах, а отже можливість здійснювати дослідження на надійній джерельній базі була змога у дослідників наукових установ у крупних містах України й СРСР. Вартим уваги є відзначений Пещенею факт, що у повоєнний період дослідниками часто виконувало- ся завдання доведення до суспільства обґрунтованих на мето- дологічній основі, у тому числі й історичній, планів правлячої партії й радянського уряду. Як приклад він наводить роботу Н. Соловйова, у якій той обґрунтовує важливість сталінського плану розвитку в Криму програми із вирощування цитрусових культур⁷⁸. Слід зауважити, що подібна програма розглядалась також і відносно південних областей України у 1948 р.⁷⁹ Тоб- то і у цих волюнтаристських планах, які мали визначати еко- номічний розвиток Кримського півострова, щодо південних областей України і Криму застосовувався підхід як до цілісного господарського комплексу зважаючи на схожі кліматичні умови й ландшафт. Сам Пащеня у своїй історіографічній роботі піддавав критиці ідею М. Хрущова об’єднати у ході його управлінської реформи 1956 р. Крим і Херсонську область у єдиний господарський район із раднар- госпом⁸⁰. Проте у працях цього дослідника значно примен- шується значення заходів керівництва УРСР і українського народу у здійсненні програм якими було забезпечено переду- мови для пожвавлення соціально-економічного розвитку Кримського півострова й відновлення його господарства, а також для розвитку галузей господарства, які визначали еко- номічну унікальність Кримського півострова. Зокрема, не від- значено такі масштабні проекти, які реалізувалися на тери- торії південних областей України і в Криму як будівництво системи транспортного сполучення півострова із материко- вою Україною, будівництво системи зрошування, реалізацію енергетичних проектів тощо. Слід зауважити, що Пащеня у своєму історіографічному дослідженні робить спробу поста- вити питання щодо мотивів передачі Криму зі складу РРФСР до складу УРСР у 1954 р., пов’язуючи цей акт із наслідками депортації із півострова корінних народів⁸¹. Доволі слушним є зауваження автора роботи щодо відсутності належної уваги українськими істориками періоду незалежності процесу входження Криму до складу України, його місцю і ролі у сус- пільно-політичному та економічному житті України радянсь- кого періоду⁸². Не надано належної уваги кримській пробле- матиці ХХ ст. у навчальних робота періоду незалежної України. Наслідками такої уваги української історичної науки до проблематики Криму є неготовність на основі наукової ме- тодології давати відповідь інформаційним атакам російського агресора.

Демографічну ситуацію в Криму після завершення Другої світової війни, її динаміку та трудову міграцію на півострів ро- зкрито в дисертаційному дослідженні І. Сеітової «Трудова міг- рація до Криму 1944-1976 рр.». У своєму дослідженні авторка доволі ґрунтовно здійснила аналіз великого масиву документів та інших джерел і показала міграційні процеси та їх рушійні сили в напрямку Кримського півострова. Відзначено, зокрема, що переселенські кампанії до Криму у перші повоєнні роки ви- явилися провальними і значна частина переселенців покинули півострів, що стимулювало владу дбати про забезпечення умов переселенцям⁸³. Тому заради забезпечення заселення півостро- ва місцевою владою у співробітництві із владними структурами регіонів здійснювалися заходи щодо належного облаштування переселенців⁸⁴. Власне, як свідчать демографічні дані про кол- госпи Кримської області, дійсно, переселенська політика до Криму не вирішувала питання забезпечення колгоспів достат- ньою чисельністю працездатного населення, що буде в по- дальшому в нашій роботі розкрито. Не менш важливим є аналіз політики радянської влади у забезпеченні промисловості та будівництва в УРСР. Цій проблематиці також присвячено деякі роботи, зокрема, варто відзначити працю М. Лободи «Викори- стання трудових ресурсів у відбудові важкої промисловості України (1943-1950 рр.)». У роботі відзначено труднощі із за- лученням працівників на засадах оргнабору, які мали об’єктивні причини. Проте на 1949 р. вдалося виконати план оргнабору й забезпечити підприємства важкої промисловості працівниками⁸⁵. У цьому контексті варто відзначити, що в цей період забезпеченість робочою силою об’єктів будівництва, які мали стратегічне значення, була часто в пріоритеті, а тому це часто відволікало потенційних працівників від залучення у промисловість. Крім того, слід також відзначити, що успіхи керівництва УРСР у здійсненні мобілізації трудових ресурсів на рубежі 1940-х – 1950-х рр. дали всі підстави для початку ре- алізації масштабних будівельних проектів, які створювали пе- редумови для інтеграції Криму із УРСР.

Окрему групу становлять кримологічні дослідження періоду незалежності України. Вони не були численними, не зважаючи на велике коло актуальної проблематики, яке окреслилося у ХХ ст. Серед таких досліджень слід виділити колективну монографію під керівництвом М. Панчука «Крим в етнополітичному вимірі». У цьому дослідженні розкрито проблематику депортації представників корінних народів Криму й соціально-економічні й демографічні наслідки для півострова. У цьому монографічному дослідженні розкрито демографічну ситуацію в Криму, зокрема, зазначено про ско- рочення чисельності населення півострова майже удвічі, труднощі переселенців із Росії з облаштуванням і заведенням господарства. Слушно акцентується увага на активній участі українських підприємств у будівельних проектах в Криму. Згадано роботу Головного управління «Укрводбуд» Міністер- ства бавовництва СРСР по будівництву Сімферопольського і Старокримського водосховищ з метою зрошування сільсько- господарських земель та міст Криму. Подано також інформа- тивні дані щодо позиції М. Хрущова у питанні інтеграції Криму із УРСР, також висвітлено формування думки у сере- довищі кримської партійної й радянської номенклатури щодо все глибшої економічної інтеграції півострова із Україною та необхідністю усунути юридичну плутанину в адмініструванні Розкрито критичний стан у сільському господарстві, кому- нальному господарстві, що зумовлювало гальмування розвит- ку курортно-оздоровчої сфери⁸⁷ та інших галузях.Також у ро- боті здійснено спробу реконструювати процес передачі Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Напередодні російської анексії Автономної Республіки Крим, у 2013 р., було опубліковане дослідження В. Чумака «Україна і Крим: спіль- ність історичної долі: монографія»⁸⁸ яке охоплює період спільної історії України і Криму в декілька сотень років. У цій роботі розкрито ті ж вузлові проблеми, якими характери- зувався період інтеграції півострова із Україною.

Проблематика інтеграції Кримського півострова із Украї- ною протягом першого десятиліття після завершення Другої світової війни, а також соціально-економічних результатів переходу півострова до складу УРСР у 1954 р. посіла чільне місце у працях українських істориків, у яких комплексно дос- ліджувалась відповідна доба української історії. Характерним взірцем є праця В. Барана і В. Даниленка «Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті рр.)», яка опублікована у 15-томній серії «Україна крізь віки». У своєму дослідженні авторами було представлено коротку історію зв’язків Криму із Україною. Звертають на себе увагу наведені дані про струк- туру економіки Криму напередодні Другої світової війни, в якій понад 90% складало промислове виробництво і яка ради- кально змінилась в результаті руйнівних наслідків бойових дій на території півострова. Також автори праці приділили увагу демографічній ситуації в Криму у півслявоєнний період, зокрема відзначили пануючу диспропорцію між міським та

Дослідженню соціально-економічної ситуації Криму у перше десятиліття після завершення війни присвятив увагу в своїй роботі В. Сергійчук. Зокрема, ним висвітлено демо- графічну ситуацію на півострові до здійснення депортації представників корінних народів і після того. Також, В. Сер- гійчуком показано динаміку демографічної ситуації на півострові у результаті переселення на цю територію насе- лення із території як РРФСР, так і УРСР. Дані, наведенні в роботі В. Сергійчука, підкріплено публікацією архівних до- кументів. У його дослідженні відзначено також умови, в яких переселенці розміщувалися на нових землях, і відзна- чено, що для їх прийому не було підготовано належних умов. Власне, це було відзначено і в роботі М. Лободи, що провал переселенської політики до Криму у другій половині 1940-х рр. був обумовлений саме неготовністю місцевої вла- ди до облаштування великої чисельності прибулого населен- ня⁹⁰. Крім того, господарське життя Криму було підірване як демографічними втратами так і несприятливими погодними умовами 1947-1948 рр., про що було відзначено у роботі М. Максименка. Отже, склалась критична ситуація із забез- печенням прибуваючих переселенців продовольством, на що вказує у своєму дослідженні В. Сергійчук, що стало переду- мовою повного провалу вирішення демографічного питання на Кримському півострові завдяки переселенській політиці⁹¹. Розкрито також ситуацію із відбудовою промисловості на території півострова, що для радянської влади було пріори- тетом. І тут, за даними, наведеними В. Сергійчуком, ситуація склалась фактично незадовільна. Зокрема, автором до- слідження подано документальні свідчення, що загальносо- юзними міністерствами не надавалося належної уваги відбу- дові підприємств Криму і, відповідно, вони не мали змоги виконувати плани, які для них було передбачено⁹². Дана си- туація у пізньосталінський період була характерною в умо- вах, коли загальносоюзне міністерство було не зацікавленим у здійсненні капітальних вкладень у об’єкти, котрі невиправдано вимагали великих вкладень і уваги. Подібні ситуації нами буде розкрито у подальшому на конкретних прикладах будівництва об’єктів як безпосередньо на Кри- мському півострові, так і тих, які мали забезпечувати соціально-економічну інтеграцію Криму із Україною. Фак- тично здійснювався саботаж таких, умовно кажучи, неціка- вих для відомств об’єктів, але, при цьому, як правило, міністерства й відомства звітували про перевиконання планів. Здебільшого, найпотужнішим стимулом для спря- мування ресурсів на об’єкти для міністерств і відомств у цей період була перспектива із якомога меншими вкладеннями отримати максимальні результати. У подальшому буде пока- зано також на конкретних прикладах чому через незацікав- леність загальносоюзних відомств у розвитку об’єктів, які були у них в підпорядкуванні в Криму, не було можливості для пожвавлення соціально-економічної ситуації на півост- рові.

Українська історіографія, яка сформувалась у період не- залежності, була зосереджена переважно на найбільш гост- рих проблемних аспектах соціально-економічного розвитку України після завершення Другої світової війни. Особливо слід відзначити праці, які висвітлюють депортацію корінних народів Криму, штучний голод 1947 р. Ряд робіт присвячено соціальній проблематиці життя українського суспільства по- воєнних років. Водночас, праці українських істориків, які досліджували відбудову господарства у повоєнні роки, відрі- зняє розгляд проектів, які реалізувалися в Україні у пізньос- талінський період більш критична оцінка їхньої рентабель- ності, економічного й соціального ефекту, а також доцільно- сті методів, які застосовувалися для їх реалізації. Це відкри- ло можливості для більш критичного погляду на розвиток економіки, формування економічних районів і, відповідно, на довговічність ефекту від їх утворення. Крім того, вітчиз- няні дослідники у роки незалежності не лише позбулися не- обхідності підтримувати ідеологічні штампи, а й отримали змогу більш широко залучати джерельну базу українських архівів. Про це свідчать публікації документів, але часто такі публікації були запізнілими, зокрема, стосовно соціально- економічних і політичних процесів у Криму після завершен- ня Другої світової війни.

Значно складніша ситуація із зарубіжною історіографією. До соціально-економічних процесів в УРСР і у Криму, зок- рема, після Другої світової війни був інтерес у деяких пред- ставників західної радянології. Проте їх роботи носять зага- льний характер, слабким місцем яких є відсутність достат- ньої джерельної бази. Причина полягала у тому, що зарубіж- ні дослідники історії, соціально-економічної сфери і політи- ки в СРСР у період після завершення Другої світової війни не мали змоги опрацьовувати фонди радянських архівів.

Доволі важливу групу становить література технічного характеру, зокрема на тему розбудови енергетики, гідробуді- вництва, а також із сільського господарства. У цій літературі доволі детально розкрито кліматичні, тектонічні, метеороло- гічні, природні передумови для формування цілісного госпо- дарського комплексу на основі територій південних районів України і Криму як передумову успішного соціально- економічного розвитку півострова.

Як окрему групу літератури слід виділити праці з еконо- міки, у котрих розкрито результати реалізації проектів у різ- них галузях як в цілому по Україні, так і на регіональному рівні. Причому, ці результати реалізації будівельних, аграр- них,інфраструтурних та інших проектів доволі яскраво хара- ктеризують інтеграційні соціально-економічні процеси Кри- му із УРСР й ефективність саме регіональних підходів до розвитку територій відносно галузевих, які застосовувалися у радянській командно-адміністративній системі післявоєн- ного періоду. Власне, саме застосування регіональних підхо- дів і визначило рішення про передачу Криму до складу УРСР у 1954 р.

Отже, як головну особливість стану розробки проблема- тики процесу соціально-економічної інтеграції Криму із Україною у 1945-1954 рр. слід відзначити більшу увагу до неї науковців не історичної спеціальності, а інших наук. Зок- рема, мова іде про представників сільськогосподарських на- ук, економістів, технічних наук тощо. Вочевидь, тематика соціально-економічної інтеграції Кримського півострова із УРСР не мала інтересу для науковців історичної спеціально- сті із-за її вузького регіонального і фахового характеру. Про- те, за нинішніх політичних умов розробка даної проблеми має вагоме практичне значення.

1.2. Джерельна база дослідження

Основу джерельної бази дослідження становлять докумен- ти Центрального державного архіву громадських обʼєднань, Центрального державного архіву вищих органів влади Украї- ни. Більшість матеріалів із архівів, які використано у дослі- дженні, тривалий період не були затребуваними, зокрема, які стосуються будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів. Причиною малої уваги до цих докумен- тів наукової громадськості була незавершеність цього будів- ництва, а в радянський період актуальним було здійснювати дослідження завершених і успішних проектів. Лише нинішня ситуація навколо Кримського півострова обумовлює потребу підняти знову проблему здійснення масштабного гідробудів- ництва водночас на території України (в межах до 1954 р.) і Криму із цілісним адміністративним забезпеченням і поста- чанням. Основні тенденції у відбудовчих процесах в УРСР і у Криму висвітлюють такі документи архівів як доповідні запи- ски й інформації, які направлялися від Секретарів ЦК КП(б)У (із 1952 р. КПУ) й Голів Ради Міністрів УРСР до вищестоячих загальносоюзних органів. Також не менш важливими є допо- відні й інформації, які надсилалися до ЦК КП(б)У (КПУ) від підпорядкованих їм інституцій, зокрема, від секретарів облас- них комітетів правлячої партії, керівників підприємств, у тому числі й від Головного управління «Укрводбуд» міністерства бавовництва СРСР. Особливе значення для дослідження ма- ють стенограми нарад в ЦК КП(б)У, виробничих нарад, бюро обкомів тощо. Незважаючи, що подібні документи наповнені численним пафосом, у них містяться програмні тези, статис- тичні дані, концепції й висновки, рекомендації тощо. Часто на таких нарадах висловлювалися і доволі вільно думки й пози- ці,ї які пожвавлювали обговорення питань.

Окремо необхідно виділити таку групу документів як діло- ву переписку між посадовими особами, яка дає можливість реконструювати численні процеси, процедури прийняття управлінських рішень тощо. Часто в таких документах висвіт- люються поточні питання, які характеризують процеси в аль- тернативному ключі відносно офіційної позиції правлячої партії. Найбільш характерними прикладами є доповідні запи- ски від начальника Головного управління «Укрводбуд» Міні- стерства бавовництва СРСР до Секретарів ЦК ВКП(б) (КПРС) і до ЦК КП(б)У (КПУ).

Найбільш комплексно й цілісно процедури прийняття і провадження управлінських рішень, які охоплювали проекти великих масштабів, характеризують нормативно-правові акти із супровідними записками, в яких обґрунтовується доціль- ність прийняття цих актів. Проте, нормативно-правові акти у радянській централізованій командно-адміністративній сис- темі пізньосталінського періоду часто не відображали реаль- ної ситуації й потребували оперативного корегування. Тому їх аналіз слід здійснювати паралельно із аналізом ділової пере- писки посадових осіб партійної, урядової й господарської но- менклатури.

Матеріали Державного архіву Херсонської області допов- нюють джерельну базу інформацією щодо господарської коо- перації Криму із УРСР на регіональному рівні. Зокрема, доволі детально висвітлено процеси по розбудові транспортного спо- лучення між Кримським півостровом і південними районами УРСР (будівництво траси Москва-Харків-Сімферополь, коор- динація дій по мобілізації колгоспників на розчищення заліз- ничного полотна у зимовий період тощо). Також матеріали ДАХО дають змогу висвітлити такі моменти будівництва Ка- ховської ГЕС як забезпечення телефонного зв’язку будівництва із містами Криму, а також значний інтерес становить робота із постачання працівникам будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів продовольчих та інших товарів.

Найбільш комплексно й цілісно процедури прийняття і провадження управлінських рішень які охоплювали проекти великих масштабів, характеризують нормативно-правові акти із супровідними записками в яких обґрунтовується доціль- ність прийняття цих актів. Проте, нормативно-правові акти у радянській централізованій командно-адмінстративній систе- мі пізньосталінського періоду ці нормативно-правові акти ча- сто не відображали реальної ситуації й потребували операти- вного корегування. Тому їх аналіз слід здійснювати паралель- но із аналізом ділової переписки посадових осіб партійної, урядової й господарської номенклатури.

Важливо відзначити таку групу джерел як статистичні дані щодо господраських показників, а також дані по демографії.

Ці дані потребують співставлення й глибокого аналізу, зокре- ма щодо стану розвитку господарства на початковому етапі реалізації масштабних відбудовчих проектів і на різних етапах їх реалізації. Доволі розлогі дані щодо демографічної ситуації в Криму напередодні передачі півострова до складу УРСР ві- дкривають великів можливості для аналізу й висновків, особ- ливо якщо їх аналізувати разом із даними щодо розвитку еко- номіки й окремих видів господарства, освоєння капіталовкла- день тощо.

Залучення до дослідження й грунтовного аналізу потребу- ють статистичні збірники, зокрема, по Кримській області, в яких висвітлювався розвиток економіки і соціальної сфери. Особливо варто відзначити, що в таких збірниках радянського періоду подавалися дані за декілька років. Так, у збірнику «Народне господарство Кримської області. Статистичний збі- рник», виданому в 1957 р.⁹³, наведено дані щодо розвитку економіки і соціальної сфери за роки 1950-1956, причому по роках, а тому є можливість для проведення порівняльного аналізу як соціально-економічної ситуації на півотсрові в ці- лому так і по окремих галузях до його передачі у склад УРСР і після, а також про розвиток окремих галузей по роках у пе- ріод перебування Кримської області в складі РРФСР. Не менш важливими для дослідження є статистичні дані по зовнішній торгівлі СРСР у період після завершення Другої світової вій- ни і до передачі Криму до складу України у 1954 р. Ці дані викладено у статистичних збірниках радянського періоду ви- дання⁹⁴. Зокрема, дані цих збірників доволі промовисто засві- дчують значення розвитку в Криму таких галузей господарст- ва як виноробство та рибна промисловість, оскільки ці галузі забезпечували виробництво таких експортних товарів як ма- рочні вина й ікра осетрових та білужих порід риб. Вартими дослідження також є статистичні дані щодо коньюнктури сві- тового ринку, зокрема, щодо бавовни-сирцю. Ці дані висвіт- люють мотивації прагнення СРСР реалізувати програми по розвитку бавовництва в південних районах України і у Криму.

Окремою групою джерел є стенограми сесій представни- цьких органів СРСР, РРФСР і УРСР у досліджувані роки⁹⁵. На цих сесіях приймалися бюджети як Радянського Союзу так і РРФСР та УРСР, у цих бюджетах відображалися дані щодо бюджетного асигнування на окремі адміністративні одиниці, у тому числі й на Кримську область, Херсонську, Запорізьку тощо. Крім того, у ході обговорення бюджетів зазначалися пріоритетні для бюджетного фінансування галузі в регіонах. Також важливо відзначити обговорення і зміст п’ятирічних планів розвитку народного господарства, які приймалися на сесіях Верховної Ради СРСР, у 1945 р. – четвертого і у 1949 р. – п’ятого п’ятирічного плану. За доповідями у стенограмах сесій Верховної Ради відображалась також пріоритетність асигнування коштів на окремі регіони і програми, які реалізу- валися в УРСР. Тексти промов депутатів Верховних Рад як СРСР так і РРФСР та УРСР вивірялися партійними інституці- ями,а, відповідно, вони були фактичним виголошенням пози- ції правлячої партії, а, отже, і держави.

У збірнику документів «Соціалістичне народне господарс- тво Кримської області (1945-1970 рр.). Збірник документів і матеріалів» представлено добірку матеріалів, які розкривають соціально-економічну розбудову Криму в перші дві п’ятирічки. Проте, слід зауважити, що документи підібрано у формі демонстрації на конкретних прикладах загалом успіш- ної ситуації у процесі відбудови і економічного розвитку на півострові. Проте, даний збірник документів дає нам змогу оцінити загальні тенденції у політиці СРСР щодо відбудови Криму. Зокрема, матеріали, якими висвітлюється відновлення роботи промислових підприємств на півострові, свідчать про домінування у радянській політиці інтересу до відбудови в першу чергу підприємств важкої індустрії, а також про те, що Кримський півострів був соціально не готовий до того, щоб на його території базувалась потужна промисловість. Зокрема, документ, датований не раніше 20 квітня 1946 р., під назвою «Із рапорту колективу Керченської судноверфі Керченському міськкому і Кіровському райкому ВКП(б) про дострокове ви- конання передтравневих соціалістичних змагань» містить зга- дку про перевиконання плану виробництва продукції⁹⁶. Це підприємство мало для СРСР важливе стратегічне значення і цим обумовлювалась особлива увага до його роботи як і вза- галі до соціально-економічного розвитку міста Керчі, яке було крупним промисловим центром півострова. Підприємства, які мали пріоритет у забезпеченні відновлення своєї потужності, активно долучалися до так званої шефської допомоги колгос- пам⁹⁷. Подібна тенденція у цей же період спостерігалась і в

УРСР (у межах до 1954 р.), коли найбільш потужні підприєм- ства Запорізької області брали шефство у здійсненні програми по електрифікації сільського господарства. У Криму слід від- значити в цей період надзвичайно складну демографічну си- туацію, яка обумовлювалась значною диспропорцією між чи- сельністю міського і сільського населення. Тому у спосіб сти- мулювання шефства промислових підприємств над колгоспа- ми доводилось вирішувати питання нестачі у сільськогоспо- дарських підприємств трудових та матеріальних ресурсів. Ва- ртою уваги є згадка про забезпечення електроенергією заводу імені Куйбишева у Сімферополі. На 1946 р. було відзначено у пояснювальній записці щодо виконання річного виробничого плану, що завод мав проблеми у 1945 р. із забезпеченням еле- ктроенергією і був змушений збудувати власну електростан- цію, а також трансформаторну станцію для прийому електро- енергії від міської мережі⁹⁸. Даний епізод ілюструє ситуацію із енергозабезпеченням господарства Кримської області у по- воєнний період і пошуки шляхів вирішення цього питання на місцевому рівні. Перш за все привертає увагу прагнення для забезпечення безперебійного функціонування підприємства зробити його енергетично автономним завдяки спорудженню власної електростанції, проте, за найбільш доцільне вважало- ся під’єднати підприємство до міської енергомережі. Цілком логічним було намагання керівництва підприємства у даному разі отримувати енергозабезпечення від великої електромере- жі, оскільки це знижувало ризики простою підприємства при постійному нарощуванні зі сторони державних органів планів по виробництву продукції. Дана ситуація із цим окремим за- водом в Сімферополі доволі яскраво характеризує тенденцію серед керівників підприємств максимально знімати із себе ві- дповідальність за забезпечення підприємств тими ресурсами, на подачу яких вони не мали змоги прямого впливу, що за- кладало підстави для ризиків. Особливо це було актуальним зважаючи на обмеженість ресурсної бази Кримського півост- рова й слабкий інтерес до його соціально-економічного роз- витку зі сторони державних інституцій. Проте спостерігаємо також тенденцію до забезпечення усунення ризиків у енерго- забезпеченні підприємств завдяки під’єднанню підприємства до соціальнозначимої ресурсної бази, у даному разі міської електромережі. У цій ситуації прослідковується принципова відмінність від принципів енергозабезпечення на материковій частині України, зокрема і у південних областях. До енергоза- безпечення підхід застосовувався комплексний, без підклю- чення підприємств до міської мережі, а формування енерго- мереж, які мали обслуговувати комплекси як виробничі так і соціальні. Здебільшого енергозабезпечення міст здійснювало- ся від електростанцій промислових підприємств.

Проте соціально-економічний розвиток Кримського півос- трова у післявоєнний період становив певний інтерес для ві- домств, у компетенції яких перебували питання військового будівництва. Це було не лише Військове міністерство (назва згідно з Конституцією СРСР), а також відомства, які забезпе- чували розбудову армії та Чорноморського флоту, який базу- вався у Криму. Власне розбудова військової бази в Криму да- вала змогу отримувати зацікавленим міністерствам ресурси із Державного бюджету та інших фондів, причому, у пріоритет- ному порядку. Прикладом було будівництво траси Харків- Сімферополь, будівництвом якої відало МВС СРСР.

В СРСР у цей період видавалися ряд відомчих видань, які містили наукові й проектні розробки, публікували офіційну позицію органів влади і управління тощо. Зокрема, це були такі відомчі журнали як «Хлопководство». Важливо дослі- джувати публікації у таких виданнях, оскільки вони часто ма- ли характер інформаційного супроводу певних управлінських ініціатив відомств, які їх видавали, причому, цей супровід був адресований для невеликої, але фахової аудиторії.

В цілому матеріали архівних фондів України, опубліковані документи і вузькоспеціальна періодика дають змогу за умови їх комплексного аналізу із застосуванням традиційних для історичної науки методів дослідження. Зокрема, мова іде про проблемно-історичний метод. Варто відзначити метод абстра- гування, тобто, виокремлення із загального контексту радян- ської політики соціально-економічного розвитку УРСР і Кри- му в рамках п’ятирічного плану, окремих складових політики і їх аналіз, дослідження основних факторів, які визначали особливості реалізації та результати відповідних соціально- економічних проектів та програм. Цей метод дає змогу більш ґрунтовно дослідити і висвітлити комплексну картину проце- су соціально-економічної інтеграції Криму із Україною. Дос- лідження сталих тоталітарних систем як радянська командно- адміністративна планова системи пізньосталінського періоду потребує аналізу реалізації в її рамках окремих програм. На основі у подальшому комплексного аналізу їх результатів ви- никає можливість скласти загальну картину передумов для прийняття аналітичного рішення. Не зважаючи на свій плано- вий характер і прагнення здійснення тотального контролю усіх дій та програм, радянська система управління соціально- економічною сферою страждала від свого негнучкого харак- теру. Вона дуже складно реагувала на запити ситуації й пот- реби моменту. Тому часто програми в соціально-економічній сфері мали відособлений характер, як це в подальшому буде продемонстровано на конкретних прикладах. Відповідно, ана- ліз цих програм як окремих складових політики радянської командно-адміністративної планової системи дає змогу ви- явити закономірності процесу формування цілісного госпо- дарського комплексу на територіальній основі південних ра- йонів УРСР і Кримського півострова. Усвідомлення партій- ним та урядовим керівництвом СРСР такого ефекту синергії обумовило прийняття політичного рішення про передачу Криму зі складу РРФСР до складу УРСР у 1954 р.

Розбудова економічного потенціалу Подніпров’я і південних регіонів УРСР як передумова господарського відродження Криму

2.1. Політика у сфері відновлення енергетики й інтеграція Криму із Україною

Відновлення господарства, зруйнованого у роки Другої світововї війни в радянський період здійснювалося за п’ятирічними планами. У першу пятирічку після завершення Другої світової війни (1946-1950 рр.) по відбудові економіки України ключова роль відводилась відновленню енергогене- руючого потенціалу. Тому в плані п’ятирічки було передбаче- но надання значної уваги відновленню роботи шахт Донбасу, а також відбудові гідроелектростанцій на Дніпрі. Розбудова вугільної промисловості була в особливому пріоритеті зважа- ючи на потребу у вугіллі для забезпечення відновлення робот не лише промисловості УРСР, а й промислових підприємств індустріальних регіонів Росії. На території України в цей пе- ріод закладено такі енергетичні райони як Донбасенерго, Дніпроенерго, Харенерго, а також енергетичні комбінати Киї- венерго, Миколаївський, Херсонських, Одеський, Львівський та інші менші енергогенеруючі підприємства.

Розвиток енергетики в УРСР мав ключове значення для ві- дбудови промисловості й сільського господарства республіки і суміжних регіонів інших республік СРСР. Особливе значен- ня надавалося забезпеченню енергетичними ресурсами про- мислового району із центром в Ростові, а також ряду індустрі- альних регіонів вугіллям із Донбасу⁹⁹.Крім того, розвиток енергетики у перші роки повоєнної відбудови мав базуватися саме на вугіллі яке видобувалося на Донбасі.

На 1 січня 1947 р. за даними довідки про енергозабезпе- чення народного господарства УРСР у 1947 р. відновлена по- тужність електростанцій в Україні складала 1378 тис. квт., що становило 51,2% довоєнного рівня. Протягом 1946 р., першо- го року четвертої п’ятирічки (першої повоєнної), було введе- но у дію нових потужностей на електростанціях у 308,5 тис. квт. і вироблено енергії 4850 млн. квт., що становило 40,2% довоєнного обсягу річного виробництва. У першому кварталі 1947 р. на електростанціях УРСР було введено в дію генеру- ючих потужностей у 173 тис. квт. Серед них було пущено на ДніпроГЕС перший гідроагрегат потужністю 72 тис. квт. Та- ким чином, на 1 квітня 1947 р. відновлена потужність елек- тростанцій України становила 1551,5 тис. квт., що складало 58,4% довоєнного рівня¹⁰⁰. У довідці також відзначено, що темпи відновлення енергетичних потужностей не забезпечу- ють необхідні для темпів зростання виробництва обсяги енер- гетичних ресурсів. При цьому, як вказано у довідці, план вве- дення енергетичних потужностей у 1946 р. виконано лише на 54,5% із них по електростанціях Міністерства електростанцій СРСР на 56,7%, електростанціях промислових підприємств на 29,7% і по комунальних електростанцій на 62%¹⁰¹. Отже, слід звернути увагу на відставання у введенні в експлуатацію пот- ужностей, у першу чергу, по промисловим підприємствам. Причини такого відставання могли полягати у тому, що ці підприємства не забезпечувалися необхідними матеріалами за характерним для цього періоду централізованим розподілом першочергово, як електростанції котрі перебували у підпо- рядкування Міністерства електростанцій СРСР. Водночас, очевидним було значне відставання від комунальних електро- станцій енергогенеруючих підприємств Міністерства електро- станцій СРСР.

Серед енергогенеруючих підприємств Міністерства елек- тростанцій СРСР помічалась регіональна диспропорція у вве- денні потужностей в експлуатацію. Так, першочерговим зав- данням вважалося нарощування енергетичних потужностей

Донбасу і тому найбільш активно відбувалося відновлення потужностей системи Донбасенерго. Оскільки зростання об- сягів енерговиробництва Донбасенерго було обумовлено зро- станням промислового виробництва в Донбасі, то сільське господарство цього індустріалізованого регіону суттєво рівень споживання електроенергії не збільшувало. Більш ди- намічним було зростання споживання електроенергії за раху- нок електрифікації сільського господарства у традиційно аг- рарних регіонах УРСР, а також у Подніпров’ї. Саме у цьому регіоні найбільш оптимальним способом для електрифікації сільського господарства було підключення колгоспів й радго- спів до високовольтних ліній електропередач. Цей фактор ві- діграв згодом кочову роль у виробленні механізму енергоза- безпечення південних регіонів України і Кримського півост- рова. У Подніпровʼї також відбувалося нарощування потуж- ностей енергетичного виробництва об’єднанням Дніпрое- нерго. Зростання потужностей і, відповідно, виробництва електроенергії Дніпроенерго не мало таких темпів як це було характерно для Донбасенерго. Так, на 1 травня 1947 р. потуж- ність електростанцій Донбасенерго складала 723 тис. квт., що становило 82,3% довоєнного рівня¹⁰². Потужність електро- станцій Дніпроенерго на 1 травня 1947 р. складала 210 тис. квт., що становило лише 22,7% від довоєнної. Тобто, різниця від потужності Донбасенерго була дуже значною, а на кінець 1947 р. заплановано збільшення потужності електростанцій Дніпроенерго до 432 тис. квт., що мало скласти 46,7% від до- воєнного рівн я¹⁰³.

Відбудова господарства у короткі строки із залученням у більшості місцевих ресурсів потребувала визначення пріори- тетних для розвитку регіонів, у яких могло бути закладено відповідні промислові вузли. У головному пріоритеті для стимулювання соціально-економічного розвитку УРСР був Донбас завдяки потужній вугільній базі, яка мала забезпечити паливні потреби всіх галузей економіки України. У своїй до- повіді в 1947 р. Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов від- значав, що відновлення промислового потенціалу Донбасу є запорукою відбудови всієї економіки України. Тому в перші роки після завершення Другої світової війни відбувається стимулювання працездатного населення до праці на шахтах Донбасу. Зокрема, заходи як організаційного так і пропаган- дистського характеру здійснювалися молодіжною ор- ганізацією правлячої партії ВКП(б) Комсомоломом. Так, зара- ктеним прикладом може служити організований поїзд із доб- ровольцями, яких було залучено на роботу на шахти Донбасу в Сталіно (від 1960 р. Донецьк) і в Ворошиловград (від 1958 р. Луганськ), котрий мав відправлятися із Києва. Для урочистих проводів цього поїзда було до Києва за рознарядками залуче- но 1000 комсомольців із 19 областей України¹⁰⁴. Донбас у цей період став регіоном де відбувалась ідеологічна обробка працівників із різних областей УРСР, оскільки до роботи в цьому регіоні залучалися вихідці із різних регіонів. Тому Комсомолом особлива увага приділялась функціонуванню клубів та «червоних кутків» саме на Донбасі¹⁰⁵.

Донбасу, у контексті важливого енергетичного значення цього регіону, надавалась особлива увага і у відновленні функціонування залізничного транспорту, особливо Північно- Донецькій залізниці, яка визначалась як вирішальної магістралі Донецького вугільного басейну¹⁰⁶. Саме із цього регіону пла- нувалося активно вивозити залізничним транспортом вугілля й забезпечити постачання сировини і готової продукції із підприємств цього регіону. У тому числі й відновлення проми- словості південних областей УРСР, таких як Миколаївська,

Херсонська і Одеська мало відбуватися на енергетичній базі, котру забезпечувало вугілля Донбасу. Ці міста південних рай- онів України мали стати промисловими вузлами, оскільки на їх соціальній базі закладалися самостійні енергогенеруючі підприємства, енергетичні комбінати. Ці енергетичні підприєм- ства на 1947 р. мали змогу забезпечити електроенергією потре- би лише в Херсоні, на 1947 р. плановані потужності для спо- живання по Херсонській області були 9300 квт.¹⁰⁷, а планована енергогенеруюча потужність мала бути доведена до 9750 квт, тобто мала перевищити прогнозовані обсяги споживання. У Миколаєві і, особливо, в Одесі відчувалась гостра нестача енергетичних потужностей¹⁰⁸. Водночас, Херсон і область у перспективних планах радянського керівництва займали особ- ливе становище. Станом на 1947 р. у перспективі було запла- новано будівництво на Дніпрі у районі міста Херсона гідроеле- ктростанції, про що згадував Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов у своїй доповідній до Голови Ради Міністрів СРСР Й. Сталіна, яку було передано по лінії спеціального зв’язку ВЧ¹⁰⁹. На 1947 р. іще не було конкретних планів будівництва і не було відомо точного місця розташування майбутньої гідрое- лектростанції, її проект і план будівництва було затверджено лише 1950 р. із прийняттям постанови ЦК ВКП(б) і Ради Міні- стрів СРСР «Про будівництво Каховської ГЕС, Південно- Українського і Північно-Кримського каналів та системи зро- шування південних районів України і північних районів Кри- му». Ця гідроелектростанція була запланованою до будів- ництва разом із будівництвом міста-супутника Нова Каховка. У 1947 р. у своїй доповідній записці М. Хрущов відзначав, що будівництво цієї гідроелектростанції мало посилити потуж- ність енергогенеруючої системи Дніпроенерго і Донбасенерго в результаті будівництва високовольтної лінії електропередачі Кривий Ріг-Миколаїв-Херсон-Одеса¹¹⁰.

Проте, ситуація із енергозабезпеченням південних районів УРСР була не простою. Так, як відзначено у довідці про енер- гетичне забезпечення господарства УРСР для Першого Секре- таря ЦК КП(б)У, потужність Одеського енергокомбіната на 1 травня 1947 р. складала 25 тис. квт., що складало 59% до- воєнного рівня. У той же час потреба міста на кінець 1947 р. мала складати 50 тис. квт., а потужність електростанцій до кінця року планувалося збільшити до 35 тис. квт.¹¹¹ Таким чи- ном, ситуація із енергозабезпеченням Одеси складалась кри- тично. У Миколаєві ситуація із енергетичними потужностями була дещо кращою ніж у Одесі. Так, на 1 травня 1947 р. відновлені потужності електростанцій складали 10 тис. квт., що становило 27% довоєнної потужності, а також було введе- но в дію заводські електростанції потужністю в 3 тис. квт.

На кінець 1947 р. планувалося збільшення споживання електроенергії по місту Миколаєву до потужності у 20 тис. квт. при прогнозованій на кінець року потужності електростанцій у 38 тис. квт. Тобто, у Миколаєві був резерв енергетичних по- тужностей, який відкривав перспективи для нарощування ви- робництва в промисловості міста¹¹². За висновками авторів довідки, це не вирішувало питання енергоспоживання міста із-за надмірної концентрації енергетичних потужностей в ре- зультаті пуску в дію агрегату в 25 тис. квт., при цьому, відзна- чено, що його зупинка обмежуватиме обсяги можливого спо- живання електроенергії на 50%. На упередження наслідків такого випадкуМ. Хрущрвим і було запропоновано прокла- дення високовольтної лінії електропередач Кривий Ріг- Миколаїв. Таким чином, потужні електростанції мали розгля- далися також у ролі своєрідного гаранта безперебійного енергозабезпечення. Щодо Миколаєва, слід відзначити будів- ництво у місті в цей період суднобудівних підприємств, у то- му числі Міністерством будівництва військових і військово- морських підприємств. Фактично, у Миколаєві на 1947 р. було заплановано сконцентрувати більшість суднобудівних потуж- ностей басейну Чорного і Азовського морів. Іншими, менш потужними центрами суднобудування і судноремонту у Чор- ному й Азовському морях були Маріуполь і Керч. Проте, їхні потужності у цей період оцінювалися як дуже вузькі й не до- статні для забезпечення потреб у суднах, які стрімко зростали у Чорному й Азовському морях із відбудовою промисловості й зростаючими обсягами перевезень¹¹³. Тому зростання енер- гетичних потреб Миколаєва й високий ступінь ризику від не- належної готовності до їх повного задоволення обумовлювали формування єдиного потужного енергетичного району із включенням до нього як енергетичної потуги Дніпроенерго, так і південних міст – Миколаєва, Одеси, Херсона. По Херсо- нській області ситуація із забезпеченням потреб міста енерге- тичними потужностями була доволі стабільною. Так, на 1 травня 1947 р. було відновлено 15 електростанцій потужністю 3984 квт. На 1947 р. прогнозована потужність споживання електроенергії складала 9300 квт. і заплановано введення в експлуатацію у 1947 р. турбіни потужністю 5400 квт. й двох котлів на Херсонській комунальній електростанції, а також ТЕЦ консервного заводу потужністю 1350 квт. Загальна пот- ужність введених у дію ресурсів із виробництва електрое- нергії на кінець 1947 р. була запланованою у 9750 квт. і мала у повному обсязі забезпечити потреби міста¹¹⁴. Отже, по Херсо- ну ситуація була доволі стабільною із введенням у дію енер- гетичних потужностей у зв’язку з відсутністю в місті потуж- ної промислової бази на відміну від Одеси і Миколаєва.

Формування промислових вузлів мало спиратися та енергогенеруючу систему Дніпроенерго, яка мала охопити регіон Подніпров’я.Тому відновленню потужності Дніпрое- нерго також приділялась значна увага зі сторони уряду СРСР. Дніпроенерго своїми потужностями мала забезпечувати соціально-економічний розвиток регіону Української РСР який складали області на берегах Дніпра, у тому числі із ро- звинутою індустрією такі як Дніпропетровська й Запорізька.

Центральне місце у забезпеченні енергогенеруючими потуж- ностями Дніпроенерго мало відігравати відновлення Дніпро- ГЕС. Зважаючи на важливість негайного забезпечення енергоресурсами регіону Дніпроенерго цю енергогенеруючу систему було з’єднано із Донбасенерго з метою гарантування безперебійного забезпечення необхідної напруги в системі. Обєднання цих потужних енергетичних систем закладало під- валини для формування потужного Південного енергетичного району. На 1947 р. по Херсонської області іще не було розро- блено планів розвитку мережі високовольтних ліній електро- передачі, як це планувалося щодо Миколаєва. Це було обумо- влено відсутністю потужної індустрії в області. Проте, кліма- тичні характеристики Херсонської області й наявність водної артерії Дніпра заклали підвалини створення у цій області пот- ужного енергетичного центру, якими було обумовлено фор- мування Південного енергорайону. Крім розвитку ліній елек- тропередачі по Херсонській області планувалося також розви- вати місцеві енергогенеруючі потужності. В протоколі засідання бюро Херсонського обкому КП(б)У від 26 грудня 1946 р. було заплановано протягом 1947 р. ввести в експлуа- тацію по області 14 теплових електростанцій загальною пот- ужністю 350 квт.¹¹⁵ Проте, вже того ж таки року економічну доцільність будівництва теплових електростанцій в Херсонсь- кій, Одеській та Миколаївській областях було поставлено під сумнів М. Хрущовим. Свої міркування із цього приводу він виклав у доповідній записці на ім’я Й. Сталіна, котру було передано по ВЧ (лінія спеціального урядового зв’язку). Пере- дача записки по ВЧ свідчила, що дане питання вважалося М. Хрущовим невідкладним і, вочевидь, від результатів його розгляду залежали плани соціально-економічного розвитку не лише вказаних міст – Херсона, Миколаєва і Одеси, а й в ціло- му УРСР.

Доповідну записку М. Хрущова, яку було передано по ВЧ (лінії спеціального урядового зв’язку) 31 грудня 1947 р., оче- видно, було складено на основі аналізу даних по розвитку енергетики в УРСР протягом цього року. В ній було відзначе- но, що забезпечення електроенергією міст Херсона, Мико- лаєва і Одеси здійснюється місцевими тепловими електро- станціями на базі вугілля із Донбасу, яке в ці області достав- лялося залізницею. Таким чином, перевезенням вугілля в ці області було перевантажено залізничний транспорт і постава- ла актуальна потреба будівництва місцевих теплових електро- станцій. Слід відзначити, що у цей період у зв’язку із масшта- бними будівництвами залізницями перевозилися дуже великі обсяги вантажів. М. Хрущов у своїй доповідній висловлював думку, що слід нарощувати потужності виробництва електро- енергії на Донбасі, де теплові електростанції мали виробляти електроенергію на базі місцевого вугілля. Оскільки регіональ- на електромережа Дніпроенерго була під’єднаною до Донба- сенерго, то М. Хрущов запропонував підключити міста Мико- лаїв, Херсон й Одесу до мережі Дніпроенерго шляхом про- кладення ліній високовольтної електропередачі протяжністю 335 км. від Кривого Рогу через Миколаїв до Херсона й Оде- си¹¹⁶. У доповідній М. Хрущов згадав про перспективу будів- ництва в районі Херсона на Дніпрі гідроелектростанції поту- жністю до 250 тис. квт., відповідно, будівництво ліній високо- вольтної електропередачі до південних міст УРСР мало дати змогу передавати в мережу Дніпроенерго надлишки дешевої електроенергії від планованої гідроелектростанції. Планована гідроелектростанція в районі Херсона, яку було зазначено М. Хрущовим, вочевидь, малась на увазі майбутня Каховська ГЕС. Дана пропозиція М. Хрущова була втілена в життя зав- дяки проекту будівництва Каховської ГЕС і Південно- Українського й Північно-Кримського каналів та зрошування південних районів України і північних районів Криму. У своїй доповідній М. Хрущов також відзначав, що будівництво цієї лінії високовольтної електропередачі матиме позитивне зна- чення для реалізації програми зрошування південних районів УРСР.

Фактично, будівництво місцевих електростанцій в півден- них районах УРСР закладало підвалини формування автоном- них енергорайонів, проте, вони би перебували у залежності від доставки вугілля із Донбасу. За пропозицією М. Хрущова, ці регіони мали стати частиною великого енергорайону завдя- ки потужній мережі ліній високовольтної електропередачі із перспективою її розширення. Тому, фактично, програма ство- рення Південного енергорайону, яка реалізувалась із почат- ком проекту будівництва Каховської ГЕС, заклала підвалини Фактично, за розрахунками М. Хрущова, втрати в мережі ліній високовольтної електропередачі були значно менш за- тратними ніж перевезення вугілля залізницею. Рентабельність розвитку Південного енергорайону значно зросла на 1948 р. після того як було розвідано поклади бурого вугілля, придат- ного для використання в системі Дніпроенерго¹¹⁸.

21 березня 1946 р. секретарям обкомів ВКП(б) було надано розпорядження надати телеграмами в управління Сталінської залізниці дані щодо наявності в областях покладів бурого ву- гілля й інших видів палива, а також можливості їх викори- стання потреб залізниці. Телеграму було надіслано до За- порізького, Сімферопольського і Херсонського обкомів із 119 Дніпропетровська .

Після Другої світової війни в УРСР у колгоспах (без врахування трудових ресурсів західних областей, де колек- тивізація іще тільки здійснювалась), нараховувалося на 1-й квартал 1947 р. 5428,1 тис. працездатного населення, із них чоловічої статі 1360,8 тис. Тобто, серед працездатного насе- лення в колгоспах чоловіки складали лише чверть від загаль- ної кількості. При цьому загальне число дворів складало 4118 тис. Відповідно, число працездатних в середньому по Україні складало 1,3 на один двір. Також, слід відзначити, що на 1 січня 1946 р. всього колгоспів по УРСР нараховувалося 26368, тобто, на один колгосп припадало в середньому по Україні 176 дворів і в середньому дещо більше 200 чоловік працездатного населення. Не зважаючи на такі складні демо- графічні показники у колгоспах на 1947 р. було заплановано використання у промисловості 1058,2 тис. чоловік. Тобто, майже 20% загального числа працездатного населення в кол- госпах. Слід відзначити, що у колгоспах і МТС в середньому по Україні було зайнято 1138,2 тис. чоловік, тобто, дещо більше 20% населення колгоспів¹²⁰. Відповідно, значна части- на працездатного населення не була задіяною у виробничих процесах в колгоспах. Причиною такого стану, коли у сільсь- кій місцевості, на заважаючи на складну демографічну ситу- ацію після війни, у виробничих процесах в колгоспах задіяно лише трохи більше п’ятої частини від загальної чисельності, слід вбачати у надто слабкій виробничій базі колгоспів. Відповідно, поставала нагальна потреба нарощувати виробни- чу базу в колгоспах і це завдання мало вирішуватися в резуль- таті реалізації ряду програм, однією із яких була електри- фікація сільського господарства УРСР. Ця програма почала реалізуватися іще від 1945 р., проте, у 1946 р. результати її втілення у життя були не значними. Певних успіхів вдавалося досягнути лише в тих регіонах де була потужна енергетична й індустріальна база, що закладало можливість перерозподіляти частину енергетичних ресурсів на сільське господарство, а також залучати ресурси промислових підприємств для ство- рення енергетичної бази колгоспів й радгоспів, так звану шефську допомогу. Особливо успішно така політика здійснювалась у Запорізькій області в якій відбувалося відновлення енергетичних потужностей ДніпроГЕС, будува- лися інші електростанції й закладалась основа потужного енергетичного виробничого об’єднання Дніпроенерго.

Серед виробничих потужностей, які було заплановано підключити до енергоспоживання, у перші повоєнні роки визначено сільськогосподарські підприємства в рамках про- грами електрифікації сільського господарства. Обсяги вико- нання планів сільської електрифікації перебували у залежності від реалізації програми відновлення енергетичних потужностей в Україні оскільки відбувалося активне під’єднання колгоспів й радгоспів до високовольтних ліній електропередач. Так, у За- порізькій області протягом десяти місяців 1947 р. в рамках ре- алізації програми електрифікації сільського господарства було збудовано ліній електропередачі протяжністю 188 км., щоправ- да, річним планом було передбачено будівництво 727 км.¹²¹. Таким спосіб електрифікації сільського господарства вважався найбільш оптимальним і, за можливості, саме таким чином і відбувалась електрифікація, що збільшувало навантаження на мережу високовольтних електропередач і систему в цілому й ставило питання про збільшення її потужності за рахунок збільшення потужностей на електростанціях Міністерства електростанцій СРСР. Таким чином, закладалися передумови для відмови в рамках програми електрифікації сільського гос- подарства від розширення можливостей використання енергії малих річок, вітру¹²² тощо, хоча програма електрифікації сільського господарства передбачала розширення використан- ня саме відновлюваних видів енергії й із залученням місцевих ресурсів. Отже, керівництво УРСР, прагнучи виконувати плани по електрифікації сільського господарства, часто відмовлялося від максимального використання місцевих ресурсів й намага- лося у більш простий спосіб реалізувати цю програму. Відповідно, складалися умови для більшого розширення енер- гомережі й збільшення її потужності відповідно до зростаючо- го обсягу енергоспоживання.

Як показують дані щодо залучення працездатного населення у 1947 р. до роботи в колгоспах і Машинно-тракторних станціях, найбільш гармонійним між розвитком промисловості й сільського господарства баланс був у Дніпропетровській об- ласті по території УРСР. Так, на 1 січня 1947 р. по Дніпропет- ровській області некомплект робочої сили на промислових підприємствах складав 10906 чоловік, а чисельність колгосп- ників, яких планувалося використати в промисловості 50,2 тис. чоловік. При цьому, чоловічого працездатного населення в цій області було 71,8 тис. чоловік, а зайнято у роботі колгоспів та МТС всього 76,4 тис., при загальній чисельності працездатного населення в області 299,8 тис. чоловік¹²³. Ця область була найбільшим споживачем електроенергії, яка вироблялась в си- стемі Дніпроенерго. Другою областю за обсягами енергоспо- живання в системі Дніпроенерго була Запорізька, також доволі індустріалізована, щоправда, із менш розвинутим сільським господарством. Цей енергетичний район було об’єднано річ- кою Дніпро, котра й закладала кліматичні, а також гідрологічні передумови для розвитку сільського господарства, які активно використовувалися із розвитком системи зрошування завдяки залученню водних ресурсів Дніпра.

Реалізація програми електрифікації сільського господарства мала на меті забезпечити умови для активного культивування нових сільськогосподарських культур та інтенсифікації аграр- ного виробництва, зокрема, значна увага приділялась півден- ним регіонам УРСР. У цьому контексті слід відзначити, що південні регіони УРСР, як Херсонська і Миколаївська й част- ково Запорізька області, мали схожі кліматичні умови із степо- вим ландшафтом північного Криму. Згодом, коли відбувався процес передачі Кримської області від РРФСР до УРСР у 1954 р. відзначалося, що кримські степи є продовженням українських степів і, фактично, із передачею Криму до складу УРСР буде створено адміністративне підґрунтя економічного відродження півострова. Про це під час розгляду питання пере- дачі Криму до складу УРСР заявляв від імені Президії Верхов- ної Ради СРСР М. Пєгов на першій сесії Верховної Ради СРСР четвертого скликання¹²⁴. Власне, база для соціально-економіч- ного відродження Кримського півострова закладалась в резуль- таті реалізації у південних районах УРСР програм соціально- економічного розвитку, у тому числі й електрифікації сільсько- го господарства.

На 25 червня 1947 р. в доповідній записці Першого Секре- таря ЦК КП(б)У Л. Кагановича і Голови Ради Міністрів УРСР М. Хрущова на ім’я Й. Сталіна було підбито попередні під- сумки реалізації програми електрифікації сільського госпо- дарства УРСР. Зокрема, відзначалося, що на вказаний час бу- ло введено в експлуатацію 2136 сільських електростанцій за- гальною потужністю 44,9 тис. квт. Це складало 76,6% довоєн- ного рівня. При цьому, на базі цих електростанцій і шляхом приєднання до ліній високовольтних електропередач було електрифіковано 1798 колгоспів, що складало 6% від їх за- гальної чисельності. Такі показники Л. Каганович і М. Хру- щов у своїй доповідній Й. Сталіну характеризували як неза- довільні. Протягом першої п’ятирічки після завершення Дру- гої світової війни було заплановано побудувати сільських гід- роелектростанцій загальною потужністю 203 тис. квт, але протягом першого року цієї п’ятирічки було збудовано всього 319 електростанцій загальною потужністю 691 квт, тобто, лише 3,4% від плану¹²⁵.У 1947 р. було заплановано ак- тивізувати роботу по будівництву сільських електростанцій, увівши в експлуатацію 1537 об’єктів потужністю 40 800 квт., у тому числі 894 малих гідроелектростації потужністю 25 360 кіловат. Введеними у дію потужностями планувалося електрифікувати 2545 колгоспів, 57 радгоспів, 291 МТС, 34 МТМ і МРЗ й 73 інших сільськогосподарських об’єктів.

У доповідній щодо електрифікації сільського господарства УРСР Л. Каганович і М. Хрущов відзначали, що виділені на 1947 р. матеріальні фонди для цієї програми покривали всього 15-20% від потреби. У зв’язку із цим ЦК КП(б)У й уряд здій- снювали роботу по мобілізації внутрішніх ресурсів та займа- лися пошуком шефської допомоги у реалізації програми елек- трифікації сільського господарства. Водночас, відзначено, що ця робота не давала змоги покрити нестачу ресурсів. До до- повідної записки було додано проект постанови Ради

Міністрів СРСР, який Л. Каганович і М. Хрущов надсилали на розгляд Й. Сталіну. Цей проект передбачав виробництво необхідних для електростанцій матеріалів та обладнання на підприємствах союзного підпорядкування, які знаходилися на території УРСР¹²⁶. Дане положення доволі зрозуміло ілюструє картину із розподілом ресурсів у СРСР пізньосталінського періоду. Партійне і урядове керівництво УРСР мали доволі детальну інформацію щодо обсягів виробництва і його номен- клатури, а також виробничих потужностей підприємств, у то- му числі й союзного підпорядкування, розташованих на тери- торії УРСР. Вочевидь, у своїй доповідній на ім’я Й. Сталіна вони ставили питання про перерозподіл обсягів використання виробничих потужностей на території УРСР на користь місцевого попиту. Безумовно, ставити питання про скорочен- ня чи відстрочення виконання плану по забезпеченню таких енергетичних об’єктів як електростанції Донбасу чи Дніпро- ГЕС вони не мали змоги. Тому, фактично, керівництво УРСР мало вишукувати вільні потужності в республіці, котрі була можливість задіяти для реалізації програми електрифікації сільського господарства. Тобто, партійне і урядове керів- ництво УРСР у період активної відбудови соціально- економічного потенціалу УРСР після війни активно напраць- овували інституційні можливості із пошуку, аналізу й викори- стання внутрішніх потужностей для забезпечення програм республіканського значення. У той же час, сама доповідна й проект постанови свідчать, що здійснити залучення виробни- чих потужностей підприємств союзного підпорядкування на користь внутрішньо республіканських потреб було не можли- вим без відповідного нормативного документу, прийнятого на рівні Союзного Уряду. Тобто, спостерігаємо чіткий регіональ- ний підхід до управління економікою УРСР у пізньосталінсь- кий період, коли панувала командно-адміністративна планова економіка. Республіканське керівництво здійснювало деталь- ний моніторинг потенційних можливостей в республіці для виконання програм і, відповідно, за узгодження із планами по їх завантаженості загальносоюзними програмами, здійснюва- ло запит до керівництва СРСР. Дана система державного управління економікою була мало гнучкою й обмежувала можливості оперативного управління ресурсами на регіональ- ному рівні. Проте, як слід звернути увагу, залишалися можли- вості для пошуку внутрішніх ресурсів, які залучалися без узгодження із Союзним Урядом, а також шефської допомоги зі сторони підприємств інших галузей, яка також не мала узгоджуватися із загальносоюзним керівництвом.

Водночас, проект постанови Ради Міністрів СРСР передба- чав реорганізацію установ, які здійснювали програму електри- фікації сільського господарства в УРСР. Цю реорганізацію урядових інституцій в УРСР слід було здійснювати на підставі нормативного рішення Союзного Уряду. Зокрема, Л. Кага- нович і М. Хрущов у своїй доповідній звертаються із запитом щодо створення при Раді Міністрів УРСР Головного Управлін- ня сільської електрифікації, при облвиконкомах обласних управлінь, а також структур при районних виконкомах¹²⁷. Тоб- то, структура державного управління в УРСР мала узгоджува- тися із Союзним Урядом. Власне, у цьому полягав колоніаль- ний характер управління економікою УРСР, який було унор- мовано також і в Конституціях СРСР і УРСР шляхом зазначен- ня переліку міністерств як союзних так і союзно-респуб- ліканських і такі самі положення були в республіканській Кон- ституції. Фактично, для здійснення програм республіканського значення керівництво УРСР мало корелювати свою виконавчу структуру із загальносоюзною. Це мало наслідком не достатньо гнучкий характер системи державного управління, проте, за- безпечувало достатні можливості для союзного керівництва оперативно мобілізувати ресурси в республіці.

У доповідній Л. Кагановича і М. Хрущова Й. Сталіну щодо здійснення програми електрифікації сільського господарства було поставлено питання щодо кредитування Сільгоспбанком СРСР на 80% капітальних затрат колгоспів на сільську елек- трифікацію не залежно від внесених сум із неподільних фондів і стану платежів по раніше взятих кредитах. Іще одним засобом колоніального управління економікою УРСР була надмірна централізація управління фінансовими і кредитними фондами¹²⁸.

Зрештою, відзначалося, що запропоновані заходи разом із максимальною мобілізацією внутрішніх ресурсів республіки дадуть змогу виконати план по сільській електрифікації на 1947 р. Дане положення звертає на себе увагу в контексті то- го, що республіканське керівництво намагалося поставити в залежність виконання плану від його можливостей мобілізувати внутрішні ресурси. Фактично, республіканське керівництво мало засвідчити союзному, що воно має достатні можливості для моніторингу ресурсної бази республіки і, та- ким чином, представивши результати моніторингу та їх аналіз, може мотивувати союзне керівництво надати у його розпорядження виявлені ресурсні можливості.

Ситуація зі здійсненням програми електрифікації сільсько- го господарства по областях УРСР на 1947 р. була не рів- номірною. Зокрема, у Херсонській області, індустріальне ви- робництво і сільське господарство на цей час було слабо ро- звинутим, програма електрифікації сільського господарства втілювалась у життя доволі складно.

У 1946 р. ефективність роботи Запорізької міжобласної кон- тори Сільелектро викликала критику. Так, у відповіді завідую- чому промисловим відділом Херсонського обкому КП(б)У бу- ло повідомлено начальником Херсонського відділення За- порізької міжобласної контори Сільелектро, що начальник кон- тори належної уваги Херсонському відділенню Запорізької контори Сільелектро не надавав. Зокрема, мова ішла про забез- печення матеріалами й фінансуванням¹²⁹. На підставі того, що із-за неналежної уваги до роботи Херсонського відділення для нього склалась критична ситуація, його начальник ставив пи- тання про складення своїх повноважень, висловлюючись, що він не сподівається на покращення у 1947 р. ситуації із ма-

На 1 жовтня 1947 р. Херсонське відділення Сільелектро було вже реорганізовано в окрему обласну контору Сілье- лектро і у новому статусі її робота була також не ефективною, оскільки річний план на 1 жовтня було виконано всього на 3,6%, при цьому нічого не виконавши по плану будівельно- монтажних робіт. Причинами такого становища було вказано погане фінансове становище колгоспів Херсонської області із- за несприятливих кліматичних умов в області, в результаті чого вони не мали змоги здійснювати роботи щодо електри- фікації й користуватися кредитами Сільгоспбанку. Також, за даними доповідної, 90% плану роботи «Сільелектро» по Хер- сонській області складало будівництво 60 км. високовольтної лінії електропередачі й 12 підстанцій. Все це будівництво ма- ло здійснюватися за рахунок коштів республіканського бюд- жету УРСР, але фінансування надано не було¹³¹. Отже, вже на 1946 р. було бачення потреби забезпечувати електрифікацію колгоспів та МТС Херсонської області за рахунок будів- ництва високовольтних ліній електропередачі і до цього спо- нукали несприятливі кліматичні умови які не давали змоги спиратися на місцеві ресурси. Крім того, в Херсонській об- ласті не була настільки як у Запорізькій області розвинута електропромисловість, а тому не було змоги передати здійснення електрифікації сільськогосподарських підприємств під шефство крупних підприємств області.

Так, 26 грудня 1946 р. питання сільської електрифікації в Херсонській області розглядалося на бюро обкому КП(б)У. У протоколі бюро зазначено, що темпи здійснення цієї програми по області незадовільні. Особливо варто звернути увагу, що пла- ном на 1946 р. передбачалося будівництво 15 км. високовольт- них ліній електропередачі, а замість цієї протяжності було збу- довано лише 10,6 км.¹³² Отже, по Херсонській області саме підключення колгоспів до високовольтних ліній електропере- дачі, які постачали вироблену мережею Дніпроенерго електрое- нергію було у пріоритеті дляобласного керівництва. По інших показниках, як було відзначено у протоколі, також було недови- конання плану. Водночас, зазначалося, що по Херсонській об- ласті програма електрифікації сільського господарства здійснювалась Херсонським відділенням Запорізької контори «Сільелектро». Обком КП(б)У відповідальність за невиконання цієї програми на 1946 р. покладав, здебільшого, на цю установу, яка, на думку бюро обкому, неналежним чином поставила робо- ту, зокрема, із залученням колгоспів до реалізації програми. То- му пропозицією бюро обкому, зазначеною у протоколі до ЦК КП(б)У й Ради Міністрів УРСР було прохання створити Херсо- нську обласну контору «Сільелектро» із її прямим підпорядку- ванням тресту «Укрсільелектро». Тобто, Херсонський обком прагнув створення в області самостійної контори й виходу об- ласті із територіальної підпорядкованості конторі в Запоріжжі. Оскільки в Херсонській області програма сільської електри- фікації відігравала ключову роль для соціально-економічного розвитку регіону, то створення самостійної контори «Сілье- лектро» мало би наслідком більшу автономність області та її керівництва у прийнятті господарських рішень. Таким чином, політика на формування в Херсонській області окремого аграр- но-промислового вузла була би посилена. Проте, утворення міжрегіональної контори «Сільелектро» саме в Запорізькій об- ласті було, вочевидь, обумовлено найбільш динамічним розвит- ком енергетики в мережі Дніпроенерго завдяки будівництву ДніпроГЕС.

У протоколі засідання бюро Херсонського обкому КП(б)У також було встановлено нові плани будівництва високовольт- них ліній електропередачі протяжністю 46 км. на 1947 р., за- плановано обладнати 12 трансформаторних кіосків із підклю- ченням до ліній високовольтної електропередачі на 400 квт. Для порівняння, місцеві теплові електростанції по Херсонсь- кій області, введені у дію протягом 1947 р., мали давати пот- ужність 350 квт. Тобто, від ліній високовольтної електропере- дачі планувалося отримувати значно більше енергетичних по- тужностей. Фактично, планувалося більш прискореними тем- пами підключати колгоспи до мережі Дніпроенерго. На наро- щування темпів реалізації програми сільської електрифікації в Херсонській області бюро обкому звернулося до Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У із проханням зобов’язати

Міністерство фінансів УРСР виділити на будівництво об’єктів сільської електрифікації 2421 тис. карбованців на 1947 р. із них 1532,5 тис. карбованців по нових об’єктах і 888,5 тис. карбованців по перехідних об’єктах 1946 р.¹³³ Фактично, пла- нувалося в рази перевищити реалізацію цієї програми по об- ласті. Прагнення Херсонського обкому нарощувати ре- алізацію програми сільської електрифікації в області обумо- влювалося потребою продемонструвати республіканському і союзному керівництву результати соціально-економічного розвитку у ввіреній області. Таким чином, утворення окремої Херсонської області у 1944 р. було чіткою заявкою її керів- ництва на відповідальність за реалізацію планів по області і, відповідно, на можливості здійснювати запити на реалізацію програм. Проте, реорганізація контори «Сільелектро» як і виділення фінансування програми перебували в залежності від позиції Ради Міністрів СРСР і ЦК КП(б)У які вже було направлено звернення до Й. Сталіна із проектом постанови¹³⁴. Проект постанови Ради Міністрів УРСР, який було підготова- но ЦК КП(б)У і Радою Міністрів УРСР передбачав створення обласної контори «Сільелектро» в Херсонській області¹³⁵. По- зиція ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР у створенні функціо- нальної структури для реалізації програми сільської електри- фікації полягала у створенні самостійних контор «Сілье- лектро» в пріоритетних для розвитку областях. Саме в такому пріоритеті була і Херсонська область на 1947 р. як перспек- тивний регіон в розвитку сільського господарства і енергети- ки, а тому міжобласна контора «Сільелектро» із центром у Запорізькій області не могла забезпечити належного управ- ління реалізацією проекту із-за віддаленості від Херсонської області й першочерговою увагою саме до тієї області в облас- ному центрі якої знаходився її центральний апарат.

В протоколі засідання бюро Херсонського обкому також було заплановано протягом 1947 р. ввести в експлуатації 14 теплових електростанцій загальною потужністю 350 квт.¹³⁶ Економічну доцільність будівництва теплових електростанцій в Херсонській, Одеській та Миколаївській областях у тому ж 1947 р. було поставлено під сумнів М. Хрущовим. Свої мірку- вання із цього приводу він виклав у доповідній записці на ім’я Й. Сталіна, котру було передано по ВЧ.

На 1948 р. вже було представлено в Раду Міністрів СРСР проект постанови «Про зрошування посушливих районів півдня України». Цей проект було відкликано М. Хрущовим завізова- ним ним рішенням від 17 січня 1948 р. у зв’язку із виявленими покладами бурого вугілля на території України в зоні будів- ництва системи зрошування. Виявлення покладів бурого вугілля зумовило перегляд схеми електрифікації зони зрошування. Будівництво електростанцій було заплановано в центрі енерге- тичних навантажень системою іригації й промисловими центра- ми. Також, важливим аспектом у виробленні нової схеми енергозабезпечення було прагнення забезпечити максимальне використання гідроенергетичних ресурсів річок Дніпра, Півден- ного Бугу і Дністра¹³⁷. Слід відзначити, що при плануванні си- стеми зрошування в південних районах УРСР керівництво рес- публіки продовжувало орієнтуватися на створення цілісного економічного району, який мало бути охоплено іригаційною си- стемою і на цей район мало бути накладено енергетичний район. Таким чином, будівництво теплових електростанцій на базі по- кладів бурого вугілля мало сформувати систему опорних точок енергетичного району в зоні іригації й спиратися, фактично, на промислові центри в містах. Фактично, теплові електростанції мали забезпечувати потреби міст в районі зрошування.

Керівництво УРСР при цьому плануванні намагалося ком- плексно вирішити реалізацією єдиної програми декілька клю- чових проблем – забезпечення умов для ефективного сільського господарства і електрифікації та забезпечення промислового зростання у Подніпров’ї, Кривому Розі, Херсоні, Миколаєві й Одесі. У доповідній записці М. Хрущовим було обґрунтовано більшу економічну доцільність нової схеми енергозабезпечення району іригації тим, що вона передбачала забезпечення енерге- тичних потреб Подніпров’я і південних районів УРСР за раху- нок ресурсів лише цього регіону. У той же час енергетичні по- треби Донбасу мали забезпечуватися лише енергогенеруючими ресурсами цього регіону, відповідно, підключення Дніпрое- нерго до системи Донбасенерго згідно наново розробленого плану втрачало свою актуальність. За рахунок енергогенерую- чих потужностей Донбасенерго мало відбуватися забезпечення лише Харківського економічного району. Київ також мав забез- печуватися енергетичними ресурсами завдяки ресурсам місце- вого генерування. Отже, запропонований проект передбачав поглиблення автономності економічних районів УРСР й закла- дення умов для забезпечення господарської діяльності на базі власних ресурсів із мінімізацією їх постачання від інших рай- онів. Важливо відзначити автономізацію Подніпров’я щодо Донбасу і більш глибокої економічної інтеграції на базі ство- рення потужної системи зрошування й енергозабезпечення із ним південних районів УРСР. Таким чином, було закладено перспективу подальшої економічної інтеграції із цим районом і Криму, котрий був прилеглим до цього району і в цей же період відбувався розвиток й систематизація транспортних зв’язків Криму із двома крупними і перспективними промисловими центрами цього регіону – Запоріжжям і Херсоном.

Вже в конкретному проекті, який було розроблено і направ- лено у вигляді проекту постанови Ради Міністрів СРСР, було передбачено створення системи зрошування на території таких областей УРСР як Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська й Ізмаїльська¹³⁸. Тобто, конкретним проектом було пе- редбачено географічне звуження зрошуваної території, очевид- но, більш конкретний аналіз можливостей реалізації проекту вказав на малу рентабельність масштабного проекту. Залучення водних ресурсів базово було передбачено як і за попередніми розрахунками 1947 р. на основі річок Дніпра, Південного Бугу, Дністра і малих річок. Проте, проект який було затверджено до реалізації постановою Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) вже передбачав деяку зміну географічних меж системи зрошування, яка охоплювала Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську й Миколаївську області УРСР, а також Кримську область на той час РРФСР¹³⁹. За цим проектом передбачалося базове залучення водних ресурсів лише Дніпра і малих річок регіону. За проектом 1948 р. було передбачено зрошування площі в 455, 2 тис. га¹⁴⁰. Значну більшу площу зрошування було передбачено проектом 1950 р., котра складала 1200 тис. га на території УРСР і 300 тис. га на території Криму. Тобто, фактично, проект 1950 р. мав охо- пити значно більшу площу за обсягом із залученням водних ре- сурсів із меншої кількості джерел. Так, за проектом 1948 р. було передбачено залучення ресурсів окремих річок в кожній області: для Ізмаїльської це мав бути Дунай та ряд малих річок в області, для Одеської-Дністер, стічні води Одеси, малі річки в області й поверхневі води, для мали бути води Дніпра, Інгулу і артезіансь- ких вод, для Миколаївської й Запорізької областей із Дніпра, місцевих малих річок та артезіанських вод¹⁴¹. Тобто, для ре- алізації проекту по будівництву системи зрошування за проек- том 1948 р. було передбачено здійснення будівництва гідроси- стем в кількох областях у автономному режимі. План 1950 р. передбачав проведення єдиного будівельного проекту. По обла- стям за проектом 1948 р. території зрошування розподілялися таким чином: По Миколаївській – 50 тис. га, по Запорізькій – 40,5 тис. га, по Одеській – 66,7 тис. га, по Ізмаїльській 43 тис. га, а по Херсонській було передбачено будівництво системи зрошу- вання 255 тис. га. Тобто, за цими проектами у більшості було передбачено зрошування площі саме на території Херсонської областей. Відповідно, на 1950 р. перемогла стратегія будів- ництва системи зрошування компактно й головну роль у її ре- алізації мала відігравати нова область – Херсонська. У змінах меж зони будівництва системи зрошування протягом 1947- 1950 рр. Варто звернути увагу на наявність тенденції при вироб- ленні остаточного проекту до віддання переваги реалізації більш компактних проектів за принципом освоєння ресурсів, розши- рюючи межі реалізації проекту від базового регіону. Такий самий принцип прослідковувався при реалізації проекту елек- трифікації в південних районах УРСР промисловості й сільсько- го господарства у перші повоєнні роки. Слід також відзначити, що проект 1948 р. не враховував у повній мірі перспективу будівництва в Херсонській області Каховської ГЕС, також цю перспективу не враховували у попередніх розрахунках 1947 р., її враховував у 1947 р. М. Хрущов, але не в контексті реалізації проекту по зрошуванню посушливих районів, а у забезпеченні виробництва необхідної для Херсона, Миколаєва і Одеси обсягу електроенергії¹⁴². Проте, у доповідній записці Й. Сталіну М. Хрущов вказував на позитивне значення будівництва систе- ми забезпечення електроенергією південного регіону для будів- ництва системи зрошування. Лише за постановою 1950 р. будів- ництво системи зрошування і Каховської ГЕС було розроблено як цілісний проект, щ обуло відображено у назві постанови. Та- ким чином, слід відзначити іще тенденцію, до диверсифікації масштабних будівельних проектів, а саме, до вирішення одним будівництвом одночасно питання зрошування, енергозабезпе- чення і судноплавства по Дніпру. До диверсифікації масштабних проектів М. Хрущов зводив проект, ініціюючи відкликання про- екту постанови 1948 р. із мотивацією, що потребує до- опрацювання питання забезпечення енергетичної бази для регіону. Надалі ці дві тенденції апростежувалися у процесі по- ширення досвіду диверсифікації галузей і розширення меж зони реалізації проектів на Кримську область, що забезпечувало залу- чення для її розвитку ресурсів із областей УРСР.

У проекті постанови 1948 р. було враховано потреби в електроенергії для реалізації програми зрошування земель південних областей України. Ці розрахунки спиралися на вже реалізовані проекти по розвитку енергогенеруючих потужно- стей, а також на будівництво вже запланованих електростанцій. Так, було передбачено будівництво ліній електропередачі на 220 квт від енергогенеруючої потужності Курахіська ГРЕС- ДніпроГЕС (друга ланка, введення в експлуатацію якої пла- нувалося на 1948 р.)-Кривий Ріг-Снігурівка-Миколаїв-Одеса, від Снігурівки було заплановано будівництво лінії Снігурівка- Каховка, а також лінії на 110 квт. Снігурівка-Галаганівка- Херсон із будівництвом підвищувальної підстанції у Кривому Розі й понижувальних підстанцій у Миколаєві, Одесі та Херсо- ні¹⁴³. Плани будівництва ліній електропередачі, передбачені постановою, на 1948 р. передбачали постачання в напрямку міста Каховка у Херсонській області електроенергії по лінії електропередачі, щ обуло свідченням відсутності на близьку перспективу планів по будівництву в цьому районі крупної електростанції. Також, слід відзначити, що схема постачання електроенергією крупних промислових міст в регіону будів- ництва системи зрошування передбача їх забезпечення за пара- лельною схемою енергозабезпечення сільського господарства і зрошування. Крім того, було передбачено початок будівництва Кременчуцької ГЕС в четвертому кварталі 1948 р. на Дніпрі і до 1955 р завершити будівництво гідроспоруд і пуском турбін потужністю 100 тис. квт. й збудувати лінію електропередачі Кремечук-Кривий Ріг у 220 квт. Тобто, Кривий Ріг ставав тим пунктом до якого здійснювалося транспортування електрое- нергії та її концентрація. Водночас, і у розвитку енергетичної стратегії південних регіонів УРСР згідно із проектом 1948 р. покладалися на гідроенергетичні ресурси Дніпра. Надалі така стратегія реалізувалась із будівництвом Каховської ГЕС згідно із планом 1950 р. Поряд із розвитком потужності гідроелектро- станцій було передбачено будівництво двох теплових електро- станцій, однією в м. Орєхові, а другої в Кривому Розі по 100 тис. квт. кожна й введення половини загальної потужності в експлуатацію до 1953 р., а половини в 1955 р. Теплові елек- тростанції мали праціювати на базі місцевевих ресурсів, як бу- ло передбачено запрпонованим проектом постанови. Тому ро- зрахунок на теплові електростанції які мали працювати на місцевих ресурсах підтверджує стратегію керівництва УРСР на чолі із М. Хрущових, спрямовану на самозабезпечення соціально-економічного розвитку даного регіону. Відповідно, посилення експлуатації гідроенергетичних ресурсів Дніпра та- кож є свідченням прагнення забезпечувати економічний розви- ток регіону на місцевій ресурсній базі. Водночас, реалізація такої стратегії мала забезпечувати передумови для ресурсної автономізації південних районів УРСР й формування в цьому регіоні окремого економічного району. Водночас, вбачалась перспектива розширення цього економічного району. Так, про- ектом постанови 1948 р. було передбачено будівництво ліній електропередачі на 220 квт. Орєхово-Васильєвка-Каховка, а також Васильєвка-ДніпроГЕС. Будівництво ліній електропере- дачі було продовженням просування стратегії М. Хрущова, яку він пропонував 1947 р. в пропозиції Й. Сталіну щодо забезпе- чення електроенергією промислових міст півдня України шля- хом будівництва ліній електропередачі. При реалізації запоро- понованої проектом стратегії розвитку енергопостачання регіону було передбачено закладення декількох вузлових пунктів, які мали концентрувати енергетичні ресурси й зебзпе- чувати їх розподіл по регіону. Це були такі вузлові пункти як Кривий Ріг, Каховка, Орєхово і Васильєвка. Із початком будів- ництва Каховської ГЕС цю схему було переглянуто. Проте, слід відзначити розрахунок на стратегію концентрації енерго- генеруючих ресурсів та транспортування електроенергії завдя- ки будівництву ліній електропередачі.

До будівництва ліній електропередачі мало долучитися й Міністерство сільського господарства УРСР й будувати їх до насосних станцій, котрі повинні були здійснювати прокачу- вання водних ресрсів для зрошування. Проте, відзначено було необхідність розробки способів спалювання бурого вугілля, яке було заплановано видобувати в зоні спорудження тепло- вих електростанцій у містах Орєхов і в Кривому Розі. По всіх областях Ізмаїльській, Одеській, Миколаївській, Херсонській та Запорізькій було передбачено приєднання насосних станцій колгоспів до мережі електростанцій, які споруджувалися в цьому регіоні.

Окремим пунктом проекту постанови було передбачено зобовязання облвиконкомів рад депутатів трудящих областей на території яких було заплановано будівництво системи іри- гації високу якість виконання будівельних робіт із макси- мальним залученням місцевих будівельних матеріалів¹⁴⁴. От- же, даний проект постанови фактично передбачав нормативне забезпечення розширення автомомії місцевих органів вико- навчої влади у реалізації проектів загальносоюзного масштабу у частині управління будівництвом. Передумови для цього було закладено вже у процесі реалізації програми будівництва житлових і господраських об’єктів для колгоспів.

Проект постанови 1948 р. передбачав встановлення обся- гу трудової участі колгоспів у будівництві, яке мали здійснювати Головводгосп і Рада Міністрів УРСР. Ця участь мала складати 10-15 % загального обсягу робіт¹⁴⁵. Щодо цієї трудової участі, слід відзначити, що вона відбувалась за принципом залучення колгоспників на базі зарахування їм трудоднів за роботу по будівництву. Таким чином, зважаю- чи, що проект постанови передбачав зобовʼязання Держпла- ну СРСР передбачити в бюджеті СРСР капітальні вкладення для УРСР на будівництво ірригаційної системи в південних районах, фактично, в більшості оплата праці здійснювалась за рахунок ресурсів колгоспів. При цьому, слід відзначити, що у південних областях УРСР, за винятком Запорізької об- ласті, оплата за трудодні колгоспників була одна із найниж- чих по УРСР. Тому залучення трудової участі колгоспників мало вирішити питання пошуку коштів для реалізації мас- штабних будівельних проектів. Фінансування із державного бюджету СРСР капітальних вкладень стосувалося восновно- му машин і механізмів та залучення кваліфікованих праціників. Рада Міністрів УРСР, за проектом постанови, мала встановлювати трудову участь кожного колгоспу в іри- гаційному будівництві за представленням облвиконкомів. Дане положення вказує на тенденцію до автономного прий- няття управлінських рішень в УРСР її виконавчим органом, котрий, фактично, в ручному режимі мав здайснювати управління проектами на території УРСР.

В контексті планів по підготовці фахівців із обслуговуван- ня гідротехнічних систем, які вироблялися у 1951 р. в процесі будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, і мали готуватися на базі локальних систем зрошу- вання на території південних районів УРСР, варто відзначити передбачені постановою 1948 р. плани по запровадженню в штаті МТС південних областей посади інженера по обслушл- вуванню насосно-силових установок. Таке зобовязання мало бути накладено на Міністерство сільського господарства УРСР і посади інженерів передбачено було запровадити у За- порізькій, Херсонській, Миколаївській, Одеській та Ізмаїльсь- кій областях. Таким чином, вже на 1948 р. у планах було фор- мування кадрового ресурсу для забезпечення функціонування гідротехнічних споруд в зоні ірригаційного будівництва. Зго- дом, коли розпочалося безпосередньо будівництво, планува- лося, що підготовлені на базі локальних систем фахівці мали забезпечувати обслуговування ірригаційного господарства не лише у південних районах УРСР, а і в Криму¹⁴⁶. Постанова також передбачала активний розвток науково-дослідкої бази у південних областях УРСР щодо розвитку іригаційної системи. Так, було передбачно відкриття дослідно-меліоративних станцій в Херсонській, Дніпропетровській, Одеській та Мико- лаївській областях та дослідного поля в Ізмаїльській. В південній частині Херсонської області було запропоновано організувати дослідно-меліоративну станцію із попередження засолення зрошуваних грунтів¹⁴⁷. Проблема засолення грунтів у період після Другої світової війни була характерною для ландшафту Херсонської області й північних районів Криму. Щодо вирішення цієї проблеми у 1947 р. було розроблено пропозиції. Вироблення єдиної програми господарського ро- звитку південних районів УРСР і північних районів Криму у процесі розробки й спровадження проекту будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів дало поштовх до розробки єдиної регіональної програми вирішен- ня проблеми засоленості грунтів у цьому регіоні. Проектом постанови також було передбачено початок широкої програми підготовки фахівців сільського господарства для роботи в умовах зрошуваних земель¹⁴⁸. Для Українського науково- дослідного інституту гідротехніки і меліорації на 1948-1950 р. в проекті постанови передбачалося побудувати у Києві голов- не приміщення із дослідними лабораторіями¹⁴⁹. Цей інститут набуватиме значення у ході реалізації проекту будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, маю- чи назву «Укргіпроводбавовна».

У 1948 р. М. Хрущов на посаді Першого Секретаря ЦК КП(б)У активно проводив роботу по організації наукових ро- зробок у сфері розвитку бавовництва в південних районах УРСР. Виробництво бавовняного текстилю для СРСР набуває стратегічного значення і для його культивування керівництво СРСР намагалося залучати всі придатні за кліматичними по- казниками регіони. Не були винятком і території південних районів УРСР, спроби освоєння вирощування бавовника здійснювалися і в Криму. На 1950 р. досвід вирощування ба- вовника в цьому регіоні було узагальнено й передбачено роз- гортання масштабного проекту по його культивуванню в південних районах УРСР і в північних районах Криму. Пер- спективи реалізації цього проекту повʼязувалися із будів- ництвом Південно-Українського і Північно-Кримського ка- налів і системи зрошування південних районів України і північних районів Криму. Вже у 1954 р. довелося відмовитись від подальшого розгортання програми культивування бавов- ника на території УРСР. Проте, саме розробка таких неорди- нарних проектів господраського освоєння степових районів відкрила можливості вироблення цілісної програми госпо- дарського освоєння і розвитку степового регіону УРСР із Кримом включно.

Вже у проекті постанови 1948 р. було передбачено для Міністерства електростанцій СРСР зобовʼязання до 1 січня 1949 р. переглянути схему використання гідро-енергетичних ресурсів Дніпра, а також скласти схему використання водно- енергетичних ресурсів Дністра і Південного Бугу із ро- зрахунком на площу зрошування у 3,5 млн. га із них 0,75 млн га в Криму¹⁵⁰. Зрошування територій Криму передбачалося цим проектом постанови, проте, як свідчить формулювання щодо перегляду схеми використання гідро-енергетичних ре- сурсів, на дальшу перспективу. Слід відзначити, що було пе- редбачено перспективу зрошування дуже виликої площі, для порівняння, згідно із проектом будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування південних районів УРСР і північних районів Криму було передбачено зрошування 1200 тис. га в півден- них районах УРСР і 300 тис. га в Криму¹⁵¹.

У проекті постанови 1948 р. йдеться про будівництво від залізничної лінії Армянськ-Херсон гілки до Каховки із необхідним для забезпечення по залізничній лінії розміром станційних відтинків. Ця лінія згідно із проектом мала складати протяжність до 60 км. Отже, Каховка мала бути забезпеченою залізничним сполученням і, відповідно, зав- дяки цьому, стати одним із базових центрів для будів- ництва системи зрошування в регіоні. Відповідно, зроста- ло економічне значення залізничної гілки яка сполучала Кримський півострів із Херсоном. Фактично, мало відбу- ватися розширення мережі сполучення Криму із матери- ком, а це на перспективу мало закладати нарощування об- сягів ресурсопостачання із Криму і в Крим з території УРСР й стимулювати пожвавлення соціально-економіч- ного розвитку півострова. Будівництво залізничної гілки яка мала сполучати Каховку із Херсоном, містом на котре покладалися значні перспективи розвитку, закладало та- кож перспективи розвитку Каховки як регіонального про- мислового вузла. Для цього перспективу також закладало передбачене становлення цього міста як крупного енерго- розподіляючого вузла.

В якості ініціаторів проекту в проекті постанови Ради Міністрів СРСР 1948 р. було зазначено Міністерство сільсь- кого господарства УРСР, Раду Міністрів УРСР і ЦК

КП(б)У¹⁵². Тобто, було відзначено ініціативу знизу щодо ре- алізації даного проекту. Постанова 1950 р. вже передбачала ініціативу Й. Сталіна¹⁵³, тобто, ініціатива виходила згори.

Іще одну важливу тенденцію, яка прослідковується в про- екті постанови 1948 р. варто відзначити, залучення для будів- ництва системи зрошування колгоспів. Так, будівництво си- стеми зрошування на площі 114,5 тис. га протягом 1948- 1955 рр. було передбачено здійснювати залученням ресурсів безпосередньо зацікавлених колгоспів у цій зоні за допомо- гою держави. На площі 340,7 тис. га було передбачено здійснення будівництва Головним Управління водного госпо- дарства Міністерства сільського господарства СРСР і Радою Міністрів УРСР за трудової участі зацікавлених колгоспів¹⁵⁴. Доволі цікавим у проекті постанови є положення щодо ре- алізації будівельних робіт безпосередньо колгоспами лише за допомоги держави. Фактично, у цьому положенні було закла- дено принцип який суперечив радянській вертикально- інтегрованій командній системі, на ключове місце виводилась ініціатива на місці й, відповідно, регіональний підхід до ре- алізації проекту. Колгоспи, не зважаючи не їх фактичне управління Міністерством сільського господарства, розгляда- лися у даному проекті постанови як автономні господарюючі суб’єкти.

Вартими уваги є заплановані обсяги реалізації проекту за розподілом між суб’єктами його реалізації. По областях цей розподіл мав такий вигляд: в Ізмаїльській 2,5 тис га мало бу- дуватися колгоспами, а 40,5 тис. га Головводгоспом і Радою Міністрів УРСР; по Одеській області – 37 тис. га колгоспами і 29,7 тис. га Головводгоспом і Радою Міністрів УРСР; по Ми- колаївській області – 20 тис. га колгоспами і 30 тис. га Голов- водгоспом і Радою Міністрів УРСР; по Херсонській – 30 тис. га колгоспами і 225 тис. га Головводгоспом і Радою Міністрів УРСР; по Запорізькій області – 25 тис. га колгоспами і 15,5 тис. га Головводгоспом і Радою Міністрів УРСР¹⁵⁵. Слід звернути увагу на таку тенденцію яка відобразилась у розподілі обсягів здійснення будівництва по областях між колгоспами і державними інституціями як те, що у Одеській та Запорізькій областях значно більші обсяги будівництва ма- ло бути здійснено саме колгоспами, а у Миколаївській розподіл був із не великою перевагою на користь державних інституцій. У той же час, абсолютною була перевага на ко- ристь державних інституцій по Ізмаїльській та Херсонській областях. Перевага обсягів будівництва за колгоспами у вка- заних областях прослідковується паралельно із більшими ніж в інших областях, у яких реалізувався цей проект, показника- ми економічного розвитку колгоспів. Для Ізмаїльської області був характерним на цей період паралельний процес будів- ництва колгоспів, які іще не були достатньо міцними в госпо- дарському плані. У Херсонській області були дуже складні умови для розвитку колгоспів й невелика чисельність насе- лення і участь державних інституцій у іригаційному будів- ництві була превалюючою.

Проектом постанови було передбачено розробку проектно- го завдання для будівництва Каховської ГЕС протягом 1949- 1950 рр. і у 1951 р. Дніпродзержинської ГЕС, а також необ- хідність ув’язки їх зі схемами зрошування земель в низовʼї Дніпра¹⁵⁶. Отже, будівництво системи зрошування південних районів УРСР згідно із планами у 1948 р. мало відбуватися автономно від освоєння гідроенергетичних ресурсів Дніпра. Навпаки, будівництво гідроелектростанцій мало здійснювати- ся із прив’язкою до схеми зрошування земель. Основним зав- данням було забезпечення енергетичного забезпечення систе- ми зрошування саме Херсонської області. Каховська ГЕС, ко- тра була визначною проектом згідно постанови 1950 р. одним із ключових об’єктів будівництва, на 1948 р. була іще в доволі далеких планах. Фактично, можна зробити висновок, що на 1948 р. було передбачено реалізацію схеми зрошування ма- шинної, шляхом будівництва системи насосних станцій і ка- налів обводнення. І про обговорення цієї схеми на урядовому рівні напередодні виходу постанови мова ішла в пояснюваль- них записках 1952 р.¹⁵⁷, коли розгорнулась дискусія на най- вищому рівні з приводу відмови від визначної постановою 1950 р. схеми зрошування південних районів УРСР і північних районів Криму. Власне, машинна схема зрошуван- ня, яка потребувала великої кількості машин і механізмів, за- лучення відповідних спеціалістів для їхнього монтажу і об- слуговування, дещо понижувала потребу в мобілізації праці колгоспників, котрі мали виконувати некваліфіковані земляні роботи. Проте, при обговоренні відмови від будівництва Південно-Українського каналу й переходу на машинну схему зрошування, відзначалося, що будівництво каналів є значно більш дорогим проектом ніж машинний варіант зрошування із-за великих обсягів земляних робіт¹⁵⁸. Натомість, опонента- ми машинної схеми зрошування відзначалося, що у подаль- шому експлуатація насосних станцій буде потребувати значних енергетичних затрат, які перевищуватимуть витрати на будівництво каналів. Машинний варіант зрошування, фак- тично, передбачався на початку і відклик проекту постанови у 1948 р. на це вказує у мотиваційній частину, де сказано про більші обсяги залучення гідроенергетичного потенціалу Дніпра та інших річок, фактично, енергетичні ресурси мали розвиватися під потреби системи зрошування. У той же час, гідроенергетичне будівництво згідно із постановою 1950 р. обумовлювалося в ключі реалізації проекту по будівництву каналів більшою раціональністю реалізації проекту по забез- печенню регіону енергогенеруючими потужностями. Півден- но-Український і Північно-Кримський канали мали будувати- ся заради того, щоб забезпечувати поставку водних ресурсів для зрошування на значні відстані у самотічний спосіб, тобто, без використання енергетичних ресурсів які генерували елек- тростанції. Каховська ГЕС, як і потужності Південного енергорайону, котрий мало бути сформовано із будівництвом цієї станції, мали на меті забезпечувати електроенергією сільськогосподарські підприємства, розвиток яких в регіоні було заплановано в результаті реалізації програми будів- ництва системи зрошування. Таким чином, енергетичні ресур- си, які планувалося отримати в результаті запуску Каховської ГЕС, мали закласти передумови посилення програми елек- трифікації й механізації сільського господарства. Тому, фак- тично, відмова від самотічної схеми зрошування південних районів УРСР переорієнтувала енергетичні ресурси Південно- го енергорайону на забезпечення механізмів по функціонуванню машинного варіанту системи зрошування.

Вже на 1948 р. було передбачено розвиток системи висо- ковольтних ліній електропередачі Об’єднаної Південної енер- госистеми із охопленням таких міст як Харків, Київ, Мико- лаїв, Каховка, Херсон і Одеса¹⁵⁹. Тобто, на початковому етапі розробки проекту Південної енергосистеми було передбачено охоплення нею територій дещо більшого масштабу ніж на 1950 р., але без включення Криму. Ця схема мала бути зорієн- тованою за енергозабезпечення районів зрошування із врахуванням перспектив розвитку промисловості цього регіону. Проте, звертає увагу в проекті постанови 1948 р. згадка про опорні міста, які мали складати Південну енерго- систему, вона мала спиратися на енергогенеруючі потужності Подніпров’я, Харенерго, Київенерго, та Миколаївського, Хер- сонського і Одеського енергокомбінатів. Принципово новим опорним центром Південної енергосистеми мало стати місто Каховка, яке вже було заплановано як зростаючий промисло- вий вузол із потужною логістикою. При цьому, Південний енергорайон мав формуватися навколо зони впливу Дніпрое- нерго. Із будівництвом Каховської ГЕС схему Південного району було переглянуто в напрямку об’єднання із Дніпрое- нерго енергокомбінатів південних міст України завдяки спо- лученню із ним такою новою ланкою як Каховська ГЕС. Фак- тично, у стратегії соціально-економічного розвитку південних районів УРСР було віддано перевагу не підпорядкуванню ро- звитку енергосистеми програмі будівництва системи зрошу- вання, а передбачено превалюючий розвиток енергосистеми, який мав відбуватися паралельно із реалізацією програми будівництва системи зрошування.

Стратегія розвитку енергозабезпечення південних районів УРСР передбачала створення Південної енергосистеми вихо- дячи із сезонного характеру роботи системи зрошування, оскільки та працювала лише 4-5 місяців на рік. Відповідно, енергосистема була недовантаженої і розвиток промисловості й зростання споживання нею енергетичних ресурсів мало за- безпечити споживання надлишку виробленої в системі енергії¹⁶⁰. Створення єдиної енергосистеми мало забезпечува- ти зростання споживання у період роботи насосних станцій по зрошуванню територій.

Розробка покладів бурого вугілля в Подніпровʼї, яка була запланованою проектом постанови 1948 р., мала на меті поси- лити й змістити енергетичну базу зі сходу в південному напрямку. Поклади бурого вугілля було знайдено в районі Кривого Рогу і міста Орєхова недалеко від Запоріжжя. Фак- тично, Запорізька область мала значно бути посиленою енергогенеруючими ресурсами та їх концентрацією. Переду- мова такої політики була викладена в доповідній записці, яка розкривала передумови зміни схеми енергозабезпечення тери- торій зрошування, а саме, це була нестача водних ресурсів в Донбасі, які були необхідними для забезпечення роботи теп- лових електростанцій¹⁶¹. Фактично, пропозиція М. Хрущова по розвитку телових електростанцій в мережі Донбасенерго й передачі виробленої елетроенергії лініями електропередачі для забезпечення елетроенергією міст південних районів

УРСР Одеси, Миколаєва і Херсона, яку було викладено в до- повідній записці Й. Сталіну 1947 р.¹⁶², на 1948 р. втрачала свою актуальність. Перспективи гідробудівництва з метою постачання водних ресурсів для Донбасу почали розглядатися лише у процесі будівництва Південно-Українського і Північ- но-Кримського каналів. У доповідній записці до проекту по- станови 1948 р. було також відзначено в ключі розробки по- кладів бурого вугілля в Подніпровʼї економічну недоцільність будівництва протяжних ліній електропередачі. Тому еко- номічне значення Подніпровʼя зростає завдяки значенню Дніпра та інших водних ресурсів області. Зміщення центру енергозабезпечення територій, на яких було заплановано будівництво системи зрошування, в Подніпровʼя стає переду- мовою переорієнтації схеми енергозабезпечення в південному напрямку й Південний енергорайон мав охоплювати раніше малодоступні для нього регіони. Із плануванням і реалізацією будівництва Каховської ГЕС Херсонська область із периферії цього енергорайону мала стати одним із його опорних пунктів, завдяки набуттю такого значення містом Каховка. Цим було закладено підвалини поширення зони впливу Південного енергорайону на Кримський півострів. Саме це створення в Херсонській області нового опорного пункту в енергетичному районі створило передумову для активізації роботи по господарському освоєнню Криму. Вже положення проекту постанови 1948 р., в якому йшлося про розробку схеми енергетичного забезпечення територій зрошування із врахуванням 0,75 млн. га в Криму вказує на плани поширення системи енергозабезпечення із Подніпровʼя на територію півострова.

Важливу роль у відновленні економічного потенціалу України на основі промислових вузлів відгравало питання створення аграрної бази для постачання перспективних індус- тріальних міст для забезпечення їх забезпечення продовольст- вом¹⁶³. Цьому питанню вже 1947 р. було присвячено значну увагу і у контексті розвитку аграрної бази в перспективних промислових вузлах від 1946 р. відбувається реалізація про- грами електрифікації сільського господарства, зокрема і в Херсонській обаласті.Зі створенням в Херсоні самостійної контори «Сільелектро», яка здійснювала реалізацію цієї про- грами по Херсонській області ця програма набуває справж- нього пріоритету. Питання забезпечення енергетичної бази в південних областях УРСР, зокрема і в прилеглій до Криму Херсонській, було тісно пов’язаним із перспективою реаліза- ції програми зрошування посушливих регіонів УРСР. Це були такі області як Херсонська і Миколаївська, рівень врожайнос- ті зернових культур у цих областях був із року в рік нерівно- мірним. По районах Херсонської області в середньому на 1944 р. він складав 12,2 центнери із га, майже на рівні кращих років до початку Другої світової війни, то вже 1945 р. середня врожайність складала 6,5 центнерів із га¹⁶⁴. Останній показник був нижчим за гірші показники до початку Другої світової війни. Проблему зв’язку між забезпеченням енергетичної бази розвитку цих областей і їх зрошування відзначав у своїй до- повідній Й. Сталіну М. Хрущов¹⁶⁵.

В цьому контексті варто відзначити, що схід України у ро- ки індустріалізації в СРСР до Другої світової війни мав знач- ну концентрацію міст навколо яких формувалися промислові вузли, такими містами окрім регіону Донбасу були Дніпропе- тровськ і Запоріжжя. Запорізька область мала розвинену про- мисловість, а також доволі потужні енергогенеруючі підприємства. Фактично, розвиток південних областей УРСР перебував у тісному зв’язку із розвитком промисловості За- порізької області. Так, електрифікація сільського господар- ства у повоєнний період планувалась як комплекс заходів по будівництву малих електростанцій (здебільшого гідро і вітро- вих), а також підключення колгоспів і радгоспів до високо- вольтних ліній електропередачі. Поступово у 1947 р. пріори- тетності набуває підключення до високовольтних ліній елек- тропередачі над будівництвом малих електростанцій. У пла- нах електрифікації сільського господарства Херсонської об- ласті передбачалося превалювання забезпечення колгоспів електроенергією шляхом підключення до високовольтних ліній електропередачі над іншими способами енергозабезпе- чення. Фактично, відбувається орієнтація програми розвитку енергетики у напрямку будівництва крупних енергогенерую- чих підприємств й високовольтних ліній електропередачі що створювало передумови концентрації промислового вироб- ництва, а також укрупнення сільськогосподарського вироб- ництва. Дана тенденція розгорнулась у 1947 р. і колгоспи ак- тивно укрупнювалися. Херсон після Другої світової війни був містом із невеликою концентрацією промислового вироб- ництва, на відміну від Запоріжжя, проте, плани розвитку сільського господарства у південному регіоні УРСР і в Хер- сонській області зокрема обумовлювали необхідність фор- мування нового промислового вузла в цій області. Також, необхідність його створення обумовлювалась схожістю при- родних умов для ведення сільського господарства із умовами в північних районах Криму і, відповідно, регіон який менш завантажений індустріальним потенціалом міг стати тим пер- спективним промисловим вузлом який складав опору для соціально-економічного розвитку Кримської області. Таку перспективу розвитку Херсона і області можна простежувати за планованими перспективами розвитку залізничного транс- порту й перевезень Сталінською залізницею й, зокрема, по лінії сполучення між Кримським півостровом і Херсоном.

Ландшафт цих областей був схожим із ландшафтом півні- чних районів Криму, що відзначалося як на початку будівниц- тва Південно-Українського й Північно-Кримського каналів 166 так і при передачі Криму до складу УРСР¹⁶⁷. Масштабне будівництво каналів і системи зрошування, яке було розпочато в 1950 р., мало на меті забезпечити зрошування 1500 тис. га¹⁶⁸ земель із них 300 тис. га в північних районах Криму¹⁶⁹. Пер- спективу розвитку системи зрошування південних районів України і північних районів Криму почали вивчатися іще в 1947 р., про що доповідав Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович і М. Хрущов Й. Сталіну¹⁷⁰. Причому, система зрошування в цих районах мала функціонувати завдяки вод- ним ресурсам Дніпра. Для вивчення перспектив будівництва такої системи зрошування було утворено спеціальний орган при Раді Міністрів УРСР, до складу якого цього ж року було запропоновано ввести і представника контори «Сілье- лектро»^171. Отже, перспективи електрифікації сільського гос- подарства і зрошування посушливих районів вже у 1947 р. розглядалися як комплекс заходів по забезпеченню розвитку сільського господарства і створенню продовольчої бази про- мислового розвитку в регіоні. Ці заходи забезпечували кон- трастуючу ситуацію із соціальною ситуацією в Криму, де була значна концентрація міського населення і чисельності міст порівняно із південними районами УРСР. При цьому, в Криму ці міста не мали надійної продовольчої бази із-за складної си- туації із забезпеченням сільського господраства півострова трудовими ресурсами.

У 1947 р. відбувається радикальна зміна економічного зна- чення Херсона. Це місто планується як перспективний транс- портний вузол, котрий мав сполучати Крим із материком. Із метою сполучення Криму з Херсоном на 1950 р. у перспектив- ному плані розвитку Сталінської залізниці було заплановано зведення лінії Джанкой-Херсон протяжністю 177 км. і цією лінією мало відбуватися перевезення 0,6 млн. тонна/кілометрів на км. в бік Джанкоя і стільки ж назад у бік Херсона. На 1960 р. було заплановано зростання обсягів перевезень цією лінією вже до 1,2 млн. т. /км. на км. із Джанкоя в бік Херсона і 0,6 млн. т. /км. на км. у зворотному напрямку¹⁷². Тобто, цією новою залізничною лінією, котра мала сполучати Крим із мате- риковою частиною України планувалося поступове збільшення перевезень в із півострова і збереження обсягів перевезень на територію півострова із материкової частини України на тому ж рівні. Такі перспективні плани зростання перевезень свідчать про плани активного економічного розвитку півострова за умо- ви транспортування пасажирів і вантажів із його території на материкову частину Української РСР.

Розвиток залізничної мережі в Херсонській області у другій повоєнній п’ятирічці передбачав її першочергове поси- лення у напрямку Криму. Перший Секретар Херсонського об- кому КП(б)У Гришко звертався до Начальника Одеської залізниці з приводу додаткового технічного оснащення станцій «Херсон» і «Херсон-Порт» у 1950 р., проте, отримав негативну відповідь від Заступника начальника Одеської залізниці Трофімова. Відповідь містила мотивацію, що осна- щеність цих станцій цілком задовольняє заплановані потреби перевезень на 1949-1950 рр. Але у своїй відповіді Трофімов зазначив щодо перспективи розвитку Херсонського залізнич- ного вузла відповідно до проекту відновлення лінії Колосівка- Миколаїв-Херсон-Армянськ, яке було заплановано здійснити протягом 1953-1956 рр.¹⁷³

У той же час інакшими були прогнози перспективи ро- звитку іншої лінії залізничного сполучення Криму із матери- ковою частиною України – Джанкой-Федорівка (вузлова станція в Запорізькій області яка далі мала сполучення із За- поріжжям). Ця лінія функціонувала вже на 1940 р. і обсяги перевезень складали 2,7 млн. т. /км. на км. від Джанкоя в бік Федорівки і 3,0 млн. т. /км. на км. у зворотньому напрямку. На 1950 р. планувалися обсяги 2,4 млн. т. /км. на км. із Джанкоя до Федорівки і 2,6 млн. т. /км. на км. у зворотному напрямку, а на 1960 р. вже 3,9 млн. т. /км. на км. від Джанкоя до Фе-

Так само і будівництво залізничної лінії Федорівка- Каховка¹⁷⁵, яке розгорнулося в рамках будівництва Каховської ГЕС у 1951 р., забезпечувало в перспективі сполучення пер- спективного промислового центру Херсонської області із вузловою станцією Сталінської залізниці через яку на початок 1950-х рр. здійснювались найбільш масштабні перевезення у залізничному сполученні Криму із материком.

Після завершення Другої світової війни політика відбудови промисловості й сільського господарства в УРСР мала особ- ливий політичний підтекст. Метою радянського керівництва було досягнення ряду стратегічних цілей, серед яких ‒ забез- печити надійний соціально-економічний розвиток прикордон- них із антагоністичним радянській системі капіталістичним світом регіонів, водночас, інтегрувавши у радянську систему території які було приєднано до СРСР у ході й після Другої світової війни. Перспективи ж соціально-економічного ро- звитку України у післявоєнний період розглядалися через призму експлуатації ресурсної бази республіки. У першу чер- гу для керівництва СРСР вагоме значення мав розвиток сільського господарства заради забезпечення необхідної для набуття економічних інструментів впливу на європейську політику ресурсів, у першу чергу продовольчих. Для забезпе- чення процесів відродження сільського господарства, відбу- дови й розвитку промисловості ключове значення мав розви- ток паливно-енергетичного комплексу. Власне, нарощування валових показників розвитку сільського господарства і енер- гетики визначало регіональні підходи у здійсненні політики відбудови господарства. У розвитку енергетики вирішальне значення мав Донбас завдяки його вугільній базі, на основі якої відбувається будівництво теплових електростанцій і розбудова промисловості й транспортної логістики в цьому регіоні. У процесі відбудови енергетичної бази і розміщення промисловості, було взято до уваги такий фактор як вигідність й доцільність в радянській соціально-економічній системі пізньосталінського періоду вкладатися у розбудову високовольтних ліній електропередачі заради економії на ро- звитку транспортної інфраструктури й будівництві електро- станцій місцевого значення. Із цією метою у 1947 р. відбулося приєднання енергосистеми Дніпроенерго до Донбасенерго¹⁷⁶ Основна увага у перші повоєнні роки в процесі розбудови ме- режі залізниць на території УРСР надавалась саме Донбасу із- за значно вищих темпів розвитку паливної бази й промисло- вості в цьому регіоні¹⁷⁷. Фактично, розвиток енергетики визначав основні регіональні промислово-виробничі вузли, на основі яких відбувався соціально-економічного розвитку УРСР. Тому аналіз розвитку енергетичної бази у регіонально- му контексті, а також аналізу перспектив регіонального ро- звитку в УРСР дає змогу виявити характер і основні тенденції соціально-економічного розвитку республіки.

Водночас, слід зауважити, що у післявоєнний період в УРСР було ряд регіонів забезпечити темпи соціально- економічного розвитку яких на рівні Донбасу, Подніпров’я й інших крупних індустріальних центрів республіки не було змоги. У цьому контексті слід звернути увагу й на окремі регіони РРФСР, особливе місце серед яких посідала Кримська область. Перспектива розвитку цього регіону в складі РРФСР у повоєнний період була доволі не визначеною із-за нестачі людських й енергетичних ресурсів на його території. Фактич- но, основу економіки області становило сільське господар- ство, яке не мало надійної ресурсної бази (у першу чергу тру- дових ресурсів), риболовство й індустрія відпочинку й рекре- ації, галузі які перебували у цілковитій залежності від підприємств та відомств інших регіонів й республік СРСР. За умов тотальних руйнувань бази соціально-економічного ро- звитку в європейській частині СРСР після Другої світової вій- ни першочергова увага надавалась відбудові регіонів із біль- шим забезпеченням природними і трудовими ресурсами, а також можливостями надання необхідних енергетичних ре- сурсів для розвитку.

Отже, у процесі відбудови господарства УРСР після Другої світової війни ключове значення мало відновлення енергоге- неруючих потужностей. Найбільш сприятливі умови для швидкого відновлення енергетики були в цей час у регіоні Донбасу завдяки наявності вугільної промисловості й у Под- ніпров’ї завдяки потенціалу Дніпра, який була змога викори- стовувати для розвитку гідроенергетики. Значно складнішою була ситуація із відновленням енергогенеруючих потужно- стей у інших індустріальних регіонах УРСР, особливо в Одесі. В цих регіонах слід було цілковито покладатися на будів- ництво теплових електростанцій які мали забезпечуватися ву- гіллям із Донбасу. Водночас, індустріальний розвиток лише регіонів із найбільш потужною ресурсною базою не відповідав політичним установкам правлячої ВКП(б) і радян- ського Уряду. Тому М. Хрущовим, який в цей час перебував на посаді Голови Ради Міністрів УРСР, було запропоновано програму розвитку мережі високовольтних ліній електропере- дачі у напрямку південних районів УРСР. Для генерування такої пропозиції в УРСР складалися умови враховуючи ак- тивний розвиток високовольтних ліній електропередачі у перші роки після завершення Другої світової війни, а також в завдяки з’єднанню потужностей Донбасенерго і Дніпрое- нерго. Реалізація такої програми на його думку мала забезпе- чити успішне освоєння потенціалу цього регіону. Основні по- ложення пропозиції М. Хрущова Й. Сталіну щодо розвитку ліній електропередачі в південному напрямку почали ре- алізуватися із початком будівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського та Північно-Кримського каналів. Та- ким чином, втілення у життя цих положень пропозицій М. Хрущова закладало підвалини для створення передумов енергозабезпечення Кримської області за умови реалізації комплексної програми її соціально-економічного розвитку і, відповідно, більш тісною економічної інтеграції із Україною.

2.2. Програми аграрного освоєння південних регіонів УРСР

Відновлення аграрного виробництва на територіях євро- пейської частини СРСР, котрі перебували під окупацією та в зоні бойових дій у Другій світовій війні, за планом першої по- воєнної п’ятирічки для радянського керівництва мало ключо- ве значення. При цьому, розвиток аграного виробництва був важливим не лише з огляду на потребу гарантій продовольчої безпеки країни, а також у якостізовнішньополітичногофа- ктора. СРСР активно надавав продовольчу допомогу країнам які постраждали в результаті війни, а також прагнув здобути провідні позиції на світовому ринку продовольства. Інтерес до аграрного розвитку південних посушливих районів УРСР був перш за все обумовлювався тим, що СРСР у повоєнний період вступав у стратегічну гонку із країнами Заходу, а тому мав на меті максимально експлуатувати свої природній та інші ма- теріальні ресурси заради здобуття переваги над країнами із якими вступав у протиборство. Відповідно, південні області УРСР розглядалися як такі, аграрні можливості яких варто було експлуатувати для культивування конкурентних на світовому ринку аграрних культур. Зокрема, до таких культур належала бавовна і світовим лідером із виробництва й експор- ту цього продукту були США. Для СРСР важливе значення мало здобуття конкурентних переваг над своїм глобальним ідеологічним противником. Також культивування бавовника давало радянській військовій промисловості стратегічну си- ровину. Попередньо вже зазначалося, що розвиток електрое- нергетики в Херсонській області мав закласти підвалини для повномасштабного освоєння цієї області, у першу чергу аг- рарного. Паралельна реалізація по Херсонській області двох глобальних програм ‒ розвитку сільського господарства і розбудови енергетичних потужностей південного регіону УРСР заклали передумови створення і початку реалізації від 1950 р. глобального проекту по будівництву Каховської ГЕС і Південно-Українського і Північно-Кримського каналів.

Після Другої світової війни текстильна промисловості у світовій економіці мала значну вагу і для СРСР було питан- ням престижу здобути в цій економічній позиції лідируюче становище й основними конкурентами визначалися США і Великобританія. Дані про плани конкуренції СРСР на світо- вому ринку бавовни дають публікації в радянському відомчо- му науковому офіціозному виданні Міністерства бавовництва «Хлопководство». Зокрема, у статті в номері 1 журналу «Хло- пководство» за 1951 р. із характерною назвою «Деградация хлопководства в США» (рос.) В. Солодовникова і Р. Аркадьє- ва було зображено ключові проблеми бавовняної галузі в Сполучених Штатах. Стаття в цілому витримана у дусі харак- терного для тієї епохи класового підходу, проте, у ній подано статистичні дані про виробництво волокна бавовни в США за 1924-1951 р. Цими даними продемонстровано спад обсягів виробництва волокна бавовни в США у 1950/1951 р. до обсягу 2117 тис. тон проти 3476 тис. тон у 1949/1950 р. та 2227 тис. тон у 1946-1948 рр.¹⁷⁸ У статті зроблено наголос, що зростан- ня обсягів виробництва бавовняного волокна у США відбува- лося за рахунок експорту в так звані «маршалові країни». Мо- ва йде про країни, котрі отримували допомогу за «планом Маршала». Тобто, стаття мала на меті продемонструвати не лише «деградацію» бавовняної галузі в США, а й недоціль- ність плану Маршала для СРСР і країн соціалістичної систе- ми. Зокрема, слід звернути увагу на висловлену авторами статті позицію про слабкий розвиток в США зрошуваного ба- вовництва у зв’язку із його деградацією. Під деградацією ба- вовництва малось на увазі дрібний характер виробництва. Отже, офіційне прагнення уряду СРСР було користуючись державною монополізацією аграрного виробництва і викорис- тання ресурсів країни реалізувати потужні технічні проекти, у тому числі й будівництво гідроспоруд(каналів, водосховищ, систем зрошування), наростити великі обсяги виробництва порівняно із провідними країнами Заходу.

Слід також звернути увагу на деякі політичні фактори, які обумовили значні зміни у планованому масштабному гідро- будівництві в УРСР, а саме, політичні зміни у країнах Центральної Європи, у котрих встановилися про радянські режими і розпочалося будівництво соціалістичної системи. На 1947 р. такі країни як Польща, Румунія, Чехословаччина і Угорщина розглядалися як потенційно ворожі капіталістичні держави¹⁷⁹. Власне, укладення із Чехословаччиною СРСР у 1945 р. договору за яким під радянським тиском та вимушена була передати Підкарпатську Русь (Закарпатську область), було обумовленим прагненням СРСР здобути більш вигідну лінію кордону, отримавши спільний кордон із усіма країнами Центральної Європи. На 1949 р. відбулося завершення фор- мування системи соціалізму в Європі, яке було оформлено у економічний блок (Раду економічної взаємодопомоги). Час- тиною економічної складової побудови системи соціалізму в Європі було забезпечення стабільних зв’язків, зокрема, поста- чання сировини із СРСР до країн Центральної Європи. Від 1949 р. можемо спостерігати стабільне зростання обсягів пос- тачання СРСР бавовни до країн РЕВ. Відповідно, розвиток бавовництва в УРСР на 1950 р. мав політичне значення, не зважаючи на значно нижчу врожайність цієї культури в Укра- їні ніж в інших регіонах СРСР де ця культура культивувалася.

В Україні у першу повоєнну п’ятирічку було ініційовано численні масштабні заходи із відбудови не лише енергетики і промисловості, а й сільського господарства. Проте, розвиток цієї стратегічно важливої галузі економіки здійснювався екс- тенсивними методами, часто нехтуючи законами природи. В рамках цієї політики здійснювалися програми розвитку окре- мих галузей аграрного виробництва за рахунок масштабної мобілізації соціальних ресурсів і на шкоду їх якісному розвит- ку. Це призводило до таких наслідків як штучний голод 1947 р. Часто давалися взнаки нехтування регіональними особливос- тями ландшафту й кліматичними умовами. Проте, наслідки такої політики актуалізували потребу регіонального підходу в економічному плануванні. Зокрема, виникає потреба застосо- вувати саме такий підхід у політиці відродження сільського господарства південних районів України, а також і Кримської області, котра до 1954 р. перебувала у складі РРФСР. І, влас- не, застосування регіональних підходів до реалізації масшта- бних господарських планів командно-адміністративної еко- номіки пізньосталінського періоду закладало основи тісної соціально-економічної інтеграції Кримського півострова із УРСР. Регіональні підходи до реалізації масштабних програм розвитку відкривали перспективи розвитку Криму завдяки гармонізації цього процесу із процесом соціально-економіч- ного розвитку південних районів України.

Результати хлібозаготівельної кампанії в УРСР у 1947 р., які були політично вмотивовані й обумовили голод, визначи- ли ряд проблем у розвитку сільського господарства в УРСР. Найбільш проблемним регіоном для аграрного розвитку ви- явився південь України, який характеризувався степовим ландшафтом із посушливим кліматом. Проте, інтерес до цього регіону у керівництва СРСР і УРСР обумовлювався із-за клі- мату з великою кількістю теплих днів протягом року. Це відк- ривало можливості освоєння в області ряду важливих у цей період культур, в першу чергу, для розвитку овочівництва, виноградарства, вирощування тютюну, рису, освоювалося ку- льтивування бавовника. Особливе місце у господарських пла- нах щодо розвитку агарного виробництва у південному регіо- ні УРСР мала прилегла до Кримського півострова Херсонська область (утворена як самостійна адміністративна одиниця у 1944 р.), про це свідчать плани створення потужної зрошува- льної системи в південних районах УРСР, котрі почали роз- роблятися у 1947 р. Тому у першу п’ятирічку після завершен- ня Другої світової війни розпочинається розробка планів зро- шування південних районів України.

2 серпня 1947 р. Першим Секретарем ЦК КП(б)У Л. Кага- новичем на ім’я Й. Сталіна було надіслано доповідну записку в якій викладено результати аналізу можливості реалізації проекту зрошування південних районів УРСР, зокрема на те- риторії таких областей як Херсонська, Одеська, Миколаївська,

Ізмаїльська й південні райони Запорізької¹⁸⁰. У цей час тери- торія УРСР іще не включала Кримського півострова, на якому сільське господарство перебувало у зоні значного ризику й було низькопродуктивним у зв’язку із посушливим кліматом. Таким самим ризикованим було аграрне виробництво і в сте- повій ландшафтній зоні України. Власне, тому в 1946 р. окре- мим питанням було передбачено на розгляд в ЦК КП(б)У пе- ревірку ходу посіву озимих культур в Херсонській та Запорі- зькій областях і перевірка керівництва партійними організаці- ями ходу посівної кампанії¹⁸¹. На лютий 1947 р. Політбюро ЦК КП(б)У було затверджено в плані роботи представлення матеріалів щодо керівництва Запорізьким і Херсонським об- комами КП(б)У підготовкою до весінньої посівної¹⁸². А у до- повідній записці Секретаря ЦК КП(б)У і Голови Ради Мініст- рів УРСР на ім’я Й. Сталіна від 2 серпня 1947 р. зазначалося, що із усіх посівів по УРСР площею 3950 тис. га загинуло 1346 тис. га із-за поганої перезимівлі посівів озимої пшениці. Най- більше посівів, як було зазначено, загинуло у Одеській, Херсонській, Миколаївській, Запорізькій, Сталінській (нині Донецькій), Дніпропетровській, Київській та Полтавській об- ластях¹⁸³. Отже, південні області України знову виявляли про- блемний характер ведення сільського господарства.

У тексті доповідної записки Л. Кагановича щодо аналізу можливості реалізації проекту зрошування південних районів УРСР булопосилання на завдання Й. Сталіна відносно конк- ретних областей і вивчення можливості реалізації такого про- екту¹⁸⁴. Як видно, Й. Сталін обмежує своє завдання лише те- риторією УРСР й ставить його перед політичним керівницт- вом республіки, вочевидь, виходячи із аналізу можливостей мобілізації ресурсів України для реалізації цього проекту.

Вже напередодні жнив у 1947 р. було цілковито зрозуміло, що у південних регіонах УРСР врожай буде не значним із-за складних кліматичних умов. Першим Секретарем Херсонсь- кого обкому КП(б)У А. Федоровим у доповідній записці від 30 вересня 1947 р. на ім’я Л. Кагановича було викладено ана- ліз умов розвитку сільського господарства в області, перспек- тив його розвитку і заходів, які необхідно здійснити для агра- рного розвитку області. Зокрема, відзначено посушливий клі- мат області із середньорічною кількістю опадів не більш як 300-350 мм із пониженням у окремі роки до 150 мм, а також середньорічна вологість повітря 58-59% із частим понижен- ням до 12%. Окремо було відзначено наявність в області со- лончакових ґрунтів загальною площею близько 300 тис. га. При цьому, як зазначено у доповідній, у 1945-1947 рр. була надзвичайна посуха, коли у період із 1-го березня по 10 липня випадало опадів у 1945 р. – 80 мм, у 1946 р. – 65 мм і у 1947 р. – 81 мм при середньорічній нормі за цей період у 142 мм. За висновками у доповідній записці, це серйозно позначилося на врожайності у ці роки¹⁸⁵. Тому Й. Сталіним було поставлено перед керівництвом УРСР у особі Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича завдання вивчити можливість зрошен- ня й обводнення територій півдня УРСР, використовуючи во- дні ресурси річок регіону, у першу чергу мова йшла про води Дніпра, Дністра, Південного Бугу та ін. У доповідній Л. Кага- новича було зазначено, що завдання проаналізувати можливо- сті зрошування було поставлено Й. Сталіним за два місяці до надання відповіді. Вже 2 серпня 1947 р. Л. Кагановичем було надано доповідну записку щодо попередніх результатів ви- вчення можливості зрошування територій півдня України й приблизних обрахунків. У доповідній Й. Сталіну Л. Кагано- вич вже не обмежується обрахунками лише по визначених у завданні Й. Сталіна областях УРСР, а ставить питання також про можливості зрошування площ в Кримській області (на той час РРФСР) і в Молдавській РСР¹⁸⁶.

Слід звернути увагу на пропозицію Л. Кагановича в його доповідній записці щодо будівництва системи зрошування із включенням до неї Криму за рахунок водних ресурсів Дніпра, зокрема, зазначено, що ними можливо забезпечити зрошуван- ня до 160 тис. га площі в Криму, а на території УРСР було за- пропоновано зрошування всього до 2504 тис. га площі. Прое- ктом 1950 р. із будівництва Південно-Українського і Північ- но-Кримського каналів було передбачено зрошування 1500 тис. га в південних районах УРСР і у північних районах Кри- му¹⁸⁷, із них у Криму 300 тис. га¹⁸⁸. Тобто, на 1950 р. планова- ну площу зрошування було зменшено майже удвічі в півден- них районах УРСР, проте, майже удвічі було передбачено її збільшення порівняно із розрахунками на 1947 р. в північних районах Криму. Фактично, проект 1950 р. передбачив технічні й економічні передумови для розвитку Криму за рахунок за- лучення ресурсів із УРСР. Звернемо увагу на площі зрошу- вання по областях УРСР, які було відзначено в доповідній Л. Кагановича. Так, по Херсонській було передбачено зрошу- вання 981 тис. га за рахунок вод Дніпра, по Миколаївській було передбачено зрошування загалом площі у 540 тис. га (із них 357 за рахунок Дніпра і 183 за рахунок Південного Бугу), по Запорізькій було передбачено зрошування 560 тис. га за рахунок вод Дніпра. Тобто, всього за рахунок вод Дніпра було передбачено зрошування площі по трьох областях УРСР

1898 тис. га. Зрошування в Одеській та Ізмаїльській областях мало відбуватися за рахунок вод Дунаю, Дністра і малих рі- чок. Отже, можливості Дніпра за проектом 1950 р. вирішено було використовувати у дещо менших обсягах ніж планувало- ся за розрахунками на 1947 р.

Вартою уваги є позиція в доповідній Л. Кагановича щодо будівництва греблі на Нижньому Дніпрі, яка мала дати змогу подачі води у самотічний спосіб від міста Каховки до Переко- па, звідки вода мала надходити далі в Крим. Отже, у пропози- ції 1947 р. було передбачено самотічний спосіб подачі води у систему зрошування, який також було передбачено проектом будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів у 1950 р. Проте. Цей проект вже у 1952 р. було відхи- лено за ініціативою академіка С. Жука як надто затратний із- за необхідності проведення значних обсягів земельних робіт порівняно із реалізацією проекту машинного способу подачі води в систему зрошування¹⁸⁹. За пропозицією Л. Кагановича, яку він виклав у доповідній записці Й. Сталіну, поблизу села Козацьке мало бути побудовано греблю, яка мала забезпечу- вати подачу води у самотічний спосіб. До рівня цієї греблі ма- ло бути побудовано насосні станції, які повинні були подава- ти воду й потребували електроенергії, за розрахунками по всіх річках, ресурси яких планувалося задіяти для зрошування. Рі- чки Дніпро, Південний Буг і Дністер мали виробляти до 880 тис. кВт. електроенергії за потреби насосних станцій, які мали закачувати воду в 1500 тис. кВт. У зв’язку із прогнозованим дефіцитом електроенергії у пропозиції Л. Кагановича було запропоновано побудувати Кременчуцьку ГЕС потужністю 660 тис. кВт.

У доповідній Л. Кагановича також було зазначено, що до вивчення можливостей використання водних ресурсів річок України для зрошування посушливих районів півдня УРСР було залучено київський, одеських фахівців, а також двох із Москви. Слід зазначити, що будівництво Південно- Українського і Північно-Кримського каналів, яке було розпо- чато у 1950 р. й мало на меті зрошування 1500 тис. га в пів- денних районах УРСР і в північних районах Криму й обвод- нення іще 1700 тис. га площі, проектувалося інститутом гід- робудівництва у Харкові. На 1947 р. залучення харківських фахівців не здійснювалося. Проте, доволі цікавим фактом є залучення одеських фахівців, вочевидь із-за того, що Й. Ста- ліним було дано завдання проаналізуватипитання зрошування Одеської й Ізмаїльської областей УРСР. У 1950 р. питання побудови системи зрошування Одеської й Ізмаїльської облас- тей вже не розглядалося, а будівництво Південно- Українського каналу передбачало зрошування і обводнення, головно, площ у Херсонській, Миколаївській, Запорізькій та частини Дніпропетровської областей. Очевидно, що значне зменшення площі зрошування в південних областях УРСР за планом будівництва у 1950 р. порівняно із планами за попере- дніми розрахунками, які було здійснено у 1947 р., обумовлю- валося підвищеним інтересом саме до територій Херсонської, Миколаївської та Запорізької областей, які, як вважалося, мо- гли стати перспективним регіоном для розвитку бавовництва. Власне, розвиток бавовництва в південних районах УРСР і північних районах Криму обумовив початок реалізації намі- ченого іще у 1947 р. плану будівництва системи зрошування, а також можливість оперативного використання ресурсів Мі- ністерства бавовництва СРСР, яке вже мало на той час знач- ний досвід масштабного гідробудівництва у Середній Азії.

За пропозиціями, котрі було викладено в доповідній Л. Ка- гановича у 1947 р. було здійснено обрахунки підвищення врожайності зернових культур (пшениця, рис, ячмінь, круп’яні) до 5860 тис. тон; технічних культур до 243 тис. тон; картоплі до 7985 тис. тон; овочів до 3583 тис. тон; фруктів та винограду до 2033 тис. тон., що мало бути результатом робіт по зрошуванню сільськогосподарських земель південних ра- йонів УРСР. Тобто, у розрахунках були відсутні будь-які про- позиції із підвищення врожайності бавовни в УРСР, отже, на 1947 р. збільшення обсягів вирощування цієї культури в Єв- ропейській частині СРСР іще не мало такої актуальності як у 1950 р.

У 1947 р. Пленумом Політбюро, Оргбюро і Секретаріату ЦК КП(б)У було прийнято рішення зобов’язати партійні, ра- дянські організації, Міністерство сільського господарства

УРСР, Міністерство радгоспів забезпечити досягнення дово- єнного рівня посівних площ зернових культур по всій терито- рії України на 1949 р. у розмірі 20581 тис. га. Отже, проекти зрошування південних районів УРСР у 1947 р. за попередніми підрахунками, наданими Л. Кагановичем, складали площу у 2504 тис. га лише по території України¹⁹⁰ і становили до 10% загальної площі із забезпеченими умовами для посіву. Розра- хунки плану будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та системи зрошування були більш реалі- стичними і передбачали забезпечення умов для посіву на 1200 тис. га.

За пропозицією Л. Кагановича було передбачено попередні розрахунки капіталовкладень у запропоноване гідробудівниц- тво. Суми, які фігурували у розрахунках були передбачені та- кі: на будівництво системи зрошування і водозабірних споруд 9,8 млрд. карбованців; на будівництво водосховищ і гідроеле- ктростанцій на Дніпрі, Дністрі й Південному Бузі іще 3 млрд. карбованців. У 1947 р. суми в оцінках виробництва продукції бралися у незмінних цінах на 1926 р. Імовірно припустити, що подані у 1947 р. попередні розрахунки в доповідній Л. Кага- новича також було взято у цих нормативно встановлених в СРСР цінових показниках. Проект будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів, Каховської ГЕС і системи зрошування й обводнення передбачав капіталовкла- дення у розмірі 20 млрд. карбованців. Тобто, обрахунки які було здійснено у доповіді Л. Кагановича були дійсно доволі приблизними, проте, проект 1950 р. передбачав будівництво не лише суто гідро і енергетичних об’єктів, а також населених пунктів по трасі каналу й соціально-економічної інфраструк- тури, прокладення залізниць і шосейних доріг, ліній електро- передач тощо.

Отже, питання щодо масштабного гідробудівництва у пів- денних районах УРСР набуває актуальності від 1947 р. у ре- зультаті низької врожайності й слабких перспектив розвитку сільського господарства. При цьому, перспективи гідробудів- ництва передбачали розвиток не лише сільського господарст- ва, а також і судноплавства на Дніпрі із виходом у Чорне й Азовське моря, логістики регіону й енергетичних потужнос- тей. Попередні обрахунки можливості реалізації проекту гід- робудівництва в південних районах УРСР, які було викладено Першим Секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем у доповідній записці Й. Сталіну, передбачали розширення географічних меж реалізації цього проекту на Крим і Молдавську РСР. У наступні роки було продовжено розробку планів гідробудів- ництва у південних районах Української РСР. Остаточний гі- дробудівництва у південних районах УРСР і північних райо- нах Криму було розроблено на 1950 р. і цього ж року розпо- чалась його реалізація. Цей проект вже передбачав не лише обрахунки щодо будівництва системи зрошування, розбудови енергетичних потужностей та розвитку судноплавства на Дніпрі, а також і більш системні обрахунки соціально- економічного розвитку південних районів УРСР і північних районів Криму. Таким чином, у період після Другої світової війни в планах керівництва УРСР і СРСР визрівало системне розуміння соціально-економічного розвитку південних райо- нів УРСР і північних районів Криму як цілісного господарсь- кого комплексу із залученням можливостей України по мобі- лізації людських і матеріальних ресурсів.

Завдання Пленуму Політбюро, Оргбюро і Секретаріату ЦК КП(б)У для партійних, радянських організацій, Міністерства сільського господарства УРСР й Міністерства радгоспів пе- редбачало відновити довоєнні обсяги валового збору зернових культур протягом 1947-1949 рр. у розмірі 28,6 млн. тон і знач- но перевищити його до кінця п’ятирічки, передбачалося та- кож забезпечити освоєння усіх орних земель під посіви і пари у 1949 р. в тому числі по південних областях Запорізькій, Херсонській, та Одеській областях. По Миколаївській області було передбачено виконання цього завдання на 1948 р. Щодо технічних культур до 1949 р. було встановлено завдання пе- ревершити обсяги вирощування таких культур як льон- довгунець, конопля, каучуконоси, хмель, тютюн, махорка та ін. Рішенням Політбюро було визначено заходи щодо віднов- лення бавовництва по Херсонській, Миколаївській, і Запорі- зькій областях, зокрема, збільшення у 1947 р. площі під баво- вником на 16 тис. га. Отже, на 1947 р. розвиток бавовництва у південних областях УРСР іще не був у пріоритеті для керів- ництва СРСР, ініціатива із його розвитку належала республі- канському керівництву. Масштабна програма із розвитку ба- вовництва в південних районах УРСР і північних районах Криму почала розгортатися лише у 1950 р. і перебувала у компетенції Міністерства бавовництва СРСР.

У Херсонській, Одеській, Миколаївській та Запорізькій об- ластях УРСР, як вказував досвід 1949-1953 рр., бавовну куль- тивувати вдавалося, проте, врожайність цієї культури була надзвичайно низькою, а її вирощування потребувало значних капіталовкладень і праці. Досвід революційного нарощування обсягів культивування бавовника і розширення його посівних площ у СРСР був до початку Другої світової війни здобутий у Середній Азії. І цей досвід планувалося застосовувати і на те- риторії УРСР із початком реалізації проекту «будови комуні- зму», зведення Каховської ГЕС і Південно-Українського й Північно-Кримського каналів та системи зрошування півден- них районів України і північних районів Криму. Масштабне гідробудівництво в УРСР відбувалося паралельно із реалізаці- єю проекту такого масштабу в Середній Азії (будівництво Туркменського каналу).

Розвиток бавовництва для СРСР було принциповим полі- тичним питанням, оскільки бавовник є стратегічною сирови- ною для країни, яка прагнула набути автаркії у забезпеченні себе основними стратегічними матеріалами. Радянський Союз після Другої світової війни і з початком холодної війни до- кладав значних зусиль заради здобуття незалежності від пос- тачання сировини і технологій. Оскільки бавовни була сиро- виною як для текстильної промисловості так і для військових потреб, то для СРСР було принциповим питанням забезпечи- ти собі потужні позиції у її виробництві.

Культивування бавовника у південних районах території УРСР передбачало реалізацію під управлінням Міністерства бавовництва СРСР проекту будівництва Каховської ГЕС і Пі- вденно-Українського й Північно-Кримського каналів та сис- теми зрошування 1200 тис. га площі земель в південних райо- нах УРСР і 300 тис. га в північних районах Криму. Це будів- ництво носило системний характер оскільки, як відзначалося, південні райони УРСР (Херсонська і Запорізька області) й пі- внічні райони Криму мають схожі природно кліматичні умо- ви, як зазначав начальник Головного управління «Дніпробуд» Міністерства електростанцій СРСР С. Андріанов¹⁹¹. Таким чином, масштабне будівництво мало на меті забезпечити сприятливі умови для сільськогосподарського виробництва в регіоні зі схожими кліматичними й природними умовами, який охоплював південні області УРСР і північні райони Криму. Будівництво Каховської гідроелектростанції мало на меті забезпечити створення єдиного Південного енергорайону в межах Подніпровʼя, Херсонської, Миколаївської, Одеської областей і Криму. Створення цього енергорайону також мало на меті забезпечити електрифікацію агарного виробництва в регіоні. Будівництво об’єктів Південно-Українського і Півні- чно-Кримського каналів активно здійснювалося протягом 1951-1952 рр., а вже у 1952 р. постає питання про рентабель- ність реалізації такого дорогого і масштабного проекту. Та- кож, виявилося, що Міністерство бавовництва СРСР, котре мало здійснювати управління цим проектом, не справилось із поставленими завданнями і лише активна робота ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР дали змогу реалізувати значні обсяги проекту «будови комунізму»¹⁹². Будівництво здійснювалося за прямого контролю і активної підтримки керівництва УРСР по всій трасі запланованих каналів. Ефект від підтримки будів- ництва керівництвом УРСР був значно більший ніж від керів- ництва ним зі сторони інституцій Союзного Уряду не лише на території УРСР до 1954 р., а і в Кримській області.

Бавовник активно культивувався у південних областях УРСР від 1949 р., причому, посівні площі цієї культури роз- ширювалися щорічно. Так, за даними звіту Херсонського об- кому КП(б)У для Політбюро ЦК КП(б)У за 1951 р. було окремо відзначено здійснення ряду організаційних заходів по збільшенню врожаю бавовника в усіх районах області у 1951 р. Зазначалося, що площі посівів бавовника у 1951 р. збі- льшено до 178 тис. га (на 11,3% порівняно із 1950 р.)¹⁹³. Куль- тивування бавовника в Херсонській області нарощувалося екстенсивними методами, шляхом розширення посівних площ. Бавовник в УРСР культивувався здебільшого у чоти- рьох областях республіки – Херсонській, Запорізькій, Мико- лаївській та Одеській, були спроби вирощування цієї культури і в Сталінській (від 1960 р. Донецькій) області.

Виконком Запорізької обласної ради депутатів трудящих 24 жовтня 1951 р. звернувся до Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка і Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельнико- ва щодо питання дотримання постанови Ради Міністрів і ЦК КП(б)У якою заборонялося здійснювати оргнабір по колгос- пах області, які займалися бавовництвом. У зверненні було відзначно, що по області 60% колгоспів займалися на той час бавовництвом. Зверталась увага, що норми оргнабору по об- ласті у 1951 р. було збільшено¹⁹⁴. Вочевидь, це було повʼязано із масштабним будівництвом яке здійснювалося «Дніпробу- дом» і «Укрводбудом». Бавовництво галузь сільського госпо- дарства котра в Україні потребувала значого залучення тру- дових ресурсів. Тому, як свідчить звернення, в Запорізькій області із розгортанням масштабного будівництва виникає проблема із залученням працездатного населення. Водночас, слід відзначити різке розгортання бавовництва у Запорізькій області за командою від союзної влади. У відповідь на звер- нення Запорізького облвиконкому і обкому КП(б)У Рада Міністрів УРСР відповіла, що використання трудових ре- сурсів взятих за оргнабором поза межами області не передба- чено, а всього мало бути на 1951 р. мобілізовано 1890 осіб із яких 700 чоловік мало бути використано на будівництві

Південно-Українського й Північно-Кримського каналів та Ка- ховської ГЕС. Решта мобілізованих мали використовуватися

Проте, досвід культивування бавовника в південних облас- тях України був не вдалим із-за низької врожайності й низь- кого технічного оснащення культивування цієї культури. На- рощування посівних площ бавовника в південних областях УРСР здійснювалося до 1952 р., проте, цього року було отри- мано дуже низький врожай.

За оперативними даними зведення для ЦК КПУ по збиран- ню врожаю бавовника у 1954 р. на 16 жовтня було зібрано 11550 тон, а на 11 жовтня 1954 р. було зібрано 10971 тон. При цьому, планом на 1954 р. передбачалося зібрати 45000 тон. Отже, на 16 жовтня 1954 р. було зібрано лише 25,66% бавовни від плану. Планом 1952 р. передбачалося зібрати врожай ба- вовни 277275 тон, отже планом на 1954 р. було передбачено зібрати бавовни більш як у 16 разів менше ніж у 1952 р. Про- те, на 16 жовтня 1952 р. було зібрано бавовни лише 11019 тон, тобто 3,97% від плану. Тому цілком зрозуміло чому на 1954 р. план заготівлі бавовни було зменшено більш як у 16 разів. При цьому, на 16 жовтня 1954 р. було зібрано бавовни менше ніж на ту саму дату 1952 р. Якщо взяти дані по областях УРСР на 16 жовтня 1954 р., то найбільше було зібрано в Херсонській області – 4932 тон при плані 24675 тон, тобто 19,98%, по Запорізькій області було зібрано 4000 тон при пла- ні 8400 тон, тобто 47,62%, по Миколаївській області – 548 тон при плані 3325 тон, тобто 16,48%, а по Одеській області – 2070 тон при плані 8600, тобто 24,07%¹⁹⁶.

Дані на 21 грудня 1954 г. вказують на не високі темпи зро- стання заготівлі бавовни. Так, було зібрано на цей час 17096 тон (37,99% від плану), а на 11 грудня 1954 р. було зібрано 16637 тон (36,97% від плану). Лідером у заготівлі лишалась Херсонська область – 7019 тон (28,44% від плану), далі йшли

Запорізька – 4827 тон (57,46% від плану), Одеська – 4285 тон (49,82% від плану) і Миколаївська – 966 тон (29,05% від пла- ну)¹⁹⁷. Постанова ж Ради Міністрів УРСР від 30 вересня 1954 р. передбачала завершення заготівлі бавовни по Херсон- ській і Запорізькій областях до 10 листопада 1954 р., а по Одеській і Миколаївській до 15 листопада 1954 р.¹⁹⁸.

У доповідних записках, які надавалися в ЦК КПУ Мініс- терством промислових товарів широкого вжитку УРСР вказу- валося, що низькі темпи заготівлі бавовни обумовлено неор- ганізованістю роботи бавовносушарок у багатьох колгоспах, їх низькоюпродуктивністю, також сушарки не було забезпе- чено паливом і кваліфікованими кадрами. Крім того, як зазна- чалося в доповідній, керівники Одеського і Миколаївського управліннь сільського господарства не надали належної до- помоги колгоспам в організації заготівлі бавовни¹⁹⁹. У резуль- таті, як зазначалося в офіційних звітах, через неналежну орга- нізацію збору бавовни на кінець 1954 р. починали зупинятися

Проте, у звіті Академії наук УРСР за 1953 р. відзначалося, що в середній смузі незрошуваних районів степової зони України, в яких врожаї бавовни давали особливо низькі вро- жаї (менше ніж 2,5-3 центнера бавовни-сирцю з га), більш до- цільно розвивати сільське господарство зерново-тваринниць- кого спрямування. Натомість, у південних приморських райо- нах Херсонської області рекомендувалося розвивати бавовня- но-зернове спрямування із продуктивним тваринництвом. На- голошувалося на тому, що найбільш ефективним бавовництво може бути в районах із високою вологістю або зрошуваних²⁰¹. Академія наук УРСР намагалась у своїх рекомендація не вступати в суперечність із планами радянського керівництва, а тому давала обережні рекомендації щодо розвитку бавовни- цтва в південних областях України. Важливим моментом цих рекомендацій слід відзначити саме фактор зрошування як не- обхідний для розвитку бавовництва у степовій зоні.

В СРСР у 1950 р. було ініційовано ряд проектів гідротехні- чного будівництва, реалізація яких передбачала створення п’яти районів поливного бавовництва. Один такий район мало бути утворено в південних районах України, інший в північ- ному Криму. Райони розвитку бавовництва на півдні України і півночі Криму розглядалися відокремлено один від одного у зв’язку із адміністративним підпорядкуванням Криму РРФСР до лютого 1954 р. Заступник міністра бавовництва СРСР і академік АН Узбецької РСР О. Аскоченський у своїй статті, опублікованій у №1 журналу «Хлопководство» (рос.) за 1951 р., характеризує кожен із цих районів. Зокрема, про південні області України він говорить як про район із м’яким кліматом, проте, котрий часто вражають посухи. Із 3 млн. га земель, придатних для рослинництва у цьому районі, за планами мало бути здійснено зрошення 1,2 млн. га із них 0,5 млн. га самоті- чним способом²⁰². Більш цікавим є опис району зрошуваного бавовництва в Криму, де за планами мало бути забезпечено зрошення 300 тис. га із них самотічним способом 200 тис. га. За описом О. Аскоченського, визначені для перспективи зро- шування землі у північному Криму, які лежали в рамках пло- щі зрошування у самотічний спосіб, відзначаються «значною пістрявістю» за їх характеристикою і тому цей регіон потре- бував детального районування для визначення необхідних ме- ліораційних робіт. Самотічне зрошування було можливим лише тих земель, які перебували в низовинах. Однак, про зем- лі більш високого поясу О. Аскоченський говорить як про ґрунти кращої якості²⁰³. Власне, проект по будівництву Пів- денно-Українського і Північно-Кримського каналів та систе- ми зрошування південних районів УРСР і північних районів Криму був доволі дорогим і складав 12 млрд. карбованців²⁰⁴. У рамках реалізації проекту гідротехнічного будівництва в південних районах України і північних районах Криму ці ре- гіони розглядалися цілісно, не зважаючи на їх адміністратив- не підпорядкування різним республікам СРСР.

За викладеною О. Аскоченським концепцією зрошування південних районів УРСР, перспективи розвитку системи зро- шування у цьому районі полягали також у введенні в експлуа- тацію Каховської ГЕС, яка мала живити насосні станції, котрі повинні були брати воду для зрошування із Каховського во- досховища.

За поданими у статті О. Аскоченського даними, всього ма- ло бути зрошено в результаті гідробудівництва в усіх п’яти нових районах розвитку бавовництва близько 3,5 млн. га (із них 1,5 млн. у південних районах УРСР (1, 2 млн. га) і в півні- чному Криму (300 тис. га)). Із цих 3,5 млн. га бавовником планувалося засіяти 1,5 млн. га²⁰⁵. Тобто, більш як третину загальної площі зрошування із загального плану припадало на територію УРСР і північного КАскоченськийриму і також більш як третину загальної площі нових зрошуваних земель в районах гідробудівництв мало бути засіяно бавовником. У даному разі, слід звернути увагу на екстенсивний характер розвитку бавовництва в СРСР післявоєнного періоду і нама- гання забезпечити умови для стрімкого зростання посівних площ й нарощування обсягів виробництва цієї технічної куль- тури. В СРСР пізньосталінського періоду помітним було пра- гнення до освоєння під бавовник усіх придатних за кліматич- ними показниками регіонів, у тому числі й південних районів України і північних районів Криму.

Бавовняна галузь в УРСР за офіційними даними щодо над- ходжень до бюджету республіки була малодохідною. Так, у 1952 р. в статті доходів Бюджету УРСР від Міністерства баво- вництва було затверджено Верховною Радою УРСР обсяги у розмірі 39279 тис. карбованців, а виконання передбачалося у розмірі 56371 тис. карбованців, при тому, що всього по сіль- ському і лісовому господарству було затверджено Верховною Радою УРСР доходи у розмірі 150134 тис. карбованців, а пе- редбачуване виконання було у розмірі 203754 тис. карбован- ців. При розробці Бюджету республіки на 1953 р. Рада Мініс- трів УРСР запропонувала встановити доходи від Міністерства бавовництва УРСР у розмірі 19470 тис. карбованців, а за про- ектом Міністерства фінансів УРСР було запропоновано вста- новити доходи у розмірі 20418 тис. карбованців. Всього на 1953 р. доходів від сільського і лісового господарства було встановлено Радою Міністрів УРСР у розмірі 148030 тис. кар- бованців, а проект Міністерства фінансів УРСР передбачав 160490 тис. карбованців²⁰⁶. Тобто, за результатами 1952 р. Міністерством фінансів УРСР і Радою Міністрів УРСР було скорочено прогнозовані доходи від бавовництва в Україні. При обговоренні бюджетів СРСР, у тому числі в період акти- вного асигнування коштів на будівництво Південно- Українського і Північно-Кримського каналів (1951-1952 рр.), перспективи розвитку бавовництва в УРСР згадувалися лише у 1951 р. як результат реалізації програми зрошування пів- денних районів України. У доповіді депутата Верховної Ради СРСР від УРСР Гречухи М. С. було вказано на перспективи вирощування в південних районах УРСР бавовни і пшениці у результаті будівництва Південно-Українського каналу і Ка- ховського гідровузла²⁰⁷. Проте, коли відбувалося обговорення розвитку бавовняної галузі в цілому по СРСР, ця галузь як перспективна саме в УРСР не згадувалась, але, активно обго- ворювалися перспективи сільського господарства України в цілому. Отже, розвиток бавовництва в УРСР був свого роду експериментальною програмою.

У № 1 журналу «Хлопководство» за 1953 р. Заступник Мі- ністра бавовництва СРСР М. Чесноков наводить дані щодо врожайності бавовни у СРСР, вказуючи на те, що за цим пока- зником СРСР обігнав усі капіталістичні країни. Дані щодо врожайності міністр подавав, цитуючи промову Л. Берії на ХІХ З’їзді КПРС і подавав плани по рівню врожайності баво- вни по регіонах Радянського Союзу, встановлені ХІХ З’їздом. Так, в Середній Азії й Південному Казахстані мало бути отримано 26-27 центнерів з гектару, у Закавказзі 25-27 цент- нерів га, у південних районах Європейської частини СРСР у районах зрошування планувалася врожайність 11-13 центне- рів з га, а в неполивних 5-7 центнерів СРСР врожайність досягла 21 центнер $\begin{array} { l } { 3 \ \Gamma \mathbf { a } _ { 3 } \mathbf { \Sigma } _ { 0 8 } ^ { \mathbf { B } } } \ { 3 \ \Gamma \mathbf { a } ^ { 2 0 8 } . } \end{array}$ У третьому но- Східній частині мері журналу «Хлопководство» за 1953 р., хоча і висловлено позитивну позицію щодо розвитку бавовництва в УРСР, іш- лося, що не зважаючи на режим низької температури і корот- кий без морозний період колгоспи і радгоспи виростили по 6 і більше центнерів бавовни з гектара²⁰⁹. Судячи із офіційних радянських даних, врожайність у південних районах Європей- ської частини СРСР (у тому числі в південних районах УРСР і в північних районах Криму) була в рази меншою ніж у респу- бліках Сходу СРСР. Навіть за планами, які ставилися керіниц- твом СРСР, врожайність у південних районах Європейської частини мала бути в рази нижчою за плани збільшення вро- жайності у Східних республіках. Тому для Радянського Союзу у пізньосталінський період було принципово екстенсивним шляхом нарощувати валові обсяги виробництва бавовни. Не зважаючи на волюнтаристський характер кроків радянського керівництва щодо розвитку аграрного виробництва у півден- них районах України і північних районах Криму, у процесі їх планування і реалізації відбувається вироблення економічних і технологічних підходів до формування єдиного господрась- кого комплексу у цих районах.

Низька ефективність бавовняної галузі в УРСР обумовлю- вала потребу наукового обґрунтування необхідності й доціль- ності її подальшого розвитку, зокрема у статті журналу «Хло- пководство» в номері 10 за 1952 р. кандидата сільськогоспо- дарських наук С. Подозерського (Український науково- дослідний інститут бавовництва), обґрунтовується доцільність розвитку бавовництва у південних районах УРСР²¹⁰. Потреба такого обґрунтування, очевидно, полягала у тому, що ефекти- вність бавовництва у цих районах була низькою. Статистика, яка була надана для ЦК КПУ давала інформацію про збір ба- вовни на 16 жовтня 1954 р., зокрема, за планом у чотирьох областях УРСР на цей час мало бути зібрано 45000 тон бавов- ни, а було зібрано 11 550 тон, що складало лише 25,66% від плану. У зведенні про стан заготівлі бавовни було наведено дані за 1952 р., згідно яких за планом мало бути заготовлено 277 275 тон бавовни, а на 16.Х.1952 р. було заготовлено 11 019 тон бавовни, що складало лише 3,97% від плану²¹¹. Отже, досвід розвитку бавовництва в УРСР був в цілому нега- тивний.

Проте, у журналі «Хлопководство» ставилося питання ли- ше про погану організацію роботи в сфері бавовництва в УРСР у цей період, а не про недоцільність культивування ба- вовника у південних районах України і північних районах Криму. Заступник міністра бавовництва СРСР М. Чесноков у статті в журналі «Хлопководство» у №1 за 1953 р. відзначав, що незадовільно працюють підприємства Міністерства бавов- ництва УРСР²¹². І у тій же статті М. Чесноков говорить про успішну роботу Головного управління «Укрводбуд», котрий виконав план 1952 р. на 1 грудня, а на 1953 р. його план робіт мав зрости у півтора рази²¹³. У тому ж номері журналу «Хло- пководство» академік Т. Лисенко подає перспективи виведен- ня перспективних сортів бавовника для культивування їх у південних районах Європейської частини СРСР, тобто, в пів- денних районах УРСР і в північних районах Криму²¹⁴. Ця стаття, очевидно, мала на меті додаткове обґрунтування перс- пектив розвитку бавовництво в УРСР і в Криму.

Будівництво Південно-Українського каналу за планами мало на меті забезпечити подачу води до Криму протягом ро- ку²¹⁵, що мало стати суттєвим фактором у соціально- економічному розвитку півострова. Дослідні станції, які пра- цювали в Херсонській області й у Криму давали врожайність бавовни при поливі на рівні 18-25 центнерів з га у Херсонсь- кій області й до 28 центнерів з га в Криму. По Херсонській області й Криму на базі дослідних станцій опрацьовувалась можливість культивування при поливному режимі в Херсон- ській області зернових, рису, винограду і фруктів, овочів й картоплі, у Криму ж опрацьовувалась можливість крім бавов- ни культивувати зернові й картоплю на поливних площах²¹⁶. Отже, по Херсонській області номенклатура продуктів для вирощування опрацьовувалась значно більша ніж в Криму.

Необхідно також звернути увагу, що після смерті Й. Сталі- на було припинено реалізацію ряду масштабних проектів, на здійснення котрих в останні роки життя Й. Сталіна виділялися значні ресурси. Серед таких проектів було і будівництво Пів- денно-Українського і Північно-Кримського каналів, доціль- ність реалізації окремих позицій цього проекту було постав- лено під сумнів іще у 1952 р. за ініціативи академіка С. Жу- ка²¹⁷ і того ж 1952 р. спостерігалося значне недофінансування цього проекту²¹⁸. Проте, на сторінках наукового журналу Мі- ністерства бавовництва СРСР «Хлопководство» у 1952 р. ак- тивно відбувається лобіювання будівництва Південно- Українського каналу, зведення якого було необхідною умо- вою реалізації самотічного варіанту зрошування південних районів України і північних районів Криму.Вже у розпал дис- кусії щодо доцільності будівництва Південно-Українського каналу в номері 12 журналу «Хлопководство» було опубліко- вано статтю «Глибока вологозарядка в нових районах зрошу- вання». У цій статті обгрунтовується технологія агрокульти- вування та її застосування у нових районах зрошування, до яких належали південні райони України і північний Крим. Статтю було написано академіком ВАСГНИЛ (Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна) І. Шаро- вим. Ця стаття була однією із циклу лобістських публікацій на підтримку самотічного варіанту зрошування південних райо- нів УРСР і північних районів Криму і, хоча і не прямо, але обгрунтовувала необхідність саме такого варіанту зрошування спільністю технологічного підходу до агрокультури у цих ра- йонах²¹⁹.

У номері 11 журналу «Хлопководство» за 1952 р. опублі- ковано статтю кандидата сільськогосподарських наук П. Кли- мовського, співробітника Українського науково-дослідного інституту гідротехніки і меліорації, у якій автором було ви- кладено практичні й інституційні основи запровадження гід- ротехніки, в овнові якої було вологозарядне зрошування. За- стосування вологозарядної технології було запропоновано, зокрема, у районах запуску в експлуатацію Верхно- Інгулецької і Нижньо-Інгулецької систем зрошування. Щодо цих локальних систем зрошування, слід звернути увагу на те, що вони планувалися до експлуатації також і як своєрідні обʼєкти для підготовки кадрів на експлуатацію систем зрошу- вання в інших районах півдня України і в Криму²²⁰. Тобто, ці райони зрошування мали стати одночасно полігоном для ви- пробування технологій агровиробництва, а також для підгото- вки кадрів по впровадженню цих технологій в інших районах,

Таким чином, південні райони УРСР, в яких відбувалося формування бази для впровадження нової технології зрошу- ваного землеробства, мали стати регіоном поширення техно- логій та підготовки технічних й інженерних кадрів у тому чи- слі й для Криму. Слід звернути увагу, що Крим потребував значно більшого обсягу робіт по районуванню для впрова- дження меліоративних заходів. Відповідний внесок у ство- рення умов для аграрного освоєння здійснювали українські наукові, проектні та господарські організації при плануванні й проектуванні Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування, а також при розробленні тех- нологій вирощування бавовни. Концентрація адміністратив- ним шляхом ресурсів у процесі реалізації програми розвитку бавовництва у південних районах України і в північних райо- нах Криму заклала підвалини формування цілісного господар- ського комплексу в цьому регіоні із єдиними механізмами управління і підходами його розвитку.

Позиція Академії наук УРСР у питанні розвитку сільського господарства на півдні України мала вагомий вплив на його характер. Академія наук УРСР у своєму звіті для ЦК КПУ на 1953 р. робить висновок, що на півдні України більше пер- спективу має вирощування зернових і скотарство, а в районах прибережних можливим є культивування бавовни²²². У 1953 р. ключовою проблемою культивування бавовника у південних областях України були кліматичні умови, проте,

1952 р. фактичний врожай бавовника складав лише 3, 97% від запланованого²²³. У 1954 р. було здійснено спробу інтен- сифікувати вирощування бавовника у південних областях УРСР і встановлено річний план у 45 000 тон проти плану 1952 р. у 277 275 тон. Але на 16 грудня 1954 р. реально було зібрано лише 11 550 тон, або 25, 66% від плану²²⁴. На 21 груд- ня 1954 р. бавовника було зібрано лише 37, 99% від річного плану²²⁵. Незначні результати культивування бавовника на півдні України, а також наукові обґрунтування АН УРСР ма- ли вплив на зміну пріоритетів керівництва УРСР від культи- вування в сільському господарстві республіки культур загаль- носоюзного значення до культур локального значення.

Із початком будівництва на території УРСР (до 1954 р.) і Криму Південно-Українського і Північно-Кримського ка- налів, ініційованого постановою Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 вересня 1950 р., українські наукові та навчальні установи активізували свою діяльність по науковому забезпе- ченню цього будівництва. Координацію цієї діяльності бере на себе керівництво УРСР, що надавало йому можливість значно розширювати свою компетенцію у прийнятті рішень по забезпеченню «будівництва комунізму». Крім того, фак- тично, українські проектні установи взяли на себе функції по проектуванню Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування півдня України і півночі Кри- му. Забезпечення необхідними для забезпечення проектуван- ня, а також господарського освоєння півдня України і півночі Криму науковими даними здійснювалося також українськими науковими установами (інститутами Академії наук УРСР, вищими навчальними закладами). Проте, реалізацію проекту будівництва Південно-Українського каналу було зупинено у зв’язку із зміною варіанту зрошування півдня України, із са- мотічного на машинний. Фактично, відбувається зміщення пріоритетів по культивуванню агрокультур півдня України на користь тих, які культивувалися під куруванням керівництва УРСР. Бавовництво для УРСР у період після Другої світової війни була відносно нова й експериментальна галузь і тому її розвиток перебував під контролем загальносоюзних установ. Також, зважаючи на плановий характер економіки СРСР, місцеве керівництво півдня України й керівництво колгоспів та радгоспів й МТС мали виконувати плани по здачі державі урожаю зернових, а також постачання культур місцевого зна- чення, зокрема, овочевих, кормових та інших. Відповідно, місцеве керівництво більшу увагу приділяло традиційним культурам. Політика керівництва СРСР, спрямована на «круте піднесення» сільського господарства й виробництво продуктів широкого споживання також відіграла вагому роль у зміщенні пріоритетів керівництва УРСР в характері сільського госпо- дарства на півдні республіки. І, власне, це зміщення мало ве- лике значення в процесі усамостійнення українського партійного та урядового керівництва у прийнятті господарсь- ких рішень, ґрунтуючись на результатах роботи наукових установ УРСР.

Водночас, слід звернути увагу на актуальність вирощуван- ня у роки першої повоєнної п’ятирічки у південних районах УРСР таких культур як рис, фрукти й овочі, розвиток садів- ництва. Проект із розвитку культивування рису розглядався згодом в Криму у контексті розбудови системи зрошування на півострові. Як видно із доповідної Л. Кагановича Й. Сталіну від 2 серпня 1947 р., культивування цієї культури на 1947 р. було цікавим напрямком для сільського господарська в Євро- пейській частині СРСР й намічено серйозні плани щодо його розвитку в південних районах України. Вже у доповідній за- писцівід 20 вересня 1947 р. Заступника Завідуючого відділом сільського господарства ЦК КП(б)У Шевченка на ім’я Пер- шого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича було викладено аналіз перспектив розвитку рисівництва в УРСР. У цій запис- ці відзначено, що на 1940 р. площа посівів рису по Україні сягала 2000 га вона займала по врожайності цієї культури од- не із перших місць серед рисосіючих республік (валовий збір сягав 400 тис. пудів). Зазначено, що рис висівали більш як 100 колгоспів по басейнах річок Південний Буг, Дніпро, Інгул й

Інгулець. Серед пропозицій у доповідній записці було перед- бачено доручити групі, яка вивчала питання зрошування пів- денних районів УРСР, і Міністерству сільського господарства УРСР здійснення науково-дослідних робіт, складання техніко- економічного проекту, іригаційного будівництва і розробки перспективного плану рисосіяння²²⁶. Отже на вересень 1947 р. група по підготовці проекту зрошування південних районів УРСР вже активно працювала і на неї покладалися все нові завдання по розробці перспективних планів сільськогосподар- ського освоєння південних районів УРСР. Згодом, із активіза- цією будівництва Північно-Кримського каналу Крим було ви- знано більш перспективним ніж південні області України ре- гіоном для рисівництва за кліматичними показниками.

Перспективи садівництва та овочівництва в Україні на 1947 р. активно розглядалися, зокрема у контексті забезпечення продуктами крупних міст, а також розвитку виноробства. Ці культури активно намагалися у цей період культивувати в Криму, проте продуктивність їх вирощування на півострові бу- ла не високою. Невисокі показники по цих культурах як і по технічних були обумовлені нестачею робочих рук, а також не- сприятливими умовами для обводнення культивованих площ. Отже, на 1947 р. керівництво УРСР застосовувало винятково регіональні підходи щодо забезпечення умов для розвитку сільського господарства й переробних галузей, тобто, не розг- лядало можливостей кооперації можливостей із суміжними з республікою регіонами, зокрема і з Кримом, який на той час був областю у складі РРФСР. Тобто, на 1947 р. для керівництва Криму розраховувати на використання можливості соціально- економічного розвитку півострова завдяки виробничій коопе- рації із УРСР було не варто. Фактично, регіональні підходи до економічного розвитку в СРСР пізньосталінського періоду бу- ло обумовлено надмірною централізацією управління галузями економіки, при надзвичайній розпорошеності ресурсів у чис- ленних міністерствах. Будівництво численних підприємств які давали продукцію для загальносоюзних потреб обумовлювало надання для республіки значних ресурсів із бюджету СРСР.

Власне, в СРСР цього періоду ресурсне забезпечення й капіта- ловкладення дорого проекту було можливо отримати за умови його схвалення на рівні Союзного Уряду і ЦК ВКП(б). Відпо- відно, сільськогосподарські культури, які мали перспективи для України, для керівництва УРСР слід було налагоджувати культивування в самій республіці.

Розвиток же бавовництва в південних областях УРСР не дав бажаних результатів із-за несприятливих природно- кліматичних умов і низького рівня технологічного і технічного оснащення сільськогосподарських підприємств. Проте, про- грама по розвитку цієї галузі стимулювала радянське керівниц- тво пізньосталінського періоду до реалізації програми зрошу- вання південних районів УРСР і північних районів Криму. Ку- льтивування бавовни в південних районах УРСР і в Криму обумовило розгортання гідробудівництва й реалізації комплек- сних програм які мали перетворити південні регіони України і Крим на єдиний господарський комплекс завдяки створеній системі зрошування, Південному енергетичному району і ком- плексу транспортної логістики. Ця програма стала основопо- ложною для формування передумов економічного розвитку цих регіонів як єдиного регіонального господарського компле- ксу й соціально-економічної інтеграції Криму із Україною. То- му важливо здійснити глибокий аналіз розгортання програми розвитку бавовництва у південних районах УРСР і в Криму, а також механізму прийняття політичного рішення щодо розгор- тання нідробудівних проектів. Інші програми в галузі рослин- ництва у південних районах УРСР і в Криму перебували у ціл- ковитій залежності від забезпечення необхідної вологості грун- тів, тобто, від реалізації програм зрошування. Причому. Вже у роки першої п’ятирічки на рівні Уряду СРСР ставилось питан- ня про вирішення проблеми зрошування південних районів УРСР шляхом реалізації масштабного глобального проекту. Для радянського керівництва було очевидним, що труднощі у розвитку сільського господарства в південних районах України створюють перешкоди на шляху заселення цих регіонів. За умови малозаселеності й слабкого господраського розвитку регіонів які були прилеглими до Кримського півострова вирі- шення демографічних проблем Криму, а, відповідно, і його го- сподарського розвитку було не можливим.

2.3. Стратегія розвитку транспорту і шляхів сполучення УРСР і Криму

Одним із ключових факторів інтеграції Кримського півост- рова із Україною після завершення Другої світової війни стає розбудова системи транспортного сполучення між Кримом і материком. В рамках передбачених першою п’ятирічкою про- грам соціально-економічного розвитку було зазначенорозви- ток залізничного транспорту, а обсяги та напрямки розбудови системи залізничного сполучення було встановлено Проектом розвитку мережі залізниць в СРСР на генеральну перспекти- ву. Цим проектом було заплановано протяжність залізничних гілок, а також обсяги перевезень всіма залізничними гілками по СРСР. Вагоме місце у забезпеченні сполучення Криму із материковою частиною України поряд із розвиткком залізни- чного сполучення мало будівництво шосейних доріг, перш за все траси Харків-Сімферополь, котра була частиною траси Москва-Сімферополь. Проте, проблема дорожнього будівниц- тва потребує більш широкого аналізу, оскільки реалізація проектів дорожнього будівництва в УРСР мала на меті гаран- тувати передумови для економічного розвитку занедбаних регіонів та сполучення їх із крупними промисловими центра- ми. У першу повоєнну п’ятирічку велика увага приділялась будівництву доріг які мали сполучати південні регіони Украї- ни із Києвом, зокрема траси Одеса-Київ.Дорожнім будівницт- вом в Українській РСР опікувався безпосередньо Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов. Окремо слід виділити проблему розвитку водного сполучення, а саме, відкриття і розвиток наскрізного судноплавства Дніпром.

Мережа залізниць яка розташовувалась на території Запо- різької, Херсонської, Дніпропетровської областей УРСР, а та- кож і Кримського півострова була $_ { 0 \bar { 0 } } \gamma$ єднана у Сталінську за- лізницю. Адміністративний центр цієї залізниці знаходився у Запоріжжі. Фактично, Запоріжжя було своєрідним центром адміністрування економічного регіону південного сходу УРСР. У Запоріжжі була найбільша концентрація на цей регі- он промислових підприємств, енергогенеруючих потужнос- тей, а також на залізничний вузол в цьому місті було зорієн- товано мережу залізниць якою сполучалися із іншими регіо- нами Дніпропетровськ, Херсон і Крим. На перспективу розви- тку Сталінської залізниці у 1947 р. було заплановано зростан- ня обсягів перевезень із південних районів УРСР і Криму саме в напрямку Запоріжжя.

У 1947 р. відбувається радикальна зміна логічтичного і вза- галі економічного значення міста Херсон. Це місто планується як перспективний транспортний вузол, котрий мав сполучати Крим із материком. Із метою сполучення Криму з Херсоном на 1950 р. у перспективному плані розвитку Сталінської залізниці було заплановано розвиток лінії Джанкой-Херсон протяжністю 177 км. і цією лінією мало відбуватися перевезення 0,6 млн. тонна/кілометрів на км. в бік Джанкоя і стільки ж назад у бік Херсона. На 1960 р. було заплановано зростання обсягів пере- везень цією лінією вже до 1,2 млн. т. /км. на км. із Джанкоя в бік Херсона і 0,6 млн. т. /км. на км. у зворотному напрямку²²⁷. Тобто, цією залізничною лінією, котра мала сполучати Крим із материковою частиною України планувалося поступове збіль- шення перевезень із території півострова і збереження обсягів перевезень на територію півострова із материкової частини України на тому ж рівні. Такі перспективні плани зростання перевезень свідчать про плани активного економічного розвит- ку півострова за умови транспортування пасажирів і вантажів із його території на материкову частину Української РСР. У той же час інакшими були прогнози перспективи розвитку іншої лінії залізничного сполучення Криму із материковою частиною України – Джанкой-Федорівка (вузлова станція в Запорізькій області яка далі мала сполучення із Запоріжжям). Ця лінія фун- кціонувала вже на 1940 р. і обсяги перевезень складали 2,7 млн. т. /км. на км. від Джанкоя в бік Федорівки і 3,0 млн. т. /км. на км. у зворотньому напрямку. На 1950 р. планувалися обсяги 2,4 млн. т. /км. на км. із Джанкоя до Федорівки і 2,6 млн. т. /км. на км. у зворотному напрямку, а на 1960 р. вже 3,9 млн. т. /км. на км. від Джанкоя до Федорівки і 4,9 млн. т. /км. на км. у зво-

В планах розвитку Сталінської залізниці вже у 1947 р. було передбачено розвиток Херсона як крупного транспортного вузла. У Херсоні, а також на станції Снігурівка Херсонської області сполучалися Сталінська й Одеська залізниці²²⁹. Також Херсон мав виконувати роль сполучення Криму із материко- вою частиною УРСР. Зростання ролі Херсона як вузлової за- лізничної станції відбувалося паралельно зі зростанням зна- чення цього міста як центру енергогенеруючих потужностей і розвитку сільського господарства у південних районах УРСР. Хоча на початку будівництва Південно-Українського і Півні- чно-Кримського каналів адміністрування будівництва здійс- нювалося із Запоріжжя²³⁰. Водночас, у будівництві Каховської ГЕС адміністрування партійними структурами відбувалося саме із Херсона, тобто, Херсонським обкомом КП(б)У оскіль- ки будівництво нових грандіозних об’єктів передбачало пла-

У перспективному плані розвитку Сталінської залізниці, який вже існував на 1947 р., було передбачено розвиток існу- ючих до початку радянсько-німецької війни напрямків заліз- ничного сполучення на території Криму і Кримського півост- рова із материковою частиною УРСР. Зокрема, залізнична гі- лка Севастополь-Сарабуз, протяжність якої становила 96 км., на 1940 р. пропускала на Сарабуз 0,4 млн. тонна/кілометрів на км., а в зворотному напрямку, на Севастополь, 0,5. У подаль- ші роки планом було передбачено збільшення обсягів переве- зень цією гілкою, на 1950 р. передбачалось зростання обсягів перевезень до 0,5 млн. тонна/км. на км. на Сарабуз і 0,8 на Се- вастополь, а вже на 1955 р. було передбачено зростання до 0,7 на Сарабуз і 1,4 на Севастополь і на 1960 р. передбачалося зростання до 0,9 на Сарабуз і 1,6 на Севастополь²³². Зростання обсягів перевезень на Севастопольській гілці Сталінської залі- зниці у напрямку Севастополя було прогнозованим у зв’язку із перспективою відбудови Севастополя й планомірним поси- ленням військової бази у цьому місті. Проте, слід відзначити, що реальна політика по відбудові Севастополя, який було зруйновано у роки Другої світової війни, повномасштабно ро- згортається лише у 1954 р. завдяки активному лобіюванню ЦК КПУ перед Радою Міністрів СРСР питання забезпечення

Перспективним планом розвитку Сталінської залізниці та- кож було передбачено збільшення перевезень гілкою Сарабуз- Джанкой, яка мала протяжність 72 км. і нею в напрямку вуз- лової станції Джанкой здійснювалися на 1940 р. перевезення в обсязі 0,9 у напрямку Джанкоя і у зворотному напрямку 1,3 млн. тонна/кілометрів на км. (надалі цифри обсягів пере- везень будуть подаватися у млн. тонна/кілометрів на км.). Тобто, слід відзначити значне зростання обсягів перевезень від станції Сарабуз. Оскільки ця станція не мала змоги прий- мати велику чисельність відпочивальників, не маючи сполу- чення із крупними рекреаційними районами Криму, то вона, очевидно, відігравала роль перевалочної станції для продук- ції, яку було вироблено на півострові. Знову ж, слід відзначи- ти значно більші обсяги перевезень від Джанкоя у сторону Сарабуза, тобто, тенденція більшого обсягу перевезень на на- прямку від Джанкоя аналогічна тенденції більшого обсягу пе- ревезень від Сарабуза до Севастополя. На перспективу, в 1950 р. планувалося зростання обсягів перевезень від Сарабуза в напрямку Джанкоя до 0,8, а у зворотному до 1,7. Тобто, на 1950 р. було заплановано зростання обсягів перевезень у на- прямку Сарабуза до більш як удвічі більшого ніж в напрямку до Джанкоя. Із 1,7, які транспортувалися в напрямку від Джа- нкоя до Сарабуза, 0,5 спрямовувалися далі до Севастополя. В даному разі варто зауважити, що Сарабуз слугував своєрідним транспортним вузлом від якого обсяги перевезень, доставлені залізницею, розподілялися іншими видами транспорту у по- дальших напрямках. Це також є свідченням планів активізації відновлення господарського життя в Криму, що потребувало збільшення постачання на півострів необхідних ресурсів. На 1955 р. було заплановано зростання обсягів перевезень у на- прямку Джанкоя до 1,2, а у зворотному, до Сарабуза, до 2,1. Слід відзначити плани різкого збільшення, на 50% обсягів пе- ревезень у напрямку до Джанкоя від Сарабуза і менш значне зростання обсягів перевезень у зворотному напрямку. Станція Сарабуз на Кримському півострові була вузловою, хоча і мала локальне значення. Від цієї станції відходили дві залізничні гілки: на Севастополь і на Євпаторію.

Щодо перспектив гілки на Євпаторію у плані розвитку її було відзначено лише в контексті розбудови нової кільцевої залізничної гілки Феодосія-Алушта-Ялта-Алупка-Севасто- поль-Євпаторія, а окрема увага приділялась лише Севастопо- лю, вочевидь, зважаючи на його військово-стратегічне зна- чення і потребу в терміновій відбудові міста. Крім того, гілка на Євпаторію була, фактично, другорядною порівняно із гіл- кою на Севастополь чи Керч. У цей період розвиток рекреа- ційної інфраструктури не мав для Кримського півострова пріоритетного значення і, фактично, розвиток цієї галузі на півострові забезпечували різноманітні інституції, як, зокрема, і профспілковий комітет залізничників. За рахунок будинку відпочинку цієї інституції намагався вирішити свої питання міськвиконком Євпаторії, забравши частину приміщень під будинок «Малютка»²³⁴.

У конфліктах Центрального Комітету Профспілки залізни- чників Півдня із Виконкомом Євпаторійської міської Ради депутатів трудящих були присутніми також інтереси Ради Міністрів УРСР. Питання, яке підтримувалося Радою Мініст- рів УРСР, полягало у виділенні для дитячого санаторію «Смє- на» земельної ділянки в 1 га. Цей санаторій перебував у ві- данні лікувально-санаторного Управління Міністерства охо- рони здоров’я УРСР, а тому питання розбудови санаторію й освоєння цієї земельної ділянки активно просувалося на рівні керівництва уряду УРСР. Ділянку було виділено рішенням Виконкому Євпаторійської міської Ради депутатів трудящих від 13 серпня 1946 р. і рішенням від 12 травня 1947 р. У своє- му звернення до Голови Виконкому Євпаторійської міської Ради депутатів трудящих Заступник Голови Ради Міністрів УРСР М. Бажан вказував на численні перепони які чиняться у освоєнні цієї земельної ділянки під дитячий санаторій «Смє- на» будинком відпочинку Центрального Комітету Профспілки залізничників Півдня²³⁵. І М. Бажан від імені Ради Міністрів УРСР у своєму зверненні наполягав щоб Голова Виконкому Кримської обласної Ради депутатів трудящих дав вказівку про виконання рішень Виконкому Євпаторійської міської Ради депутатів трудящих.

Даний приклад вказує слабкі політичні й адміністративні можливості для місцевих органів влади у Криму в цей період щодо розвитку індустрії відпочинку і більшу зацікавленість у вирішенні поточних проблем місцевого значення. Тому мож- на припустити, що основний потік пасажирів і вантажів, який проходив через вузлову станцію Сарабуз забезпечувався в цей період за рахунок Севастополя. Такий специфічний погляд на розвиток окремої залізничної гілки в Криму, яка мала обслу- говувати курортний напрямок й охоплювати основні міста рекреаційної індустрії, на 1947 р. пояснювався, вочевидь, не- рентабельністю в соціалістичній економіці пізньосталінського періоду розвитку транспортного сполучення материкової час- тини із окремими центрами рекреації. За планами можна про- гледіти розуміння того, що надійна завантаженість залізнич- ної гілки котра сполучає материк із центрами розвитку індус- трії відпочинку й оздоровлення була можливою лише за умо- ви більш широкого охоплення цих центрів. Водночас, слід відзначити паралельне із залізничним функціонування морсь- кого сполучення між Феодосією та Алуштою, Ялтою, Севас- тополем і Євпаторією²³⁶. Перспектива ж розвитку гілки, яка сполучала Євпаторію із Сарабузом і з материковою частиною УРСР виникає лише після включення Криму до складу Украї- ни, а отже лише тоді складаються умови для розвитку в цьому місті Криму індустрії відпочинку.

У 1947 р. на материковій частині України відбувалась ма- сштабна відбудова господарства і житлового будівництва і зумовлювала потребу в будівельних матеріалах. У цей період місцева партійна і виконавча влада в прилеглих до Кримсько- го півострова Херсонській та Запорізькій областях намагалась утримувати й нарощувати темпи будівництва здебільшого за- вдяки освоєнню місцевих джерел сировини і виробничих по- тужностей із виробництва будівельних матеріалів²³⁷. Освоєн- ня ресурсної бази Криму для потреб материкової частини України активно розгортається із початком будівництва Ка- ховської ГЕС і Південно-Українського і Північно-Кримського каналів²³⁸. На 1960 р. у планах розвитку гілки Сталінської за- лізниці Джанкой-Сарабуз передбачалося зростання обсягів перевезень у напрямку Джанкоя до 1,6, а у зворотному напря- мку до 2,4. Тобто, слід відзначити заплановану тенденцію прогнозування більш швидких темпів зростання обсягів пере- везень у напрямку від Джанкоя до Сарабуза ніж у зворотному.

Далі Сталінська залізниця сполучала Крим із материковою частиною України гілкою Джанкой-Федорівка (вузлова стан- ція у Запорізькій області). Протяжність цієї гілки становила 177 км. Дана гілка залізниці була до війни основною яка спо- лучала Кримський півострів із материком і на 1940 р. обсяги перевезень нею у напрямку від Джанкоя до Федорівки стано- вили 2,7, а у зворотному напрямку, від Федорівки до Джанкоя 3 млн. тонна/кілометрів на км. Тобто, слід відзначити дещо більші обсяги завезення із материка на півострів, якщо взяти до уваги, що у більшості обсяги перевезень на півострів здій- снювалися саме залізничним транспортом. Більшість обсягів перевезень становили відпочивальники, які потім їхали у зво- ротному напрямку, а також постачання закладів відпочинку, котре здійснювалося із материкової частини, йнеобхідні для обслуговування військового контингенту на території Криму матеріали. На 1950 р. планом розвитку залізниці було перед- бачено зростання перевезень у напрямку Федорівки до 2,4, а у напрямку Джанкоя до 2,6. На 1955 р. також було заплановано зростання обсягів перевезень цією гілкою, у напрямку на Фе- дорівку 3,4, а у зворотному напрямку 4,1. І на 1960 р. також передбачалося зростання обсягів перевезень на Федорівку до 3,9, а у зворотному напрямку до $4 , 9 ^ { \dot { 2 } 3 \dot { 9 } }$ . Таким чином, планами розвитку залізничного сполучення у напрямку із материкової частини України до Криму було передбачено стійку тенден- цію до зростання обсягів перевезень в напрямку до Криму. Дана тенденція пояснювалась як планами відбудови госпо- дарства півострова так і зростанням військового контингенту на його території.

На 1949 р. було заплановано ряд заходів із посилення про- пускної здатності залізничних гілок по Сталінській залізниці, які мали сполучати Крим із материковою частиною УРСР. Зо- крема, на перегоні Ново-Олексіївка (селище у Генічеському районі Херсонської області)-Джанкой було відзначено слабкий стан верхньої будови колії (до складу якої входять рейки, підрейкові основи та кріплення їх до шпал, міжрейкові кріплення). Отже, наявною була потреба його покращення на усій протяжності шляху, тобто, здійснення ремонтних робіт. Так само на перегоні гілки Джанкой-Сарабуз, вже безпосе- редньо на території Криму, було відзначено потребу у додатко- вому шляховому розвитку станції Джанкой на протяжності в 10 км. Для цього було відзначено потребу у виділенні додатко- вого асигнування. На гілці Сімферополь-Севастополь відзнача- лась відсутність роз’їзду Шакулна перегоні Алима-Бахчисарай, який планувалося відновити за умови виділення додаткового асигнування. Також недостатнім був розвиток шляху станцій Сімферополь та Севастополь і його передбачалося відновити на протяжності у 3 км., крім того, по станції Сімферополь пе- редбачалося відновлення одного шляху й підключення гілки Анатра до станційного шляху. Щодо проведення усіх цих за- ходів по розвитку залізничних шляхів у Криму й по сполучен- ню півострова із материком планувалося здійснювати за раху- нок додаткових асигнувань. Хоча, слід відзначити, що пла- нувалося зростання потреби у підвищенні пропускної здатності цих залізничних гілок. Так, по гілці Ново-Олексіївка-Джанкой на 1940 р. пропускна здатність була 24 (пар поїздів на добу), на 1949 р. вона вже складала 21 пари поїздів, а на 1950 плнаувало- ся її збільшення до 22 пар поїздів. По гілці Джанкой-Сарабуз на 1940 р. пропускна здатність була 20 пар поїздів на добу і на 1950 р. планувалося її довести до цього показника, а на 1949 р. вона складала лише 16 пар поїздів.Пропускна здатність гілки Сімферополь-Севастополь на 1940 р. складала 20 пар поїздів і до такого показника її планувалося відновити на 1950 р., а на 1949 р. вона складала всього 14 пар поїздів²⁴⁰.Отже, на 1950 р. іще не були затребувані обсяги перевезень залізничним транс- портом між материком і Кримським півостровом у довоєнних обсягах, проте, по самому півострову передбачалося віднов- лення довоєнних обсягів перевезень. Це було пов’язано, перш за все, із розбудовою військової бази на півострові.

Водночас, планувалося розвиток шляхів на гілці Меліто- поль-Ново-Олексіївка шляхом будівництва другого шляху (сполучення було одноколійним). А тому пропускна здатність, яка складала 20 пар поїздів на добу мала на 1950 р. зрости до 22 пар²⁴¹.

Далі Федорівку із Запоріжжям, обласним центром Запорі- зької області й найбільшим індустріальним містом південного регіону УРСР, сполучала гілка Федорівка-Запоріжжя. Протя- жність цієї гілки становила 88 км. і на 1940 р. обсяги переве- зень нею становили 3,1 в сторону Запоріжжя і 1,6 у зворотно- му напрямку. Тобто, у напрямку обласного центру перевезен- ня майже удвічі переважали обсяги у зворотному, а через Фе- дорівку в 1940 р. проходила ключова залізнична гілка яка сполучала материкову частину України із Кримом. Таким чи- ном, обсяг перевезень у напрямку Кримського півострова від Федорівки становив майже у повному обсязі обсяг перевезень від Запоріжжя до Федорівки. Відповідно, станція Федорівка відігравала ключову роль як вузлова станція, котра сполучала південні райони Запорізької області із обласним центром, а також і обсяги перевезень із Криму та в Крим. У плані розви- тку на 1950 р. було передбачено обсяги перевезень від Федо- рівки до Запоріжжя в обсязі 2,8, а у зворотному напрямку в обсязі 1,5. Значно менші обсяги перевезень на кінець першої повоєнної п’ятирічки слід пояснити тим, що соціально- економічний розвиток регіонів які сполучалися через Федорі- вку із Запоріжжям не був на цей період у пріоритеті розвитку. Власне, на першу п’ятирічку в планах було відродження еко- номіки Донбасу²⁴² і відбудова ДніпроГЕС в Запорізькій обла- сті²⁴³. Пріоритетні позиції соціально-економічний розвиток південних районів УРСР, як і північних районів Криму, набу- ває лише в другому п’ятирічному плані, котрий було розпоча- то втілювати у 1950 р. Саме в рамках реалізації цього плану було передбачено створення умов для сільськогосподарського освоєння південних районів УРСР і північних районів Криму. Планами першої повоєнної п’ятирічки було передбачено від- новлення важкої промисловості, у тому числі в УРСР, а вже в планах другої п’ятирічки було зафіксовано необхідність за- безпечення підвищення соціального добробуту населення. У рамках таких завдань в другій п’ятирічці серед пріоритетів постає розвиток сільського господарства й зростання аграрно- го виробництва. Отже, період першої п’ятирічки гілка Сталін- ської залізниці Федорівка-Запоріжжя мала виконувати функції підтримання стабільного функціонування господарського життя регіону. В даному контексті ключове значення відігра- вало сполучення материкової частини УРСР із Кримом. Піво- стрів у період до початку будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів перебував у стані стагнації. Сільське господарство мало низьку продуктивність у зв’язку зі складними кліматичними умовами для ведення господарст- ва, а також із-за поганого забезпечення трудовими ресурса- ми²⁴⁴. У Криму був надзвичайно низький показник рівня пра- цездатного населення ніж у материковій частині України. Проте, в Криму функціонували рекреаційні ресурси, які пере- бували на балансі різноманітних відомств як союзного рівня так і підприємств та організацій, які функціонували на тери- торії УРСР. Зокрема, у профспілки працівників залізниць Пів- дня в Євпаторії був санаторій із-за якого виник конфлікт із Євпаторійським міськвиконкомом²⁴⁵. Отже, на 1940 р., на який були останні показники мирного часу згідно генерально- го плану розвитку залізниць, відігравали доволі значну роль, судячи із більших обсягів перевезення у напрямку обласного центру, проте, на 1950 р. вони іще не перебували у пріоритеті соцільно-економічного розвитку, оскільки, як видно із генера- льного плану розвитку залізниць на території УРСР, обсяги перевезень у напрямку Криму на 1950 р. мали перевищити довоєнні й далі, на 1955 р. і на 1960 р., мали зростати. У на- прямку ж Федорівки із Запоріжжя обсяги перевезень на 1950 р. не мали перевищити довоєнні. В цей же час відзначалося, що на 1950 р. обсяги перевезень річковим транспортом по

Дніпру в південному напрямку до Херсона мали перевищити довоєнний рівень²⁴⁶.

На 1955 р. генеральним планом розвитку залізниць було передбачено вже зростання перевезень гілкою Федорівка- Запоріжжя в обсягах 4 в напрямку Запоріжжя і 2,2 у зворот- ному напрямку, а на 1960 р. було заплановано зростання до Прогнозоване зростання обсягів перевезень гілкою Федорів- ка-Запоріжжя на 1955-1960 рр. слід розглядати як сталий про- цес, який, очевидно, був прив’язаний до умов стабільного зростання економіки в СРСР. Слід відзначити, що у сполу- ченні материкової частини України із Кримом від 1950 р. мала більш потужно функціонувати іще одна залізнична гілка, яка повинна була сполучати Джанкой із Херсоном. Таким чином, частина обсягів перевезень між Кримом і материковою части- ною УРСР від 1950 р. мала переорієнтовуватися із запорізько- го на херсонський напрямок. У цьому контексті слід розгля- нути і проаналізувати розвиток гілки Сталінської залізниці сполученням Джанкой-Херсон.

На 1950 р. мало значно зростати навантаження на вузлову станцію в Криму Джанкой. Крім зростання перевезень гілка- ми залізниці, які сполучали Севастополь із Джанкоєм через Сарабуз, планувалося зростання обсягів перевезень гілкою Керч-Джанкой. Протяжність цієї гілки залізниці становила 191 км. і на 1940 р. нею здійснювалися перевезення у напрям- ку Джанкоя в обсязі 0,8, а у зворотному 1,7²⁴⁸. Водночас, слід відзначити, що Керч було місто-промисловий центр на Крим- ському півострові. У цьому місті було розміщено крупні підп- риємства як Камиш-Бурунський металургійний комбінат і за- вод імені Войкова. Постачання цих підприємств паливом і си- ровиною, а також забезпечення умов для їх модернізації, здій- снювалося завдяки сполученню із материкової частини Укра- їни, перевезення відбувалися здебільшого по залізниці, а після війни вже винятково залізницею із-за слабкості ремонтної ба- зи морського флоту в Азовському морі²⁴⁹. Промисловість Ке- рчі могла постачатися необхідними матеріалами виключно із індустріального регіону Подніпров’я. На 1950 р. генеральним планом розвитку залізниць було заплановано зростання обся- гів перевезень цією гілкою до 1,1 в напрямку Джанкоя і дещо менше за довоєнний показник у напрямку Керчі-1,5²⁵⁰. Слід відзначити, що у першій повоєнній п’ятирічці промисловість Керчі мала відбудовуватися, проте відновлення її роботи на повну потужність й розгортання нарощування обсягів вироб- ництва не відбувалося. Головною проблемою на шляху для її розвитку була нестача в Криму прісної води. Власне, із будів- ництвом Південно-Українського і Північно-Кримського кана- лів було заплановано забезпечення підприємств Керчі пріс- ною водою із Дніпра²⁵¹. На 1955 р. зростання обсягів переве- зень цією залізничною лінією було заплановано в обсягах 1,7 в напрямку Джанкоя і 2,3 в зворотному напрямку, а на 1960 р. стабільне зростання у 1955-1960 рр. обсягів перевезень цією гілкою відповідно до планів соціально-економічного розвитку в цілому по СРСР, проте, варто відзначити дещо вищий темп зростання обсягів перевезень у напрямку Керчі ніж у напрям- ку Джанкоя. Очевидно це обумовлювалося планами розбудо- ви цього міста як перспективного індустріального центру Криму.

Доволі цікаву картину демонструє план розбудови нової гілки сполучення Криму із материковою частиною УРСР – Джанкой-Херсон.

Залізнична гілка Джанкой-Херсон, на відміну від напрям- ку на Запоріжжя, мала свою особливість. Це була гілка Ста- лінської залізниці, повноцінна експлуатація якої була запла- нованою від 1950 р. Протяжність цієї гілки мала становити 171 км., для порівняння, гілка Джанкой-Федорівка становила 177 км. і гілка Федорівка-Запоріжжя становила 88 км., тобто, залізницею сполучення Джанкой-Запоріжжя складало про- тяжність 265 км. Гілка на Херсон, таким чином, мала стати більш коротким шляхом для сполучення Криму із материко- вою частиною України. У той же час, слід відзначити, що на 1947 р. проводилась програма забезпечення умов для на- скрізного судноплавства Дніпром до Херсона²⁵³. Відповідно, це передбачало зростання значення цього міста як транспор- тного вузла, причому, саме в цьому міста мали функціонува- ти як водний так і залізничний транспорт. Покращення умов для здійснення перевезень Дніпром було передбачено як од- ну із цілей будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів. Проте, іще на 1947 р. неодноразово від- значалась нагальна необхідність розвитку річкового судноп- лавства Дніпром до Херсона і цей шлях водною артерією УРСР було відкрито іще на 1947 р., але він, очевидно, не мав змоги на цей рік забезпечити зростаючі обсяги перевезень. Фактично, розбудова нової залізничної лінії із Криму Джан- кой-Херсон мала забезпечити можливість сполучення півос- трова із материковою територією також завдяки долучен- ню вантажообігу із Кримським півостровом до перевезень Дніпром.

Розвиток залізничного сполучення Криму із материком у напрямку Запоріжжя також обумовлювався активним зростан- ням промисловості в східних районах України і цією гілкою Крим мав постачатися сировиною для промисловості, а також пальним. Для півострова важливу роль відігравало забезпечен- ня як промисловості так і комунального господарства паливом, котре була можливість отримувати лише із Донбасу по заліз- ниці й це забезпечення здійснювалося через Запоріжжя. Розви- ток судноплавства Дніпром давав змогу дещо скоротити сухо- путний шлях у південному напрямку й замінити його на пев- ному етапі на водний. Проте, розбудова залізничної гілки у на- прямку Херсона ніяким чином не знімала актуальність напрям- ку залізничного сполучення Криму із материком через Запорі- жжя. Вантажообіг у цьому напрямку мав зростати. Обсяги пе- ревезень із Кримом гілкою Джанкой-Херсон на 1950 р. плану- валися 0,6 у напрямку від Джанкоя до Херсона і такий самий у зворотному. На 1955 р. планувалося обсяги перевезень у на- прямку Херсона 0,9, а у зворотному 0,6, а на 1960 р. було за- плановано 1,2 у напрямку Херсона, а у зворотному мало зали- шатися 0,6. Отже, слід відзначити, що обсяги перевезень цією залізничною гілкою в материковому напрямку із Криму мали залишатися сталими, але була запланованою стійка тенденція значного зростання перевезень із Криму в материковому на- прямку. Цим даний напрямок залізничного сполучення Криму із материком був відмінним від напрямку на Запоріжжя. Слід відзначити, що порівняно із напрямком на Запоріжжя обсяги перевезень із Криму в материковому напрямку на Херсон були за планом значно меншими. У 1950 р. із Джанкоя в напрямку Федорівки передбачалися перевезення в обсязі 2,4, на 1955 р. 3,4, а на 1960 р. 3,9. Тобто, у рази більші ніж в напрямку Херсона із Джанкоя. Тому слід відзначити, що будівництво но- вої залізничної гілки, яка мала сполучати Крим із материковою частиною України, планувалося під відповідні запити, котрі сформувалися лише у післявоєнний період.

Варто зазначити, що роль Дніпра як транспортної артерії в УРСР після війни зростає у контексті потреб південних й центра- льних районів республіки у забезпеченні перевезеннями. Крім того, плани будівництва в південних районах УРСР, зокрема, гід- роелектростанції в районі Херсона, яке було передбачено генера- льним планом вже у 1947 р.²⁵⁴, а також будівництво системи зро- шування обумовлювало потребу постачання із Криму будівель- них матеріалів. Звернемо увагу, що планами будівництва Кахов- ської ГЕС, а також Південно-Українського і Північно-Кримського каналів було передбачено постачання будівельних матеріалів із Криму. У зверненні Начальника Головного управління «Укрвод- буд» А. Бочкіна й начальника Сталінської залізниці К. Коломій- цева до Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова і Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка від 23 травня 1951 р. вказу- валося на необхідність збільшення пропускної здатності залізнич- ної гілки на відрізку Запоріжжя-Джанкой у зв’язку із зростанням перевезень для потреб будівництва Південно-Українського і Пів- нічно-Кримського каналів та для потреб відбудови заводу імені Войкова в Криму²⁵⁵. Хоча ці обсяги і були не великими, проте, вони мали дати ефект на далеку перспективу в забезпеченні зро- шування північних районів Криму.

У перспективі Крим мав розвиватися як регіон із активною експлуатацією рекреаційних ресурсів і це на 1947 р. було очеви- дним із визначеної перспективи розвитку залізничного транспо- рту на півострові. Так, за перспективним планом було передба- чено на 1960 р. експлуатація залізничної гілки Феодосія- Алушта-Ялта-Алупка-Севастополь-Євпаторія протяжністю 320 км. із обсягами перевезень у напрямку із Феодосії до курор- тних міст і Севастополя 0,5, а у зворотному напрямку 0,6. Фак- тично, дана залізнична гілка мала бути прив’язаною до ключо- вих портових міст Криму Феодосії та Севастополя і обслугову- вання курортних міст мало відгравати попутну роль для забезпе- чення завантаження залізничної гілки протягом року та її рента- бельності. Проте, будівництво цієї гілки залізниці реалізовано не було. У 1954 р., після передачі Криму до складу УРСР, дане пи- тання було передано ЦК КПУ на розгляд ЦК КПРС листом №2/102 від 28.ІХ.1954 р. у формулюванні щодо можливості аси- гнування коштів на будівництво залізничної гілки Сімферополь- Ялта у 1955 р. Держплан СРСР дав заключення щодо неможли- вості здійснення такого асигнування²⁵⁶. Така перспектива була пов’язаною із реалізацією постанови «Про відбудову сільського господарства, курортів і міст Кримської області УРСР». Слід відзначити, що залізнична сітка на території Кримського півост- рова на 1947 р. відгалужувалась від Джанкоя і сполучала цю ву- злову станцію із Севастополем та Керчю (до Керчі вона йшла через портове місто Феодосія). Тобто, мережа залізничного тра- нспорту в Криму була розбудованою виключно для обслугову- вання потреб військового контингенту на півострові, а інші об’єкти і галузі мали обслуговуватися побічно. У тому числі це стосувалося й промисловості Керчі. Проте, як вказує перспекти- вний план розвитку залізниць, на 1960 р. із розвитком індустрії відпочинку на Кримському півострові мала зрости роль Феодосії в системі логістики. Ця станція мала набути принципово нового значення у сполученні вузлових станцій із курортними містами. Постановка питання про будівництво залізниці до Ялти у 1954 р. вказує на актуалізацію цього питання у зв’язку із перспективами розвитку індустрії відпочинку на півострові. Відповідно, на 1947 р. розвиток сфери відпочинку й оздоровлення в Криму який мав забезпечуватися функціонуванням залізничного транс- порту планувався на 1960 р. Передача Криму до складу УРСР мала прискорити цей процес.

На 1955 р. планом розвитку залізниць було заплановано також побудову залізничної гілки Сімферополь-Алушта про- тяжністю 70 км. Цією новою гілкою на 1955 р. планувалися обсяги перевезень 0,3 і напрямку Алушти і 0,1 у напрямку Сімферополя, а на 1960 р. мали складати 0,4 і 0,3 відповід- но²⁵⁷. Прогнозована тенденція зростання обсягів перевезень і переважання їх обсягів у напрямку курортного міста вказує на плани активної розбудови інфраструктури від 1955 р., а вже на 1960 р. обсяги перевезень і курортному напрямку мали за- безпечувати доставку відпочиваючих і засобів забезпечення для них умов відпочинку. Тобто, включення Криму до складу УРСР у 1954 р. значно прискорило реалізацію програми роз- будови курортних міст на півострові. Проте, їх обслуговуван- ня виявилося більш економічно обґрунтованим на основі ав- томобільного і водного транспорту, а тому ці види транспорту виявилися більш пріоритетними перед залізничним.

На 1948-1949 рр. по Криму було заплановано підготовку розбудови мережі залізниць за запитом Чорноморського фло- ту. В цей період загострюються відносини СРСР із США й країнами Заходу, розпочинається холодна війна. Тому стає актуальним посилення південно-західного флангу СРСР, а Чорноморський флот був основною ударною силою Радянсь- кого Союзу, зважаючи на посилення американського впливу на Туреччину і Грецію. Розбудова залізниць мала забезпечу- вати логістичне посилення військово-морської бази СРСР у Криму. Об’єкти залізничного будівництва на замовлення Чо- рноморського флоту були номерними, тобто, вони мали спо- лучати не населені пункти із назвами, а номерні військові об’єкти і таких гілок залізниці мало бути збудовано п’ять. На 1948-1949 рр. планувалося розробити проекти і кошториси майбутніх об’єктів. Крім забезпечення будівництва на замов- лення Чорноморського флоту, планувалося забезпечити прое- ктами і кошторисами будівництво залізниць за спеціальними рішеннями Ради Міністрів СРСР за запитами Міністерства металургійної промисловості та інших промислових відом- ств²⁵⁸. Тобто, у цей період металургія Кримського півострова мала зростаюче стратегічне значення для СРСР вочевидь, як робив висновок В. Пащеня, промислові міністерства СРСР які мали об’єкти в Криму, повинні були завдяки цим об’єктам забезпечувати потреби Чорноморського флоту.

У Криму також було заплановано з метою шляхового роз- витку розбудову залізничних станцій Євпаторія, Саки, Кара- Тобе, Севастополь та інших. Потреба в цьому обумовлюва- лась розвитком промисловості будівельних матеріалів. Об’єкти цієї промисловості переважно перебували в управ- лінні МВС СРСР та Міністерства збройних сил, це були, пе- реважно, кар’єри із яких здійснювалося постачання матеріалів для потреб будівництва на півострові. У 1949 р. Дніпропет- ровським відділенням Союзтранспроекту Міністерства шляхів сполучення СРСР вже було розроблено проекти шляхового розвитку ряду станцій у Криму²⁵⁹. Фактично, ці заплановані й запроектовані будівництва по мережі залізниць на території Криму мали локальний характер у плані їх експлуатації, хоча і стратегічний в огляду на запити зі сторони Чорноморського флоту та Міністерства металургії СРСР. Іще крім того було завершено проекти деяких локальних об’єктів, як на замов- лення Міністерства збройних сил СРСР в районі Севастополя, а також проекти зовнішньо заводського сполучення для мета- лургійного заводу імені Войкова та коксохімічного заводу в Керчі²⁶⁰.

Крім того, було здійснено розробку деяких проектів які мали забезпечувати сполучення Криму із об’єктами на тери- торії УРСР (у межах до 1954 р.). Так, було розроблено проек- ти добудови залізничної гілки Інкерман-Балаклава з метою забезпечення транспортного зв’язку родовища із видобутку флюсів з Балаклавським портом. Флюси, які видобувалися в Балаклавському районі, спрямовувалися на металургійні під- приємства в Україні. Також, було розроблено проект магіст- ральної лінії Павлоград-Севастополь. Ці проекти реалізували- ся за рахунок асигнувань Міністерства металургійної промис- ловості й Міністерства суднобудівної промисловості СРСР²⁶¹.

На 31 серпня 1949 р. по Сталінській залізниці було вико- нано ряд робіт в Криму, які мали сприяти посиленню пропус- кної здатності залізниць. Зокрема, було здано в експлуатацію водонапірну башту на станції Сімферополь, а також поворотні

Водночас, слід звернути увагу на одну із ключових про- блем транспортного сполучення Кримського півострова із ма- териковою частиною України були снігові заноси на залізни- ці. У вирішенні цієї проблеми також застосовувалась праця колгоспників яких активно залучали для прибирання снігових заносів по протяжності залізничного полотна. Так, у телеграмі від 24 січня 1949 р., яка була адресована Секретарям обкомів Кримського і Херсонського ВКП(б) і КП(б)У, а також копії Головам Облвиконкомів цих областей від Заступника НОЛ-5 Конова, зверталась увага про ініціативу колгоспників Возне- сенської ділянки Одеської залізниці щодо праці із розчищення заметів на залізничній колії. Відзначено, що це слід розгляда- ти як перехід від «працегужповинності» до «добровільної сві- домої соціалістичної праці»²⁶³. Дане формулювання вказує на нормальний стан такого явища як залучення на засадах по- винності праці й матеріальних ресурсів колгоспів. Відповідно, важливе значення для результативності такого залучення мала густа мережа добре заселених колгоспів у місцях запланова- них масштабних робіт які потребували оперативного залучен- ня великої чисельності робочої сили і транспорту. У цьому випадку слід звернути увагу на те, що ресурси які перебували на балансі колгоспів, на відміну від інших відомств, були в радянській командно-адміністративній системі пізньосталін- ського періоду значно більш мобільними. Тобто, для їх залу- чення не було потреби звертатися до республіканських чи со- юзних міністерств чи урядів. Питання залучення ресурсів кол- госпів вирішувалося, як показував досвід будівництва траси Москва-Сімферополь, розчищення заносів на залізниці тощо, на рівні Обкомів та Облвиконкомів. Тому більш швидкі темпи розвитку колгоспів у Херсонській та Запорізькій областях УРСР закладали економічні підвалини реалізації проектів со- ціально-економічного розвитку, які поширювалися і на Крим також. У значній мірі цей фактор сприяв прийняттю рішення про створення адміністративних передумов для залучення ре- сурсів УРСР для розвитку Криму.

Щодо залучення колгоспників до прибирання снігових за- валів на залізничному полотні були проведені колгоспні зіб- рання по Херсонській та Кримській областях, як було відзна- чено в телеграмі. У результаті було укладено 91 соціалістич- ний договір про організацію по кілометрових бригад і їх за- кріплення на самі проблемі ділянки шляху й соціалістичними договорами було охоплено 648 колгоспників²⁶⁴.

Отже, територію Кримської області із материковою части- ною СРСР сполучали дві гілки Сталінської залізниці, одна гілка простягалась із Джанкоя до Запоріжжя, а друга від Джа- нкоя до Херсона. І Запоріжжя, і Херсон становили важливе економічне значення в регіоні півдня України. Значення Херсона особливо зростає після створення у 1944 р. Херсон- ської області, коли це місто стало адміністративним центром. Херсон також був вузловою станцією, на котрій відбувалося сполучення Сталінської залізниці із Одеською, як і Запоріж- жя, де Сталінська залізниця сполучалась із Південно- Донецькою. Генеральним планом розвитку залізничної мережі в СРСР, який було підготовано на 1947 р., було передбачено зростання обсягів перевезень між Кримом і материковою час- тиною УРСР. При цьому, слід відзначити поступове стабільне зростання обсягів залізничних перевезень в напрямку Запорі- жжя із Криму, а гілкою, яка сполучала Крим із Херсоном, на- впаки, планувалося збільшення обсягів перевезень із Криму в континентальному напрямку. У цьому контексті зростало ло- гістичне значення Херсона як важливого пункту водного спо- лучення річкою Дніпро. На 1947 р. завершувалися роботи по забезпеченню наскрізного судноплавства Дніпром. Таким чи- ном, у перші роки після завершення Другої світової війни за- кладалися логістичні підвалини для більш зручного сполу- чення Кримського півострова із материковою Україною, фак- тично, Крим сполучався із двома вузловими залізничними станціями на континенті. Це було важливим виходячи із того, що після Другої світової війни між Україною і Кримом утво- рилась певна зона відчуження, обумовлена руйнуванням гос- подарства у роки війни та поганим господарським освоєнням південних регіонів України і, особливо, північних регіонів

Криму. До початку будівництва Каховської ГЕС і Південно- Українського та Північно-Кримського каналів, а також систе- ми зрошування регіонів півдня України і півночі Криму, яке розпочалося на підставі постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 20 вересня 1950 р. Будівництво об’єктів Каховсь- кої ГЕС та Південно-Українського і Північно-Кримського ка- налів розгорнулося із 1951 р. У результаті початку цього буді- вництва розпочинається пожвавлення господарського життя на півдні України, що було передумовою для економічного пожвавлення в Криму, а також для взаємної як економічної так і адміністративної інтеграції України і Криму.

Більшість перевезень після війни здійснювалося саме заліз- ничним транспортом. Із активним будівництвом у південних районах УРСР значно зростають обсяги перевезень залізнич- ним транспортом. Обсяги перевезень робочої сили видно за даними розподілу спецконтингентів (військовополонених та в’язнів) по міністерствах і областях УРСР. Так само спецкон- тингент було залучено і на відбудову Херсонського нафтопере- робного заводу. Спецконтингенти також було задіяно і на буді- вництво автомобільних шляхів які відігравали згодом важливу роль у забезпеченні будівництва Південно-Українського й Пів- нічно-Кримського каналів й Каховської ГЕС.

Про господарську інтегрованість між УРСР і Кримом свід- чать обсяги перевезень, які здійснювалися із початком будів- ництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та Каховської ГЕС і у його процесі. Так, у листі до Голови Ра- ди Міністрів УРСР Д. Коротченка і Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова Начальник Головного Управління «Укрводбуд» Міністерства бавовництва СРСР А. Бочкіна і Начальника Сталінської залізниці К. Коломойцева обґрунто- вується необхідність розвитку транспортної інфраструктури в зоні будівництва Каховської ГЕС та Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. Зокрема, звертається увага, що одноколійна ділянка залізниці Запоріжжя-Джанкой не може забезпечити усіх необхідних обсягів перевезень на потреби будівництва, також зазначається, що необхідність розвитку станцій Запоріжжя-1, Запоріжжя-2, Мелітополь, Джанкой, на яких здійснюватиметься переробка вантажів по формуванню поїздів і вантажних станцій на основі яких базуватимуться будівельно-монтажні управління «Укрводбуду»²⁶⁵. Тобто, бу- ло поставлено питання про потребу розвитку залізничного сполучення, яка також обґрунтовується необхідністю ство- рення умов для розвитку Криму²⁶⁶. Офіційна позиція керівни- ка «Укрводбуду», організації, яка була створена у підпоряд- куванні загальносоюзного Міністерства бавовництва, а також керівництва Сталінської залізниці, яка також була у підпоряд- куванні загальносоюзного міністерства, вказує на розуміння, що для економічного розвитку Криму необхідним є його тра- нспортний зв'язок із територією України. Окремо слід зверну- ти увагу на те, що у документі підкреслюється важливість та- кого транспортного зв’язку для відновлення металургійного заводу імені Войкова в Керчі. Це положення листа необхідно розглядати як визнання необхідності для роботи промислово- го об’єкту в Криму, яких на півострові було не багато, сполу- чення із територією УРСР.

Відповідно, було поставлено питання про створення нале- жних умов для постачання в Крим необхідних ресурсів для його економічного розвитку шляхом покращення транспорт- ного сполучення із УРСР. Постановка цього питання була обумовлена саме будівництвом Південно-Українського і Пів- нічно-Кримського каналів, які мали створити умови для ве- дення сільськогосподарського виробництва на територіях пів- дня України і півночі Криму. Будівництво залізничної гілки Федорівка-Каховка, якою мало забезпечуватися постачання матеріалів на будівництво Каховської ГЕС, також було поста- влено у залежність від збільшення пропускної здатності заліз- ничної ділянки Запоріжжя-Джанкой. Відзначалося, що у зв’язку із перевезеннями для забезпечення будівництва ділян- ки Федорівка-Каховска вже на кінець 3-го кварталу 1951 р. розміри руху складуть 20 пар товарних і 15 пар пасажирських й приміських поїздів, а у 1952 р. 36 пар товарних і 16 пар па- сажирських і приміських поїздів. На 27 червня 1951 р. (від цієї дати було направлено звернення Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка і Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Ме- льникова у Президію Ради Міністрів СРСР яке містило вказа- ні дані) пропускна здатність ділянки між Запоріжжям і Джан- коєм складала лише 28 пар поїздів і у третьому кварталі 1951 р. забезпечувала на 70% потреби перевезень, а на 1952 р., про- гнозувалось, що забезпечуватиме їх лише на 50%²⁶⁷. Із цифр у офіційних донесеннях видно як відбувалося зростання переве- зень між територією УРСР (до 1954 р.) і Кримською областю. Протягом 1951 р. відбулося зростання фактично на третину, а на 1952 р. було прогнозованим зростання майже на такий са- мий обсяг. При цьому, начальник «Укрводбуду» і керівництво УРСР активно здійснюють лобіювання в Союзному уряді за- безпечення збільшення пропускної здатності залізничного ві- дтинку Запоріжжя-Джанкой і розвиток залізничної мережі в зоні будівництва каналів. Це є свідченням того, що обсяги пе- ревезень дійсно зростали і заходи по їх інфраструктурному забезпеченню дійсно були нагальними.

Також, масштабне будівництво, спрямоване на розвиток півдня України і півночі Криму, передбачало розвиток інфра- структури й від забезпечення перевезень між Кримом і УРСР залежало забезпечення будівництва Каховської ГЕС, оскільки постачання будівництва залізничної гілки для доставки мате- ріалів на будівництво Каховської ГЕС планувалось здійсню- вати залізничною гілкою Запоріжжя-Джанкой. Отже, у ході будівництва цих об’єктів відбувається прискорення розвитку системи транспортного залізничного сполучення між Кримом і УРСР. Обʼєктами цієї системи залізничного сполучення здійснюється задоволення зростаючого попиту на постачання матеріалів для будівництва, котре мало значну перспективу.

Запланований економічний розвиток територій півдня Украї- ни і півночі Криму потребував на перспективу транспортного забезпечення, яке розвивалося у ході будівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського й Північно-Кримського каналів. Так, головний інженер «Укрводбуду» Сімаков на нараді пар- тійно-господарського активу будівельників Південно- Українського і Північно-Кримського каналів, яка відбувалась 9-10 червня 1951 р. в Запоріжжі, звернув увагу на організа- ційне значення якомога швидшого введення в експлуатацію системи зрошення 100 тисяч гектарів площі. Організаційне значення швидкого введення в експлуатацію цієї системи зрошування, як було відмічено, полягало у можливості вже у процесі будівництва готувати кадри для обслуговування сис- теми зрошення й обводнення²⁶⁸. Тобто, будівництво каналів і Каховської ГЕС було лише початковим етапом господарсько- го освоєння півдня України і півночі Криму, за чим слідувало створення системи експлуатації й обслуговування системи зрошення й обводнення, як проектувалося на 1500 тис. га зе- мель, із них 1200 на півдні України і 300 на півночі Криму²⁶⁹ Відповідно, перспектива експлуатації залізничної мережі, ко- тра розвивалась у ході будівництва Каховської ГЕС і каналів мала забезпечувати інтегрованість залізничної мережі в Кри- му із залізничною мережею на території УРСР.

Розвиток транспортного сполучення між Кримом і Украї- ною передбачав як транспортування необхідних матеріалів у напрямку Криму так і з Криму, зокрема, піску із Євпаторійсь- кого кар’єру²⁷⁰. Зростання обсягів пасажирських перевезень свідчить про збільшення направлення робочої сили на будів- ництва які були пов’язані із будовою Каховської ГЕС і Пів- денно-Українського й Північно-Кримського каналів. Отже, фактично, закладаються передумови для активізації міграцій- них процесів між Україною і Кримом, які обумовлювалися необхідністю забезпечення соціально-економічного розвитку зони будівництва. Проте, питання залізничного будівництва просувалося із значними труднощами, оскільки воно курува- лося Радою Міністрів СРСР і здійснювалося за безпосередньої вказівки її керівництва. Так, 1951 р. Заступник Голови Ради Міністрів СРСР В. Молотов віддав розпорядження Міністру шляхів сполучення СРСР Б. Бещеву до 1 вересня 1951 р. до- повісти про заходи, вжиті його міністерством для забезпечен- ня зростаючого обсягу перевезень на ділянці Запоріжжя- Ново-Олексіївка-Джанкой, а також Держплану СРСР спільно із Міністерством фінансів розробити на 1952 р. заходи щодо збільшення пропускної здатності цієї ділянки залізниці²⁷¹. На цьому етапі будівництва Каховської ГЕС і Південно- Українського й Північно-Кримського каналів питання його забезпечення було надзвичайно актуальним для Союзного уряду і він цьому питанню приділяв доволі уваги, стимулюю- чи союзні міністерства до мобілізації їх ресурсів на забезпе- чення будівництва. Зацікавленням союзного керівництва у забезпеченні будівництва активно намагалися користуватися як Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У, так і керівництво Ста- лінської залізниці (із адміністративним центром у м. Запорі- жжя). Зацікавленість як керівництва УРСР так і Сталінської залізниці була цілком зрозумілою, оскільки розвиток залізни- чної мережі на території республіки створював передумови для покращення показників республіки у зростанні народного господарства, а керівництво Сталінської залізниці мало також змогу звітувати про розвиток ввіреної йому організації. При цьому, обидва суб’єкти питання забезпечення процесу розши- рення пропускної здатності залізниці та залізничної мережі в регіоні після доручення Заступника Голови Ради Міністрів СРСР мали змогу вирішувати за рахунок ресурсів Міністерст- ва шляхів сполучення СРСР та Союзного уряду.

Проте, 31 січня 1952 р. начальник «Укрводбуду» А. Бочкін і начальник політуправління «Укрводбуду» М. Штефан у листі на Секретаря ЦК ВКП(б) Г. Маленкова, перераховуючи проблеми, які стояли на заваді будівництву Південно-Українського і Півні- чно-Кримського каналів, повідомляють, що Міністерство шляхів сполучення СРСР не виконує постанову Ради Міністрів СРСР від 6 березня 1951 р. щодо розширення магістральних і будівни- цтва під’їзних шляхів та залізничних станцій по трасі будівницт- ва²⁷². За цією заявою Начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна і На- чальника політуправління М. Штефана можна зробити висновок про невисоку ефективність командно-адміністративної управ- лінської системи в СРСР пізньосталінського періоду, за якої за- ради забезпечення будівництва залучалися ресурси окремих державних інституцій у наказовому порядку за принципом залу- чення державних інституцій різного рівня до проектів відповід- ного масштабу й політичного значення. Оскільки будівництво Каховської ГЕС і Південно-Українського й Північно- Кримського каналів було «будовою комунізму», розпочатою за ініціативою Й. Сталіна, то залучення до будівництва об’єктів цієї будови ресурсів загальносоюзних міністерств було цілком закономірним. Власне, загальносоюзні міністерства мали змогу розпоряджатися значно більшими ресурсами на території УРСР ніж республіканські міністерства і Рада Міністрів УРСР. Проте, як відзначалося у доповідній записці А. Бочкіна і М. Штефана про хід будівництва, в якій критикувалась робота Міністерства шляхів сполучення СРСР та інших союзних міністерств, зокре- ма, бавовництва та ін., фактично, лише Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У виконали взяті на себе зобов’язання перед «Укрвод- будом». Проте, уряд УРСР і ЦК КП(б)У реально мали змогу за- безпечити «Укрводбуд» здебільшого трудовими ресурсами й інженерно-технічними кадрами²⁷³, а матеріальні та фінансові ресурси у належному обсязі за цільовими асигнуваннями респу- бліканські урядові органи УРСР спрямовувати на дане будівни- цтво змоги не мали.

Не зважаючи на труднощі із реалізацією планів по розши- ренню мережі залізниць у зоні будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів, цей процес тривав і охоплював не лише територію УРСР (до 1954 р.), а й територію Криму. У доповідній записці про хід будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів А. Бочкін вказував, що 1951 р. було отримано і укладено 4 км. рейок в Запорізькій області, а на 1952 р. було передба- чено продовження тупиків на Запорізькій промділянці на стаціях Мокра, тупик в Василівці, продовження залізничних тупиків у Терпіньї, Снігурівці, Джанкої, на станції Каракіят поблизу Сімферополя²⁷⁴. Начальник «Укрводбуду» ставить до відома Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова про результати будівництва каналів за рік, вказуючи на про- ведену роботу не лише на території УРСР, а й на території Криму. Отже, питання будівництва шляхів сполучення УРСР із Кримською областю перебували на контролі у керівництва України, зокрема, зважаючи на активне лобіювання ним пи- тання розвитку транспортної інфраструктури в зоні будівни- цтва Каховської ГЕС і Північно-Українського та Південно- Кримського каналів, так як Головою Ради Міністрів УРСР і Першим Секретарем ЦК КП(б)У направлялися звернення до союзного керівництва з приводу необхідності розбудови ме- режі залізниць та збільшення їх пропускної здатності в цьо- му регіоні.

Паралельно із розвитком залізничної мережі розпочинаєть- ся кампанія по розгортанню дорожнього будівництва, яка ак- тивно розгорнулась у активній стадії в 1948 р. була обумовле- ною зростанням чисельності автотранспорту. Так, на 1945 р. чисельність автотранспорту в господарстві УРСР складала 32 711 одиниць, на 1 січня 1947 р. вже складала 107500 оди- ниць, а на 1 січня 1948 р. вже 143 876 одиниць. Таке зростан- ня чисельності автотранспорту, вочевидь, було пов’язаним із демобілізацією армії та передачею його до мирного господар- ства. У 1950 р. автотранспорту в господарстві було вже

222 874 одиниці²⁷⁵. Отже, на автотранспорт покладалась чим- далі більше навантаження по перевезеннях і тому все більш була потреба у розвитку мережі автомобільних доріг.

У зоні будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів планувалось також активне будівництво системи автомобільних шляхів. Так, у проекті постанови Ради Міністрів СРСР, представленому Головою Ради Міністрів УРСР Д. Коротченком і Першим Секретарем ЦК КП(б)У Л. Мельниковим 8 вересня 1951 р., пропонувалося створити при Головному дорожньому Управлінні при Раді Міністрів УРСР чотири машинно-дорожні станції, а також Кримському облвиконкому одну машинно-дорожню станцію на території Кримської області. Машинно-дорожні станції на території УРСР(у територіальних межах на той період) мали розміщу- ватися дві на території Запорізької області і по одній на тери- торії Херсонської й Миколаївської. А в Запоріжжі для керів- ництва цими станціями, які розміщувалися на території Запо- різької, Херсонської й Миколаївської областей, у проекті пос- танови було передбачено створення управління дорожнього будівництва зі збільшенням штатів Головного дорожнього Управління при Раді Міністрів УРСР на десять одиниць²⁷⁶. Слід звернути увагу, як керівництво УРСР здійснює лобію- вання питання створення машинно-дорожньої станції в Кри- му, включаючи положення про неї до підготовленого ним проекту постанови Ради Міністрів СРСР. У питанні розвитку транспортної мережі керівництво УРСР виходить за межі сво- єї територіальної компетенції, встановленої Конституціями СРСР і УРСР, виходячи із того, що територіальна компетенція «Укрводбуду» у питанні будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів охоплювала південь УРСР і Крим. Не зважаючи на жорстке розмежування зони будівниц- тва каналів за адміністративними межами УРСР в Криму при встановленні межі будівництва у Криму на півдні й в УРСР на півночі за технічними параметрами²⁷⁷, в цілому зона будівни- цтва каналів залишалась у компетенції «Укрводбуду» як цілі- сний господарський комплекс, а тому й мережа її транспорт- ного забезпечення також формувалась як цілісна система. Отже, лобіюючи в Союзному уряді розвиток транспортної ін- фраструктури в зоні будівництва каналів, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У здійснювали заходи по формуванню ціліс- ного господарського комплексу в південних районах УРСР (до 1954 р.) і в північних районах Криму.

У подальші роки система машинно-дорожних станцій у зо- ні Південно-Українського каналу і будівництва Каховської ГЕС активніше розбудовувалась. Зокрема, від 19 березня 1953 р. Начальник Головного дорожнього управління при Раді Мініс- трів УРСР М. Довгаль звертається до Заступника Голови Ради Міністрів УРСР І. Сеніна із проханням надати вказівки нача- льникам залізниць щодо виділення залізничних платформ для транспортування до нових машинно-дорожних станцій необ- дорожних станцій у 1953 р. відбувається в Херсонській облас- ті і це було повʼязано з необхідністю перенесення автомобіль- них доріг із зони затоплення чаші Каховського водосховища. Проте, у зверненні, не зважаючи на фактичне заморожування робіт по будівниву основної траси Південно-Українського ка- налу із-за вибору машинного способу подачі води, який не передбачав будівництва Південно-Українського каналу, у зрошувальну систему замість самотічного, йдеться саме про будівництво автомобільних доріг по трасі Південно- Українського каналу. Тобто, зона впливу цього будівницва продовжувала зберігати актуальність. Її актуальність обумов- лювалась тим, що на першому етапі будівництва обʼєктів Пів- денно-Українського каналу відбувається зведення житлових обʼєктів та обʼєктів соціально-культурної інфраструктури, за- кладаються нові населені пункти, що створювало перспективу економічного розвитку цих територій. Власне, дана зона буді- вництва Південно-Українського каналу передбачалась як зона зрошування і розвитку сільського господраства й перспективи її соціально-економічного розвитку залишалися актуальними не зважаючи на зміну планів щодо будівництва Південно- Українського каналу.

Питання будівництва шосейних доріг проектом постанови було визначено як винятково місцевої компетенції й створен- ня чотирьох машинно-дорожніх станцій на території УРСР було покладено на Головне Дорожнє Управління при Раді Міністрів СРСР, а в Криму облвиконком мав також утворити одне машинно-дорожнє управління²⁷⁹. Будівництво доріг у зоні спорудження об’єктів Південно-Українського і Північно- Кримського каналів мало в цілому локальне значення, оскіль- ки, здебільшого, ці дороги мали сполучати робітничі поселен- ня, які будувалися по трасі каналів, із вже існуючими трасами. Проте, необхідно відзначити, що будівництво мережі доріг у зоні господарського освоєння півдня України і півночі Криму закладало основи інфраструктурної цілісності цього регіону. А дорожнє будівництво місцевого значення на території Кри- му часто здійснювалося Радою Міністрів УРСР як у ситуації із спорудженням дороги до Кримського заводу стіно ма- теріалів, на капітальну реконструкцію якої було виділено Ра- дою Міністрів УРСР 55 тис. карбованців, проте їх освоєння можна було розпочати лише після експертного підтвердження запасів сировини на цьому заводі²⁸⁰. Отже, і у питанні дорож- нього будівництва на території Кримської області Рада

Міністрів УРСР, фактично, тримала «опіку» в питанні забез- печення необхідних ресурсів.

У питання дорожнього будівництва у зоні зведення об’єктів Південно-Українського і Північно-Українського каналів та зро- шування південних районів України і північних районів Криму Виконавчий комітет Херсонської ради депутатів трудящих і бю- ро обкому КП(б)У прийняли спільну постанову від 30 червня 1951 р. в якій містився вартий уваги пункт щодо дорожнього будівництва. Цим пунктом до першочергових об’єктів дорож- нього будівництва в області було віднесено дорогу Каховка- Генічеськ, також дороги Каховка-Генічеськ і Каховка-Перекоп перенести в розряд доріг республіканського значення зважаючи на обсяги перевезень і їх значення²⁸¹. Отже, під кураторством структур КП(б)У зростає значення доріг, які мали сполучати пі- вдень України із Кримом і, таким чином, зростає логістичний і економічний взаємозв’язок Криму із УРСР.

Актуальним питанням у процесі будівництва Каховської ГЕС було забезпечення будови телефонним зв’язком. Головний ін- женер Херсонського Обласного управління Міністерства зв’язку листом від 30 травня 1951 р. повідомляв Заступникові Голови виконкому Херсонської обласної Ради депутатів трудящих Дані- лову про роботу по забезпеченню зв’язку будівництва Каховсь- кої ГЕС із містами СРСР. Крім забезпечення додаткового зв’язку Каховської ГЕС із Херсоном та посиленням контролю за прохо- дженням переговорів будівництва ГЕС з іншими містами СРСР, як відзначено, на прохання Каховської ГЕС, змінено розклад зв’язку Каховка-Запоріжжя і виділено додатковий час для зв’язку будівництва із Керчю та Ялтою. Водночас, зазначено, що ця лінія, яка спрямована на Крим, проходила транзитом через Херсон²⁸². Звернення будівництва Каховської ГЕС щодо виді- лення додаткових каналів зв’язку із Керчю та Ялтою є вартим уваги з огляду на розвиток зв’язків України із Кримом. Керч як крупний промисловий центр Кримського півострова могла бути постачальником матеріалів для будівництва, проте, посилення зв’язку із Ялтою могло бути обумовлено відпочинком представ- ників інженерного та адміністративного персоналу будівництва і потребою оперативного зв’язку із ними.

Розвиток транспортної інфраструктури в зоні будівництва мав результатом формування із районів півдня України і півно- чі Криму цілісного соціально-економічного комплексу. Керів- ництво УРСР, хоча й було радянськи мислячим, проте здійс- нювало заходи по забезпеченню умов економічного розвитку півдня України, створюючи передумови для господарської ін- теграції Кримського півострова із Україною. Розвиток транс- портної інфраструктури в комплексі півдня України і півночі Криму забезпечував умови будівництва Каховської ГЕС і Пів- денно-Українського й Північно-Кримського каналів, закладаю- чи передумови реалізації програми зрошування й обводнення земель цього регіону. Програма зрошування і обводнення мала в кінцевому результаті забезпечити цей розвиток на основі роз- будови потужного агропромислового комплексу.

Важливе значення для забезпечення транспортного сполу- чення Криму із материковою частиною України з метою пожва- влення соціально-економічного розвитку півострова мала розбу- дова шляхів автомобільного сполучення. В першу чергу мова йде про трасу Харків-Сімферополь. Статистичні дані, які були у розпорядженні ЦК КП(б)У висвітлювали ситуацію із розвитком транспортної інфраструктури в УРСР у першу п’ятирічку після завершення Другої світової війни. Згідно із ними до початку війни, на 1940 р., по УРСР доріг із твердим покриттям було 28 386 км., а на 1947 р., напередодні початку будівництва траси Харків-Сімферополь було вже 30 234 км. і у 1948 р., коли було розпочато будівництво цієї траси протяжність автомобільних доріг із твердим покриттям по УРСР вже складала 30577 км. Бу- дівництво цієї траси було завершено в 1949 р. коли загальна 283 протяжність доріг із твердим покриттям складала 31 552 км.

Отже, варто відзначити значне збільшення загальної протяжнос- ті доріг по УРСР із твердим покриттям після війни, яке, воче- видь стало результатом значної уваги до стратегічного значення розвитку транспортної інфраструктури у військових умовах як зі сторони радянської влади так і окупаційного режиму. За даними довідки слід відзначити доволі значне збільшення протяжності доріг із твердим покриттям від 1948 р. до 1949 р., яке складало 995 км., у цей період було здійснено роботи по будівництву тра- си Харків-Сімферополь по території областей УРСР, котре було М. Хрущовим оголошено всенародною справою.

Будівництво траси на відтинку Харків-Сімферополь М. Хрущов розглядав як особистий карт-бланш на посаді Се- кретаря ЦК КП(б)У. На нараді із цього питання ним було від- значено стратегічне значення цієї траси не лише для України, а й для кожної області, району і колгоспу. За цим пафосом, котрий був характерний для відповідної епохи, було очевидне прагнення М. Хрущова забезпечити для себе міцні кадрові позиції в УРСР, а також продемонструвати свої організатор- ські здібності й набути відповідних можливостей, спираючись на мобілізований під це будівництво кадровий ресурс. Так, М. Хрущов відзначив необхідність викликати в ЦК КП(б)У секретарів обкомів, голів виконкомів і керівників відповідних дорожніх управлінь із якими, як він зазначав, слід намітити «план бойових дій»²⁸⁴. Важливим моментом було відзначено призначити від кожного району спеціальних уповноважених, «міцних людей», як зазначав М. Хрущов, котрі мали керувати будівництвом траси на місцях. Власне, ці «міцні люди» мали ставати тим мобілізаційним ресурсом який партійна організа- ція могла використовувати здійснюючи свої масштабні про- грами. І мобілізаційний досвід та ресурс структур правлячої партії в УРСР на будівництві відтинку траси Харків- Сімферополь було можливим використовувати на інших поді- бних масштабних будівництвах. У цьому контексті слід від- значити одну із мотивацій ініціативи на 1948 р. розпочати бу- дівництво траси Київ-Одеса, а саме, наявність необхідних для цього ресурсів, у тому числі трудових і технічних, в областях через які мала проходити ця траса. Тому не останню роль у реалізації масштабних будівельних програм у подальшому, в тому числі й будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів, відігравали напрацьовані у період пере- бування в УРСР на посадах Першого Секретаря ЦК КП(б)У і Голови Ради Міністрів М. Хрущова. В СРСР часто рішення приймалися виходячи в першу чергу із можливостей їх реалі- зувати. Таким доволі поспішним рішенням свого часу було початок будівництва Південно-Українського каналу, яке, врешті, було зупинено, а згодом і припинено й ліквідовано організацію, котра його здійснювала. Проте, ці будівництва як трас у південному напрямку так і каналів слід розглядати в якості важливого напрямку інфраструктурної розбудови в УРСР у період після завершення Другої світової війни. У цей період важливим було забезпечити умови для аграрного осво- єння південних регіонів, котрі мали сприятливі кліматичні умови для господарювання, а також стратегічну важливість південних регіонів показав досвід війни. У тому числі, важли- вість забезпеченості регіону необхідною мережею автомобі- льних доріг. Саме цю важливість відзначав М. Хрущов вже на нараді з приводу будівництва траси Київ-Одеса.

Дорожнім будівництвом в СРСР у цей період займалося Міністерство внутрішніх справ СРСР і траса Харків- Сімферополь не була винятком. Проте, М. Хрущов заявляв про необхідність роз’яснювальної роботи серед працівників будівництва що цю дорогу будує не міністерство, а трудящі України²⁸⁵.

На вказаній нараді в ЦК КП(б)У, на якій було поставлено завдання в короткі терміни здійснити будівництво відрізку траси Харків-Сімферополь по території УРСР, йшлося про мобілізацію автотранспорту. Довідка про технічне озброєння підприємств транспорту УРСР вказує, що в республіці на 1948 р., напередодні будівництва траси Харків-Сімферополь було в наявності 1570 вантажівок, кількість цього виду автотранспо- рту зросла в УРСР порівняно із періодом до війни у результаті передачі від армії в цивільне користування автотранспорту. Вже на 1949 р. чисельність вантажного автотранспорту в УРСР збільшується до 1691 одиниці. У той же час, слід від- значити різке збільшення обсягів перевезених вантажів, яке складало на 1947 р. 2458 тис. тон. (41140 тон/км.), а 1948 р. ця кількість вже збільшилась до 3278,3 тис. тон (49103,7 т./км) і на 1949 р. вже складала 4800,2 км. (69650,1 тон/км). Зростання обсягів перевезень вантажів було обумовленим масштабами будівництва, котре здійснювалося по УРСР. Водночас, обсяги перевезень зумовлювали потребу в збільшенні мережі доріг із твердим покриттям і потреба в автомобільних дорогах най- більш гостро поставала у регіонах де найбільше значення мав розвиток сільського господарства, оскільки, на відміну від регіонів із домінуванням промислового виробництва, госпо- дарства були віддалені одне від одного й потребували саме автомобільного сполучення. У той же час, в УРСР цього пері- оду мобілізація всього транспорту, як автомобільного так і гужового, відбувалась централізовано адміністративно- командними методами й під потреби конкретних проектів та програм. Зокрема, це відбувалося й на потреби будівництва автомобільних шляхів.

Крім мобілізації транспорту велике значення мало залучен- ня трудових ресурсів, серед яких важливе місце займав спеціа- льний контингент – військовополонені та в’язні. Всього в табо- рах МВС УРСР для військовополонених на 10 серпня 1947 р. було розміщено 176653 людини у 23 таборах, із них 18 тис. пе- ребували в підпорядкуванні МВС УРСР на будівництві до- ріг²⁸⁶. Надалі чисельність військовополонених зменшувалась і, відповідно, використання спеціального контингенту на будів- ництві доріг мало менші масштаби. За даними доповідної на ім’я М. Хрущова щодо будівництва траси Харків-Сімферополь на будівництві на 25 листопада 1948 р. по всій протяжності траси було зведено 30 тимчасових робітничих поселень на

18 тис. чоловік. Цим будівництвом займалося будівельні управління ГУШосДор МВС СРСР²⁸⁷. В цьому разі мова йде про колгоспників, які залучалися із навколишніх господарств. Таким чином, є змога встановити орієнтовні масштаби залу- чення трудових ресурсів для цього стратегічного будівництва. Слід відзначити, що на початковому етапі будівництва, коли відбувалися підготовчі роботи земляного полотна, робоча сила колгоспників залучалась на тимчасовій основі, в паралельно відбувалося зведення робітничих поселень. Власне, робітники цих поселень мали здійснювати будівництво дороги вже на етапі укладення бетонного і асфальтового покриття.

По ситуації щодо будівництва траси Москва-Харків- Сімферополь важливо взяти до уваги дані, викладені у пояс- нювальній записці до проекту постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У про будівництво і реконструкцію доріг по Українській РСР силами місцевого населення в порядку дода- ткового плану на 1949 р., надісланому Д. Коротченком М. Хрущову. У цій пояснювальній записці йшлося, що на 12 жовтня 1948 р. було завершено розбивку полотна траси і на 18 жовтня представникам районів і головам колгоспів по Харків- ській, Дніпропетровській, Запорізькій та Херсонській облас- тям було надано об’ємні завдання. Всього, за даними записки, на будівництво траси було мобілізовано із числа ресурсів кол- госпів по ходу траси 52400 чоловік із них 11500 з підводами (як вказано у довідці, постанова Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У було передбачено мобілізацію 45 тис. чоловік і 11 тис. підвод). Відзначалося, що колгоспники працювали із великим ентузіазмом й перевиконували поставлені їм завдання²⁸⁸. Тоб- то, варто відзначити, що на етапі підготовки полотна майбут- ньої траси у період коли було завершено польові роботи мобі- лізація трудових ресурсів колгоспів було доволі успішним і схема мобілізації шляхом використання ресурсів колгоспів таким чином була на цьому будівництві успішно відпрацьова- на. Фактично, будівництво траси Москва-Харків-Сімферополь було відпрацюванням механізму здійснення господарського освоєння територій великої площі у формі господарської екс- пансії, спираючись на соціально-економічну базу вже освоє- них територій. За даними довідки, на 25 жовтня 1948 р. по Харківській області земляні роботи за завданням 1948 р. було виконано на 33,7%, по Дніпропетровській на 31%, по Запорі- зькій на 15,9% і по Херсонській на 25%²⁸⁹.

На МВС питання дорожнього будівництва покладалося в пе- ршу чергу із-за наявності в їхньому розпорядженні значної чисе- льності спецконтингенту, а саме, військовополонених та в’язнів. Проте, у дорожньому будівництві на території УРСР від початку будівництва траси Харків-Сімферополь спецконтингент вже не мав відігравати тієї ролі яку він відігравав у будівництві інших трас, як Київ-Харків. Фактично, як зазначав М. Хрущов на нара- ді, від МВС очікувалась допомога лише бензином і гумою для автотранспорту, котрий мав залучатися по областях для будів- ництва цієї траси. Тому МВС, фактично, лише формально було відповідальним за дане масштабне будівництво, а всю ініціативу по організації його і мобілізації для його здійснення ресурсів пе- ребирало на себе ЦК КП(б)У. Тому даний приклад будівництва на території УРСР є показовим і й досвід перебирання на себе організаційного забезпечення, а разом із ним і ресурсного шля- хом мобілізації місцевих ресурсів на території республіки, нада- лі поширювався й на інші будівництва, зокрема, саме такий дос- від застосовувався на будівництві Південно-Українського і Пів- нічно-Кримського каналів. Фактично, мобілізацію ресурсів для його проведення здійснювало ЦК КП(б)У хоча саме будівництво перебувало під управлінням Міністерства бавовництва СРСР. Важливим моментом в мобілізації ресурсів для будівництва тра- си Харків-Сімферополь було визначення мобілізаційних меж, які мали складати 50 кілометрів в один бік від полотна траси і стільки ж в інший²⁹⁰. Тобто, фактично, відбувався формальний підхід до мобілізації працівників на будівництво і колгоспники розглядалися просто в якості трудових одиниць, зважаючи на те, що вони мали виконувати здебільшого некваліфіковану працю. Під час наради було відзначено необхідність забезпечити місце- вою промисловістю в УРСР виготовлення необхідних для будів- ництва дороги ручних інструментів. У даному разі цілком пок- ладалися на виконання робіт в ручну.

Водночас, М. Хрущовим було відзначено необхідність продумати керівниками областей розбудови мережі доріг міс- цевого значення. Тобто, слід відзначити особливість управ- лінського підходу М. Хрущова, яка полягала у намаганні за- безпечити виконання масштабної програми завдяки мобіліза- ції ресурсів на місцях та організації роботи на регіональному рівні. Тому набувало все більшого значення рівномірне засе- лення територій які були визначеними перспективними для масштабних будівництв трудовими ресурсами.

Протягом перших повоєнних років у областях УРСР, які були прилеглими до Криму вже було проведено ряд масштаб- них програм, як будівництво доріг, електрифікація сільського господарства, будівництво житла й господарських об’єктів у колгоспах та інших, які потребували використання значного мобілізаційного трудового ресурсу. Відповідно, у відновленні господарського життя в Криму було заплановано саме такі способи мобілізації ресурсів із залученням для їх мобілізації значно більшої зони ніж територія самого півострова. І ця зо- на залучення ресурсів мала бути ними наповненою і саме об- ласті УРСР, які були прилеглими до Криму, складали таку зо- ну. Власне, програма будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів мала завершити формування в південних районах УРСР такої зони із великою чисельністю трудових ресурсів.

Питання будівництва траси Москва-Сімферополь по тери- торії Херсонської області вирішувалося оперативно за прин- ципами радянської командно-адміністративної системи піз- ньосталінського періоду. Так, 20 січня 1949 р. Начальник управління МВС по Херсонській області підполковник Храп- ко звернувся до Секретаря Херсонського обкому КП(б)У Гришка із запитом щодо повідомлення Командування війсь- кової частини в місті Генічеську щодо виходу на роботи по будівництву траси лише 32 автомобілів із запланованих Обл- виконкомом 84. Це, за висновком у доповідній Начальника Херсонського управління МВС, ставило під загрозу виконан- ня плану будівництва. Реагуючи на це звернення, вже 22 січня 1949 р. Перший Секретар Херсонського обкому Гришко на- клав на звернення резолюцію «Підготуйте телеграму райко- мам і райвиконкомам»²⁹¹. Тобто, для будівництва мало бути максимально залучено місцевих ресурсів які мали бути мобі- лізовані за командою згори у короткі строки, а будівництво цієї траси мало для СРСР і особливо для М. Хрущова, як Першого Секретаря ЦК КП(б)У, стратегічне значення.

Будівництво траси Москва-Харків-Сімферополь спонукало керівництво Херсонської області звернутися до Заступника Ради Міністрів СРСР Л. Берія із проханням сприяти будівниц- тву асфальтового шляху який би забезпечував під’їзд до Гені- чеська. На це звернення відповів Міністр МВС СРСР С. Круг- лов, відмовивши у можливості використання дорожньобуді- вельних організацій МВС на будівництва цього шляху, оскі- льки всі їхні ресурси було задіяно на будівництві траси Моск- ва-Сімферополь, а також були відсутні матеріально-технічні ресурси, вочевидь, які на думку МВС мали бути надані на мі- сцевому рівні. Проте, МВС засвідчило готовність надати тех- нічну допомогу місцевим організаціям у ремонті існуючого вельних організацій, які були задіяні на спорудженні траси Москва-Сімферополь по Херсонській області для вирішення питань місцевого дорожнього будівництва не мали успіху із- за стратегічного характеру будівництва від якого МВС не від- волікало ресурси.

Фактично як одна будівельна ділянка траси Москва- Сімферополь у лютому 1949 р. розглядався відрізок траси

Джанкой-Генічеськ-ст. Партизани. За даними ревізії виконання земляних робіт на цій ділянці, яка здійснювалась Заступником Міністра внутрішніх справ генерал-лейтенантом Рясним з 10 по 14 лютого 1949 р., їх було виконано лише на 64,7%. Перший Секретар Херсонського обкому КП(б)У Гришко на доповідній наклав резолюцію від 21 лютого 1949 р. «разом із співробітни- ками облвиконкому підготуйте пропозиції щодо додаткової мобілізації автомашин на дорогу Сімферополь-Москва»²⁹³. У доповідній було також зазначено, що у період від 28 грудня 1948 р. на ревізованій Заступником міністра МВС ділянці буді- вництва працювало із 84 автомашин лише 18, що ставило план будівництва під загрозу зриву. При цьому, відзначалося, що рішенням Херсонського Облвиконкому і Обкому КП(б)У від 28 грудня 1948 р. було зменшено обсяги доставки на будівниц- тво матеріалів із запланованих 82 400 м3 до 37 500 м3 й строк виконання відкладено до 31 грудня 1949 р. Саме обсяги заве- зення матеріалів, які було встановлено рішенням від 28 грудня, і мало бути виконано залучивши 84 автомашини, але із-за того що їх було залучено значно менше плану і стояло питання про можливість зриву виконання плану завезення матеріалів на бу- дівництво²⁹⁴. Вимога Начальника управління МВС по Херсон- ській області Храпко полягала у необхідності привести рішен- ня Облвиконкому і Обкому від 28 грудня 1948 р. із постановою Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 5 жовтня 1948 р. щодо обсягів вивезення матеріалів для будівництва і зменшення да- льності возки. Останнє могло бути досягнуто лише максималь- ною мобілізацією авто і гужового транспорту по всій протяж- ності ділянки будівництва. Також було відзначено, що Херсон- ська область на лютий 1949 р. відставала за показниками по будівництву траси і питання будівництва траси Москва- Сімферополь мало бути поставлено на Політбюро ЦК КП(б)У²⁹⁵.

Вже 20 лютого 1949 р. Начальник управління МВС по Херсонській області Храпко повідомляв Секретареві Херсон- ського обкому КП(б)У про самовільне припинення колгоспа- ми Сивашського, Чаплинського, Новотроїцького і Генічесько- го районів роботи на будівництві траси у результаті чого план виконання робіт 1948 р. на ділянці 4-ї дорожнобудівельної дивізії МВС²⁹⁶. Накладені на звернення резолюції вказують на традиційні заходи Обкому у напрямку тиску на райкоми пар- тії щодо мобілізації ресурсів для потреб будівництва траси.

Так само і по окремим районам, зокрема, по Каланчаксь- кому підполковник Храпко звертався з приводу неналежного забезпечення колгоспами автотранспортом будівництва траси Москва-Сімферополь²⁹⁷. Зокрема, відзначено, що по району на будівництво траси було направлено лише 10 автомашин із яких лише 1 виявилась технічно придатною.

У травні 1949 р. Начальник управління МВС по Херсон- ській області знову звертався до Першого Секретаря Херсон- ського обкому КП(б)У щодо незадовільного стану ведення робіт по будівництву траси Москва-Сімферополь які мали здійснюватися місцевим населенням. Це населення і автот- ранспорт мали забезпечувати райони області, тобто їх пар- тійне керівництво та виконкоми, мобілізуючи ресурси колго- спів²⁹⁸. По Генічеському району Херсонської області 11 чер- вня 1949 р. підполковник Храпко, посилаючись на повідом- лення командира 4-ї Дорожно-будівельної дивізії МВС, звер- тався до Першого Секретаря Херсонського обкому КП(б)У щодо того, що вихід на виконання робіт по будівництву тра- си місцеве населення самочинно припинило і замість 84 ав- томашини та 1228 чоловік на роботи виходило лише 3 авто- машини і 2 робітників. Перший Секретар Гришко наклав на повідомлення резолюцію: «прошу дати пропозиції по-суті питання», адресовану Голові Облвиконкому Ф. Пасенчен- ку²⁹⁹. На цю резолюцію Голова Облвиконкому відповів, що у зв’язку із початком робіт пов’язаних зі жнивами виконання робіт за рахунок робочої сили і автотранспорту колгоспів слід відкласти до осені. У цій відповіді Ф. Пасенченко підк- реслив, що він висловлює свою власну думку³⁰⁰. Такі про- блеми із забезпеченням будівництва траси транспортом і ро- бочою силою за рахунок мобілізації ресурсів колгоспів ви- никали із-за потреби колгоспів у ресурсах в зв’язку з прове- денням сезонних робіт. Про це було також повідомлено ЦК КП(б)У. Отже, головною проблемою у мобілізації на масш- табні будівництва, які здійснювалися на території кількох районів та областей, була нестача працездатного населення в колгоспах, ресурси яких планувалося мобілізувати, у періоди сезонних робіт. Слід зауважити, що колгоспи цього регіону в 1949 р. було залучено до розгортання програми культиву- вання бавовни. Ця культура потребувала значних трудових ресурсів і на заваді реалізації програми по розвитку бавов- ництва і залученню трудових ресурсів для будівництва була проблема нестачі населення. Це стимулювало переселення в даний регіон населення із інших областей УРСР, але таким чином швидко вирішити проблему не було можливості. Вод- ночас, для реалізації масштабних будівельних проектів оче- видною була потреба територіального укрупнення управлін- ських центрів заради можливості для них здійснювати опе- ративну мобілізацію значних трудових та матеріальних ре- сурсів. Проте, у пізньосталінський період такі управлінські центри, враховуючи досвід подібних до будівництва траси Москва-Сімферополь будов, створювалися оперативно адмі- ністративним шляхом як при будівництві Південно- Українського і Північно-Кримського каналів.

При будівництві траси Москва-Сімферополь проблема за- безпечення процесу будівництва робочою силою та автотра- нспортом обумовлювала іще одну складну проблему, а саме, заповнення залізничних станцій матеріалами для дорожнього будівництва. Так, 14 грудня 1949 р. до Першого Секретаря Херсонського обкому КП(б)У було надіслано листа в якому було викладено проблему заповненості станцій Сальково і Нова-Олексіївка матеріалами які вчасно не вивозились із-за відсутності належної кількості автотранспорту. Також зазна- чено, що в 1948 р. вдалося силами мобілізованих працівників із місцевого населення здійснити основні земляні роботи по підготовці дорожнього полотна, а роботи по завезенню мате- ріалів було перервано із-за настання холодної пори 1948- 1949 рр. і потім із-за весняних польових робіт. Зазначено, що управління МВС не мало змоги вивозити зі станцій матеріа- ли власними ресурсами із-за їх задіяння на вивезенні матері- алів із інших станцій на інших ділянках будівництва. Резо- люція на цьому зверненні від 12 вересня 1949 р. вказувала на те, що автотранспорт для будівництва було дати не можливо у зв’язку із вивезенням продуктів (буряків) у інші області³⁰¹. Звернення містило також повідомлення про необхідність фо- рсування робіт у зв’язку із можливим розмивом земляного полотна водами Сиваша у сезон осінніх штормів³⁰². В даному разі слід звернути увагу на доволі складну проблему госпо- дарського життя степового регіону південних областей Укра- їни і північних районів Криму, відсутність у належній кіль- кості й відповідного технічного стану автотранспорту який був потрібен у дуже великій кількості на сільськогосподар- ські та будівельні роботи в цьому регіоні. Тому для його більш ефективної мобілізації також існувала потреба забез- печення умов більш ефективного адміністрування мобілізації ресурсів регіону.

На 25 листопада 1948 р. Першому Секретареві ЦК КП(б)У М. Хрущову було подано дані щодо будівництва від- тинку траси Харків-Сімферополь. Загальна протяжність цієї траси територією УРСР (на 1948 р.) складала 529 км. При цьому, на 121 км. протяжності цієї траси було використано вже існуючі дороги, а решту 334 км. протяжності слід було збудувати і на дату звіту про виконання робіт було повідом- лено, що підготовка земельного полотна цієї траси майже завершена. Доволі цікавою є інформація про протяжність цієї траси областями УРСР, зокрема: Харківською областю мало пройти 145 км. траси, Дніпропетровською 109 км., За- порізькою 211 км. і Херсонською 64 км.³⁰³ Ці дані важливі з огляду на перспективу формування на основі транспортної інфраструктури району, в якому завдяки автомобільній трасі замикалися в цілісний економічний регіон області Подніп- ров’я. Хоча ця траса мала пролягати від Москви до Криму, проте, вона важливу роль відігравала у формуванні економі- чного району саме на території УРСР, у південних регіонах, орієнтуючись на русло Дніпра. На цей час було вже завер- шено роботи по відкриттю наскрізного судноплавства Дніп- ром³⁰⁴, яке мало забезпечити можливість плавання із вихо- дом у Чорне море. Дана автомобільна траса закладала мож- ливості орієнтації автомобільних вантажних перевезень на можливості водного шляху. Водночас, траса в напрямку Криму відігравала важливу роль у контексті перспективи економічного розвитку Подніпров’я й південних районів УРСР, у першу чергу енергетики, відродження металургії й розвитку сільського господарства. На розвиток сільського господарства у південних районах УРСР покладалися особ- ливі розрахунки М. Хрущовим на посаді Першого Секретаря ЦК КП(б)У, зважаючи на його постійну увагу до цього регі- ону, регулярні наради, на яких чільне займало питання роз- витку південних областей УРСР. Проте, не лише М. Хрущов виявляв значну увагу до розвитку цього регіону, особливо сільського господарства, а й Й. Сталін, Голова Ради Мініст- рів СРСР і Генеральний Секретар ЦК ВКП(б). Про це свід- чить доповідна Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Каганови- ча щодо перспективи розбудови системи зрошування в пів- денних районах УРСР від 1947 р., в якій зазначено, що ця ініціатива належала Й. Сталіну³⁰⁵. Також будівництво Пів- денно-Українського і Північно-Кримського каналів, яке було розпочато у 1950 р., було подано як особисту ініціативу Й. Сталіна³⁰⁶. Безпосередній інтерес Й. Сталіна до траси Ха- рків-Сімферополь відзначав на нараді з приводу будівництва траси Київ-Одеса відзначав і М. Хрущов³⁰⁷. Відповідно, дана траса мала з’єднати Москву із перспективним економічним регіоном й закласти підвалини для його максимальної екс- плуатації. При цьому, розвиток транспортної інфраструктури в південних районах УРСР закладав підвалини формування цілісного економічного району, котрий обмежувався на пів- дні Чорним морем і адміністративною межею із РРФСР, до складу якої до 1954 р. входив Крим. Таким чином, Крим ме- жував із доволі інфраструктурно розвинутим районом, клю- чове значення в інфраструктурній мережі якого належало Запорізькій області. Власне, саме через цю область та її залі- зничну гілку Сталінської залізниці відбувався найбільший обсяг перевезень залізницею із материка в Крим і навпаки. Ключове значення території Запорізької області ілюструє протяжність траси Харків-Сімферополь її територією, яка є найбільшою після Харківської області, перетин в цій області Сталінської й Південно-Донецької залізниці, будівництво шлюзів на ДніпроГЕС для забезпечення наскрізного судноп- лавства Дніпром, а також завершення формування енергети- чного об’єднання Дніпроенерго із концентрацією основних енергогенеруючих потужностей саме у цій області. Тому, фактично, потенціал Запорізької області мав забезпечувати соціально-економічний розвиток Херсонської області, ство- реної 1944 р., як перспективної адміністративної одиниці.

Відповідно, розвиток Херсонської області мав закладати пе- рспективу застосування потенціалу південних районів УРСР як бази для соціально-економічного розвитку Криму, яка по- чала використовуватися в цьому напрямку вже від початку будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів.

Важливим є відзначити дані щодо здійснених проміжних робіт по будівництву траси Харків-Сімферополь на 25 листо- пада 1948 р. Зокрема, на цей час твердого дорожнього пок- риття по ходу траси було в наявності лише в Запорізькій об- ласті 121 км.³⁰⁸ У інших областях таких відрізків дороги не було. Таким чином, і у питанні формування траси Запорізька область із наявним на її території обсягом протяжності твер- дого дорожнього полотна відігравала в цьому проекті ключо- ву роль.

На 25 листопада 1948 р. лишалося всього незавершеним здійснення підготовки земляного полотна і на 1 грудня було передбачено завершити іще підготовку 42 км. земляного по- лотна. А із решти 32 км. силами колгоспників мало бути заве- ршено 11 км. і 21 км. будівельно-дорожніми організаціями МВС УРСР³⁰⁹. Останнє, фактично, вказувало на те, що вико- нання цих робіт мав здійснювати спецконтингент, який був у розпорядженні МВС.

Для оцінки перспектив цього дорожнього будівництва вар- то звернути увагу на ряд його аспектів, як будівництво асфа- льтно-бетонних заводів по трасі будівництва. Їх будівництво відбувалося в таких пунктах: Основа, Морефа, Ново- Водолага, Красноград, Ново-Московськ, село Лозоватка, ста- нції Мокра, Плавні й у місті Мелітополі³¹⁰. У більшості ці станції розташовувалися в Запорізькій області, а Мокра, Пла- вні й Мелітополь були розташовані по ходу залізничної гілки Сталінської залізниці. Фактично, у Запорізькій області відбу- вався перетин залізничної й автомобільної мережі, що поси- лювало значення її ключових логістичних пунктів. У цих пун- ктах було створено станції дорожнього будівництва і, відпові- дно, як згодом на нараді відзначав М. Хрущов, ці станції мали стати базою для розгортання дорожнього будівництва місце- вого масштабу. В цьому регіоні, зважаючи на перспективи його енергетичного, промислового і сільськогосподарського розвитку, була очевидною потреба в розвитку мережі автомо- більних доріг. Перспективи потреби в розвитку дорожнього будівництва визначалися планами розвитку системи зрошу- вання, а також електрифікації сільського господарства в регі- оні. Такі програми закладали перспективу зростання чисель- ності сільського населення й закладення нових населених пу- нктів, що було заплановано проектом будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів. Водночас, слід відзначити, що такі області УРСР як Запорізька й Дніпропет- ровська мали саме оптимальне співвідношення промислового розвитку і наявності трудових ресурсів у колгоспах. Саме ці трудові ресурси були головним резервом мобілізації праців- ників шляхом оргнабору, як це практикувалося в СРСР у піз- ньосталінський період, для реалізації масштабних будівель- них програм. Цю систему мобілізації було відпрацьовано при будівництві траси Харків-Сімферополь і в цих областях УРСР вона продемонструвала свою ефективність. У цей же час, в таких областях як Сталінська (із 1960 р. Донецька) і Вороши- ловградська (із 1959 р. Луганська) відчувалась катастрофічна нестача робочої сили для масштабних будівництв і промисло- вих підприємств і, водночас, були замалі ресурси робочої си- ли в колгоспах, звідки відбувалась їх мобілізація у повоєнний період для реалізації проектів. При цьому, в першу повоєнну п’ятирічку значно більше уваги було приділено промислово- му розвитку саме Донбасу порівняно із Дніпропетровською й Запорізькою областями (за винятком відбудови ДніпроГЕС). Даний фактор є надзвичайно важливим у контексті перспек- тив реалізації масштабних будівельних проектів на території цих областей спираючись на місцеві ресурси. Фактично, ресу- рси цих областей давали керівництву УРСР можливість ви- ступати із ініціативами перед союзним керівництвом й залу- чати значні ресурси із загальносоюзного фонду. При цьому, керівництвом УРСР місцеві ресурси цих областей успішно залучалися і для розвитку сусідніх областей, у тому числі й прилеглих до території Криму. В першу чергу це стосувалося Херсонської області. Паралельно із будівництвом заводів по протяжності траси Харків-Сімферополь відбувалась розробка піщаних і кам’яних кар’єрів. Ці виробничі об’єкти мали нада- лі перспективу відігравати свою роль при будівництві нових населених пунктів при реалізації проекту будівництва Пів- денно-Українського і Північно-Кримського каналів. Протягом осінньо-зимового періоду 1948-1949 рр. було заплановано по- вністю завершити підготовку земляного полотна траси по те- риторії УРСР і заготувати у достатній кількості матеріали для розгортання безпосереднього прокладання асфальтно- бетонного покриття.

При реалізації подібних масштабних проектів на території УРСР організації, які були у прямому підпорядкуванні зага- льносоюзних установ, як ГУШосДор МВС СРСР, ставали пі- дзвітними ЦК КП(б)У, як у випадку із будівництвом траси Харків-Сімферополь. Фактично, мобілізаційні заходи по за- безпеченню будівництва всіма необхідними ресурсами здійс- нювалися під безпосереднім кураторством Першого Секрета- ря ЦК КП(б)У М. Хрущова, а тому в питанні розпорядження цими ресурсами організації, які підпорядковувалися загально- союзним інституціям, ставали підзвітними ЦК КП(б)У. За ра- дянської вертикально інтегрованої командно-адміністративної системи такий фактор мав велике значення для автономізації управління масштабними проектами загальносоюзного зна- чення на місцевому, республіканському, рівні.

У свою чергу, за озвученими М. Хрущовим планами Київ як столиця УРСР мав стати вузловим пунктом у сполученні крупних промислових центрів із містами Півдня. В першу чергу виділялися Одеса, Миколаїв, Херсон, Ізмаїл, Кірово- град³¹¹. Важливість будівництва цієї автомобільної дороги пов’язувалась із будівництвом траси Москва-Сімферополь, котре мало завершитися до 1949 р. На 1950 р. передбачалося з’єднати Кіровоград із Кривим Рогом та відновити покриття між Кривим Рогом та Дніпропетровськом. Це мало дати змогу забезпечити автомобільне сполучення Києва із Дніпропетров- ськом і Запоріжжям. У взаємну важливість було поставлено питання сполучення Києва із цими крупними індустріальними центрами, а також із портами Одесою, Херсоном і Миколає- вом³¹².

Як відзначено у стенограмі наради, в УРСР було проведено нараду з питання залучення трудових ресурсів для будівницт- ва відрізку траси Москва-Сімферополь, який мав проходити територією УРСР. На цій нараді було встановлено, що обсяги земельних робіт на 1948-1949 рр. мають складати 3,5 млн. м3. На 21 листопада 1948 р. було вже виконано по трасі Москва- Сімферополь земельних робіт в обсязі 2859 тис. м3 і решту обсягу земельних робіт було визначено за можливе завершити протягом місяця. У доповіді було підведено підсумки щодо великого мобілізаційного трудового ресурсу в УРСР і саме цим було обґрунтовано необхідність початку будівництва траси Київ-Одеса й можливість виконання цього будівництва протягом ста днів³¹³. Протягом всієї наради при викладенні планів й актуальності початку будівництва траси Київ-Одеса ці плани і перспективи їх виконання виходили із досвіду буді- вництва відрізку траси Москва-Сімферополь, який проходив територією України. В УРСР будівництво цієї траси взято бу- ло на забезпечення керівництвом республіки починаючи від Харкова.

Характер даної наради й обґрунтування планів будівництва і перспектив їх виконання у доповіді Сеніна вказує на те, що у реалізації таких масштабних інфраструктурних проектів зага- льносоюзного значення на території УРСР ключова роль від- водилась мобілізації трудових ресурсів на регіональному рів- ні. Дані проекти дорожного будівництва є характерними при- кладами реалізації масштабних програм у пізньосталінську епоху для яких була необхідність у залученні здебільшого людських ресурсів і, переважно, некваліфікованої праці. Про це було відзначено у доповіді Сеніна на нараді, коли він вка- зував на мобілізаційні можливість, а саме, на колгоспне се- лянство, яке вже достатньо зміцніло. В ході наради М. Хру- щовим було відзначено досвід залучення колгоспного селянс- тва до реалізації будівельних проектів аеродромів, відтинку траси Харків-Сімферополь, газопроводів. У цих проектах ма- си селянства залучалися на проведення земляних робіт і від- повідальними за залучення були голови колгоспів³¹⁴. Також М. Хрущов зазначив, що досвід України в залученні на будів- ництво до виконання великих обсягів земляних робіт колгос- пників у періоди коли вони вільні від сільськогосподарських робіт, котрий було набуто при будівництві відтинку траси Ха- рків-Сімферополь, буде використовуватися і у подальшому³¹⁵. Тому цей досвід УРСР був свого роду унікальним. Слід від- значити, що в цей період в колгоспах південних районів УРСР, особливо в Херсонській, Кіровоградській та Запорізь- кій областях активно реалізувалися програми із розвитку по- тенціалу сіл, зокрема електрифікації сільського господарства й будівництва будинків для колгоспників. Остання програма мала закладати передумови для зростання як виробничих по- тужностей у селах регіонів так і чисельності населення й, від- повідно, мобілізаційного ресурсу.

Даний інфраструктурний проект із будівництва автомобі- льних трас в південному напрямку на території УРСР мав ва- жливе значення у процесі становлення у самій УРСР системи адміністрування мобілізації трудових ресурсів та їх оператив- ного управління у реалізації масштабних проектів. Це було важливим у загальнореспубліканському масштабі, водночас, закладаючи для керівництва республіки активно залучати ре- сурси на реалізацію таких проектів, котрі перебували в розпо- рядженні Союзного уряду, а також для отримання можливос- тей вільно здійснювати мобілізацію також і матеріальних й технічних ресурсів у межах областей і навіть республіки. На- далі це дасть змогу для республіканського керівництва брати на себе повноваження оперативної мобілізації й розпоря- дження трудовими й матеріально-технічними ресурсами в ре- спубліці. Цей досвід та перспективи буде згодом, у 1950 р., відзначено Першим Секретарем ЦК КП(б)У Л. Мельниковим на нараді з приводу початку будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів. У ході наради по будівництву траси Київ-Одеса М. Хрущов відзначив необ- хідність залучення для будівництва колгоспників незалежно від меж області.

У цей період перспективи для залучення колгоспників до реалізації масштабних будівельних проектів були доволі значні як нам свідчать дані статистики щодо працездатного населення колгоспів яке була можливість залучати до роботи в промисло- вості. У будівництві трас основне завдання по мобілізації тру- дових ресурсів колгоспів покладалося на облвиконкоми і обко- ми партії і для виконання завдання по будівництву траси Київ- Одеса було передбачено мобілізувати 18 тис. працівників по Київській, Вінницькій та Кіровоградській областях.

М. Хрущовим було відзначено необхідність використання колгоспників на будівництві із врахуванням потреби вико- нання робіт у колгоспів й наведено приклад Узбекистану, де колгоспників було залучено в будівельні проекти із-за чого вони відволіклися від основного свого завдання-вирощування бавовни й не забезпечити країну цим продуктом. Таким чи- ном, актуальним завданням для керівництва УРСР була реалі- зація програми по рівномірному заселенню регіонів країни трудовими ресурсами. Реалізувати таку програму найбільш реальним було завдяки розвитку колгоспного будівництва. В рамках цієї програми відбувалися систематичні переселення населення із інших областей у області де потреба в заселенні була найбільшою. Серед таких областей були й ті якими мали проходити як траса Москва-Сімферополь так і траса Київ- Одеса, а також з’єднуючі їх відрізки дороги. Рівномірна засе- леність трудовими ресурсами мала важливе значення зважаю- чи на недопущення переміщення колгоспників на будівництво із віддалених населених пунктів, що могло мати негативні на- слідки для роботи відповідних колгоспів. В УРСР із програ- мою рівномірного розміщення мобілізаційного потенціалу трудових ресурсів ситуація була доволі непоганою не зважа- ючи на людські втрати у війні.

Під кінець наради з приводу будівництва траси Київ-Одеса М. Хрущов висловив необхідність реалізації ініціативи по бу- дівництву траси Одеса-Миколаїв-Херсон-Олексіївка заради забезпечення сполучення Харкова, Дніпропетровська і Запо- ріжжя із Херсоном, Миколаєвом і Одесою. Також ним було наголошено на необхідності будівництва дороги Київ-Херсон-

Олексіївка-Крим. Водночас, у цьому контексті М. Хрущов зауважив на необхідності будівництва на узбережжі санаторі- їв і будинків відпочинку³¹⁶. Фактично, ініціатива М. Хрущова полягала у створенні на узбережжі України і в Криму потуж- ної індустрії відпочинку як цілісного господарського компле- ксу, котрий мав розвиватися завдяки будівництву системи шляхів сполучення крупних індустріальних центрів із містами морського узбережжя й Кримом.

У жовтні 1948 р. розгорнулися роботи по будівництву від- різку траси Харків-Сімферополь по Дніпропетровській облас- ті, яка мала складати протяжність 109 км. загальний обсяг зе- мельних робіт мав складати 905 тис. м3. Земляні роботи по підготовці полотна траси мало бути виконано протягом 20 днів силами колгоспників мобілізованих із 24 навколишніх сіл³¹⁷. Протягом жовтня-листопада 1948 р. розгорнулися робо- ти по будівництву відрізку траси Харків-Сімферополь по Ха- рківській області й було виконано 724 тис. м3 земельних робіт до виконання яких було залучено 10 тис. чоловік із 12 сільсь- ких районів області та автотранспорт міста Харкова³¹⁸. Протя- гом 1948 р. відбувається мобілізація колгоспників на «народ- не будівництво» в Херсонській області відрізку асфальтно- бетонної траси Харків-Сімферополь, а також траси Миколаїв- Херсон-Каховка-Нова Олексіївка³¹⁹.

Будівництво №7 ГУШосдора МВС УРСР 12 квітня 1949 р. дало начальникові Донецького округу залізниць генерал- директора П. Кривоноса і Начальника транспортного відділу ЦК КП(б)У Нікітченка було повідомлено про завершення під- готовки полотна траси Харків-Сімферополь відрізком від За- поріжжя до станції Сальково Сталінської залізниці протяжні- стю 200 км., яке тривало від жовтня 1948 р. Протягом 1949 р. до 1 квітня було побудовано іще 80 км. дорожнього полотна. Увесь обсяг робіт було виконано шляхом мобілізації колгосп- ників у Запорізькій та Херсонській області³²⁰. У листі відзна- чалося, що забезпечення будівництва траси на відрізку по За- порізькій та Херсонській області залізничним транспортом мало особливо важливе значення із-за потреби постачання для нього ракушняка, піску й щебня, при цьому по ходу траси не було кар’єрів з яких могли доставлятися необхідні матеріали. Даний фрагмент звернення вказує на слабкий розвиток на 1949 р. виробництва будівельних матеріалів із кар’єрним ви- добутком сировини по значній протяжності територій Запорі- зької й Херсонської областей, що створювало додаткове нава- нтаження на мережу колій Сталінської залізниці. Тому в да- ному разі слід відзначити постійне зростання у першій п’ятирічці мережі Сталінської залізниці яка була слабко роз- винута по Херсонській області. Крім того, в ході постачання матеріалів для траси було виявлено нестачу якісного матеріа- лу. В цілому МВС вирішувало питання постачання будівниц- тва із власного кар’єру ГУШосдору на станції Саки (Кримська область), що призвело до перевищення фінансових витрат із- за надто великої відстані транспортування. Окремо було від- значено постачання гравію із кар’єру в Балаклаві Міністерст- ва металургії до станції Інкерман, де було розташовано каме- недробильні установки. Причому транспортування здійсню- валося автотранспортом до гілки залізниці ймало результатом перевантаження автотранспорту³²¹. Таким чином, спостеріга- ємо підпорядкування ГУШосдору МВС кар’єру в Криму, що є свідченням значних обсягів дорожнього будівництва, яким займалося це Міністерство, а також підпорядкування кар’єру в Балаклаві Міністерству металургії СРСР, яким, вочевидь, добуті обсяги матеріалів використовувалися на будівництвах підприємств металургії в Криму. Зокрема, слід відзначити, що із даного фрагменту доповідної випливає факт нестачі у МВС на території Криму каменедробильних потужностей, у резуль- таті чого доводилося транспортувати сировину на материк. Відповідно, вочевидь, видобуток сировини для виготовлення будівельних матеріалів у Криму здійснювався для виробницт- ва матеріалів, які не потребували подрібнення (стінові матері- али тощо). Тому Будівництво №7 ГУШосдору МВС звернуло- ся із запитом надавати будівництву безперебійно вагони до станцій Інкерман (на території Кримського півострова) і Ме- літополь. Із Саків (від кар’єру) гравій планувалося доставляти до Мелітополя, у зв’язку із чим начальник Будівництва № 7 звертався щоб не утримувався особливий тариф на транспор- тування залізницею. Відзначено також прохання забезпечити надання понад виділений ліміт 500 вагонів по станції Саки й 150 по станції Інкерман на місяць, мотивуючи, що по відрізку Сталінської залізниці Севастополь-Запоріжжя порожняк був завжди в наявності³²². Цей факт свідчить про недовантаже- ність цієї залізничної гілки, хоча по ній було приписано, як видно із фрагменту доповідної, дуже велика кількість вагонів. Вочевидь, велика кількість вагонів по цій гілці була обумов- леною великими потребами військової бази у Севастополі, а також обумовленими потребами бази, запитами для відбудови цього міста. Тому будівництво автотраси Москва- Сімферополь мало забезпечити пожвавлення процесу інтегра- ції Кримського півострова із Україною та її основними про- мисловими центрами, оскільки мережа залізниць у цьому ре- гіоні не забезпечувала потреби транспортного сполучення ос- новних населених пунктів та об’єктів на території півострова зважаючи на особливий характер орієнтації ліній залізниці, які мали принципово інші принципи сполучення.

У 1949 р. активно розгортається процес завезення на будів- ництво траси Харків-Сімферополь необхідних для покриття матеріалів. Так, планом на 1949 р. мало бути завезено на відріз- ки по: Харківській області 375 тис. м3, Дніпропетровській об- ласті 687 тис. м3, по Запорізькій – 450 тис. м3 і по Херсонській-

170 тис. м3. Фактично на 1 лютого 1949 р. було завезено по Харківській області-233,1 тис. м3, по Дніпропетровській-189 тис. м3, по Запорізькій – 53,7 тис. м3 і по Херсонській – 6,9 тис. м3. Щодо малих обсягів завезення матеріалів по Запорізькій та Херсонській області у інформації пояснено тим, що Будівницт- вом не було вчасно завезено маетріали із дальніх кар’єрів, а обкоми КП(б)У вчасно не забезпечили будівництво необхідни- ми обсягами автомобільного і гужового транспорту³²³. Таке пояснення ситуації було дано завідуючим транспортним відді- лом ЦК КП(б)У Нікітченком. Якщо співставити інформацію доповідної начальника Будівництва №7 по території Запорізь- кої та Херсонської областей, то вивезення матеріалів із кар’єрів які було розташовано у Криму не могло бути у необхідних об- сягах вивезеним до переробних потужностей автомобільним та гужовим транспортом. Водночас, дана інформація вказує на те, що при будівництві траси Харків-Сімферополь постійно було прагнення застосовувати принцип мобілізації найбільш деше- вих і доступних ресурсів по робочій силі й транспорту, які мо- білізувалися на всіх етапах будівництва полотна траси.

Довідка про виконання обсягів земляних робіт на 1 січня 1949 р. доволі промовисто вказує на принципи за якими мобілі- зувалися сили на виконання плану будівництва траси. Так, на 1.01.1949 р. план земельних робіт відповідно до обсягів, вста- новлених постановою Ради Міністрів УРСР було перевиконано по усіх чотирьох областях України, в яких воно здійснювалося, на 119,8%. Найбільше перевиконання було по Херсонській об- ласті й складало 166,4%, по інших областях дещо менше, про- те, недовиконано було план земельних робіт, який було взято «зобов’язаннями» на 1948 р., який було виконано на 84,5%. Дані зобов’язання були звичною радянською практикою заради максимального використання дешевих трудових ресурсів, які мобілізувалися в колгоспах. Тому для керівництва УРСР у цей період було більш доцільним використання на реалізації масш- табних проектів, на яких була змога обійтися лише залученням некваліфікованої робочої сили, колгоспників. Ця категорія працівників стимулювалась шляхом «взяття» на себе зо- бов’язань. Водночас, обсяги земельних робіт, встановлені пла- ном на 1948-1949 рр. було на 1 січня 1949 р. виконано на 77,6% по всіх областях в цілому і найбільше виконання було по Херсонській області – 97,1%. Проте, особливо слід звернути увагу на розподіл обсягів виконання земельних робіт між си- лами мобілізованих колгоспників та Управлінням ГУШосдор МВС. Так, по Харківській області із загального обсягу земель- них робіт на 1949 р. за планом 240 600 тис. м3 силами колгосп- ників мало бути виконано 170 000 тис. м3, а силами Управлін- ня будівництва 706 00тис. м3, по Дніпропетровській області із загального обсягу 319 300 тис. м3 силами колгоспників плану- валося виконати 185 000 тис. м3, а силами Управління 134 300 тис. м3, по Запорізькій області із загального обсягу 261 600 тис. м3 силами колгоспників мало бути виконано 92 500 тис. м3, а силами УБ 169 100 тис. м3, по Херсонській області із загального обсягу 200 200 тис. м3 силами колгоспни- ків – 40 900 тис. м3, а силами УБ – 159 300 тис. м3. Даний роз- поділ обсягів планованого виконання земельних робіт по обла- стях говорить про мобілізаційні можливості із числа колгосп- ників по областях, відповідно, найменшими вони на 1949 р. були в Херсонській та Запорізькій областях, хоча обсяги земе- льних робіт по Херсонській області були найменшими із чоти- рьох областей. Відповідно, будівництво по цих двох областях мало здійснюватися, здебільшого, силами військовополонених, про що свідчить підпис начальника політуправління таборів військовополонених Будівництву №7 ГУШосдору на ім’я Нікі- тченка. Проте, всього силами колгоспників мало бути виконано земельних робіт на 1949 р., дещо менше ніж силами військово- полонених, у обсязі 488 400 тис. м3, порівняно із обсягом БУ 533 300 тис. м3³²⁴.

Водночас, слід взяти до уваги дані щодо залучення на бу- дівництво траси Харків-Сімферополь робочої сили, підвод і автотранспорту. Ці дані, надані для транспортного відділу ЦК КП(б)У Міністром внутрішніх справ УРСР на 31 грудня 1948 р. також дають достатньо інформації для аналізу ситуації із мобілізаційними можливостями на масштабні будівництва по областям із якими в результаті будівництва даної дороги формувалися соціально-економічні зв’язки Криму. Так, по Харківській області було залучено 2734 чоловік працівників, по Дніпропетровській – 4359 із яких 3083 складало місцеве населення, по Запорізькій області – 2197 із них 592 місцеве населення, у той час як по Херсонській області не було від- значено вихід населення на будівництво. Слід відзначити, що у даному документі мова ішла не про підготовку полотна для траси, яка виконувалась шляхом залучення місцевих колгосп- ників, а про сам етап будівництва покриття траси. Відповідно, для цього процесу мало бути залучено більш кваліфікованих працівників. Тому бачимо, що по всіх областях, крім Дніпро- петровської у більшості залучалися трудові ресурси не місце- вого походження. Вочевидь, здебільшого, це були військово- полонені та спецконтингент. Проте, сама форма звітності, в якій мало бути окремо вказано цифри щодо залучення місце- вого населення, вказує на облік можливостей як кількісних так і якісних по залученню для виконання масштабних буді- вельних проектів на регіональному рівні місцевих трудових ресурсів. У цей період в Херсонській області, яка була приле- глою до Криму, чисельність населення була невеликою і у 1949 р. тільки розгорнулися процеси переселення населення до цієї області, проте, будівництво самого покриття траси іще активно не розпочалося по відрізку яких проходив Херсонсь- кою областю. Слід відзначити, що у довідці не було зазначено план щодо виходу робочої сили на будівництво. Тобто, воче- видь, роботи по укладенню полотна траси виконувалися у 1948 р. із випередженням плану. Усього робочої сили по чо- тирьох областях було залучено 9290, а із місцевого населення 3675 чоловік³²⁵. Доволі цікавими для аналізу є дані щодо за- лучення такого ресурсу як підводи. Цей ресурс міг залучатися для потреб будівництва лише місцевий і тому дає відносно очевидну картину щодо мобілізаційних можливостей. Отже, найбільше підвод було залучено по Дніпропетровській облас- ті-1060 і план був найбільший по цій області – 6500, а по Хар- ківській було залучено 788 підвод за плану 3000, по Запорізь- кій лише 18 за плану у 4000 і в Херсонській не було залучено жодної при плані 1600. Дана ситуація може вказувати як на більш високий розвиток господарств по Дніпропетровській та Харківській областях так і на труднощі із здійсненням будів- ництва полотна траси по відповідних областях. Як відзнача- лося начальником Будівництва №7 ГУШосдору, по Запорізь- кій та Херсонській областях траса будівництва була віддале- ною від кар’єрів і тому для доставки матеріалів на будівницт- во не було можливості залучати такі засоби як підводи, оскі- льки ключову роль мала відгравати саме залізниця. Залучення автотранспорту доволі добре ілюструє ситуацію по Херсонсь- кій області, коли для обслуговування будівництва було залу- чено автомобілі не зважаючи на відсутність такої позиції згід- но із планом, тому було залучено лише 71 автомобіль і 19 із них місцевих по області. Фактично, залучення автотранспорту по цій області було обумовленим потребою доставки ним бу- дівельних матеріалів із Криму та місць його переробки.

Станом на 1 січня 1949 р. найкращі показники по виконан- ню будівельних робіт при прокладенні траси Харків- Сімферополь найкращі показники були по виконанню земе- льних робіт із підготовки полотна, тобто ті, на які була мож- ливість залучати колгоспників й які не потребували видобутку й доставки матеріалів. Їх було виконано на 84,5%. Проте, по заготівлі каменю планування і виконання здійснювалося лише по Дніпропетровській та Запорізькій областях і то в дуже ма- лій кількості, так, по Дніпропетровській план був 116 000 м3, а виконано було 5891 м3, по Запорізькій області план був 75 000 $\mathbf { M } ^ { 3 }$ , а виконано було 12671 $\stackrel { \bullet } { \mathbf { M } } \displaystyle 3 ^ { 3 2 6 }$ . У цих областях на 2949 р. активно здійснювалося будівництво і тому вже було доволі розвинуто цілу систему кар’єрів і заводів будівельних матеріалів, на відміну від Херсонської області. У цій області активно починає розбудовуватися промисловість із виробниц- тва будівельних матеріалів лише із початком будівництва Ка- ховської ГЕС, Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. Проте, згідно із планами будівництва передбачалося завезення матеріалів для будівництва із Криму, що також стимулювало пожвавлення економічного розвитку півострова й становлення системи виробництва будівельних матеріалів, котра мала обслуговувати масштабні будівельні проекти, якими в один господарських комплекс єдналися території пів- денних областей України і Крим. Таким чином, розвиток промисловості виробництва будівельних матеріалів у цьому регіоні був наступним кроком по формуванню цілісного гос- подарського комплексу на територіальній базі південних об- ластей України і Кримського півострова й цим відкривалися подальші можливості для реалізації масштабних будівельних проектів. Прикладом було початок будівництва Каховської ГЕС та Південно-Українського і Північно-Кримського каналів на основі напрацювань по залученню робочої сили і матеріа- лів до будівництва траси Харків-Сімферополь. Принципи мо- білізації ресурсів для будівництва було застосовано дуже схожі й, вочевидь, використовувалися системні напрацювання реалізації попереднього проекту для втілення у життя наступ- ного проекту.

На будівництво покриття траси камінь відвантажувався із семи кар’єрів по території України і на 1 січня 1949 р. на від- різок траси Харків-Сімферополь було відвантажено 101 600 м3, у той час як на відрізок Москва-Харків відванта- жено 95 100 м3³²⁷. Тобто, кам’яні кар’єри обслуговували та- кож і відрізок траси яким сполучався Харків із Москвою. Фа- ктично, керівництвом УРСР здійснювалась робота щодо за- безпечення матеріалами будівництва траси за межами респуб- ліки і цей проект мав загальносоюзне значення. Відповідно, його реалізація мала забезпечувати умови для створення ін- фраструктури, котра мала закласти передумови формування Криму як загальносоюзного рекреаційного комплексу. Факти- чно, у даному разі, керівництво УРСР взяло на себе функцію по створенню умов для забезпечення Кримському півострову його місця у розподілі господарських функцій у масштабах СРСР. Власне, будівництво автомагістралі було свідченням розуміння значення Кримського півострова як загальносоюз- ного рекреаційного регіону, оскільки об’єкти такого призна- чення більш доцільним було в логістичному сенсі обслугову- вати саме автомобільним транспортом.

Завезення каменю та інших матеріалів для будівництва по- лотна траси Харків-Сімферополь планувалося, залізничним транспортом на відстань не більше 5 км. до будівництва, а звідти мали доставлятися підводами і автотранспортом. Про- те, по Херсонській області ситуація склалась така, що матері- али довелося доставляти на відстань 15-20 км., залучаючи пі- дводи і автотранспорт. При цьому, у весняний період, коли здійснювалась посівна кампанія, мобілізація підвод була ускладненою, а тому здійснювалась мобілізація автотранспор- ту на завезення будівельних матеріалів. Для вивезення матері- алів із кар’єрів Херсонським обкомом було залучено 45 авто- мобілів та 376 чоловік із колгоспів по 10 районах області³²⁸. Вивезення на будівництво траси ракушняка було заплановано протягом трьох місяців. Відповідно, ці дані говорять про складну ситуацію із озброєнням знаряддями колгоспів цієї області, крім того, розвиток Херсонської області був усклад- нений слабким розвитком мережі залізниць, що утруднювало доставку матеріалів для будівництва. Уже 1949 р. здійснюва- лися заходи щодо лобіювання будівництва на території облас- ті залізничних відрізків, які мали сполучати перспективні бу- дівництва, зокрема, в Каховці.

Про будівництво траси на відрізку Харків-Сімферополь ЦК КП(б)У і Радою Міністрів УРСР 4 жовтня 1948 р. було прийн- ято постанову «Про швидкісне будівництво автомагістралі Москва-Харків-Сімферополь». За цієї постановою МВС УРСР було організовано видобуток матеріалів у кар’єрах, вочевидь, силами військовополонених та спецконтингенту. Водночас, як засвідчував Міністр МВС УРСР Строкач, виникали проблеми із вивезенням з кар’єрів видобутих матеріалів, зокрема, було сформовано 12 вертушок, які Міністерство транспорту СРСР замінило на подачу неорганізованого порожняку і завдяки цьому протягом грудня 1948 р. і січня 1949 р. будівництво по- стачалося матеріалами безперебійно. У лютому 1949 р. подача порожняку була вже до 50% запитаного МВС УРСР обсягу і це викликало простої по окремих ділянках будівництва³²⁹. Да- на ситуація вказує на значні недоліки у відсутності гнучкості радянської командно-адміністративної системи пізньосталін- ського періоду, оскільки розформування вертушок було обу- мовленим, вочевидь, потребами оперативного використання цього рухомого складу на обслуговуванні інших об’єктів і не- організований характер подачі порожняку на вивезення мате- ріалів для будівництва був обумовлений також, вочевидь, на- маганням використовувати недостатню кількість рухомого складу на усіх ділянках які давали на нього запит. Причому, як показує звернення Т. Строкача, питання щодо використан- ня рухомого складу вирішувалося на загальносоюзному рівні. Тому негнучкість системи управління не давала змогу опера- тивно вирішувати питання вчасної подачі рухомого складу. Проте, питання щодо забезпечення перевезення по залізниці вирішувалося, як це вказує ділова переписка між відомствами, за двосторонніми домовленостями між керівниками відомств. Тому Т. Строкач звертався до Л. Мельникова із проханням зобов’язати начальника округу залізниць подавати в зоні Пів- денно-Західної залізниці щодобово до кар’єрів МВС УРСР не менш як 240 вагонів порожняку.

Від початку 1949 р. в Херсонській області здійснено було мобілізацію колгоспників по чотирьох районах Херсонської області, а саме-Генічеського, Сиваського, Ново-Троїцького і Чаплинського, які перебували в межах відповідальності Управління 4-ї дорожньо-будівельної дивізії МВС УРСР й залучено було протягом січня 1949 р. 3129 людино-днів і 368 машино-змін, що дало змогу вивезти 5012 м3 за плану виве- зення 37500 м3. Виділити автотранспорт для виконання плану вивезення каменю мали вказані чотири райони, забезпечивши 84 автомобілі. Проте, як вказано у зверненні до Ради Мініст- рів УРСР і ЦК КП(б)У, забезпечено було лише 12 автомобілів, що зривало виконання плану забезпечення будівництва траси. Тому зверненням командування дивізії намагалося добитися зобов’язання для обкому і облвиконкому Херсонської області забезпечити необхідні обсяги автотранспорту³³⁰. Усього ж згі- дно постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У було перед- бачено до 15 травня завезти на усю протяжність траси по Херсонській області 170000м3 матеріалів³³¹, а на ділянку 4-ї дорожньо-будівельної дивізії мало бути завезено 82 400 м3 матеріалів, оскільки вона складала 31 км. від загальної протя- жності траси Харків-Сімферополь по Херсонській області у 64 км. Управління 4-ї дивізії зверталося із проханням зо- бов’язати обком і Облвиконком привести план завезення ма- теріалів у 37500 м3 у відповідність до постанови Ради Мініст- рів УРСР і ЦК КП(б)У, якою було передбачено завезення об- сягу 82 400 м3.

За даними начальника Південно-Західного окружного від- ділу спецперевезень МВС полковника Гвоздова лише протя- гом червня 1949 р. для перевезень щебня на будівництво тра- си Москва-Сімферополь за планом мало бути подано 2077 ва- гонів, а було подано 2177 вагонів³³². У процесі здійснення бу- дівельних робіт по підготовці до вкладення полотна траси 4-ю дорожньо-будівельною дивізією МВС УРСР на ділянці про- тяжності дороги станція Ново-Олексіївка-Чонгар було зведе- но тимчасові житлові споруди, а також споруди асфальтно- бетонного заводу й підрозділів дивізії, які дислоковано на те- риторії УРСР (до 1954 р., тобто, без Криму). І на лютий

1949 р. відбувалося будівництво асфально-бетонного заводу біля протоки Чонгар, а також обмінного залізничного шляху нормальної колії на станції Чонгар 333

Отже, вже на початок 1949 р. активно здійснювалась в рам- ках будівництва траси Харків-Сімферополь робота по зведенню об’єктів, які мали забезпечувати покращення пропускної здатно- сті залізничного сполучення між материком і Кримським півос- тровом. Потреба у збільшенні пропускної здатності була очеви- дною у зв’язку із більшою продуктивністю доставки матеріалів на масштабні будівництва саме залізничним транспортом.

Проте, будівництво відрізку траси по Херсонській області у 1949 р. зупинялося із-за потреб у задіянні колгоспників на ро- боті в колгоспах у періоди польових робіт. Слід зауважити, що по Херсонській області була складна ситуація із чисельністю населення у колгоспах. У жовтні будівництво було вирішено знову розгорнути. У доповідній до ЦК КП(б)У відтягнення сил колгоспників на роботи в колгоспах мотивувалося тим, що ви- конання плану розвитку сільського господарства області обу- мовлює виконання також й інших проектів, у тому числі й до- рожнього будівництва. Облвиконком і бюро Херсонського об- кому прийняли постанову щодо дорожнього будівництва в якій визначили необхідність встановлення плану-графіку забезпе- чення транспортом і робочою силою будівництва двох трас за- гальносоюзного значення – Москва-Сімферополь і Миколаїв- Херсон-Каховка-Нова Олексіївка³³⁴. Для Херсонської області особливу актуальність мало будівництво цих двох трас, які ма- ли значно підвищити становище області в радянській госпо- дарській системі, оскільки Херсонська область мала стати тра- нспортним хабом по сполученню Кримського півострова із ма- териком, а траса якою сполучалась Каховка із обласними центрами у перспективі мала забезпечити умови для будівниц- тва Каховської ГЕС й створити передумови для набуття Херсонською областю становища вузлового регіону у форму- ванні Південної енергосистеми. Для Херсонської області лока- льне забезпечення енергогенеруючими потужностями завдяки гідроресурсам Дніпра робило її автономною адміністративною одиницею у енергетичному балансі регіону й регіональній ене- ргосистемі. Фактично, за планами, Каховська ГЕС мала забез- печувати баланс у забезпеченні електроенергією сільського го- сподарства південних районів УРСР. Відповідно, енергетично збалансоване забезпечення розвитку сільського господарства області закладало підвалини для розширення процесу госпо- дарського освоєння на Кримський півострів. Постанова Херсонського Облвиконкому і бюро обкому передбачала за- безпечити із 15 жовтня 1949 р. вихід колгоспників на виконан- ня дорожньо-будівельних робіт по трасах як Миколаїв-Херсон- Каховка-Нова Олексіївка так і Харків-Сімферополь. Також ма- ло бути розроблено графік виконання всіх робіт по обох трасах усіх земельних робіт, а також завезення на будівництво матері- алів і завершено всі ці роботи мало бути до 1 грудня 1949 р. По таким районам як Білозерський, Херсонський, Калінінський, Бериславський, Каховський, Херсонський, Ново-Троїцький, Сиваський та Генічеський було передбачено зобов’язання для виконкомів підготувати по протяжності трас приміщення на 7300 чоловік, а також приміщення для розміщення коней. Ця інформація є свідченням того, що до виконання укладки траси мало бути залучено інший контингент працівників, а не колго- спників і саме для підготовки необхідних приміщень і мало бу- ти виконаним роботи, щоб цей контингент мав усі умови для безперервного продовження виконання робіт. Таким чином, можемо встановити чисельність мобілізованих для будівництва трудових ресурсів, а також, дане положення постанови є свід- ченням стратегічної важливості в самі короткі терміни сполу- чення Криму із материком. Здійснення робіт по укладенню до- рожнього полотна мало відбуватися протягом 1949-1950 рр. і в ході цих робіт мало бути здійснено підготовку кваліфікованих працівників для виконання дорожніх робіт безпосередньо у процесі виконання робіт³³⁵. Завершено було будівництво траси

Харків-Сімферополь у 1951 р. Надалі такий досвід, підготовки кваліфікованих працівників для продовження виконання прое- ктів та обслуговування зведених об’єктів, застосовувався і при будівництві об’єктів системи зрошування південних районів України і північних районів Криму. Тому будівництво траси Харків-Сімферополь слід вважати своєрідним підготовчим ета- пом реалізації майбутнього проекту по забезпеченню умов фо- рмування єдиного господарського комплексу Криму і півден- них районів України. Фактично, це будівництво було етапом забезпечення логістичної системи майбутнього цілісного гос- подарського комплексу. Доволі цікавим пунктом постанови є зобов’язання для облдорвідділу і райдорвідділів відповідно до постанови Ради Міністрів стягнути 200 тис. карбованців із кол- госпів тих районів, які звільнено від виконання земельних ро- біт, а також від участі у підготовці матеріалів для укладення покриття траси³³⁶. Фактично, таким чином реалізувалась прак- тика поборів із колгоспів, солідарної відповідальності усіх дос- тупних відомств за виконання проектів загальносоюзного зна- чення. Такий принцип мобілізації ресурсів для виконання зага- льносоюзних програм було застосовано і при включення Крим- ського півострова до складу УРСР, коли пожвавлення соціаль- но-економічного розвитку півострова забезпечувалося за раху- нок залучення ресурсів України. Цей досвід стягнення ресурсів на регіональному рівні, використовуючи адміністративні мож- ливості певної території, вже доволі активно застосовувався для пожвавлення соціально-економічної ситуації в Криму іще до передачі півострова у склад УРСР в 1954 р. Зокрема, таким прикладом було залучення будівельних ресурсів, яке активно планувалося у 1949 р.

На 1951 р. дорожнє будівництво активно проводилося у напрямках Київ-Харків-Ростов, Київ-Одеса, Київ-Дніпро- петровськ-Сталіно, Сталіно-Жаданов, Дніпропетровськ-Кри- вий Ріг і Херсон-Берислав³³⁷. У рамках господарського освоєння південних районів УРСР мало значення сполучення Дніпропетровська із Кривим Рогом, а розвиток цього міста повʼязувався із будівництвом високовольтної лінії електро- передачі, яка мала забезпечити передумови для формування Південного енергорайону. Дорога Херсон-Берислав перебу- вала у зоні будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів, а, отже, вона мала вагоме значення у забезпечення реалізації програми гідробудівництва й фор- мування цілісного господарського регіону на територіальній основі південних районів України і північних районів Криму.

Запропонований план масштабного гідробудівництва пе- редбачав також забезпечити можливість для виходу кораблів річкового флоту в Чорне і Азовське моря. Таким чином, вже на 1947 р. було закладено перші напрацювання по гідробуді- вництву яке мало вирішити питання зрошування земель, ви- роблення електроенергії й створення умов для річкового су- дноплавства. Слід відзначити, що у цей період перевезення вантажів річковим транспортом було одним із найдешевших способів транспортування і питання розвитку річкового тра- нспорту було поставлено Л. Кагановичем перед Й. Сталіним у тому ж 1947 р. у стадії підготовленого проекту Постанови ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР. У доповідній записці до цього проекту було відзначено, що обсяги перевезень ванта- жів й пасажирів по Дніпру на 1946 р. досягли 47% довоєнно- го рівня, а на 1950 р. було передбачено перевищення обсягів перевезень вантажів і пасажирів по Дніпру³³⁸. Збільшення обсягів перевезень річковим транспортом було, вочевидь, пов’язаним із масштабним будівництвом, яке обумовлювало перевезення річковим транспортом як матеріалів так і пра- цівників.

По Політбюро ЦК КП(б)У було передбачено рішення щодо розвитку судноплавства по таких річках СРСР як Дніпро, Десна, Південних Буг, Дністер протяжністю 3208 км. із них 1844 км. освітлюваного шляху першої категорії і 1364 км. не освітлю- ваного третьої категорії. Крім того, було зобов’язано началь- ника Дніпробуду Логінова у травні місяці завершити віднов- лення причалів порту імені Леніна й шлюзів для відкриття наскрізного судноплавства Київ-Херсон.

Розвиток річкових перевезень у напрямку Чорного і Азов- ського морів обумовлював забезпечення логістичного сполу- чення між УРСР і Кримом у найбільш оптимальний спосіб, при тому, що потенціал річкового транспорту на території України протягом тривалого часу доволі гармонійно й еконо- мічно вигідно був сполучений із системою залізничного тран- спорту. Власне, система залізниць на території України роз- будовувалась для сполучення віддалених регіонів від морсь- ких і річкових комунікацій.

Проблема розвитку судноплавства на Дніпрі й покращення перевезень пасажирів часто була обумовленою нестачею за- собів для цього. Так, 3 січня 1950 р. Секретарем Херсонського обкому КП(б)У Онищенком направлено було Доповідну запи- ску на адресу Секретаря ЦК ВКП(б) Чумаченка (спочатку планувалося направити М. Хрущову, проте, викреслено П. С.) із пропозиціями щодо розвитку Херсонського морсько- го порту. У цій записці доволі значної уваги приділяється долі катера «Геленжик», котрий було відремонтовано в Херсонсь- кому порту, цей катер мав властивості криголама і міг забез- печувати сполучення Херсона із його районними центрами у зимовий період. Катер було відповідно до наказу Міністра Морського флоту СРСР Савінова передано до Севастопольсь- кого порту. З цього приводу Херсонський обком заявляв про- тест, мотивуючи крайньою господарською необхідністю для нормального функціонування порту зберегти цей катер за ним³³⁹. У цій ситуації можна спостерігати приклад як питання забезпечення функціонування порту в зруйнованому Севасто- полі намагалися вирішувати за рахунок результатів місцевої ініціативи в Україні. Технічне забезпечення умов для експлу- атації транспортного потенціалу Дніпра набувало особливого значення у контексті ініціатив ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР.

У 1949 р. ЦК КП(б)У і Радою Міністрів УРСР було запро- поновано проект постанови Ради Міністрів СРСР, який був спрямований на розвиток логістичної інфраструктури для пе- реорієнтації перевезень із залізничних шляхів на водні. Про- ектом постанови про переведення обсягів перевезень із заліз- ничних шляхів на водні було передбачено забезпечити умови для перевезення водними шляхами нафтопродуктів, вугілля, лісоматеріалів, руди, зерна. Херсон також планувався як логістичний центр для постачання в УРСР і Білоруську РСР із портів Чорного моря й Дунаю по Дніпру³⁴⁰. Також було за- плановано забезпечити умови для перевезення через Феодо- сійський порт у Криму вугілля із Донбасу до Закавказзя, а звідти перевезення марганцевої руди до металургійних підприємств України³⁴¹. Таким чином, порти південних рай- онів УРСР, які були прилеглими до Кримського півострова, мали стати однією із ключових ланок логістичної системи цілісного господарського комплексу на територіальній основі Кримського півострова і південних районів України. До цієї логістичної системи долучалися також і порти Криму, зокре- ма, феодосійський. Фактично, логістична система господарсь- кого комплексу південних районів УРСР і Криму мала забез- печувати транспортне сполучення між Україною та іншими республіками СРСР.

Іще у 1949 р. було вироблено пропозиції щодо приведення річки Молочної до стану судохідної, який було подано Засту- пником начальника Управління по транспортному освоєнню малих річок при Раді Міністрів УРСР Завідуючому транспор- тним відділом ЦК КП(б)У. Створення такого управління при Раді Міністрів УРСР є свідченням прагнення максимального використання гідроресурсів, у тому числі й транспортних мо- жливостей. У самій довідці було здійснено оцінку усіх мож- ливих галузей в яких можливим було використання вод річки Молочної, котра впадала в озеро Молочне, а те було відокре- мленим від Азовського моря вузьким баром. Вода річки, як відзначено у довідці, була непридатною для пиття, також ма- ло використовувалась для поливу городів, її енергетичні ресу- рси також не було можливості використовувати у промисло- вих масштабах³⁴². Дану водну артерію було запропоновано експлуатувати як локальну, котрою мало транспортуватися риба від Азовського моря до Мелітополя. Водночас, відзнача- лося, що в цьому районі мережа залізниць була розвинутою слабо, як було оцінено у довідці, і були в наявності лише гілки Джанкой-Мелітополь і Осипенко-Запоріжжя. Треба відзначи- ти, що основним вузлом із яким здійснювалося сполучення Криму з материком було Запоріжжя. Мелітополь відігравав роль проміжної станції. Було запропоновано два варіанти на- повнення водою річки Молочної для створення судноплавних умов. Перший – наповнення завдяки створення водосховищ у її верхів’ї, проте його не було рекомендовано, а другий варі- ант – наповнення водою із Азовського моря, було відзначено як більш реальний. Реалізація проекту створення судноплав- них умов для річки Молочної вимагала значного обсягу земе- льних робіт, обсяг яких оцінювався у 1 622 000 м3 ³⁴³. Даний проект вказує на певний інтерес до розвитку судноплавної мережі в цьому регіоні й актуальність посилення пропускної здатності транспортних магістралей. Власне, другий варіант запропонованого проекту була спроба реалізувати при будів- ництві Південно-Українського каналу, котрий мав вирішити не просто питання судноплавства, а забезпечити сполучення Дніпро-Дон шляхом будівництва наскрізного каналу.

У обґрунтуванні доцільності будівництва системи зрошу- вання півдня України і півночі Криму за схемою, прийнятою Радою Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б), яке було надано Першо- му Секретареві ЦК КП(б)У Л. Мельникову за підписами Заві- дуючого відділом будівництва і будматеріалів ЦК КП(б)У П. Мацуєм і зав. сектором Відділу будівництва і будматеріалів Бібіковим, присутній пункт про можливість будівництва нової водної магістралі для сполучення промислових центрів на Дніпрі з Азовським морем, а далі із Доном та Волгою. Цю водну магістраль у обґрунтуванні передбачалося збудувати протяжністю до 200 км. при додаткових капіталовкладеннях у 800-900 млн. карбованців. Це мало скоротити судохідний шлях, котрий сполучав Подніпровʼя із Доном та Волгою на 1000 км., а магістраллю щорічно мало перевозитися 7-8 млн. тон вантажів (вугілля, руда, бавовна, ліс, пшениця тощо). Ре- алізація такого проекту, за обґрунтуванням, була можливою лише за умови реалізації затвердженої Урядом схеми зрошу- вання південних районів України і північних районів Криму, яка передбачала будівництво таких обʼєктів як Південно- Український канал і Молочанське водосховище. Водночас, як зазначено у обґрунтуванні, створення водної магістралі по Нижньо-Зональному каналу від міста Каховки із виходом у Азовське море біля м. Генічеська буде потребувати додатко- вих капіталовкладень не менш як 600 млн. карбованців³⁴⁴. Другий варіант будівництва водної магістралі було запропо- новано С. Жуком та Д. Кузнецовим. Вони запропонували схе- му зрошування півдня України замінити із самотічної на ма- шинну, що виключало будівництво Південно-Українського каналу і Молочанського водосховища. Отже, те що С. Жук і Д. Кузнецов, готуючи обґрунтування свого варіанту зрошу- вання півдня України, підготували також свій варіант будів- ництва водної магістралі для сполучення Дніпра із Азовським морем вказує, що прийнятим Урядом СРСР проектом було затверджено як ключову складову проекту будівництва си- стеми зрошування півдня України створення цієї водної магістралі. Тому цю ключову складову мали у своєму варіанті передбачити і передбачили С. Жук і Д. Кузнецов. Відповідно, у радянського уряду була впевненість у доцільності сполу- чення Дніпра із Азовським морем. У записці Константинова, направленій до члена ЦК КПРС М. Хрущова із обґрунтуван- ням переваг машинного варіанту зрошування земель півдня України, також здійснюється обґрунтування більш вигідного шляху водного сполучення. Зокрема, вказується, що при варіанті самотічного зрошування шляхом будівництва нижньо або середньо зонального каналу східного Каховського масиву для судноплавства із виходом його до Молочанського озера, як передбачав також і самотічний варіант³⁴⁵. Тобто, коли було поставлено питання зміни варіанту зрошування півдня України (який передбачав будівництво Південно-Українського каналу та Молочанського водосховища чи який не передбачав зведення цих об’єктів), розробляються і різноманітні варіанти створення водної магістралі для сполучення Дніпра із Азовсь- ким морем. Відповідно, питання побудови такої магістралі залишається актуальним не зважаючи на пропозиції, навіть радикальні, по зміні загального проекту будівництва.

Доцільність сполучення Подніпровʼя із Доном і Волгою обгрунтовувалась здебільшого економічними факторами, в основному, потребою покращення транспортної інфраструк- тури у Європейській частині СРСР. Тобто, розглядалися пер- спективи постачання із території УРСР ресурсів до регіонів РРФСР. У обґрунтуванні, яке містилося у заяві за підписом М. Д. Константинова, яку 29 січня 1952 р. було надіслано Пер- шому Секретареві ЦК КП(б)У Л. Мельникову за розпо- рядженням М. Хрущова, сполучення розглядається у форматі забезпечення виходу із Дніпра до Азовського моря, тобто, у локальному масштабі. Так само, у локальному масштабі розглядалося питання сполучення Дніпра із Азовським морем і прихильниками самотічного варіанту зрошування. Отже, УРСР розглядалась як ресурсна база для розвитку промисло- вості Ростовської області та Поволжя.

Питання будівництва каналу, який мав сполучати Дніпро із Азовським морем, підіймалося і в записці від членів Комісії Президії Ради Міністрів СРСР, котра мала розглядати варіанти зрошування півдня України, академіка А. Аскоченського і В. Пославського на імʼя Заступника Голови Ради Міністрів СРСР М. З. Сабурова У цій записці автори обґрунтовували переваги самостійного варіанту зрошування і також запропонували пе- реваги судохідної магістралі при умові будівництва Південно- Українського каналу. Зокрема, у обґрунтуванні сказано, що Південно-Український канал при створенні виходу із Молочан- ського водосховища у Азовське море протяжністю до 50 км. може бути перетворено у Дніпро-Азовський глибоководний внутрішній шлях і економічне значення будівництва такого шляху пророблено працівниками проектної організації Гіпро- річтранс. Як заявляли А. Аскоченський і В. Пасловський, зна- чення цього шляху зростає після облаштування виходу із Дніпра в Балтійське море. У той же час, автори записки вказу- вали, що при сполученні Дніпра із Азовським морем шляхом будівництва нижньозонального каналу за умови реалізації про- екту машинного зрошування півдня України виникає потреба у значних додаткових капітальних вкладеннях. Також наголоше- но, що водний шлях, побудований за умови реалізації проекту машинного зрошування півдня України, матиме широтне спрямування (вздовж Сиваша), а не меридіанне, як Південно- Український канал, а це подовжило б водний шлях, який мав повʼязувати Азовське море із Балтійським³⁴⁶. Із цього фрагмен- ту обґрунтування слід звернути увагу на принциповість позиції щодо сполучення Азовського моря із Балтійським і цей проект на початок 1953 р. було заплановано реалізувати не залежно від вибору варіанту зрошування, оскільки саме економічною раціональністю будівництва сполучення Азовського і Балтійсь- кого морів обґрунтовувалось будівництво Південно-Українсь- кого каналу.

У даному обґрунтуванні доцільності будівництва Півден- но-Українського каналу необхідно звернути увагу на ряд принципових позицій. Зокрема, на перспективи функціонування транспортного шляху між Чорним і Балтійсь- ким морями із його відгалуженням на південний схід по вод- ним артеріям Дону (по паралелі) і Волзі (по меридіану). Отже, розглядалась перспектива створення водної транспортної ме- режі в європейській частині СРСР для забезпечення водного сполучення усіх економічних районів між морями й кінцевим та необхідним фактором, сполученням цих районів із Доном та Поволжям. Проте, питання економічної обґрунтованості й доцільності такого проекту іще потребували обрахунків, здійснення яких планувалося покласти на Гіпрорічтранс. То, що економічні показники освоєння цього водного транспорт- ного шляху на момент спору між прихильниками самотічного варіанту зрошування півдня України із будівництвом Півден- но-Українського каналу і прихильниками машинного варіанту не було пророблено вказує на інші мотивації сполучення морів, якими омивалась Європейська частина СРСР. Очевид- но, що транспортна доцільність та економічний ефект від ре- зультатів таких масштабних будівництв були не головними факторами у розробці їх концепції. Звертає увагу принци- повість саме варіанту створення транспортної артерії по ме- ридіану, а не по паралелі, який відстоювали представники концепції самотічного варіанту зрошування із будівництвом Південно-Українського каналу. Доцільність меридіанної орієнтації водної артерії обґрунтовується у даному разі еко- номічними факторами, меншими витратами на будівництво. Проте, слід звернути увагу, що, у даному разі, важливість ме- ридіанної орієнтації водної артерії перед орієнтацією по пара- лелі, у обґрунтуванні було вказано на більшу протяжність водної артерії між Каховським водосховищем і Азовським морем. Отже, головним у вказаному фрагменті документу бу- ло наголосити на принциповості орієнтування водної артерії саме по меридіану, а не «паралельно Сивашу». Наголошення на паралельності Сивашу, яке було вжито у обґрунтуванні та- кож потребує уваги, оскільки Сиваш мав надзвичайне стра- тегічне значення у сполученні материкової частини СРСР із Кримом, враховуючи досвід взяття Криму військами Червоної Армії 1920 р. із материка через Сиваш, а також німецькими військами у 1941 р. і знову ж Червоною Армією у 1944 р. То- му попередній висновок слід зробити, що створення водної артерії по меридіанній орієнтації мало стратегічне значення перед орієнтацією по паралелі і не останнє значення мав стра- тегічний фактор Сиваша.

Обґрунтування прихильниками машинного варіанту зро- шування саме їх пропозиції по облаштуванню виходу із Ка- ховського водосховища у Азовське море базувалося на ло- кальному значенні транспортного сполучення Подніпровʼя із Доном та Волгою і прихильники самотічного варіанту зрошу- вання звертають увагу на більшій доцільності реалізації саме їх варіанту побудови системи зрошування в південних райо- нах України і сполучення Дніпра із Азовським морем, вихо- дячи із більш глобального значення його результатів. Отже, варто відзначити, що дискусія між прихильниками різних варіантів зрошування півдня України (із будівництвом Південно-Українського каналу чи відмовитися від нього) пе- реходила із господарської у геостратегічну площину.

Питання заміни самотічного вартіанту зрошування, прийня- того від 1950 р. Союзним урядом, на машинний почато обгово- рюватися на урядовому рівні із початку 1952 р., коли повним ходом відбувалися підготовчі будівельні роботи, які полягали у спорудженні робітничих поселень уздовж майбутньої траси каналу. Також, було здійснено будівництво підсобних проми- слових підприємств, автомобільних доріг, залізничних під’їзних шляхів та інших об’єктів³⁴⁷. Власне, у записці на імʼя Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова, в якій Зав. відділом будівництва і будматеріалів ЦК КП(б)У П. А. Мацуй намагався обґрунтувати недоцільність переходу від самотічно- го варіанту на машинний, наполягав, що при заміні варіанту зрошування, слід буде із самого початку розгортати роботи по проектуванню, плануванню будівництва та зведенню житло- вих, промислових й інфраструктурних об’єктів. Проте, не зва- жаючи на активне здійснення підготовчих робіт по будів- ництву Південно-Українського каналу, фінансове забезпечення цього будівництва здійснювалося із обережністю, фактично, воно недофінансувалося. На цей факт звернули увагу Голова Ради Міністів УРСР Д. Коротченко і Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников у їх зауваженнях до проекту записки з приводу будівництва Південно-Українського каналу, яку було розроблено Держпланом СРСР. Ці зауваження було розіслано членам Комісії Ради Міністрів СРСР, яка мала розглядати пи- тання вибору варіанту зрошування півдня України, за розпо- рядженням Заступника Голови Ради Міністрів СРСР і Голови Держплану СРСР М. Сабурова 23 лютого 1953 р. У зауважен- нях вказувалося на «обережність» Держплану СРСР у виділен- ні капітальних засобів на будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, чим, на думку авторів заува- жень, обумовлювалося затягування розгляду пропозицій Українського відділення інституту Гідроенергопроект про Д. Коротченка й Л. Мельникова містилось також нарікання на затримки Міністерством бавовництва СРСР затвердження про- ектної документації по будівництву об’єктів Південно- Українського каналу. Отже, очевидним є те, що із постановкою питання про альтернативу системи зрошування півдня України відбувається штучне затягування будівництва і його фінансо- вого забезпечення. Проте, керівництво УРСР наполягало на самотічному варіанті зрошування, який передбачав будів- ництво не лише Південно-Українського каналу, а й Молочан- ського водосховища, котре, на їх думку, мало забезпечити можливість зрошування більшої площі ніж було від початку заплановано, а також створювало можливість забезпечення во- дою південно-західної частини Донбасу³⁴⁹. Отже, при розгляді будівництва системи зрошування за самотічним варіантом розглядалося також спрямування водного каналу для забезпе- чення водою також і Донбасу й забезпечення умов для його економічного розвитку.

Слід відзначити, що вказана записка була розіслана членам Комісії за два тижні до смерті Й. Сталіна, а будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів пропа- гувалося як особиста ініціатива Й. Сталіна³⁵⁰. Цей фактор мав дуже велике значення, оскільки навколо цієї ініціативи

Й. Сталіна було проведено в СРСР значну пропаганду. Відповідно, до смерті Й. Сталіна остаточного рішення щодо вибору варіанту зрошування не було прийнято й питання знаходилося у процесі обговорення. Смерть Й. Сталіна усуває із цього процесу вибору варіанту апеляційну інстанцію, до якої можливо було звертатися заради прийняття остаточного рішення. Тому вирішення питання будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів було відкладено.

2.4. Рибна промисловість в економіці Криму й України

Однією із пріоритетних галузей яка мала перспективи роз- витку в Криму в першу повоєнну п’ятирічку було рибне гос- подарство. Розвиток цієї галузі мало здійснювати Головне управління Головазчоррибпром в структурі Міністерства риб- ної промисловості західних районів СРСР. Це відомство мало пряме підпорядкування Союзному уряду і мало здійснювати розвиток рибного господарства в акваторії Азовського і Чор- ного морів по узбережжю територій які перебували у складі РРФСР і УРСР. До складу цього управління входив також Аз- чоррибтрест, а також окремо по Кримській області розвиток рибного господарства мав здійснювати Кримдержрибтрест, який також входив у підпорядкування Головазчоррибпром. Ця установа була адміністративно підпорядкованою напряму Мі- ністерству рибної промисловості західних районів СРСР. По територіях які перебували в складі Грузинської РСР розвит- ком рибного господарства займався Грузинський держрибт- рест. Окремо по УРСР, не по морським акваторіям, а по роз- робці річкових ресурсів управління рибною промисловістю здійснювало Міністерство рибної промисловості УРСР. Таким чином, структура управління рибною промисловістю в аква- торії Чорного і Азовського моря була доволі складною і гро- міздкою при централізованому адмініструванні її роботи про- фільним Міністерством СРСР.

Розвиток рибної промисловості для СРСР мав стратегічне значення зважаючи на важливість галузі у забезпеченні про- довольством країни. Причому, зважаючи на складне станови- ще сільського господарства після війни й потребу його відно- влення, рибна промисловості могла у короткі терміни при ві- дносно невеликих капіталовкладеннях дати доволі значні ре- зультати. Саме цей фактор розвитку рибної промисловості було відзначено на Сесії ВР СРСР, вказуючи саме на розвиток рибної промисловості в Криму. Тому в першу п’ятирічку у розвитку Кримської області можна було розраховувати на ін- вестиції в розвиток рибної промисловості, зважаючи на поту- жну програму, яка була запланована в 1947 р. й розрахована на 1948-1949 рр. Говорячи про ці капіталовкладення слід від- значити, що вони здійснювалися у містах Криму які мали базу для розвитку рибного господарства і, на відміну від сільського господарства й інших перспективних для Криму галузей, роз- виток рибного господарства здійснювався за комбінованою схемою, при централізованому галузевому управлінні загаль- носоюзним Міністерством, безпосередньо роботу по розвитку господарства проводили регіональні компанії – Управління і трести. Саме ці компанії й здійснювали освоєння капітальних складень (інвестицій), котрі направлялися загальносоюзним Міністерством.

Так, на весну 1948 р. було заплановано по лову оселедців у Керченській протоці збільшити кількість сіток 2360 кінців по Головазчоррибпрому³⁵¹. При цьому масштаби вилову оселед- ців вимірювалися не масовими показниками, а кількістю сіток для цього. На 1948 р. було покладено на начальника Головаз- чоррибпрому зобов’язання забезпечити відновлення в Криму, а саме в Каркіністсько-Севастопольському, Феодосійсько- Ялтинському, Керченському і Новоросійському районах Го- ловвазчоррибпрому, відновити устричне господарство. На 1948 р. по Криму було заплановано заготувати 625 тис. штук устриць, а на 1949 р. вже не менше 5 млн. штук, підготувавши для цього відповідну матеріально-технічну базу і кадрове за- безпечення³⁵². Тут слід звернути увагу на господарське райо- нування в межах територіальної компетенції господарюючого суб’єкта. Фактично, це районування не відповідало адмініст- ративному районуванню й було підпорядкованим економічній доцільності для розвитку однією окремо взятої галузі. Такий підхід до районування в межах територіальної компетенції господарюючого суб’єкта вказував на підхід до розвитку риб- ної промисловості в акваторії Чорного і Азовського морів без врахування потреб розвитку інших галузей у регіоні. Фактич- но, було заплановано екстенсивний розвиток рибної промис- ловості в Криму не враховуючи потреби розвитку інших галу- зей, таких як розвиток рекреаційних ресурсів та інших галузей сільського господарства. Зважаючи на слабку соціальну базу для економічного розвитку Криму у післявоєнний період, для радянського керівництва було цілком можливим здійснювати розвиток рибної промисловості в Криму без врахування пот- реб розвитку інших галузей. Для Кримського півострова було передбачено в пріоритеті екстенсивний розвиток однією ви- сокопродуктивної галузі, яка могла давати швидку віддачу. Фактично, плани розвитку рибного господарства в Криму на 1948-1949 рр. і підходи до їх реалізації вказують на можливо- сті для соціально-економічного розвитку півострова лише спираючись на розвиток окремих галузей та підприємств і го- сподарств до яких був інтерес у окремих відомств поза межа- ми Криму. Комплексний господарський розвиток Кримського півострова на інтенсивних принципах у період після війни був можливим лише при розробці програми його розвитку на ос- нові територіального підходу, а не галузевого чи точкового.

На начальника Головазчоррибпрому і Кримського держри- бтресту було покладено зобов’язання забезпечення вилову в Керченській протоці і у Чорному морі мідії, забезпечивши об- сяги вилову 4 тис. центнерів у 1948 р. і довівши вилов до 20 тис. центнерів у 1949 р. Тобто, фактично, мало бути забезпе- чено умови для суто риболовецького розвитку господарства на півострові. На 1948 р. було передбачено зростання вилову дельфіна до 30 тис. голів проти обсягів вилову у 1947 р. 17 тис. голів. Вилов дельфінів мали забезпечувати два трести – Азчор- держрибтрест і Кримдержрибтрест. Цим двом трестам було передбачено виділення 30 відповідним чином споряджених суден, кожному по 15 одиниць. Вирішення питання із забез- печенням суднами цих підприємств цілковито покладалося на підприємства на території УРСР, котрі повинні були забезпе- чити ремонт наявних суден і будівництво нових. У цей період було відзначено вузькість судноремонтної бази в Азовському морі, а її основу становили заводи в Маріуполі й Керчі. Проте, в цей же період відбувається будівництво суднобудівних по- тужностей в Миколаєві Міністерством будівництва військово- морських підприємств. Передбачено було також виведення у перспективі на лов хамси в Керченській протоці кораблів із електричним освітленням у кількості 30 одиниць по Головаз- чоррибпрому без зазначення дати виводу, на відміну від ін- 1948 р.

Вагомим напрямком розвитку рибної промисловості в Криму у повоєнні роки було виробництво ікри. Цей продукт мав стратегічне значення оскільки експорт ікри давав СРСР значні валютні надходження. По Чорному і Азовському морях було встановлено ряд завдань для промислової розробки ікри. Так, по Головазчоррибпрому було встановлено завдання на 1948 р. за напрямком обробки сирцю ікри 25% забезпечити виробництво паюсної ікри і 75% зернистої. У той же час по інших державних виробничих об’єднаннях було встановлено такий розподіл: по Головкасприбпрому 65% зерниста і 35% паюсна; по Мінрибпрому Азербайджанської РСР 70% зернис- та і 30% паюсна; по Мінрибпрому УРСР 20% зерниста і 80% паюсна. Тобто, по виробництву в акваторії Чорного і Азов- ського морів, а також в УРСР було передбачено виробництво готового продукту найвищої стадії зрілості – зернистої ікри. В Каспійському морі була більшість світового обсягу виробниц- тва ікри й стадія її кінцевої переробки передбачалась у біль- шому за розмірами обсязі третьої зрілості, тобто, паюсна. У акваторії Чорного і Азовського морів й річок УРСР здійсню- валося видобування значно менших обсягів ікри ніж в Каспій- ському морі, а тому само ікра із цього регіону у менш дозрілій стадії реалізувалась. Вихід ікри у відсотках до загальної ваги риби було передбачено довести до 11,3% по Головазчоррибп- рому, 5,1% по Мінрибпрому УРСР, 6,1% по Головкасприбп- рому і 8% по Мінрибпрому Азербайджанської РСР³⁵⁴. Варто також звернути увагу на встановлені показники щодо сортно- сті ікри, яку мали виробляти підприємства. Так, Головазчор- рибпром за встановленим розписом мав на 1948 р. виробляти 25% ікри вищого сорту, 65% першого сорту і 15% другого со- рту; Мінрибпром УРСР мав виробляти 30% ікри вищого сор- ту, 55% першого сорту і 15% другого сорту; Головкасприбп- рому мав виробляти ікри вищого сорту 15%, першого – 70% і другого – 15%, а Мінрибпром Аз РСР мав виробляти ікри ви- щого сорту 40%, першого – 50% і другого – 10%³⁵⁵. Відповід- но, розподіл сортності виробленої ікри передбачався у відпо- відності до можливостей і обсягів вилову по різних об’єднаннях. Доволі значна частка припадала на по вищому і першому сорту ікри на промисел в Азово-Чорноморській ак- ваторії й в річках УРСР.

Програма наукових досліджень для розвитку рибної про- мисловості передбачала організацію експедиції по вивченню ресурсів Чорного моря протягом 1948-1950 рр. На 1 червня 1948 р. було поставлено завдання Головрибводу і директору ВНІРО представити програму відтворення осетрових риб в Каспійському і Азово-Чорноморському басейнах³⁵⁶. Тобто, ці акваторії розглядалися як центри розвитку й нарощування об- сягів розведення і вилову осетрових риб для забезпечення стабільного постачання продуктів культивування осетрових. Також було поставлено перед цими відомствами завдання під- готувати до 15 липня 1948 р. уточнення до правил риболовст- ва в Каспійській та Азово-Чорноморській акваторіях³⁵⁷. Таким чином, очевидним було прагнення переглянути умови експлу- атації ресурсів цих акваторій у відповідності із стратегічними завданнями щодо забезпечення умов для максимальної екс- плуатації рибних ресурсів ключових акваторій Європейської частини СРСР.

У Керчі планом було передбачено введення у експлуатацію в четвертому кварталі 1948 р. холодильника ємністю 750 тон і роботу льодозаводу потужністю 20 тон на добу. Інші холоди- льники по Головазчоррибпрому, які планувалося ввести в експлуатацію у 1948 р., були передбачені меншої потужності, в Темрюці й Атарську по 200 тон, в Азові 350 тон і в Новоро- сійську 500 тон. Таким чином, в Керчі було заплановано на- рощування рибопромислових потужностей і це місто мало набувати становища найпотужнішого центру рибної промис- ловості в Азово-Чорноморському регіоні.

Поряд із виробництвом експортного продукту, чорної ікри, на рибні підприємства в Азово-Чорноморській акваторії було покладено зобов’язання по нарощуванню переробки риби для забезпечення внутрішнього ринку СРСР доступними рибоп- родуктами. Так, Головазчоррибпром мав навесні у 1948 р. ви- готовити 500 тон сушеної тюльки. Відповідно, по Азчордерж- рибтресту мало бути виготовлено 120 тон, по Аздонрибтресту 80 тон, по Кримдержрибтресту 100 тон, Маріупольський ком- бінат мав виготовити також 100 тон і Україно-Чорноморський риб трест також 100 тон. Отже, основну масу цього продукту масового споживання мало бути вироблено підприємствами, які розміщувалися на території Криму і УРСР. На Головазчо- ррибпром було також покладено зобов’язання виробити 100 центнерів дрібної копченої риби із 3 тис. центнерів загального плану по СРСР. Мінрибпром УРСР цього продукту мав виро- бити 300 центнерів. На 1948 р. для Головазчоррибпрому було заплановано заготівлю 20 тис. центнерів хамси в стані напів- фабрикату солоністю до 12% для виготовлення маринадів і прессервів. У той же час, Головкасприбпром мав заготувати протягом 1948 р. 15 тис. центнерів цього продукту. Також, Головазчоррибпром мав у 1948 р. заготувати 10 тис. центнерів ляща, у встановленому по цьому продукту обсязі це виробни- че об’єднання за планом поступалося лише Головкасприбп- рому, який мав заготувати 10 тис. центнерів ляща і 20 тис. центнерів вобли. Мінрибпром Аз РСР мав заготувати 1000 центнерів кутума і Мінрибпром Казахської РСР мав заготува- ти 300 центнерів усача. Ці продукти мали бути поставлені у

Окрім встановлених обсягів виробництва рибних продук- тів було передбачено до 1 червня 1948 р. провести із залучен- ням науково-дослідних установ аналіз обсягів рибної сирови- ни в Азово-Чорноморській акваторії й по Україні щодо наяв- них обсягів дрібного оселедця, крупної хамси, сарделі й анчо- уса. Ця рибна сировина мала забезпечити виробництво консе- рвів типу «сардина», яке було передбачено організувати у 1949 р. 359

Про перспективи розвитку рибної промисловості в Криму і в Азово-Чорноморській акваторії говорять також плани відк- риття конструкторських бюро при Керченському й Маріу- польському рибних комбінатах³⁶⁰. Ці конструкторські бюро мали забезпечувати вдосконалення механізації виробничих процесів, що було обумовлено потребами переробки зростаю- чих обсягів вилову риби.

В Керчі також було визначено перспективи розвитку суд- нобудівної бази. Так, на 1948 р. було заплановано протягом ІІ кварталу здійснити роботи із розширення судопідйомних за- собів, а також підготовчі роботи для побудови у 1949 р. пла- вучого доку для Азово-Чорноморського басейну. Крім того для судноверфі в Керчі було заплановано на 1948 р. освоєння виготовлення запчастин до судових двигунів.

Поряд із планованими масштабами будівництва і ремонту риболовецького флоту було заплановано будівництво дрібно- го вітрильного флоту. Це будівництво мало здійснюватися риболовецькими колгоспами і для цього будівництва мало бути забезпечено постачання лісоматеріалів. Для постачання лісоматеріалів було встановлено ліміти які становили по Го- ловазчорнорибпрому: Кубанському рибаксоюзу 900 м3, для Азово-Донського 400 м3 і для Кримського рибаксоюза 400 м3.³⁶¹ По Криму основне навантаження по вилову рибних ресурсів мало здійснюватися флотом який базувався в Керчі, а малий флот мав будуватися як додаткові ресурси для здійс- нення лову. Тому зазначені обсяги постачання деревини для будівництва малого флоту по Криму вказують на основну орі- єнтацію в забезпеченні програми вилову рибних ресурсів у Чорному й Азовському морях на крупний флот, базований у Керчі. Будівництво малого флоту могло забезпечити соціальні умови для розвитку виробничих об’єднань навколо рибного промислу на Кримському півострові. Проте, чисельність на- селення на півострові була не значною й становище колгоспів було демографічно складним. Відповідно, найбільш ефектив- ним інвестуванням могло бути лише розвиток крупного рибо- ловецького флоту в Криму.

У рамках розвитку рибної промисловості було передбачено механізацію будівництва і роботи рибних підприємств. Окре- мим пунктом було зазначено установку на створення в Керчі об’єднання «Спецмонтажриббуд», який мав здійснювати мон- таж обладнання і будівництво кар’єру по видобутку ракушня- ку в околицях Керчі й інших районах Кримської області. Об- сяги видобутку ракушняку мали бути 8 тис. м3 на рік³⁶². Пе- редбачені обсяги видобутку ракушняку були доволі значними для Криму цього періоду й постановка питання про створення підприємства по виробництву будівельних матеріалів вказує на пряму залежність перспективи соціально-економічного ро- звитку Криму від розвитку окремих галузей у яких був заціка- влений Союзний уряд. Якщо взяти до уваги плани по нарощу- ванню виробництва будівельних матеріалів по УРСР, то на- рощування виробництва будівельних матеріалів ставилося за завдання без прямої залежності від розвитку окремих галузей, оскільки потреба в них була постійною. В Криму ж посилена увага до розвитку рибної промисловості стимулювала наро- щування виробництва будівельних матеріалів. Причому, як свідчить завдання, організація виробництва мала відбуватися не лише в околицях Керчі. Організація роботи по будівництву рибних підприємств й підпорядкування цій меті галузі вироб- ництва будівельних матеріалів визначала вузьку спрямова- ність економічного розвитку Криму і, водночас, в умовах ко- мандно-адміністративної економіки в СРСР, високий ступінь ризику для господарства півострова. Цей високий ступінь ри- зиковості обумовлювався змінами пріоритетів уряду СРСР щодо розвитку окремих галузей економіки, які могли дирек- тивним шляхом змінюватися. Також, директивний підхід до розвитку Криму закладав небезпеку ризиків вузької спеціалі- зації економіки півострова у зв’язку із вузьким характером зайнятості населення, котрий складався у процесі розвитку лише окремих галузей, до яких був урядовий чи відомчий ін- терес. Крім того, Крим ставав зоною екстенсивного розвитку, якому підпорядковувалися наявні на півострові ресурси. Фак- тично, мобілізація ресурсів на півострові здійснювалась для задоволення вузькогалузевих і вузьковідомчих потреб, що обумовлювало неможливість вироблення і реалізації програми комплексного соціально-економічного розвитку Криму.

Особливе значення рибної промисловості для СРСР виявля- ється у постанові Ради Міністрів СРСР від 25 лютого 1948 р., пунктом 63 якої було передбачено, що молодь із риболовець- ких колгоспів не має набиратися в ремісничі училища й школи ФЗО окрім спеціалізованих риболовецьких закладів. Зміст цієї постанови мало бути доведено до голів риболовецьких колгос- пів у тому числі Керченського і Азово-Чорноморського³⁶³. За- кріплення молодих людей із риболовецьких колгоспів лише за однією галуззю на підставі урядової постанови свідчить про гостру потребу в кадровому забезпеченні рибної промисловості в СРСР у цей період й нестачу кадрів для її належного функці- онування. Слід відзначити, що передбачене положення поста- нови щодо обмеження спеціального професійного навчання для молоді із риболовецьких колгоспів Міністерством застосо- вувалося для окремих колгоспів у особливому порядку. Це є свідченням визначення даних колгоспів як особливо перспек- тивних при складному становищі із забезпеченістю їх кадрами. Мова ішла про такі риболовецькі колгоспи як Мурманський, Азово-Чорноморський, Азово-Донський, Астраханський, Гурʼєвський та Астраханський. Отже, гарантування кадрового забезпечення розвитку рибної промисловості було передбачено в акваторії Азовського і Чорного морів, Каспійського і Білого. У тому числі й Криму мало бути забезпечено кадрову стабіль- ність функціонування риболовецької галузі.

Обсяги видобутку рибних ресурсів в СРСР на 1948 р., які було заплановано, дають значні можливості для аналізу. По Головазчорнорибпрому мало бути виловлено 1385 тон. По обсягах видобутку в Каспійському морі було встановлено 2540 тон. Тобто, видобуток в Каспійському морі було перед- бачено значно більший ніж в Азово-Чорноморській акваторії. За обсягами вилову по риб трестах, які належали до Головаз- чорнорибпрому, було передбачено такі обсяги впливу: Азово-

Чорноморський трест-700 тон, Азово-Донський трест-300 тон і Кримський трест-385 тон. Тобто, обсяги вилову ресурсами в Криму були доволі значними, але в більшості вилов здійсню- вався ресурсами базованими на території УРСР. Із загального обсягу прогнозованого вилову передбачалося державними засобами вилову здійснювати видобуток риби в обсязі 40 тон і 1345 тон шляхом закупівлі у риболовецьких господарств. Державний вилов по Азово-Чорноморському планувався 15 тон і по Кримському тресту-25 тон. Закупівля у госпо- дарств виловленої риби по Кримському тресту було заплано- вано у обсязі 360 тон, а по Азово-Чорноморському тресту-685 тон, по Азово-Донському тресту увесь обсяг у 300 тон плану-

Вартими аналізу є дані щодо масштабів вилову риби по рес- публіках СРСР і республіках РРФСР. Всього по СРСР було за- плановано на 1948 р. вилов 124 280 тон риби. Такий об’єм ви- лову мав забезпечити населення Радянського Союзу продово- льством і експорт країни з метою отримання валютних надхо- джень. За РРФСР було встановлено обсяги вилову у 22 000 тон, тобто, близько п’ятої частини всього обсягу. Слід відзначити, що РРФСР була риболовним районом республіканського під- порядкування, тобто, вилов рибних ресурсів по території цієї республіки за винятком окремих районів, вилов по яких було підпорядковано загальносоюзному Міністерству рибної проми- словості, здійснювався за управлінням республіканського про- фільного міністерства. У той же час, Кримська область була риболовною областю загальносоюзного підпорядкування, не зважаючи на те, що адміністративно вона підпорядковувалась РРФСР. Разом із Кримською областю до загальносоюзного підпорядкування належали такі рибопромислові області РРФСР як Астраханська, Грозненська, Дагестанська, Красно- ярський край, Ростовська, Мурманська, Архангельська, Ленін- градська й Калінінградська області. Разом для цих областей було заплановано на 1948 р. обсяги вилову риби у 51 712 тон. Фактично, це було більш як у двічі більше ніж по всьому рибо- промисловому району республіканського підпорядкування РРФСР. Із обсягу вилову по всіх рибопромислових районах за- гальносоюзного підпорядкування в адміністративних межах РРФСР частка Кримської області складала за планом складала 2300 тон, лише 4,45%. У загальносоюзному масштабі частка Кримської області у вилові риби мала складати лише 1,9%. Не зважаючи на такі малі обсяги планованого річного вилову по цій області, увага до розвитку рибного господарства в Азово- Чорноморській акваторії приділялась доволі значна як свідчать наведені дані щодо будівництва риболовецького флоту, пере- робних потужностей, холодильників тощо. Одним із найбільш крупних центрів рибної промисловості в Азово-Чорноморській акваторії мала бути Керч. Слід звернути увагу на запланований вилов по інших риболовецьких районах які в себе включали також і Азово-Чорноморську акваторію, зокрема, по Ростовсь- кій області 4300 тон, по Грузинській РСР 675 тон, УРСР 11 800 тон., що разом із Кримською областю складало 19 074 тон. Слід зауважити, що запланований обсяг вилову по УРСР мав здійснюватися не лише у морській акваторії, а також і в річках та інших водоймах. Із обсягу вилову риби по всіх ра- йонах які мали вихід до Азово-Чорноморської акваторії частка Кримської області була запланованою у обсязі дещо більше 12%³⁶⁵. Тобто, для порівняння вилови у Кримському рибопро- мисловому районі складали невеликі обсяги. Проте, слід звер- нути увагу на вдале геоекономічне розташування міста Керчі, в котрому доволі зручно було розмістити крупний риболовець- кий флот, а також підприємства по зберіганню і переробці риби і рибопродуктів. Вочевидь, із-за зручного географічного поло- ження Кримський півострів й складав окрему рибопромислову область загальносоюзного підпорядкування. Окремо слід від- значити, що Кримська область набувала вагомого значення у розвитку рибної промисловості із-за можливостей використо- вувати її як базу для заготівлі рибної продукції яка мала прино- сити СРСР валютні надходження в умовах великої потреби в цих ресурсах. Водночас, слід відзначити, що із усіх галузей які у першу повоєнну п’ятирічку мали перспективи розвитку в Криму ключове місце займала рибопромислова і відносно не- значну роль в загальносоюзному масштабі відігравала рекреа- ційна сфера і сільське господарство у галузі вирощування ку- льтур характерних для відповідних кліматичних умов. Тому посилена увага у контексті розвитку рибної промисловості у першій повоєнній п’ятирічці до Криму була обумовленою на- гальною потребою гарантувати за рахунок її ресурсів продово- льчу безпеку і експортні можливості. Водночас, саме рибопро- мислова галузь забезпечувала умови для індустріалізації й со- ціально-економічного розвитку Керчі. Це місто розвивалося як крупний промисловий центр в Криму, у ньому розміщувалися підприємства металургії, машинобудування та ін. Ці підприєм- ства були цілковито залежними у забезпеченні сировиною й паливом, а також кадрами, технологіями і навіть прісною во- дою від УРСР. Проте, розвиток рибної промисловості на Крим- ському півострові давав змогу забезпечити соціально- економічну доцільність розвитку Керчі як крупного промисло- вого центру Криму. Водночас, такий розвиток Керчі обумов- лював значні перекоси в структурі розміщення продуктивних сил на Кримському півострові. Фактично, основна концентра- ція високопродуктивних ресурсів у Криму відбувалась навколо Керчі, при тому, що Севастополь перебував у зруйнованому становищі до середини 1950-х рр. Такі структурні перекоси ма- ли наслідком потребу у фактичному утриманні інших регіонів Криму, а також логістики півострова заради забезпечення спо- лучення із материком основного промислового центру Керчі. Фактично, на балансі у об’єднань, які забезпечували функціо- нування системи логістики в Криму, опинялась дуже велика кількість активів, які потребували як капітальних вкладень так і поточних витрат. Тому, фактично, у першу п’ятирічку після війни капіталовкладення у Кримську область не могли бути ефективними зважаючи на значні потреби у вкладеннях в акти- ви, котрими забезпечувалося функціонування районів, які мали перспективу розвитку й давали продукцію й валютні надхо- дження.

Слід відзначити, що активи на Кримському півострові, які давали необхідні для СРСР продукти й валютні надходження, перебували у загальносоюзному підпорядкуванні, а також у підпорядкуванні інших загальносоюзних і республіканських відомств. Ті ж активи які потребували вкладень заради успіш- ного функціонування найбільш продуктивних підприємств, повинні були утримуватися за рахунок області. Фактично, си- туація яка склалась із розподілом вкладень у розвиток проду- ктивних сил в Криму й отриманням ресурсів від їх експлуата- ції створювала умови постійного стану занедбаності більшості території півострова й дотаційності його бюджету та вироб- ничих потужностей.

2.5. Трудові ресурси Криму й України

У роки відбудови господарства після завершення війни ключовим фактором який визначав можливості реалізації крупних програм в усіх галузях, була наявність у достатній чисельності трудових ресурсів. У Криму поряд із значними людськими втратами у результаті війни на забезпеченні гос- подарства трудовими ресурсами позначилась депортація ко- рінних народів півострова. Представники депортованих етно- сів працювали у тих сферах господраства якими визначалась особливість економіки Кримського півострова як-то виногра- дарство, садівництво, вирощування тютюну тощо. Для повно- цінного аналізу процесу соціально-економічної інтеграції Криму із УРСР необхідно розглянути проблематику стану трудових ресурсів. Ця проблема має декілька складових, у пе- ршу чергу, чисельність працездатного населення, особливо увагу слід звернути на чисельність працездатного населення в сільській місцевості. Саме колгоспники у роки пізньої сталі- нщини були тим рудовим ресурсом який був найбільш деше- вим і простим для його мобілізації на виконання некваліфіко- ваної, але трудоємної праці на масштабних будівництвах. На- ступною складовою аналізу демографічної ситуації в Криму напередодні передачі півострова до складу УРСР є стан роз- витку цих ресурсів який слід визначати за такими показника- ми як матеріальне становище і ставлення до їх забезпечення інституцій які здійснювали адміністрування трудових проце- сів. В першу чергу мова йде про колгоспників і матеріального забезпечення й можливостей для їх розвитку, а цей показник залежав від матеріального розвитку. Незадовільне матеріальне забезпечення позначалося як на особистій зацікавленості кол- госпників у результатах їх праці так і на прагненні до реаліза- ції себе, у тому числі й соціальної, а також цей фактор погір- шував стан соціальної напруги на півострові.

Аналіз стану трудових ресурсів в Кримській області напере- додні її передачі до складу УРСР у 1954 р. становить інтерес з огляду на особливсті радянської політики відбудову економіки після завершення Другої світововї війни. В цей період голов- ною була проблема нестачі працівників і цю проблему на тру- доємних будівництвах переважно вирішували за рахунок залу- чення робочих рук із числа колгоспників. Із цією метою регу- лярно здійснювалося зведення чисельності колгоспників по областях УРСР яких була змога залучати до роботи в промис- ловості, транспорті та інших сферах. Таким показовим прикла- дом мобілізації колгоспників для реалізації маштабного будіве- льного проекту було будівництво шосейних доріг Харків- Сімферополь (частина траси Москва-Сімферополь) і Київ- Одеса. Виходячи із досвіду застосування підходу по мобілізації колгоспників на будівництво автодоріг у Голови Ради Мініст- рів УРСР в 1947 р. М. Хрущова виникола ініціатива активного розвитку системи доріг в Україні. Отже, трудові ресурси сіль- ської місцевості та їх легка доступність для мобілізації на реа- лізацію крупних будівельних проектів стимулювали керівницт- во республіки до започаткування таких будівництв.

Стан трудових ресурсів Криму і втрати із їх числа у своїй статті «Переселення в Крим сільського населення з інших ра- йонів СРСР (1944-1960 рр.)» характеризує М. Максименко. Зокрема, йшлося про про зменшення кількості працездатного населення у колгоспах і радгоспах на 3/5, що стало підставою для розгортання кампанії по переселенню в Крим колгоспни- ків з інших районів СРСР. У результаті цієї кампанії протягом 1944 р. в Крим було переселено із Краснодарського і Ставро- польського країв, Воронезької, Курської, Орловської, Тамбов- ської, Ростовської, Київської, Вінницької, Житомирської, Кам’янець-Подільської областей 17040 сімей, що складало 62104 чоловік. Усього, за даними М. Максименка, протягом 1944-1947 рр. самостійно, не в рамках урядової програми, прибуло 2377 сімей. І, водночас, ним же відзначено, що до кінця 1949 р. із Криму виїхали 10210 сімей переселенців, що складало 56,6% їх загальної чисельності³⁶⁶.

За даними Статистичного управління Кримської області на 1 січня 1954 р. в області проживало 973 466 чоловік всього, із них 581 896 чоловік проживали в містах і 391 570 чоловік в селах. За даними цієї ж довідки в селах населення працездат- ного віку проживало 219 329 чоловік³⁶⁷. Ці дані Статистичним управлінням Кримської області було отримано аналітичним способом і вони мали приблизний характер, зокрема, дані що- до населення в сільській місцевості й у містах. Також, ці дані не враховували чисельність військовослужбовців та деяких інших категорій населення в Криму (про які саме категорії у доповідній записці не уточнюється). Хоча дані приблизні і їх не рекомендувалося використовувати як офіційні, проте, вони дають змогу оцінити демографічний стан Кримської області у рік її передачі УРСР. Отже, чисельність сільського населення в Криму складала близько 40%, а частка людей працездатного віку із складала близько 22,5% загальної чисельності населен- ня. Частка ж міського населення складала близько 59,8%. Зважаючи на нерозвинуту промисловість Кримської області, на містах Криму було надзвичайно значним демографічне на- вантаження. Водночас, слід звернути увагу на демографічну ситуацію в окремих районах Кримської області, для порів- няння варто взяти до уваги показники окремих районів пів- денної частини півострова і окремих районів степової части- ни. Так, загальна чисельність населення Алуштинського ра- йону складала 18095 чоловік, із них міського населення 7918, сільського 10177 чоловік, а із їх числа 5988 чоловік працезда- тного, по Судакському району відповідно 11294, 2534, 8760 і 4996 чоловік. По цих районах слід звернути увагу на співвід- ношення між загальною чисельністю населення і чисельністю міського, сільського і працездатного в селах: в Алуштинсько- му частка міського населення складала близько 43,7%, сільсь- кого понад 56%, із них працездатного близько 33%. По Су- дакському району відсоткові дані відповідно: 22.4%, близько 77,6% і близько 44,2%. Тобто, по цих південних районах Криму слід відзначити, що переважало сільське населення над міським, не зважаючи на розвинуту рекреаційну сферу в міс- тах цих районів. У селах цих районів спеціалізація колгоспів була на культивуванні винограду, тютюну, фруктів, м’яса і молока, а також шерсті³⁶⁸.

Варто взяти до аналізу дані про чисельність населення у колгоспах Кримської області і його динаміку протягом 1951- 1953 р. Так, у колгоспах Ялтинського, Алуштинського і Су- дакського районів на 1951 р. чисельність населення складала по Ялтинському району – 2928 чоловік, із них працездатного – 1513 чоловік. При цьому, потрібно звернути увагу на часті випадки коли чисельність працездатного населення в одному колгоспі складала лише половину і менше від загальної чи- сельності населення. Так, в колгоспі імені «17 партзʼїзду» за- гальна чисельність населення була 313 чоловік, а із них пра- цездатного лише 158 чоловік і такі показники на 90 дворів 369 Відповідно, на кожного працюючого припадав один непраце- здатний і, якщо в середньому припадало по 3,5 чоловіка на двір, то, фактично, кожен двір (сімʼя) мали на утриманні по- ловину непрацездатного складу. Іще показовіша ситуація в колгоспі «імені Сталіна», де загальна чисельність населення складала 749, із них працездатних лише 326 чоловік і це на 223 двори³⁷⁰. Отже, працездатного населення було менше по- ловини і ледь більше одного працездатного припадало на 1 двір. Майже аналогічна ситуація ситуація на 1951 р. скла- лась і в колгоспах Приморського району. Так, загальна чи- сельність населення колгоспів цього району складала 1639 чоловік, а працездатного – лише 817 чоловік³⁷¹. Тобто, знову і середньому на одного працездатного припадало по одному непрацездатному. І у Приморському районі характер господ- раства колгоспів був інший ніж в Ялтинському, оскільки ос- новним продуктом, який культивувався були зернові, а в кол- госпах Ялтинського району тютюн. Культивування зернових при слабкому матеріально-технічному забезпеченні колгоспів на початок 1950-х рр. потребувало залучення більшої кіль- кості ручної праці.

Для порівняння слід взяти до уваги ситуацію із працезда- ним населенням колгоспів рівнічних і центральних районів Криму. Так, у Джанкойському районі в колгоспі «Шлях до комунізму» населення на 1951 р. було 271 чоловік, із них пра- цездатного 111 при кількості дворів 85. Отже, працездатне населення складало менше половини. У Бахчисарайському районі у колгоспі «імені Калініна» населення на той же рік складало 620 чоловік із них працездатного було 307 чоловік при кількості дворів 183³⁷². У цих районах більше одного пра- цездатного на дві, а, відповідно, можна зробити висновок, що в цих районах двори складали сімʼї. Дані про чисельність населення в колгоспах Криму, зокрема, працездатного, а та- кож кількості дворів очевидно було надано вибірково, для можливості зрозуміти ситуацію за середніми показниками. Тому висновок очевидний, що приблизно такою ситуація із чисельністю працездатного населення складалась на 1951 р. по абсолютній більшості колгоспів Кримської області. Зокре- ма, можемо взяти дані із, нехай і не точної за твердженням пояснення, довідки про чисельність населення в Криму, то, по Джанкойському району подається цифра сільського населен- ня – 22 109 чоловік, із них працездатного 11 840 чоловік³⁷³. Отже, і тут чисельність працездатного населення в сільській місцевості незначно перевищує половину загальної чисель- ності населення, на 1571 чоловік. У свою чергу, по Бахчиса- райському району чисельність сільського населення складала 25 247 чоловік, а працездатного – 13 994 чоловік. Тобто, чи- сельність працездатного населення перевищувала чисельність непрацездатного на 2741 чоловік. Приблизна статистика, кот- ра була надана Статистичним управлінням Кримської області, вигладає доволі оптимістично порівняно із даними по колгос- пам відповідних районів, проте, радикально уявлення про си- туацію щодо наявності працездатного людського ресурсу в районах Криму не змінює.

Для порівняння варто взяти до уваги дані по районах сте- пової частини Криму. Так, по Приморському району загальна чисельність населення складала 20 654 чоловік, із них місько- го населення 970, сільського 19 684 із них працездатного 11 146 чоловік. Тобто, у відсотковому відношенні міського близько 4,7%, сільського понад 95%, із них працездатного майже 54%. Якщо взяти іще Чорноморський район, то у ньому загальна чисельність складала 11 142, міське населення було відсутнім, а працездатного було 6399 чоловік, тобто дещо більше як 57%. Подібна ситуація була по Ленінському району, де загальна чисельність населення складала 14 701, міське населення було відсутнім, а із сільського було 8290 чо- ловік працездатного, тобто, дещо більше як 56%. Колгоспи цих районів мали орієнтацію здебільшого на вирощування зернових культур, виробляючи крім зернових культур соняш-

Для порівняння є цікавою ситуація із чисельністю дворів і населення в колгоспах Алуштинського і Судакського районів, за даними довідки на 1951 р. всього дворів було зафіксовано 2362 у двох районах, населення у цих же дворах двох районів 8142 чоловік, із них працездатних 4013 чоловік³⁷⁵. Тобто, частка працездатного населення складала по вказаних колгос- пах дещо менше половини. По колгоспах Приморського, Ленінського і Чорноморського районів згідно даних довідки загальна чисельність дворів складала 992, населення по цих дворах 3154, із них працездатного 1522 чоловіка³⁷⁶. Також частка працездатного населення по цих зернових районах складала дещо менше половини від загальної чисельності. У той же час, на 1951 р. загальна заборгованість колгоспів цих районів складала за даними довідки 7279,2 тис. карбованців (у тому числі перед колгоспниками 1179,6 тис. карбованців або 16,2%)³⁷⁷. Для порівняння, в колгоспах Алуштинського і Су- дакського районів заборгованість колгоспів складала 6699,8 тис. карбованців (у тому числі перед колгоспниками 2169 тис. карбованців або 32,4%)³⁷⁸. Тобто, у колгоспах із зер- новою спеціалізацією господарства заборгованість була 7279,2 тис. карбованців на 992 двори і 3154 чоловіка, а в кол- госпах із спеціалізацією господарства на спеціальні культури 6699,8 тис. карбованців на чисельність дворів 2362 і населен- ня 8142 чоловік. Тому слід відзначити тенденцію, що в колго- спах із зерновою спеціалізацією відсоток заборгованості пе- ред колгоспниками був майже удвічі нижчим ніж у колгоспах із спеціалізацією на специфічні культури. Водночас, загальна сума заборгованості вказує на значно більше навантаження на одного колгоспника саме в колгоспах із зерновою спеціалізацією: 2,3 тис. карбованців на одного колгоспника або майже 4,8 тис. карбованців на одного працездатного. У той же час в колгоспах з спеціалізацією на специфічні культу- ри ситуація із заборгованістю була інакшою й складала близь- ко 0,8 тис. карбованців або майже 1,7 тис. карбованців на од- ного працездатного. Отже, слід констатувати вигідну відмінність соціально-економічного становища колгоспів із спеціалізацією на специфічні культури в Криму. Така тенден- ція обумовлювалась більш вигідними умовами, які було ство- рено радянськими органами для колгоспів із культивуванням винограду, а також завдяки більш сприятливим умовам ве- дення господарства саме із спеціалізацією на культивування специфічних культур.

Несприятливі умови для ведення господарства у степовій частині Криму відзначалися іще на початку будівництва Південно-Українського й Північно-Кримського каналів, зокре- ма, відзначалося, що Крим потребує обводнення іще більше за південні районих України. Заради підтримки господарського розвитку Криму після завершення війни була передбачена про- грама стимулювання вирощування специфічних сільськогос- подраських культур, у першу чергу виноградарство.

Для порівняння стану трудових ресурсів у Кримській обал- сті із ситуацією на материковій частині України варто взяти для порівняння ситуацію із забезпеченістю працездатними людьми областей України від яких залежав згодом соціально- економічний розвиток Криму. Зважаючи на динамічні проце- си розвитку господраства в УРСР, для порівняння із ситуаці- єю в Криму від 1950 р. слід взяти стан із трудовими ресурсами в Запорізькій та Херсонській областях УРСР на 1947 р. У цей рік по взятих областях активно розгорталися програми ство- рення передумов для активного розвитку сільського господ- раства які мали закласти передумови для зростання й розвит- ку трудових ресурсів. На 1947 р. в сільськогосподарських під- приємства форми, яка панувала у СРСР після Другої світової війни ‒ колгоспах Запорізької області за даними довідки для ЦК КП(б)У працездатного населення налічувалося 225, 9 тис. чоловік, із них чоловічої статі 56,8 тис. Із числа працездатного населення на роботах в колгоспах і МТС було зайнято 58,6 тис. чоловік і визначено як таких, що можна використо- вувати в 1-му кварталі 1947 р. у промисловості 36,2 тис. чоло- вік. У Херсонській області всього працездатного населення в колгоспах налічувалося 146,9 тис. чоловік, із них чоловічої статі 39,7 тис., а зайнятих на роботі в колгоспах і МТС було 41,8 тис. чоловік і таких кого була змога використовувати в промисловості по Херсонській області визначено 25,1 тис. чо- ловік. При цьому, в Запорізькій області нараховувалося 1230 колгоспів і в них 1722 тис дворів, а в Херсонській облас- ті нараховувалося 898 колгоспів і в них 1127 тис. дворів³⁷⁹. Отже, слід звернути увагу, що на відміну від стану справ у Кримській області на 1951 р. ситуація в колгоспах прилеглих до неї Запорізької та Херсонської областей була дещо кра- щою, оскільки значно більшою була чисельність працездатно- го населення, великий резерв робочої сили і дещо більше пра- цездатних на один двір. При цьому, слід враховувати особли- вості демографічної ситуації після війни, які були очевидними за відсотком чоловічого населення із загального числа праце- здатних. Тенденція до більш швидкого розвитку сільського господарства помічалась у більш розвинутій індустріально Запорізькій області ніж у проблемній Херсонській.

Забезпечення умов для соціально-економічного розвитку села в УРСР після війни здійснювалося за рахунок прямого управління в ручному режимі проектами зі сторони партійних і виконавчих органів. Таке управління могло бути ефективним лише завдяки наявності у достатній кількості місцевих приро- дних ресурсів та трудових ресурсів або завдяки надходжен- ням ресурсів за централізованим загальнодержавним розподі- лом. В Крим була можливість залучати здебільшого відомчі ресурси на об'єкти які були цікавими для відомств. Сільське господарство Криму представляло інтерес для міністерства сільського господарства лише в частині культивування окре- мих технічних культур-виноградарство, вирощування тютю- ну. В першу чергу завдяки унікальності цих галузей, а також завдяки адміністративним стимулам та швидкій віддачі. Зок- рема, стимули для виноградарів Криму були набагато більш значними ніж в УРСР. Так, Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов і Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович у своєму листі до Й. Сталіна від 30 серпня 1947 р. зверталися із проханням застосувати в Закарпатській області для колгоспів і колгоспників умови контрактації гібридних сортів винограду як у Криму. Для Криму ці умови було встановлено постано- вою Ради Міністрів СРСР від 7 липня 1947 р. згідно із якою за кожну тону винограду, яку здано на умовах контрактації, ви- давати тим хто її здають на умовах зустрічного продажу 1,8 центнерів зерна. Таким чином, радянський уряд намагався використовувати будь-які можливості для стимулювання гос- подарської діяльності колгоспів і колгоспників у Криму. При цьому, перевага віддавалась максимальному використанню місцевих ресурсів та сможливостей. У даному разі, слід від- значити прагнення використовувати такий ресурс місцевого значення як кліматичні умови, які давали змогу вирощувати культури місцевого значення.

Варто для пізньосталінського періоду відзначити нама- гання радянської влади здійснювати максимальну експлуа- тацію природних ресурсів, зокрема і в сільському господар- стві, для вирощування найбільш продуктивних і економічно вигідних культур. Саме такими особливостями радянської політики у сфері сільського господарства можливо поясни- ти намагання в УРСР здійснювати культивування бавовни- ка та інших малопродуктивних для цих широт культур. В Криму в період до його передачі до складу УРСР також на місцевому рівні вирощувалися різні культури, у тому числі ті для культивування яких умовибули малосприятливими, як зернові. Їх врожайність у колгоспах із зерновою спеціа- лізацією, як показують дані Статистичного управління в Кримській області, була не високою. Проте, їх вирощування давало змогу забезпечити зайнятість населення колгоспів й функціонування економіки Криму, щ обуло політично обу- мовленим в умовах після депортації у 1944 р. із півострова представників корінних народів. Так, у Приморському ра- йоні Криму врожайність зернових на 1951 р. складала 9,6 центнерів з га, у колгоспах Чорноморського району в середньому 17,1 центнерів з га, а у Ленінському в серед- ньому 12,75 центнерів з га.³⁸⁰.

Проте, у колгоспах Криму які культивували унікальні ку- льтури було задіяно значно менше працездатного населення ніж в інших колгоспах, які культивували зернові тощо. І, на відміну від УРСР, де була змога задіяти надлишок працездат- ного населення в колгоспах на будівництві чи в промисловос- ті, на півострові таких об'єктів не було із-за нерозвинутої промисловості.

В Українській РСР іще до завершення війни було започа- тковано програму по відбудові житлових, виробничих і ку- льтурно-побутових об’єктів у селах. У 1947 р. активно здійс- нювалась реалізація програми електрифікації сільського гос- подарства. У Запорізькій області цей рік було заплановано електрифікувати 153 колгоспи, 5 радгоспів та підприємств які обслуговували сільськогосподарське виробництво. Із ці- єю метою було передбачено будівництво 30 сільських елект- ростанцій загальною потужністю 650 квт., 115 високовольт- них підстанцій і трансформаторних кіосків, побудувати 727 км. ліній електропередачі. У реалізації цієї програми в Запорізькій області важливе місце належало закріпленню за 49 промисловими підприємствами шефства над колгоспами по їх електрифікації³⁸¹. Таким чином, слід відзначити тради- ційний радянський підхід до забезпечення умов розвитку сільського господарства, який полягав у закріпленні зо- бов’язань по забезпеченню умов розвитку за ефективними підприємствами. Відповідно, можливості модернізації сіль- ськогосподарських підприємств відкривалися за умови наяв- ності змоги залучати місцеві ресурси які вже було освоєно підприємства іншого профілю.

Поряд із нарощуванням виробничих потужностей у сільсь- когосподарському виробництві в УРСР здійснювалась робота по забезпеченню умов для заселення перспективних аграрних регіонів. Із цією метою на загальнореспубліканському рівні реалізувалась програма сільського будівництва. На 1946 р. у Запорізькій області було 691 будівельна бригада і в них 6079 працівників, у Херсонській області 390 бригад і 3570 чоловік в них³⁸². Темпи будівництва об’єктів колгоспного будівництва на Бюро Херсонського обкому КП(б)У 13 січня 1948 р. було відзначено як незадовільні й план будівництва невиконаним. Відзначено, що із запланованих 3526 об’єктів побудовано ли- ше 2840, із них будинків 1546, що складало лише 67% від

У Запорізькій області ситуація із будівництвом в колгоспах була значно кращою ніж в Херсонській. На серпень 1948 р. було організовано вже 1168 бригад в яких було 11 671 праців- ник і за три повоєнні роки було побудовано 24 944 будинків із 36 042 зруйнованих в роки війни, а із 8951 зруйнованих виро- бничих об’єктів було відновлено 6546. При цьому, слід від- значити, що в постанові Запорізького обласного виконкому і Бюро обкому КП(б)У відзначалось особливе значення забез- печення цієї програми місцевими будівельними матеріалами, а саме, було збудовано 120 цегляних, 10 черепичних і 10 вап- нярських печей³⁸⁴. Аналогічно і в Херсонській області зверта- лась увага на розвиток промисловості із виробництва будіве- льних матеріалів на місцевому рівні. Так, у протоколі засідан- ня бюро Херсонського обкому КП(б)У від 23 січня 1948 р. відзначалося, що загальний план виробництва будівельних матеріалів за 1947 р. загалом по області виконано на 100, 9%,

Результати аналізу підтверджують загальну тенденцію що- до невідповідності офіційних даних в СРСР щодо зростання обсягів виробництва у колгоспах реальному стану справ не лише у загальнодержавному масштабі, що було відзначено у рують наведені статистичні дані. Водночас, слід відзначити, що найбільші перспективи ефективного використання трудо- вих ресурсів були в регіонах соціально-економічний розвиток яких був у пріоритеті політики радянського керівництва, на що звертають увагу в своїх роботах дослідники М. Лобода і

О. Тітіка³⁸⁷. Контраст особливо гостро можливо простежити на прикладі стану трудових ресурсів колгоспів й підходів до їх використання у Кримській області й у Запорізькій та Херсонській областях УРСР, в яких здійснювалась цілеспря- мована політика розвитку цих регіонів як радянським урядом республіки так і правлячою партією.

Офіційна радянська позиція як у період, на який стан тру- дових ресурсів і заходи щодо раціонального використання аналізується в дослідженні, так і у пізніші періоди, демон- струвала постійне зростання якісних і кількісних показників трудових ресурсів у всіх регіонах Української РСР і прилег- лих до неї областей інших республік. Проте, наведені в дос- лідженні дані свідчать про домінування у їх використанні методики мобілізації ресурсів для реалізації конкретних по- літично обумовлених проектів. Саме цим підходом у період після Другої світової війни було обумовлено значну увагу радянського керівництва до соціально-економічного розвит- ку областей УРСР які були прилеглими до Кримської області РРФСР шляхом створення прийнятних умов для розміщення трудових ресурсів та виробничих потужностей в агарних ре- гіонах південних областей України. Здійснюються програми будівництва житла для працівників сільськогосподарських підприємств й політика їх електрифікації, котра мала загаль- нодержавний характер в межах всього СРСР. У Кримській області ситуація із трудовими ресурсами в сільськогосподар- ських підприємствах виявилась значно складнішою. Можли- вості для нормального функціонування мали лише підприєм- ства які вирощували специфічні культури як виноград, тю- тюн тощо. Ці колгоспи мали значно менше населення ніж ті в яких основним напрямком було вирощування зернових ку- льтур. На забезпечення їх розвитку було спрямовано також політику державних закупівельних цін на виноград, яка ста- вила їх працівників у значно більш вигідні умови порівняно із колгоспами зернової спеціалізації як в самому Криму так в прилеглих південних областях УРСР. Таким чином, для кол- госпів південних областей УРСР у період після Другої світо- вої війни було поставлено більш жорсткі умови функціону- вання, у той же час здійснювалась політика щодо їх соціаль- ного і виробничого облаштування. Щодо колгоспів Кримсь- кої області політика обмежувалась винятково створенням більш вигідних умов господарювання для колгоспів із спеці- алізацією на вирощуванні специфічних культур. Оскільки радянська політика максимального використання трудових ресурсів сільськогосподарських підприємств південних об- ластей УРСР, зокрема, і для їх соціально-економічного роз- витку давала значні позитивні результати із максимальним залученням місцевих ресурсів, це стимулювало реалізацію більш масштабних програм регіонального розвитку, як буді- вництво електростанцій, ліній електропередачі й системи зрошування. Таким чином було закладено основу розвитку районів із специфічними умовами для господарювання їх освоєння і заселення працездатним населенням із опорою на специфічну регіональну ресурсну базу. Саме ці програми актуалізували рішення радянського керівництва щодо вклю- чення у систему регіонального розвитку південних районів УРСР і Кримської області (РРФСР до 1954 р.).

Формування цілісного господарського комплексу південних регіонів України і Криму

3.1. Проблема будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів

Централізація управління економікою СРСР в умовах ко- мандно-адміністративної системи пізньосталінського періоду ставить як одну із головних проблем в дослідженні процесу реалізації масштабного будівельного проекту його адміністра- тивне забезпечення. Для реалізації будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів та Каховської ГЕС і системи зрошування південних районів України й пів- нічних районів Криму поставало питання мобілізації не лише матеріальних, а й трудових ресурсів, забезпечення ефективно- го оперативного управління і, що особливо яскраво характе- ризувало радянську командно-адміністративну систему, ме- ханізмів лобіювання інтересів проекту управлінськими інсти- туціями УРСР перед загальносоюзним керівництвом. Даний будівельний проект мав забезпечити на основі створення сис- теми зрошування і водопостачання цілісний господарський комплекс на територіальній основі південних районів України і Кримського півострова. Відповідно, створення умов для за- безпечення системи управління цього господарського ком- плексу ставало ключовим завданням і його здійснення зале- жало від участі керівних інституцій УРСР і загальносоюзного керівництва – ЦК ВКП(б), Ради Міністрів СРСР і Міністерст- ва бавовництва та Міністерства електростанцій СРСР.

Командно-адміністративна система управління в СРСР у період після Другої світової війни демонструвала здатність мобілізувати значні трудові та матеріальні ресурси для реалі- зації масштабних проектів. Система централізації управління економікою та соціальними процесами в СРСР цього періоду була успадкованою від часів війни, коли мобілізація ресурсів була необхідною для забезпечення військових потреб країни. За аналогічними принципами після завершення війни відбува- ється мобілізація трудових і матеріальних ресурсів на відбу- дову господарства СРСР і на реалізацію інших масштабних проектів.

Політична і адміністративна система СРСР у період після Другої світової війни на перший погляд представляла собою чітко ієрархізовану структуру командно-адміністративного принципу управління. Проте, це уявлення лише зовнішнє і сформувалося воно у зв’язку із наявністю культу особи Й. Сталіна, котрий забезпечував функціональну стабільність і ефективність пануючої в Радянському Союзі системи. При аналізі процесу адміністративного забезпечення реалізації крупно масштабних проектів одразу помітні численні збої си- стеми адміністрування, нераціональне використання трудо- вих, матеріальних, фінансових і, зрештою, адміністративних ресурсів. Показником невисокого рівня ефективності команд- но-адміністративної системи в СРСР пізньосталінського пері- оду були зміни в системі державного адміністрування, які здійснювалися доволі регулярно у відповідності до потреб політичної й соціально-економічної ситуації та під реалізацію конкретних проектів. Система командного управління часто змінювалась «в ручному режимі», за ініціативою вищого кері- вництва Радянського Союзу й особисто Й. Сталіна. Також ко- мандно-адміністративна система в СРСР періоду пізньої ста- лінщини функціонувала без належного врахування регіональ- ної господарської специфіки.

Яскравою ілюстрацією вад радянської командно- адміністративної системи був процес адміністративного за- безпечення будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів, який було розпочато на підставі постано- ви Ради Міністрів СРСР і Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків) від 20 вересня 1950 р. «Про будівництво Каховської гідроелектростанції, Південно- Українського, Північно-Кримського каналів і про зрошування земель південних районів України і північних районів Кри- му». Отже, будівництво системи зрошування мало здійснюва- тися на території Української Радянської Соціалістичної Рес- публіки (у межах до 1954 р., тобто, до включення Криму до складу УРСР), а також на території Кримської області, котра на той момент перебувала у складі Російської Радянської Фе- деративної Соціалістичної Республіки. Вже у процесі будів- ництва каналів і системи зрошування на початковому етапі, фактично, відбувається формування цілісного соціально- економічного комплексу на території півдня УРСР і півночі Криму (варто зауважити, що північні райони Криму були най- більш економічно відсталими і найменш заселеними). Тому управління процесом будівництва потребувало жорсткої ко- мандної вертикалі, яка мала поширювати свої територіальні компетенції на територію двох республік СРСР.

Зміни у радянській системі адміністрування здійснювалися часто «в ручному режимі» навіть за умови необхідності вне- сення змін до Конституції СРСР, в разі якщо виникала потре- ба створювати нові міністерства. Таким чином, міністерства були адміністративними інституціями, статус яких не мав стабільного нормативного забезпечення, на відміну від орга- нів правлячої партії в СРСР. Проте, в умовах тотального оде- ржавлення економіки, саме міністерства мали реалізувати право власності держави на засоби виробництва, а також фун- кцію управління цією власністю. Зміни до Конституції СРСР, внесені у 1950 р., передбачали утворення ряду загальносоюз- них міністерств, зокрема і союзно-республіканського Мініс- терства бавовництва³⁸⁸. Створення нових міністерств було обумовлено потребою адміністрування ряду державних про- грам і, фактично, під кожну із них було створено окреме міні- стерство. Серед таких програм, під які утворювалися мініс- терства, було нарощування виробництва і експорту бавовни і розвитку текстильної промисловості в СРСР, яка мала забез- печуватися бавовняною сировиною. Причому, виробництво цієї сировини планувалося у значній мірі на території євро- пейської частини СРСР, зокрема, півдня України.

На початку 1950-х рр. активно здійснюється нарощування обсягів вирощування бавовника на півдні УРСР, зокрема, цю роботу активно проводять місцеві партійні комітети. Під про- граму розвитку бавовництва у європейській частині СРСР і було започатковано будівництво Піденно-Українського і Пів- нічно-Кримського каналів та системи зрошування у південних районах України і в північних районах Криму.

Для аналізу програми будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та Каховської ГЕС слід звер- нути увагу на особливості системи господарського адмініст- рування, яка склалась в СРСР у період пізньої сталінщини. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 квітня 1950 р. було утворено Міністерство бавовництва СРСР і цей Указ бу- ло затверджено на сесії Верховної Ради СРСР 12-19 червня 1950 р. Вже 20 вересня 1950 р. було прийнято спільну поста- нову ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР «Про будівництво Каховської ГЕС, Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та зрошування південних районів Украї- ни і північних районів Криму». Відповідальним за будівницт- во Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму було визначено Міністерство бавовництва СРСР. Фактично, новостворене міністерство, котре проходило процес становлення штатної й організаційної структури, менш як за шість місяців стає куруючим будівництво зі статусом «будови комунізму» і особистої ініціативи Й. Сталіна. Згодом, у 1953 р., вже після смерті Й. Сталіна на сесії Верховної Ради СРСР було висловлено ініціативу про необхідність укрупнен- ня міністерств. Цю ініціативу було представлено як таку, що була висловлена іще за життя Й. Сталіна і за його підтримки.

Вузькогалузеву структуру управління економікою в ко- мандно-адміністративній системи СРСР пізньосталінського періоду варто пояснити двома групами факторів, економічно- го і політичного характеру. До економічних належить потреба відбудови економіки СРСР після Другої світової війни, і кож- на галузь відбудовувалась згідно планів під управлінням окремого міністерства. Відповідно, логіка управління перед- бачала створення окремого міністерства під розвиток кожної крупної галузі. Таким чином, було утворено і Міністерство бавовництва СРСР, котре отримало в розпорядження надзви- чайно потужні ресурси і фінансування із державного бюджету Радянського Союзу.

Офіційно проект будівництва Південно-Українського і Пі- внічно-Кримського каналів та системи зрошування півдня

України і півночі Криму мало курувати Міністерство бавов- ництва СРСР. Водночас, промисловість й сільське господрас- твопотребували забезпечення електроенергією. Крім того, по- треби в забезпеченні електроенергією поставали і на запити розвитку сільського господарства півдня України, який пла- нувався після будівництва Південно-Українського каналу та системи зрошування. Тому заради сезонного перерозподілу вироблених енергетичних потужностей була актуальною пот- реба формування великих енергетичних районів на основі обʼєднання локальних енергетичних систем. Із цією метою було започатковано будівництво Каховської гідроелектроста- нції, котра мала обʼєднати у єдиний Південний енергорайон Подніпровську систему, Миколаїв, Херсон, Одесу і Крим³⁸⁹. Обсяги енергетичного будівництва в СРСР післявоєнного пе- ріоду обумовили необхідність створення в умовах командно- адміністративної системи в СРСР окремого Міністерства електростанцій.

Для будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та системи зрошування півдня України і півночі Криму спеціально було утворено Головне Управлін- ня «Укрводбуд» Міністерства бавовництва СРСР. Будівниц- тво Каховської ГЕС було покладено на Головне Управління «Дніпробуд» Міністерства електростанцій СРСР. «Дніпро- буд» займався відбудовою Дніпровської гідроелектростанції імені Леніна (ДніпроГЕС) і вже на завершальному етапі від- будови цієї електростанції, його керівництво було зо- бов’язано на 1 травня 1951 р. перемістити адміністративні потужності із міста Запоріжжя до міста Каховки на будівни- цтво Каховської ГЕС³⁹⁰. Такою було визначено адміністрати- вну структуру, яка мала здійснювати керівництво процесом будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та Каховської ГЕС. При цьому, дане будівництво отримало офіційний статус «будови комунізму», що перед- бачало пріоритетний характер його забезпечення матеріала- ми та іншими ресурсами.

Для будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та системи зрошування півдня України і півночі Криму вже на 2 лютого 1951 р. було створено в струк- турі Міністерства бавовництва СРСР організацію «Укрвод- буд»³⁹¹. Від самого початку будівництва слід відзначити принципову відмінність у підході до адміністрування будів- ництва Каховської ГЕС і Південно-Українського й Північно- Кримського каналів, оскільки будівництво ГЕС мала здійсню- вати організація із досвідом побудови такого роду споруд, а для будівництва каналів було закладено принципово нову ор- ганізацію. Це надалі обумовило значно менші можливості для Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У брати участь в управлінні процесом будівництва Каховської ГЕС. У той час як «Укрво- дбуд» виявився від самого початку свого створення цілковито залежним від урядових і партійних структур УРСР. Також, слід відзначити, що «Дніпробудом» здійснювалося локальне будівництво, обмежене лише Каховським районом Херсонсь- кої області, тоді як «Укрводбудом» будівництво здійснюва- лось на території чотирьох областей УРСР і в Криму. Будів- ництво «Укрводбуду» потребувало посиленого адміністру- вання, оскільки воно зачіпало багато різних галузей як госпо- драства так і соціальних. Для координації роботи по всіх цих галузях виникла потреба координації більш високого рівня ніж саме Головне Управління «Укрводбуд», але і більш лока- льного ніж загальносоюзне міністерство чи Рада Міністрів СРСР.

Не зважаючи на жорстку командно-адміністративну сис- тему в СРСР пізньосталінського періоду, у питанні будівниц- тва Каховської ГЕС та Південно-Українського і Північно- Кримського каналів слід вирізняти декілька рівнів адміністру- вання. Перший рівень – по вертикалі, Радою Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б). Звітувати на цьому рівні мали компетенцію як ЦК КП(б)У, котре здійснювало курування реалізацією проек- ту, так і безпосередньо керівництво, зокрема, «Укрводбуду». У свою чергу, керівництво «Укрводбуду» було підзвітним та- кож і керівництву УРСР, зокрема, Начальник Головного Управління «Укрводбуд» А. Бочкін і Начальник політвідділу «Укрводбуду» М. Штефан надсилали звіти про роботу на бу- дівництві у межах своєї компетенції до Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У. У цьому питанні слід відзначити особливість ста- тусу керівництва «Укрводбуду» в системі адміністрування будівництва. Не зважаючи на те, що «Укрводбуд» перебував у статусі Головного Управління Міністерства бавовництва СРСР, його начальник звертався до ЦК ВКП(б) (від 1952 р. КПРС), оминаючи міністерство, у підпорядкуванні якого пе- ребувало його Головне Управління. Більше того, А. Бочкін у зверненні до Секретаря ЦК ВКП(б) Г. Маленкова ставив під сумнів можливості міністерства, якому підпорядковувалось його Управління, зокрема, у питанні фінансування, проектно- го і матеріального забезпечення будівництва тощо, вказуючи, що із-за цих недоліків постачання будівництва плани його ре- алізації опинилися на межі зриву³⁹². Цей факт є свідченням особливого статусу Головного Управління «Укрводбуд», зва- жаючи, що воно здійснювало «будову комунізму», яка пере- бувала на контролі у центральних керівних органів СРСР, зо- крема у Ради Міністрів СРСР, котра у своїх постановах рег- ламентувала питання забезпечення будівництва як матеріаль- ного, так і фінансового та кадрового. Так, у відповідному зве- рненні до Г. Маленкова А. Бочкін і М. Штефан зверталися із заявою про те, що ряд загальносоюзних міністерств не вико- нують постанову Ради Міністрів СРСР. Зокрема, йшлося про Міністерство шляхів сполучення СРСР, яке не забезпечувало поліпшення і розширення магістральних та підʼїздних шляхів для потреб будівництва³⁹³. Водночас, у зверненні лише пози- тивно відзначалась роль у забезпеченні процесу будівництва Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У. Особливо, зверталась ува- га на важливе значення сприяння ЦК КП(б)У будівництву в кадровому забезпеченні, що визначало ситуацію на першому етапі будівництва, проте, як зазначалося у зверненні, цього було вже не достатньо. Також, у зверненні відзначалося, що Міністерство бавовництва СРСР кадрів на будівництво не на- давало взагалі й, як було зроблено висновок А. Бочкіним і ка роботи Міністерства бавовництва СРСР і обережність в оцінці сприяння будівництву зі сторонни Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У є свідченням про формальний характер кураторства будівництвом зі сторони цього загальносоюзного міністерства, котре, очевидно, не мало у своєму розпоряджен- ні ні досвіду ні належних ресурсів для реалізації подібних проектів. З іншого боку, обережність в оцінках сприяння бу- дівництву зі сторони керівництва УРСР говорить про високу ефективність такого сприяння, не зважаючи на те, що це сприяння не було прямою компетенцією Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У. Тут нам слід звернути увагу на наступний рі- вень адміністрування будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів ‒ горизонтальний.

У командно-адміністративній системі СРСР пізньоста- лінського періоду горизонтальна система адміністрування будівництва була можливою виключно на ініціативній ос- нові. Ініціативу по сприянню будівництву від самого при- йняття постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 вересня 1950 р. виявляє ЦК КП(б)У. Ця ініціативу була спрямованою в першу чергу на мобілізацію кадрових ресу- рсів для будівництвана території УРСР. Сам А. Бочкін на нараді в ЦК КП(б)У від 7 жовтня 1950 р. з приводу обгово- рення постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 вересня 1950 р. звернувся до керівництва УРСР за спри- янням у підготовці кадрів, зокрема, щодо створення для цього навчального комбінату³⁹⁵. Також А. Бочкін заявив, що у більшості інженерно-технічний склад для будівництва до- ведеться залучати на території України і Криму. Заява була сприйнята керівництвом УРСР, зокрема, Першим Секрета- рем ЦК КП(б)У Л. Мельниковим з готовністю сприяти мо- білізації кадрів для будівництва. І ЦК КП(б)У забезпечува- ло будівництво доволі успішно як інженерно-технічними так і адміністративними кадрами, мобілізуючи їх шляхом оргнабору по партійній лінії, з приводу чого Начальник по- літвідділу «Укрводбуду» М. Штефан звертався до ЦК КП(б)У³⁹⁶. Отже, виявлена ініціатива у кадровому забезпе- ченні «Укрводбуду» зі сторонни ЦК КП(б)У закладає пере- думови для виконання контрольних функцій щодо діяльно- сті цього Говного Управління.

У ЦК КП(б)У діяльність «Укрводбуду» безпосередньо курував начальник Відділу будівництва і будматеріалів П. Мацуй. Перед П. Мацуєм щодо ідеологічної та кадрової роботи регулярно звітував Начальник політвідділу «Укрво- дбуду» М. Штефан, оскільки мобілізацію кадрового потен- ціалу здійснювали структури КП(б)У, а роботу із кадрами курували партійні структури, утворені на будівництві. То- муполітичні управління будівництва, фактично, підпоряд- ковувалися ЦК КП(б)У за ініціативним принципом. ЦК КП(б)У взяло на себе ініціативу по забезпеченню умов для проектного забезпечення будівництва, про це відзначали А. Бочкін та М. Штефан у своєму зверненні до Г. Маленко- ва. Зокрема, ішлося про забезпечення інженерно- технічними кадрами організацій «Укрводбуд» і «Укрводп- роект». Проектна організація «Укрводпроект» також була підпорядкована Міністерству бавовництва СРСР, проте, це підпорядкування також було формальним, зважаючи, що ця проектна організація була необхідною для забезпечення проектами будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів³⁹⁷. Відповідно, питання проектного за- безпечення будівництва також на ініціативній основі взяло під своє адміністрування ЦК КП(б)У, про що у зверненні до Г. Маленкова засвідчували А. Бочкін і М. Штефан. У тому ж зверненні вони звернули увагу, що Міністерство бавов- ництва СРСР, якому підпорядковувалось Головне Управ- ління «Укрводбуд», не змогло створити у Запоріжжі філію проектного інституту «Укргіпроводбавовна» (колишній Ук- рводпроект, який було переіменовано після перепідпоряд- кування цієї установи Міністерству бавовництва СРСР від 6 березня 1951 р.). Тобто, у даному зверненні явно прослід- ковується прагнення зі сторони «Укрводбуду» позбутися чи мінімізувати непотрібну йому «опіку» загальносоюзного міністерства, мотивуючи це неспроможністю данного міні- стерства забезпечити належні умови для здійснення будів- ництва. Фактор безпосереднього звернення керівництва «Укрводбуду» до Секретаря ЦК ВКП(б), причому, із праг- ненням усунути «опіку» зі сторони загальносоюзного мініс- терства, якому він був підпорядкований, а також звіт про добре налагоджену співпрацю на ініціативній основі із ЦК КП(б)У демонструє можливості та шляхи налагодження в командно-адміністративній системі договірних звʼязків за горизонтальним принципом, які давали більш вагомі ре- зультати ніж вертикальне адміністрування.

В контексті ініціативного адміністрування будівництва на території УРСР за горизонтальним принципом зі сторони ЦК КП(б)У варто відзначити, що воно здійснювалося на засадах Статуту ВКП(б) і, відповідно, республіканська партійна орга- нізація мала здійснювати роботу по організації партійних структур на будівництві як організуючого ядра³⁹⁸. Тому ініці- атива партійного керівництва УРСР була цілком в рамках Статуту партії, проте, вартим уваги є те, що ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР активно взяли на себе функцію по підготовці проектів постанов Ради Міністрів СРСР, залучаючи для цього представників партійного і радянського керівництва Кримсь- кої області (на той час РРФСР), а також Міністерства бавов- ництва СРСР. Характерно, що проекти постанов спрямовува- лися на затвердження Й. Сталіну, котрий на той період був Головою Ради Міністрів СРСР³⁹⁹. У даному разі слід відзна- чити дотримання ієрархічного приципу, коли безпосередньо до Й. Сталіна у питанні «будови комунізму» мали повнова- ження звертатися Перший Секретар ЦК КП(б)У спільно із ін- шими відповідальними керівниками по партійній, урядовій та радянській лінії. Зокрема, зазначений лист із проектом поста- нови Ради Міністрів СРСР було підписано Першим Секрета- рем ЦК КП(б)У Л. Мельниковим, Головою Ради Міністрів УРСР Д. Коротченком, Головою облвикому Кримської облас- ті С. Постоваловим, Міністром бавовництва СРСР У. Юсупо- вим, Першим Секретарем Кримського обкому ВКП(б) П. Ті- товим. Тобто, для проведення питання прийняття постанови Радою Міністрів СРСР шляхом її затвердження Й. Сталіним було задіяно як управлінські ланки по вертикалі так і по гори- зонталі.

У подальшому до Й. Сталіна у питанні забезпечення будів- ництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів звертався також і сам Л. Мельников, щоправда, лише по пар- тійній лінії з приводу створення політвідділу при «Укрводбуді» й політичних відділів при будівельно-монтажних управліннях у його структурі⁴⁰⁰. Ці політичні управління у перспективі за- ймалися питаннями роботи із кадрами на території не лише УРСР, а й Кримської області, котра на той час перебувала за межами УРСР. Отже, на ініціативній основі за горизонтальним принципом адміністрування будівництва ЦК КП(б)У розши- рює свою компетенцію за межі території УРСР. Вже 1951 р. проект постанови Ради Міністрів СРСР «Про заходи надання допомоги в проектуванні та будівництві Південно- Українського і Північно-Кримського каналів» спрямовується на більш низький рівень ніж це було 1950 р., на адресу Заступ- ника Голови Ради Міністрів СРСР і Голови Держплану СРСР М. З. Сабурова. Цей проект постанови було направлено за під- писами Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка і Першого

Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова⁴⁰¹. У ньому ставилося питання не лише про взяття на себе зобовʼязань Радою Мініст- рів УРСР і ЦК КП(б)У, а також і Кримським облвиконкомом та рядом загальносоюзних міністерств.

У процесі будівництва Південно-Українського та Північно- Кримського каналів загальносоюзні міністерства не завжди ви- являлися ефективними управлінськими структурами і тому си- стему адміністрування процесу втілення у життя крупних буді- вельних проектів доводилося в ході їх реалізації коригувати. Коригування відбувалося доволі часто, шляхом залучення до адміністрування будівництва інших урядових та партійних структур, ентузіазм яких намагалися стимулювати організації, які було утворено для здійснення будівництва, а також партійні органи в УРСР (як ЦК КП(б)У так і місцеві партійні комітети). Питання участі партійних органів у процесі забезпечення адмі- ністрування будівництва як Каховської ГЕС так і Південно- Українського й Північно-Кримського каналів потребує окремо- го аналізу поряд із дослідженням процесу розвитку і зростання безпосередньо будівельних організацій, які було створено для здійснення будівництва цих об’єктів «будови комунізму».

Адміністративне забезпечення будівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського й Північно-Кримського каналів відбувалося на двох рівнях параллельно, на вертикальному і горизонтальному. На вертикальному рівні забезпечення мало здійснюватися відповідно зобовʼязанням, які на загальносою- зні міністерства накладалися автоматично, на підставі попе- редніх виконачих нормативних актів. По окремих питаннях забезпечення будівництва адміністрування здійснювалося ЦК КП(б)У і Радою Міністрів УРСР. Проте, керівництво Голов- ного Управління «Укрводбуд» активно контактувало безпосе- редньо із ЦК ВКП(б), зокрема, із Г. Маленковим. Адміністру- вання будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів зі сторони загальносоюзних міністерств було не ефективним, на відміну від адміністрування будівни- цтва Каховської ГЕС Міністерством електростанцій СРСР. Горизонтальний рівень адміністрування складається у відно- синах Головного Управління «Укрводбуд» із ЦК КП(б)У і Ра- дою Міністрів УРСР завдяки ініціативам керівництва УРСР у забезпеченні будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів. Керівництво УРСР перебирає на себе функції по ініціюванню проектів постанов Ради Міністрів СРСР із визначенням функцій у реалізації «будівництва кому- нізму» для загальносоюзних міністерств і включаючи у межі власної територіальної компетенції Кримську область. На від- повідний рівень розширення компетенції керівництво УРСР виходить завдяки ефективності у здійсненні адміністрування будівництва на горизонтальному рівні при низькій ефектив- ності вертикального адміністрування.

Проте, при адмініструванні масштабного будівництва на те- риторії південних районів УРСР і в Криму, виникали проблеми в узгодженні дій між загальносоюзними владними інституція- ми й республіканськими в Україні. Радянська командно- адміністративна система, не зважаючи на чіткий механізм централізації, давала регулярні збої, передумовою яких часто були труднощі в отриманні оперативної інформації. Часто таку інформацію доводилося доносити за ініціативи знизу, тобто, від нижчестоячих інституцій до вищестоячих. Нижчестоячим інституціям, зокрема, і республіканським як Раді Міністрів УРСР, надавати оперативно інформацію про ситуацію в респу- бліці вищестоячим, як Рада Міністрів СРСР чи Держплан СРСР. Функцію оперативного зв’язку між Радою Міністрів СРСР і УРСР виконувало Постійне Представництво Ради Міні- стрів УРСР в Москві. Проте, Постпредство Ради Міністрів УРСР, фактично, виконувало функцію лобіювання інтересів республіки в вищих органах управління Радянського Союзу. Зокрема, Постпредство Ради Міністрів УРСР в Москві викону- вало важливу роль по лобіюванню вищими органами влади СРСР забезпечення потреб будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, а також і потреби на відбудову економіки Криму після включення півострова до складу УРСР.

Лобістський характер відносин між керівництвом УРСР і СРСР у сфері оперативного вирішення господарських питань на території УРСР висвітлює діяльність Постійного Представ- ництва УРСР у Москві, до функцій якого належало оперативне узгодження рішень республіканського керівництва із союзним, а також оперативний обмінінформацією. Це Постпредство було доволі чисельним і чисельність його штату постійно зростала. Вже у 1952 р. постає питання про розширення житлової площі для його працівників й осіб, які відправляються у відрядження до Москви. У своєму зверненні до Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка Постпред Ради Міністрів УРСР при Раді Міністрів СРСР Г. Онищенко вказує, що більшість співробіт- ників Постпредства на 21 квітня 1951 р. не забезпечені житло- вою площею, а також відправлені у відрядження працівники республіканських міністерств і організацій, які відряджаються до Москви, відчувають труднощі із розміщенням⁴⁰². Тому Пос- тпред звернувся із проханням дозволити здійснити надбудову двох поверхів на існуючому будинку із фонду Московської мі- ської Ради площею 1500 м2 для квартир працівників Постпред- ства і організації гуртожитку на 30-40 осіб для приїжджаючих у відрядження. Дозвіл передбачалось оформити постановою Ра- ди Міністрів УРСР і проект цієї постанови було розроблено Постпредством й додано до листа його керівника на адресу Го- лови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка⁴⁰³. Держпланом УРСР було підтримано пропозицію постпредства щодо побу- дови житлової площі для його співробітників та гуртожитку для прибулих у відрядження до Москви співробітників респуб- ліканських органів влади і управління й запропоновано вклю- чити у замовлення на 1952 р. виконання проектно-пошукових робіт по цьому будівництву організаціями Міністерства шляхів сполучення за замовленням Міністерства комунального госпо- дарства УРСР⁴⁰⁴. Проте, питання розширення житлової площі для Постпредства УРСР у Москві вирішувалося доволі трива- лий період, оскільки Держплан УРСР рішення по даному пи- танню надає лише 30 квітня 1953 р., підтримавши це будівниц- тво за рахунок коштів Ради Міністрів УРСР на правах пайової участі (у розмірі 3,5 – 4 млн. карбованців) у одній із новобудов Москви, яка будувалась Міськвиконкомом Московської Ради депутатів трудящих у 1953 р.⁴⁰⁵. І лише листом від 20 травня 1953 р. Голова Ради Міністрів УРСР Д. Коротченко повідомляє Голові Виконкому Московської міської Ради депутатів трудя- щих про готовність Ради Міністрів УРСР передати необхідні для будівництва матеріали будівельній організації, яку буде призначено Виконкомом Москви⁴⁰⁶. Тривала процедура прохо- дження даного рішення могла бути пов’язаною із проблемою вибору об’єкту для будівництва й узгодження процедури спів діяльності між Радою Міністрів УРСР і Виконкомом Москви, організаціями, котрі між собою адміністративно не перетина- лися за вертикальним принципом радянської командно- адміністративної системи в СРСР. Проте, важливим є факт, що розширення житлової площі Постпредства УРСР у Москві бу- ло активно підтримано Держпланом республіки, отже, це гово- рить про вагому роль цього лобістського органу в столиці Ра- дянського Союзу.

Лист Постпредства Ради Міністрів УРСР у Москві від 21 квітня 1951 р. до Голови Ради Міністрів Д. Коротченка доволі багатогранно ілюструє нам характер відносин між за- гальносоюзними і республіканськими органами влади і управління у період пізньої сталінщини в СРСР. Зокрема, така інституція як Постпредство функціонувала у якості представництва уряду УРСР при уряді СРСР, проте, здійс- нювала також функції посередника і у відносинах ЦК КП(б)У (з 1952 р. ‒ КПУ) із загальносоюзними урядовими органами. Зокрема, у питанні інформування як Ради Мініст- рів так і ЦК КП(б)У про ситуацію із вирішенням питань, по- ставлених керівництвом УРСР перед загальносоюзними вла- дними інституціями. Так, у Інформації від 4 серпня 1951 р. Г. Онищенко повідомляв Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова і Голову Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка про надання розпорядження Першим Заступником Голови Ради Міністрів СРСР В. Молотовим Міністру шляхів сполу- чення СРСР Б. Бещеву до 1 вересня доповісти про комплекс заходів щодо забезпечення зростаючих обсягів перевезень на ділянці Запоріжжя – Ново-Олексіївка-Джанкой, а Держплану і Міністерству фінансів СРСР розглянути питання про поси- лення пропускної здатності даної ділянки залізниці у 1952 р.⁴⁰⁷. Потреба у розширенні пропускної здатності заліз- ниці Запоріжжя-Джанкой була пов’язаною із зростанням об- сягів перевезень на будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. Проте, Постпредство Ради Міністрів УРСР у Москві в період керування Радою Мініст- рів СРСР Й. Сталіним здійснювало інформування, здебіль- шого, вищого урядового органу УРСР. Інформування ЦК КП(б)У здійснювалося по каналах партійного діло обороту. Обсяги інформування КПУ Постпредством Ради Міністрів УРСР у Москві зростають у період після смерті Й. Сталіна, причому, інформування здійснювалося доволі оперативно по усіх питаннях, які партійним і урядовим керівництвом підій- малися перед Радою Міністрів СРСР. Логіка створення тако- го республіканського представницького органу при Раді Мі- ністрів СРСР як Постпредство була зрозумілою, виходячи із того, що за Конституцією СРСР і УРСР вертикального під- порядкування республіканського уряду загальносоюзному не було передбачено і механізми контролю республіканських урядових структур загальносоюзними по вертикалі були від- сутні. Проте, очевидною була потреба в оперативному узго- дженні заходів, які здійснювалися республіканськими і зага- льносоюзними структурами, зокрема під час будівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського та Північно- Кримського каналів.

Принципове питання діяльності Постпредства Ради Мі- ністрів УРСР при Раді Міністрів СРСР вирішувалося за уз- годженням на найвищому рівні і на найвищому рівні вирі- шувалося питання кардинальної зміни якості й компетенцій цієї інституції у 1952 р. Протягом початкового періоду бу- дівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського й Пів- нічно-Кримського каналів Постпредство УРСР у Москві займалося, здебільшого, окремими питаннями щодо лобію- вання проектів, які сприяли реалізації плану будівництва як у ситуації із покращенням пропускної здатності відрізку залізниці Запоріжжя-Джанкой. На початку 1952 р. ситуація стає загрозливою для цього масштабного «сталінського бу- дівництва» як такого, оскільки процес проектного забезпе- чення будівництва Південно-Українського каналу загаль- мувався, а в лютому 1952 р. на рівні загальносоюзного уря- ду розгортається суперечка щодо варіанту подачі води у систему зрошення і Північно-Кримський канал (машинного чи самотічного, машинний не передбачав потребу будівни- цтва Південно-Українського каналу). У дискусію долучили- ся представники Міністерства бавовництва СРСР, зокрема академік А. Аскоченський, який був Заступником міністра бавовництва СРСР, відстоював самотічний варіант із будів- ництвом Південно-Українського каналу⁴⁰⁸, а представники проектного Українського відділення інституту «Гідропро- ект» Міністерства електростанцій СРСР, С. Жук і Д. Кузнецов відстоювали машинний варіант, лобіюючи йо- го прийняття союзним урядом, зокрема, через Секретаря ЦК КПРС М. Хрущова⁴⁰⁹.

Переваги у Раді Міністрів СРСР здобував машинний ва- ріант, але, не зважаючи на це у листі на адресу Й. Сталіна, який було адресовано у грудні 1952 р., Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников і Голова Ради Міністрів УРСР Д. Коротченко звертаються із проханням надати сприяння у будівництві Південно-Українського, Північно-Кримського каналів і системи обводнення у південних районах України й північних районах Криму⁴¹⁰. У цьому листі Л. Мельников і Д. Коротченко апелюють до виконання ними вказівок Й. Сталіна щодо повномасштабного розгортання будівниц- тва Південно-Українського каналу, вказуючи на створення будівельної організації «Укрводбуд», яка мала 9 будівель- но-монтажних управлінь і до 12 тис. робітників й інженер- но-технічних працівників. Перераховуються результати проведених за 1951 і 1952 рр. робіт, будівництво житлових поселень уздовж майбутньої траси каналу, культурно- побутових об’єктів, ліній електропередач і зв’язку, а також початок основних робіт по будівництву Верхньо- Інгулецького і Камʼяно-Подського зрошувальних масивів й закладено Сімферопольське водосховище. І, у той же час, вказується, що Міністерством бавовництва СРСР, у підпо- рядкуванні якого знаходилось Головне управління «Укрво- дбуд», не надавалися асигнування у достатньому обсязі. На підтвердження було наведено цифри, що вартість всього будівництва за даними Міністерства бавовництва СРСР 12 млрд. карбованців, а на 1951 р. було асигновано 100 млн. карбованців, на 1952 р. 220 млн. карбованців і на 1953 р. передбачалось асигнувати 300 млн. карбованців. І наголо- шувалося, що Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У неоднора- зово ставили перед урядом СРСР питання про збільшення асигнувань, але їх пропозиції прийнято не було. Негативно, як зазначалося в листі, на хід будівництва впливав також повільний розгляд проектного завдання Південно- Українського каналу⁴¹¹. Отже, на грудень 1952 р., не зва- жаючи на фактичне замороження основних будівельних ро- біт по будівництву Південо-Українського каналу, сама ідея його зведення іще існувала й відстоювалась керівництвом УРСР. При цьому, Г. Мельниковим і Д.Коротченком явно демонструвалась не просто не байдужість, а навіть зацікав- леність до процесу будівництва у межах УРСР, а також і у Криму. Щодо пожвавлення будівництва Південно-

Українського і Північно-Кримського каналів до Й. Сталіна керівники УРСР звернултся із рядом пропозицій, які було оформлено у проект постанови Ради Міністрів СРСР. Серед цих пропозицій було, зокрема, запропоновано дозволити «Укрводбуду» за рахунок своїх штатів створити в Москві при Постпредстві УРСР оперативну групу в складі 5 осіб⁴¹². У цьому листі ключове місце займає яскраве висвітлення господраської ефективності й результатів діяльності «Укр- водбуду» і критика роботи Міністерства бавовництва СРСР, котрому «Укрводбуд» підпорядковувався. Слід відзначити, що компетенція «Укрводбуду» поширювалась за межі УРСР, на територію Криму. Причому, від роботи «Укрвод- буду» на території Криму залежав подальший соціально- економічний розвиток півострова, зокрема, від будівництва Сімферопольського водосховища, житлових будинків та об’єктів соціально-культурної сфери в Джанкої тощо. Буді- вництво курувалося протягом усього його початкового пе- ріоду Міністерством бавовництва СРСР і Радою Міністрів УРСР, Міністерством сільського господарства СРСР і Міні- стерством радгоспів $\mathrm { C P C P ^ { 4 1 3 } }$ . Південним кордоном зони бу- дівництва в УРСР було встановлено Чорне і Азовське моря і Сивашську затоку, ця межа була одночасно північною ме- жею зони будівництва в Криму. В Криму південна межа зо- ни будівництва проходила по 80-й паралелі⁴¹⁴. Тобто, нама- гаючись інтегрувати до складу Постпредства УРСР у Моск- ві оперативну группу «Укрводбуду» Рада Міністрів УРСР прагнула взяти у межі своєї компетенції лобіювання питань в урядових структурах загальносоюзного рівня, які стосу- валися будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів.

Таким чином, Рада Міністрів УРСР намагалась куруючи представницьку діяльність «Укрводбуду» у Москві, розши- рити свої представницькі комтенції також на Крим. При цьому слід відзначити, що «Укрводбуд» на момент підготов- ки листа Л. Мельникова і Д. Коротченка до Й. Сталіна із проектом постанови Ради Міністрів СРСР перебував у під- порядкуванні Міністерства бавовництва СРСР і оперативну групу при цьому союзному міністерстві спроб створити не здійснювалося. Міністерства сільського господарства і рад- госпів СРСР виконували у процесі масштабного будівництва лише допоміжні функції. Отже, котристуючись ослабленням лобістських можливостей Міністерства бавовництва СРСР у процесі забезпечення урядової підтримки будівництва Пів- денно-Українського каналуна союзному рівні, Рада Мініст- рів УРСР здійснює спробу зміцнити свій вплив на масштаб- ний проект у зоні будівництва каналів. Власне, Міністерство бавовництва СРСР послабило свій вплив у проекті будівниц- тва каналів, поступившись позиції Міністерства електроста- цій СРСР, представники проектних організацій якого відс- тоювали машинний варіант подачі води із Каховського водо- сховища у систему зрошення на півдні України і на півночі Криму⁴¹⁵. Будівництво Каховського водосховища здійснюва- лося в рамках будівництва Каховської ГЕС організацією «Дніпробуд», котра перебувала у підпорядкуванні Міністер- ства електростацій СРСР. Відповідно, вибір на користь ма- шинного варіанту подачі води у систему зрошення півдня України і півночі Криму був явним посиленням адміністра- тивних позицій Міністерства електростацій СРСР. Проте, остаточний розгляд питання про вибір варіанту подачі води у систему зрошування тривав у лютому 1953 р., напередодні смерті Й. Сталіна, котра внесла суттєві корективи у адмініс- тративно-політичну систему СРСР.

Позиція керівництва УРСР у питанні лобіювання варіан- ту зі збереженням привілейованих позицій «Укрводбуду» як організації, котра здійснювала «будову комунізму», але під власним куруванням його представництва перед загаль- носоюзними урядовими структурами, залишалась стійкою. Найвище керівництво УРСР також висловило власну пози- цію щодо вибору варіанту подачі води у систему зрошення і Й. Сталіну від Г. Мельникова і Д. Коротченка свідчить про прагнення добитися продовження будівництва Південно- Українського каналу. Відкрито позицію по забезпеченню подачі води в систему зрошення самотічним способом на рівні ЦК КП(б)У відстоювали Зав. відділом ЦК КП(б)У бу- дівництва і будматеріалів П. Мацуй і Завідуючий сектором відділу будівництва і будматеріалів Бібіков, які не пізніше 21 лютого 1952 р. подали на імʼя Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова доповідну записку із обгрунтуван- ням переваг самотічного варіанту подачі води, який перед- бачав будівництво Південно-Українського каналу, над ма- шинним⁴¹⁷. Ця доповідна записка, очевидно, мала бути ма- теріалом для обгрунтування позиції ЦК КПУ у особі Л. Ме- льникова щодо саме самотічного варіанту подачі води. Причому, в ній наголошується саме на тому, що рішення про вибір варіанту подачі води у систему зрошення було прийнято Урядом СРСР. Відповідно, від Л. Мельникова вимагалось відстоювати самотічний варіант по партійній лінії. На цьому прикладі ми бачимо активність суперництва між группами впливу в радянських органах виконавчої вла- ди і між урядовими та партійними структурами й у період пізньої сталінщини. У принципових суперечках щодо вибо- ру варіанту подачі води і необхідності будівництва Півден- но-Українського каналу домінує лобіювання позиції керів- ництва України по партійній лінії. Постпредство УРСР в Москві за цих умов відгравало, здебільшого, роль технічно- го супроводу процедури вирішення питань.

Для керівництва УРСР було важливим взяти ініціативу в забезпеченні його провідної ролі у процесі будівництва Ка- ховської ГЕС і Південно-Українського та Північно- Кримського каналів зважаючи на особливості системи управ- ління економікою в СРСР періоду пізньої сталінщини. Фонди із бюджету СРСР розподілялися через Міністерство фінансів для союзних міністерств і через них для підвідомчих підпри- ємств й організацій. Відповідно, завдяки масштабній «будові комунізму» керівництво УРСР мало можливість залучати за- ради економічного розвитку республіки кошти із союзного бюджету, а також на розвиток соціальної сфери при будівниц- тві, на розвиток галузей місцевої промисловості, сільського господарства. Тому керівництво УРСР активно лобіювало направлення коштів на побудову підприємств місцевого зна- чення, продукція яких мала використовуватися на будівництві каналів та Каховської ГЕС. Відповідна політика Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У формувалась директивно, як це практикувалося в радянській системі управління того періоду. Зокрема, Міністерство промисловості будівельних матеріалів УРСР зобов’язане було взяти під особливий контроль будів- ництво підприємств в районі будівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського каналу й забезпечувати спорядження цих підприємств усіма необхідними матеріалами й облад- 418 нанням

Так, Рада Міністрів УРСР 25 жовтня 1951 р. вносила у Президію Ради Міністрів СРСР пропозицію щодо збільшення фінансування будівництва Касперівського заводу стінових матеріалів (м. Нова Одеса) із 6 до 13 млн. карбованців для за- безпечення потужності виробництва ракушняка до 40 тис. тон на рік. Пропозиція мотивувалась необхідністю продукції цьо- го заводу для будівництва Каховської ГЕС і Південно-

Українського каналу, а також заводів Міністерства суднобу- дування⁴¹⁹. Лобістські заходи, зокрема, щодо розвитку мережі залізниць на території УРСР республіканською Радою Міністрів і ЦК КП(б)У здійснювалися спираючись на запити від керівників відомств, зокрема, начальника Головного Управління «Укрводбуд» Міністерства бавовництва СРСР О. Бочкіна і Начальника Сталінської залізниці К. Коломійце- ва. Ці запити містили мотивацію необхідності забезпечити вантажопотік для будівництва Каховської ГЕС, Південно- Українського і Північно-Кримського каналів, розвиток Криму й, як відзначалося, особливо, металургійного заводу імені Войкова у Керчі. Як зазначалося у запиті, для забезпечення зростаючого вантажопотоку необхідно здійснити заходи по збільшенню пропускної здатності залізничної ділянки За- поріжжя-Джанкой, а також розвитку ряду станцій по цій ділянці⁴²⁰. Отже, питання розвитку залізниці на території УРСР, галузі, яка була підвідомчою не республіканському керівництву, а союзному Міністерству шляхів сполучення підіймаються як начальником «Укрводбуду» так і начальни- ком однієї із підвідомчих союзному Міністерству інституцій саме перед керівництвом УРСР. Це є показником лобістських можливостей керівництва УРСР як по урядовій так і по партійній лінії. Відповідні можливості використовували уста- нови загальносоюзного підпорядкування щоб керівництво УРСР далі зверталися у вищі урядові інституції СРСР. Власне, зважаючи на ієрархізовану вертикаль управління в СРСР пізньосталінського періоду, керівники інституцій у питанні розвитку залізничної інфраструктури мали змогу звертатися лише до вищестоячих органів, по відомчій лінії, а звернення до Першого Секретаря ЦК КП(б)У давало змогу поставити дане питання на рівні ЦК ВКП(б), як звернення до Голови Ра- ди Міністрів УРСР давало змогу поставити питання перед Ра- дою Міністрів СРСР. Лобістські заходи Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова і Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка у період будівництва Каховської ГЕС і Півден- но-Українського й Північно-Кримського каналів дали резуль- тати. Так, Заступник Голови Ради Міністрів СРСР В. Молотов віддав розпорядження Міністру шляхів сполучення СРСР Б. М. Бещеву відзвітувати до 1 вересня 1951 р. які саме заходи вживаються Мністерством шляхів сполучення СРСР для за- безпечення зростаючих обсягів перевезень залізничною діля- нкою Запоріжжя ‒ Ново-Олексіївка – Джанкой. Держплану СРСР і Міністерству фінансів СРСР розглянути на 1952 р. пи- тання про посилення пропускної здатності залізничної ділян- ки Запоріжжя – Джанкой⁴²¹.

При розгляді даного питання важливим є звернути увагу на мотивацію лобістських дій розвитком Криму і відбудовою металургійного заводу в Керчі. Очевидно, питання розвитку Криму мало вагоме значення як для керівництва УРСР, у першу чергу, так і для союзного керівництва. Економічний розвиток Криму займав вагоме місце в політиці як партійного так і урядового керівництва УРСР. На це вказують конкретні приклади лобіювання питань розвитку підприємств в Криму українським керівництвом у той час як півострів був областю в складі РРФСР.

Прагнення лобіювати виділення фондів на будівництво промислових об’єктів в УРСР для збільшення показників рес- публіки на загальносоюзному рівні стимулювало українське керівництво до активного сприяння будівництву промислових і житлових об’єктів і за тогочасними межами республіки. Зо- крема, слід згадати ситуація навколо будівництва в Криму за- воду із видобутку каменя-ракушняка і позицію щодо його по- будови керівництва УРСР. керівництво УРСР, зокрема Голова Ради Міністрів УРСР Д. Коротченко особисто, активно лобіював питання по будівництву заводу по видобутку ра- кушняка в Октябрському районі Кримської області. Так, 4 серпня 1949 р. ЦК КП(б)У і Радою Міністрів УРСР було прийнято рішення про будівництво Міністерством промисло- вості будівельних матеріалів УРСР в Октябрському районі Кримської області заводу із видобутку каменя ракушняка. На будівництво урядом УРСР було асигновано 2 млн. карбо- ванців, проте, із-за відсутності технічної документації будів- ництво не було розпочато. Кримський обком ВКП(б) звер- тався із цього питання у Міністерство промисловості будівельних матеріалів УРСР, проте, затвердження технічної документації так і не відбувалося, а без неї не можливо було оформити виділення коштів й почати будівництво. Секретар Кримського обкому ВКП(б) Л. Мезенцев 21 липня 1951 р. звернувся із цого питання до Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка щодо сприяння у його вирішенні⁴²². Від Ради Міністрів УРСР Секретареві Кримського обкому ВКП(б) відповідь на запит дав Заступник Голови Ради Міністрів УРСР А. Барановський, вказавши, що проектна документація Кримського заводу стіно матеріалів перебуває на затвер- дженні в Держплані УРСР і Радою Міністрів дано розпо- рядження завершити у триденний строк її розгляд. Міністер- ству промисловості будівельних матеріалів УРСР Радою Міністрів було дано розпорядження як тільки буде отримано по проектній документації заводу висновок Держплану УРСР відправити її на затвердження до Міністерства промисловості будівельних матеріалів СРСР і забезпечити затвердження у десятиденний строк⁴²³.

Слід звернути увагу на позицію у проекті постанови щодо зобов’язання Кримського облвиконкому також забезпечувати будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів місцевими матеріалами. Із місцевих матеріалів, які вироблялися в Кримській області, у офіційній переписці най- частіше фігурувало питання Кримського заводу стіно матері- алів (Октябрський район), який виробляв блоки ракушняка для будівництва. Керівництвом УРСР, зокрема, Заступником Голови Ради Міністрів А. Барановським, ставилось питання про будівництво цього заводу (очевидно, малось на увазі його реконструкція й розширення потужностей), оскільки про- дукція цього заводу була необхідною для будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів⁴²⁴. З приводу забезпечення реконструкції цього заводу до Ради Міністрів УРСР звертався Секретар Кримського обкому ВКП(б) Л. Мезенцев⁴²⁵ і на цій основі між Радою Міністрів УРСР і Кримським обласним керівництвом відбувалося нала- годження тісних господарських зв’язків. Власне, для кримсь- кого керівництва співпраця із керівництвом УРСР була більш ефективною ніж із керівництвом РРФСР (яке мало бути лан- кою у зв’язку між радянським та партійним керівництвом Кримської області й Держпланом СРСР, котрий мав затверди- ти виділення коштів на будівництво цього заводу), зважаючи, що Рада Міністрів УРСР активно відстоювала питання ро- звитку будівельної промисловості Криму, спираючись на по- треби у її продукції будівництва Південно-Українського та Північно-Кримського каналів. Таким чином, керівництво УРСР встановлювало де-факто й намагалось закріпити завдя- ки проектам постанов Ради Міністрів СРСР своєрідну «опіку» над соціально-економічним життям Криму, сприяючи розвит- ку півострова і це відображалося у нормативному забезпе- ченні «будови комунізму». Тобто, на цьому конкретному при- кладі варто відзначити роль загальносоюзних урядових інсти- туцій як своєрідної апеляційної інстанції у разі трудощів із вирішенням питання виділення й освоєння капітальних вкла- день навіть в самій республіці (УРСР) для Голови її уряду.

Питання будівництва в Криму заводу по видобутку каме- ня-ракушняка Міністерством промисловості будівельних ма- теріалів УРСР мало свою історію із 1941 р., коли відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 23 вересня в Октябрсь- кому районі Кримської області було організовано видобуток каменя-ракушняка для будівництва колгоспу й МТС імені Сталіна в Генічеському районі Херсонської області УРСР. Під організацію видобутку не було здійснено геологічної ро- звідки, проте у післявоєнний період видобуток здійснювався, так у 1950 р. було видобуто 24 тис. тон, а у 1951 р. було вста- новлено об’єм видобутку вже у 44 тис. тон ракушняку⁴²⁶. Міністерство промисловості будівельних матеріалів УРСР доповіло республіканській Раді Міністрів, що технічна доку- ментація на будівництво цього заводу по її затвердженні Держпланом і отриманні буде спрямовано на затвердження Міністерством промисловості будівельних матеріалів СРСР і зобовʼязалось забезпечити затвердження союзним міністер- ством у тижневий строк⁴²⁷. Проте, Держплан УРСР дає нега- тивний результат розгляду технічної документації по Кримсь- кому заводу стіно матеріалів. Мотивація Держплану УРСР у такому висновку полягала у тому, що камінь-ракушняк пла- нується видобувати заводом, на який подано проект, на Ново- Кипчакському родовищі. Цей камінь не має достатньої ме- ханічної щільності й родовище віддалено на 15 км. від заліз- ниці. Відповідно, камінь із цього родовища не доцільно вико- ристовувати на будівництві об’єктів Південно-Українського передати технічну документацію по будівництву Кримського заводу стіно матеріалів Міністерству промисловості будівель- них матеріалів СРСР на розгляд питання, щодо використання продукції цього заводу для місцевих потреб Кримської об- ласті РРФСР⁴²⁹. У листі Заступника Голови Ради Міністрів УРСР А. Барановського до Заступника Голови Держплану УРСР і Міністра промисловості будівельних матеріалів УРСР було зазначено, що дане родовище розроблялося вже 11 років для потреб будівництва на території УРСР і технічна доку- ментація планованого до будівництва на ньому заводу стіно матеріалів має бути направлена на затвердження Міністерству промисловості будівельних матеріалів СРСР. При цьому, від- значено, що доводи Держплану УРСР про не встановлені точ- но обсяги родовища, погану якість ракушняку і віддаленість родовища від залізниці не є підставою для негативного вис- новку по проектній документації. Окремо відзначено, що ра- кушняк, який планується до видобутку на Ново-Кипчацькому родовищі в Криму має використовуватися на будівництві об’єктів саме на території півострова, а тому його відда- леність від залізниці також не є підставою для негативного висновку⁴³⁰. У питанні цього заводу стіно матеріалів можемо бачити позицію Ради Міністрів УРСР, яка спрямована на розширення її компенцій, обмежених Конституцією СРСР і УРСР лише територією республіки. Кримська область РРФСР у післявоєнний період мала змогу розвиватися винятково зав- дяки заходам й проектам, які здійснювалися союзними і рес- публіканськими відомствами. Власні ресурси півострова для соціально-економічного розвитку були обмежені. Відповідно, цілком зрозумілою була позиція Секретаря Кримського обко- му ВКП(б) Л. Мезенцев яка полягала у використанні наймен- шого господарського інтересу зі сторони керівництва УРСР до об’єктів у Криму, особливо, якщо це могло підвищити по- казники соціально-економічного розвитку Криму. Голова Ра- ди Міністрів УРСР Д. Коротченко всіма доступними адміністративними засобами намагається лобіювати розбудо- ву промисловості в тому числі й у Криму під будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. Фак- тично, УРСР здійснювала практичні кроки по створенню умов економічного розвитку Криму іще до його передачі Україні 1954 р.

Важливо звернути увагу на іще один факт здійснення Ра- дою Міністрів УРСР дій, спрямованих на розвиток об’єктів у Криму, які мали важливе значення не лише для будівництва на території УРСР до входження у її склад Криму. Із питан- ням експлуатації Ново-Кипчацького кар’єру і будівництва на його базі заводу по видобутку каменя-ракушняка було пов’язано у 1952 р. питання капітального ремонту дороги Ок- тябрське-Анновка. Ця дорога мала забезпечувати транспорт- ний зв'язок Кримського заводу стіно матеріалів із споживача- ми його продукції і у її будівництві виявляв активне зацікав- лення Виконком Кримської обласної Ради депутатів трудящих і звернувся до Ради Міністрів УРСР із проханням здійснити капітальний ремонт дороги Октябрське-Анновка у 1952 р. на суму 55 тис. карбованців. На цей запит Кримський облвикон- ком отримав відповідь, що будівництво цієї дороги проектом заводу не передбачено, проте його директорові Міністерством промисловості будівельних матеріалів УРСР дано розпо- рядження здійснити 1952 р. капітальний ремонт дороги у межах суми 55 тис. карбованців за рахунок фонду на капітальний ремонт⁴³¹. Інтерес Кримської областної Ради де- путатів трудящих до капітального ремонту даної дороги мав не стільки господарські скільки соціальні мотивації, оскільки питання забезпечення населених пунктів Криму належною транспортною інфраструктурою було надзвичайно болючим. Відповідно, лобіювання Радою Міністрів УРСР розвитку про- мислових підприємств в Криму відкривало змогу для органу виконавчої влади Кримської області скористатися цим і доби- тися вирішення нагальних інфраструктурних питань. У цьому ж контексті слід звернути увагу, що будівництво цієї дороги планувалося у найменш розвинутому економічно на той період регіоні півострова. Інтерес до розвитку інфраструктури в цьому регіоні Рада Міністрів РРФСР не виявляла, оскільки всі соціальні й інфраструктурні проекти в Криму повоєнного періоду реалізувалися союзними і республіканськими відом- ствами у жорсткій відповідності з розміщенням перспектив- них для цих відомств обʼєктів, а це були Керченський півострів й Південний берег Криму. Тому економічне освоєн- ня й розвиток півдня України відкрили перспективи для соціально-економічного розвитку найбільш відсталих регіонів Криму, проте, ці перспективи мали дуже чітку обумовленість геоекономічними факторами, глибокою взаємною соціально- економічною інтеграцією цих регіонів із Україною. Поряд із питанням про освоєння коштів на капітальний ремонт дороги Окрябрське-Анновка на 1952 р. стояло питання також і про виділення для освоєння коштів у сумі 525 тис. карбованців на 1953 р. Проте, це питання мало бути розглянутим після за- твердження геолого-розвідочних запасів по Кримському заво- ду стіноматеріалів, а технічні матеріали по питанню запасів на липень 1952 р., коли розглядалося питання капітального ре- монту дороги, знаходилися на розгляді територіальної Комісії Запасів у Ростові-на-Дону⁴³². У даному питанні бачимо обу- мовленість питання соціального розвитку півострова еко- номічною доцільністю в процесі реалізації проектів радянсь- кого будівництва, коли від доцільності експлуатації родовища залежало створення інфраструктурних обʼєктів на півострові. Рада Міністрів УРСР не мала змоги вирішувати відповідні питання поза її територіальної компетенції, визначної Консти- туцією СРСР і Конституцією УРСР без узгодження із союз- ними органами влади й органами відомчої компетенції регіо- нального характеру, як територіальна Комісія Запасів у Ро- стові-на-Дону.

Економічна близькість та господарська єдність Криму із УРСР були передумовою того, що на Кримський півострів припадала більшість лобістських проектів керівництва УРСР за межами республіки. Слід відзначити, що цими проектами посилювалась економічна єдність УРСР і Криму.

У період пізньої сталінщини звертатися для республікансь- кого керівництва за виділенням коштів із союзного бюджету для місцевих потреб не віталося керівництвом СРСР, проте, лобіювати виділення ресурсів на потреби «будови комунізму» (Каховської ГЕС і Південно-Українського та Північно- Кримського каналів) було цілком коректно. На першому етапі будівництва, який слід означити 1951-1952 рр., відбуваються проектно-дослідницькі роботи, а також будівництво житла й об’єктів соціальної сфери для будівельників й працівників, котрі мали забезпечувати економічний розвиток зони проход- ження Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. Фактично, будівництво на першому етапі передбачало закла- дення соціальних передумов для активного економічного освоєння територій півдня України і північного Криму. Оскіль- ки традиційно для радянської системи соціальні витрати по- кладалися на республіканський бюджет⁴³³, то бачимо добрий привід для керівництва УРСР і Криму добитися фінансування цієї сфери із союзного бюджету. Особливо це мало велике зна- чення для Криму, оскільки соціальна сфера цієї області мала фінансуватися із бюджету РРФСР, проте, можливості бюджету цієї республіки на соціальний розвиток півострова були обме- жені. Обсяги фінансування, які при обговоренні постанови Ра- ди Міністрів СРСР по розгортанню будівництва Каховської ГЕС у 1951 р. для освоєння «Дніпробудом» передбачалися в обсязі 50 млн. карбованців. (із них 30 млн. карбованців на будівельно-монтажні роботи і 14 на проектно-дослідницькі). Проте, на Бюро Ради Міністрів СРСР 24 січня 1951 р. ряд міністерств висловили заперечення по ключовим пунктам із-за чого було створено Комісію, котра мала у п’ятиденний термін розглянути заперечення і подати проект постанови на затвер- дження⁴³⁴. Із питанням фінансування «Укрводбуду» склалась подібна ситуація, оскільки за планом народногосподарського розвитку на 1951 р. цій організації для освоєння було виділено 65 млн. карбованців (із них 40 на будівельно-монтажні роботи).

На Президії Ради Міністрів СРСР 14 грудня 1950 р. було розглянуто план заходів по розгортанню проектно-пошукових і будівельно-монтажних робіт по будівництву Південно- Українського і Північно-Кримського каналів і утворено Комісію, яка на 25 грудня мала підготувати проект постанови. Проте, цей проект Комісією підготовлено не було, але апара- том Держплану СРСР за участі представників «Укрводбуду» проект постанови було підготовлено й передано на розгляд Го- лові Держплану СРСР М. Сабурову, котрий обіцяв винести йо- го на затвердження Радою Міністрів СРСР⁴³⁵. Питання виділення фінансових фондів для будівництва таких грандіоз- них об’єктів які було оголошено «будовою комунізму» й розпропаговано як ініціативу Й. Сталіна⁴³⁶ було надзвичайно складним і зазнавало затримок. Для вирішення питань забезпе- чення будівництва була нагальна потреба задіювати механізми внутрішньономенклатурного впливу. Постійне використання можливостей внутрішньо номенклатурного впливу задля вирі- шення поточних господарських питань мало наслідком систе- матичний процес перерозподілу управлінських повноважень між партійними, урядовими і радянськими інституціями як за- гальносоюзними так і республіканськими.

Перерозподіл повноважень між радянськими, партійними та урядовими органами й організаціями у ході управління проце- сом будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів відбувався постійно у відповідності до викликів соціаль- но-економічної ситуації чи розгортання започаткованого владою проекту. До труднощів неповороткої та громіздкої системи дер- жавного управління додавалось тотальне одержавлення засобів виробництва, що ускладнювало можливості для обрахунків ефе- ктивності й рентабельності тієї чи іншої управлінської структу- ри. Труднощі часто виникали також у питаннях територіального розподілу компетенції між партійними і радянськими та урядо- вими структурами, що виявилося, зокрема, і під час будівництва Південно-Українського та Північно-Кримського каналів у 1950-

1953 рр. Особливо гостро ці труднощі постали в процесі госпо- дарського освоєння територій, якими було заплановано прокла- дання траси каналів і на цих територіях планувалося збудувати систему зрошування задля забезпечення умов розвитку сільсько- го господарства. Тобто, фактично, необхідно було на територіях, які не мали належної ресурсної бази, ні матеріальної, ні людсь- кої, ні технологічної, ні адміністративної, забезпечити переду- мови для розгортання активного розвитку сільського господар- ства та промисловості. Базою для здійснення такої політики стає територія УРСР із якої відбувається спрямування матеріальних, технічних, трудових, інженерно-технічних та адміністративних ресурсів на будівництво Каховської ГЕС і Південно- Українського та Північно-Кримського каналів. Процес забезпе- чення цього будівництва відповідними ресурсами, як вже було відзначено, перебирає на себе Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У, зважаючи на територіальне розташування зони будів- ництва. Керівні інституції УРСР беруть на себе компетенцію по адміністративному забезпеченню будівництва загальносоюзного значення завдяки їх активній та ініціативній участі у забезпе- ченні процесу будівництва Каховської ГЕС та Південно- Українського і Північно-Кримського каналів.

У проекті постанови Ради Міністрів СРСР, надісланому на імʼя Заступника Голови Ради Міністрів СРСР і Голови Держплану СРСР М. Сабурова за підписом Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка і Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова 8 вересня 1951 р., було зафіксовано зобов’язання Ради Міністрів УРСР по сприянню будівництву Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. Зо- крема, передбачалося дозволити Раді Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У в 1952 р. направити на роботу в «Укрводбуд» 300 чо- ловік інженерно-технічного складу і 3 тисячі кваліфікованих робітників-будівельників із підприємств, які розташовано на території УРСР⁴³⁷. Тобто, керівництво УРСР фіксувало за со- бою компетенцію кадрового забезпечення будівництва, а та- кож слід звернути увагу на формулювання, що цих працівників планувалося направляти із підприємств на тери- торії УРСР. Оскільки на території УРСР було розташовано підприємства як республіканського так і союзного підпоряд- кування, то, відповідно, дане положення проекту постанови передбачало здійснювати набір кадрів на підприємствах не залежно від підпорядкування. Здійснювати функцію набору працівників було встановлено за Радою Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У, відповідно, це мав бути оргнабір, саме у такому по- рядку набір працівників на будівництво Південно- Українського і Північно-Кримського каналів і здійснювався, тому ключову роль у здійсненні такого набору відігравали структури правлячої партії. ЦК КП(б)У згідно зі Статутом ВКП(б) мала компетенцію здійснювати координацію партійно-організаційної роботи на усіх підприємствах на те- риторії УРСР не залежно від їх підпорядкування. А, отже, партійне та урядове керівництво УРСР отримували змогу в рамках сприяння будівництву Південно-Українського і Північно-Кримського каналів поширювати свою компетенцію по роботі із кваліфікованими кадрами на підприємства усіх форм підпорядкування на території республіки тим самим розширюючи суверенітет керівництва УРСР.

У проекті постанови також визначалися компетенції суто урядових структур УРСР, зокрема, Ради Міністрів. Так, перед- бачалося дозволити Раді Міністрів УРСР у 1952 р. розпочати переселення колгоспів, колгоспників, підприємств і приватних осіб із зон затоплення в чаші водосховища на річці Молочній і по трасі Південно-Українського каналу за рахунок коштів, які виділено Головному Управлінню «Укрводбуду» Мністерства бавовництва СРСР⁴³⁸. Із даного положення видно, що керів- ництвом УРСР на 1952 р. було виявлено прагнення забезпечити незворотність процесу будівництва й прискорити його, здійснюючи підготовку до виконання основних робіт по будів- ництву каналу. Слід звернути увагу на той фактор, що «Укр- водбуд» мав у розпорядженні власні фонди, які, очевидно, було розписано на нього безпосередньо, без участі Міністерства ба- вовництва СРСР, до структури якого він належав у статусіГо- ловного Управління. Як зазначалося у зверненні Начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна і Начальника Політвідділу М. Штефа- на до Секретаря ЦК ВКП(б) Г. Маленкова від 31 січня 1952 р., що Міністерство бавовництва СРСР не вирішує належним чи- ном питання із наділенням будівництва матеріальними ресур- сами, фінансами і кадрами і не має змоги ці питання вирішува- ти⁴³⁹. У даному разі мова йшла, очевидно, про фінансові фонди, які не мали відношення до виділених на підставі нормативних рішень Ради Міністрів СРСР, оскільки вони розподілялися че- рез Міністерство фінансів СРСР. У свою чергу, Рада Міністрів УРСР, за якою у проекті постанови було передбачено повнова- ження розпочати переселення населення і підприємств та кол- госпів із зон затоплення, виявляла прагнення отримати компе- тенцію розпоряджатися доволі не малими фінансовими фонда- ми, виділеними із бюджету СРСР для «Укрводбуду». На 1952 р. на освоєння при будівництві Каховської ГЕС і Південно- Українського й Північно-Кримського каналів передбачалося 440 млн. карбованців⁴⁴⁰. Отже, розпис освоєння загальної суми, виділеної для «Укрводбуду» здійснювався за ініціативою і участю також керівництва УРСР.

Цікавим пунктом проекту постанови Ради Міністрів СРСР було накладення на Раду Міністрів УРСР і Кримський облви- конком зобов’язання повністю забезпечити будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів місце- вими будівельними матеріаліми⁴⁴¹. Отже, зобов’язання Кри- мського облвиконкому в даному разі виходили із попередніх його зобов’язань по участі у забезпеченні цього будівництва. Під місцевими матеріалами малися на увазі ті, які виробляли- ся у межах УРСР і Кримської області відповідно. При цьому, мова ішла не лише про підприємства республіканського підпорядкування, а і союзного. Питання про забезпечення будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів місцевими будівельними матеріалами підприємствами союзного підпорядкування, які розташовано на території УРСР підіймалося іще у жовтні 1950 р. Зокрема, на нараді в ЦК КП(б)У 10 жовтня 1950 р. Заступник Голови Ради Міністрів УРСР Л. Корнієць ставив питання, що підприємства Міністерства промисловості будівельних матеріалів СРСР мають великі виробничі потужності, які не використовуються. Відповідно, слід поставити питання перед Держпланом СРСР щоб ці потужності підприємств союзного підпорядкування, які виробляють місцеві будівельні матеріали, було задіяно для забезпечення будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та Каховської $\Gamma \mathrm { E C } ^ { 4 4 2 }$ . Отже, слід зробити висновок, що не висока ефективність вертикального управ- ління союзним міністерством підприємствами, які працювали на території УРСР і використовували місцеву сировину й тру- дові ресурси, а їх продукція планувалась до використання на території республіки, не давала змоги у повній мірі викори- стовувати потужності цих підприємств. Фактично, міністер- ство, котрому ці підприємства підпорядковувалися, показува- ло не здатність оперативно розпоряджатися наявними у нього потужностями й ресурсами. Для керівництва УРСР будів- ництво на території республіки союзного масштабу відкрива- ло можливості забезпечити для себе змогу оперативного управління на підприємствах союзного підпорядкування, які виробляли місцеві матеріали. Завдяки партійним структурам КП(б)У, котрі мали змогу контролювати роботу усіх підприємств на території республіки на підставі Статуту ВКП(б), була змога забезпечити завантаження вільних вироб- ничих потужностей цих підприємств і спрямувати продукцію на будівництво. Тому і в питанні забезпечення «будови ко- мунізму» місцевими будівельними матеріалами, а саме вони складали більшість потреб будівництва у матеріальному за- безпеченні, керівництво УРСР здобувало для себе у значній мірі суверенізацію від союзного управління й намагалося за- фіксувати у проектах постанов Ради Міністрів СРСР своє пра- во розпоряджатися виробничими потужностями, які мали со- юзне підпорядкування.

Керівництво УРСР проводило роботу по нарощуванню виробництва будівельних матеріалів на території республі- ки, оскільки будівництво Піденно-Українського і Північно- Кримського каналів та системи зрошування на півдні Укра- їни і півночі Криму, передбачало подальше освоєння цих територій. Освоєння зрошуваних територій передбачало будівництво поселень і облаштування інфраструктури, а тому необхідно було здійснювати великі обсяги будів- ництва. Проектом постанови, який ьуло надіслано до Голо- ви Держплану СРСР від 8 вересня 1951 р. було передбачено також зобов’язання для Міністерства промисловості буді- вельних матеріалів СРСР збудувати в Запорізькій і Херсон- ській областях два заводи з виробництва силікатної цегли потужністю 50 млн. штук на рік⁴⁴³. Ці заводи мали забезпе- чити необхідну кількість цегли для робіт по зведенню жит- лових і соціальних об’єктів по трасі Південно-Українського і Північно-Кримського каналів.

У звіті Начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна зверталась увага, що 6 березня 1951 р. у постанові Ради Міністрів УРСР було передбачно здійснення розробки районного планування і розміщення по трасі Південно-Українського і Північно- Кримського каналів робітничих поселень, благоустрою цих поселень, їх електрифікації тощо. Також, передбачалось за- безпечення «Укрводбуду» проектами промислових споруд, соціально-побутових і культурних споруд, зобовязання по проектному забезпеченню цього напрямку покладалося на Ра- ду Міністрів УРСР і Кримський облвиконком⁴⁴⁴. Отже, у пла- нах було створення робітничих поселень із яких, у перспек- тиві, мали поставати населені пункти по госпродарському освоєнню майбутніх зрошуваних територій.

Ці плани давали змогу Раді Міністрів УРСР мобілізувати проектні організації республіки під її кураторством, а також розширювати проектні організації, які були в наявності на те- риторії УРСР. Питання щодо забезпечення проектами будів- ництва на території Криму Кримським облвиконкомом також, згідно із постановами як Ради Міністрів УРСР від 6 березня 1951 р. так і проектом постанови Ради Міністрів СРСР, надісланим Радою Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 8 вересня 1951 р., бралося під «опіку» керівництвом УРСР.

За свідченнями Начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна про- ектні організації знаходилися в Києві й були віддалені від будівництва, що, призводило до численних помилок у про- ектній документації. Забезпечення проектною документацією будівництва промислових і цивільних будов, районного пла- нування поселень тощо було покладено на Управління у спра- вах архітектури при Раді Міністрів УРСР. Планування це Управління мало здійснювати по усій трасі Південно- Українського і Північно-Кримського каналів⁴⁴⁵. Таким чином, Радою Міністрів УРСР було цілковито монополізовано про- ектне забезпечення будівництва цивільних споруд і райо- нування проектованих до розвитку територій у тому числі й на території Криму. За заявою А. Бочкіна це управління про- тягом 1951 р. не здійснювало роботи по проектному забезпе- ченню будівництва цивільних будов, соціально-культурних споруд тощо. Свідчення А. Бочкіна, очевидно, носило емоцій- ний характер, оскільки протягом року відбувалося будів- ництво цивільних обʼєктів, при тому, затримки із реалізацією проектів за свідченням А. Бочкіна і Начальника політвідділу «Укрводбуду» М. Штефана із-за затримок із затвердженням проектної документації Міністерством бавовництва СРСР. Так, протягом 1951 р. до цього міністерства було представле- но 51 проект по обʼєктам будівництва. Із них було затвердже- но лише 14, а 5 повернуто на доопрацювання, решта 32 проек- ти взагалі не було розглянуто⁴⁴⁶. Тобто, із підготованих й наданих проектів більшість із розглянутих було затверджено, проте, із числа поданих більшість проектів міністерством не було розглянуто. Необхідно зазначити, що в період початку 1952 р. навколо будівництва Південно-Українського і Північ- но-Кримського каналів розгортається фактичний пошук вин- них у затримці будівництва. Тому й свідчення Начальника «Укрводбуду» часто носять суперечливий характер. Проте, головне, слід звернути увагу, що і у питанні проектного за- безпечення керівництво УРСР нормативно фіксує за собою компетенцію по його реалізації у тому числі й на території Кримської області.

Потребує уваги також пункт проекту постанови Ради Міністрів СРСР, підготованого Радою Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У, який передбачав надати «Укрводбуду» в оренду до завершення будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів недобудовані будинки культури в Джан- кої Кримської області та селі Василівка Запорізької області. Це зобов’язання було покладено на Раду Міністрів УРСР і Кримський облвиконком⁴⁴⁷. «Укрводбуд» мав завершити будівництво цих будинків культури і використовувати їх для працівників будівництва. У даному разі було очевидним праг- нення Ради Міністрів УРСР здійснити завершення будів- ництва цих клубів за рахунок фондів із союзного бюджету, які виділялися для «Укрводбуду».

Ключове значення у процесі будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів було кадрове забезпечення. Зокрема, у проекті постанови Ради Міністрів СРСР, надісланому на імʼя Заступника Голови Ради Міністрів СРСР і Голови Держплану СРСР М. З. Сабурова за підписом Голови Ради Міністрів УРСР і Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова 8 вересня 1951 р. було зафіксовано зобов’язання Ради Міністрів УРСР по сприянню будівництву Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. Зо- крема, дозволити Раді Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У в 1952 р. направити на роботу в «Укрводбуд» 300 чоловік інженерно- технічного складу і 3 тисячі кваліфікованих робітників- будівельників із підприємств, які розташовано на території УРСР⁴⁴⁸. Тобто, керівництво УРСР фіксувало за собою компе- тенцію кадрового забезпечення будівництва, а також слід звернути увагу на формулювання, що цих працівників пла- нувалося направляти із підприємств на території УРСР. Оскільки на території УРСР було розташовано підприємства як республіканського так і союзного підпорядкування, то, відповідно, дане положення проекту постанови передбачало здійснювати набір кадрів на підприємствах не залежно від підпорядкування. Також, зобов’язання здійснювати функцію по набору працівників було передбачено за Радою Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У, відповідно, це мав бути оргнабір, саме у такому порядку набір працівників на будівництво Південно- Українського і Північно-Кримського каналів і здійснювався, тому ключову роль у здійсненні такого набору відігравали структури правлячої партії. ЦК КП(б)У згідно зі Статутом ВКП(б) мала компетенцію здійснювати координацію партійно-організаційної роботи на усіх підприємствах на те- риторії УРСР не залежно від їх підпорядкування. Отже, партійне та урядове керівництво УРСР отримували змогу в рамках сприяння будівництву Південно-Українського і

Північно-Кримського каналів поширювали свою компетенцію по роботі із кваліфікованими кадрами на підприємства усіх форм підпорядкування на території республіки тим самим розширюючи суверенітет керівництва УРСР.

У проекті постанови, надісланої від Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)Удо Ради Міністрів СРСР від 8 весреня 1951 р. та- кож визначалися компетенції урядових структур УРСР, зо- крема, Ради Міністрів. Зокрема, передбачалося дозволити Раді Міністрів УРСР у 1952 р. розпочати переселення колгоспів, колгоспників, підприємств і приватних осіб із зон затоплення чаші водосховища на річці Молочній і по трасі Південно- Українського каналу за рахунок коштів, які виділено «Укр- водбуду»449. Із даного положення видно, що керівництвом УРСР на 1952 р. було виявлено прагнення забезпечити незво- ротність процесу будівництва й прискорити його, здійснюючи підготовку до виконання основних робіт по будівництву кана- лу. Слід звернути увагу на той фактор, що «Укрводбуд» мав у розпорядженні власні фонди, які, очевидно, було розписано безпосередньо для освоєння ним, тобто, без участі Міністер- ства бавовництва СРСР, до структури якого він належав як Головне Управління. Як зазначалося у зверненні Начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна і Начальника Політвідділу М. Штефа- на до Секретаря ЦК ВКП(б) Г. Маленкова від 31 січня 1952 р., що Міністерство бавовництва СРСР не вирішує належним чи- ном питання із наділенням будівництва матеріальними ресур- сами, фінансами і кадрами і не має змоги ці питання вирішу- вати⁴⁵⁰. У даному разі мова йшла, очевидно, про фінансові фонди, які не мали відношення до виділених на підставі нор- мативних рішень Ради Міністрів СРСР, оскільки вони розподілялися через Міністерство фінансів СРСР. У свою чер- гу, Рада Міністрів УРСР, за якою у проекті постанови було передбачено повноваження розпочати переселення населення і підприємств та колгоспів із зон затоплення, виявляла праг- нення отримати компетенцію розпоряджатися доволі не ма- лими фінансовими фондами, виділеними із бюджету СРСР для «Укрводбуду». На 1952 р. на освоєння при будівництві Каховської ГЕС і Південно-Українського й Північно- Кримського каналів передбачалося 440 млн. карбованці в⁴⁵¹. Отже, розпис освоєння загальної суми, виділеної для «Укр- водбуду» здійснювався також за ініціативою і участю керів- ництва УРСР.

На 1952 р. ситуація із роботою по виконанню постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) щодо будівництва Ка- ховської ГЕС і Південно-Українського та Північно- Кримського каналів і системи зрошування південних районів України і північних районів Криму гальмувалась тим, що ос- новні роботи, заплановані на 1951 р. було виконано, але вони полягали в підготовці проектів і проектних завдань які мав розглянути і затвердити Союзний Уряд. На 1 січня 1952 р. бу- ло підготовано план зрошування і освоєння південних районів України і північних районів Криму. Саме виконання цього завдання мало вагоме значення для формування єдиного еко- номічного району на територіальній основі південних районів України і Криму. Також було складено проектні завдання по зрошуванню Верхньо-Інгулецького масиву площею 100 тис. га і Нижньо-Інгулецького площею 86 тис. га, які мали стати своєрідним полігоном для формування цілісного господарсь- кого комплексу на основі зрошуваного господарства степово- го ландшафту півдня України і північного Криму. Також було розроблено проектне завдання по будівництву Південно- Українського каналу⁴⁵². Цей звіт про виконані проектні робо- ти на початок 1952 р. дає чітке уявлення про стратегію ре- алізації програми освоєння степових районів півдня України і Криму, яка мала реалізуватися у формі просування процесу освоєння із більш придатних для освоєння територій УРСР (у межах до 1954 р.) в напрямку менш придатних територій північного Криму, про що свідчить першочергове виконання роботи по підготовці проектного завдання саме Південно- Українського каналу. Саме це проектне завдання у 1952 р. бу- ло посталено під сумнів за ініціативою академіка С. Жука, проте, згодом було реалізовано проект по будівництву Північно-Кримського каналу, проектне завдання якого актив- но почало розроблятися лише від 1954 р. Академією Наук УРСР, вже після передачі Криму до складу України.

Для розуміння процесу формування цілісного господарсь- кого комплексу на територіальній основі південних районів України і північних районів Криму, як це було заплановано у ході розробки планів освоєння територій та розробки проект- них завдань по будівництву Південно-Українського каналу та системи зрошування, варто звернути увагу на технічні особ- ливості проекту. В першу чергу, як відзначалося у 1952 р., ре- алізація цього проекту мала дати змогу покращити мікроклімат регіону й забезпечити умови для висадження лісних парків та садів⁴⁵³. Власне, те, що у другій половині 1940-х рр. подавалось як основне багатство Криму у ході ре- алізації проекту будівництва каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму мало бути реалізовано. У 1951 р. було видано постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) щодо заліснення районів СРСР, у тому числі й південних районів УРСР і Криму. Проектним завданням було передбачено, що система зрошування мала забезпечуватися водою із Дніпра і до Південно-Українського каналу вода мала подаватися із верхнього $\overleftarrow { \boldsymbol { \sigma } } ^ { \prime }$ єфу Дніпровської ГЕС (ДніпроГЕС) й цією водою мало зрошуватися 800 тис. га (із них 675 тис. га у самотічний спосіб), а насосні станції із нижнього і верхнього б’єфа Каховської ГЕС мали відбирати воду для зрошування 700 тис. га. Із верхнього $\overleftarrow { \boldsymbol { \sigma } } ^ { \prime }$ єфа вода ДніпроГЕС вода мала потрапляти у самотічний спосіб через Південно-Український канал до водосховища на річці Молоч- ній, а звідти у самотічний спосіб Ногайським каналом для зрошування ногайського масиву площею 87 тис. га і продов- женням Південно-Українського каналу вода мала подаватися у самотічний спосіб на зрошування 338 тис. га східно- каховського масиву й далі у Крим. Також із Молочанського водосховища мало додатково зрошуватися 25 тис. га.⁴⁵⁴ Південно-Український канал від водосховища на річці Мо- лочна до Асканії-Нової повинен був мати протяжність 151 км., подаючи в якості магістрального самотоку воду для зро- шування масиву 388 тис. га в Херсонській та Запорізькій об- ластях⁴⁵⁵. Таким чином, закладався господарський комплекс на базі цих двох областей, які були поєднані логістичною си- стемою Сталінської залізниці та будівництвом автошляхів. Логістична система в цих областях набувала розвитку у період після Другої світової війни із розрахунком на вивезен- ня сільськогосподарської продукції й забезпечення аграрних підприємств необхідними ресурсами. Тому подальший розви- ток логістики у цьому регіоні обумовлювався розвитком сільського господарства, яке мало, у свою чергу, розвиватися відповідно до реалізації проекту будівництва системи зрошу- вання і господарського освоєння зрошуваних територій. Ради- кальні зміни у будівництві системи зрошування в південних районах України, які відбулися в результаті відмови від будівництва Південно-Українського каналу, дещо змінили плани розвитку логістики у цьому регіоні. Від Асканії-Нової Південно-Український канал мав пролягати 100 км. до Криму і подавати воду на півострів. За проектом, перехід на 1952 р. мало бути здійснено через Перекоп, як рекомендувала про- ектна організація, розглянувши варіанти переходу через Си- ваш, Перекоп і Чонгар⁴⁵⁶. Найбільший відсоток площі зрошу- ваних земель в межах зони зрошування проектним завданням було передбачено по Херсонській області й складав 65,8% ор- них земель, по Запорізькій області 45,6%, а по Миколаївській – 64,9%. Всього у зоні зрошування за планами освоєння тери- торій було передбачено землекористування 426 колгоспів та 58 радгоспів⁴⁵⁷. Для цілей зрошування Південно-Український каналі було передбачено експлуатувати лише 50-60 днів на рік, у період весняного повноводдя, а решту періоду року він мав працювати лише в якості транспортної артерії.

Також проектним завданням було передбачено крім зро- шування й обводнення територій забезпечити водопостачання таких міст як Миколаїв, Керч і Феодосія шляхом будівництва водосховищ⁴⁵⁸. Сімферопольське водосховища, яке вже ак- тивно на той час будувалося, мало бути самостійним гідробу- дівельним проектом, який здійснював «Укрводбуд». Отже, проектом мало бути забезпечено водопостачання основних промислових центрів Криму.

Із Доповіді викреслено фрагмент де викладалися плани до- рожнього будівництва у зоні спорудження Південно- Українського і Північно-Кримського каналів, проте, він ста- новить інтерес з огляду на можливості проаналізувати логіку планів господарського розвитку регіону. Зокрема, у викресле- ному фрагменті вказано, що планувалося будувати магістральні шосейні дороги вздовж головних каналів голов- них каналів із покриттям зі щебіня протяжністю 1260 км., а також 250 км. під’їзних шляхів та 1125 км. міжгосподарських доріг районного значення із щебінно-грунтовим покриттям та дорожнього будівництва у зоні спорудження каналів та си- стеми зрошування було вирішено не виголошувати до розгля- ду і затвердження проектного завдання по будівництву Південно-Українського каналу, оскільки від цього залежала стратегія господарського освоєння регіону і, відповідно, по- треба у здійсненні землевідведення для дорожнього будів- ництва. Дорожнє будівництво на 1952 р. було передбачено у незначних обсягах, порівняно із планами у викресленому із Доповіді фрагменті, всього 73 км. і мало стосуватися сполу- чення крупних населених пунктів у яких розташовувалися будівельно-монтажні управління і ресурсно-виробничі об’єкти. Щодо залізничного будівництва, то було передбачено реалізацію деяких запланованих за роки до цього будівництв, як продовження тупика на станції Каракіят біля Сімферополя, а також облаштування тупика в Джанкої⁴⁶⁰.

Фактично, паралельним із побудовою системи логістики планом закладення умов для господарського освоєння тери- торій південних районів України і північних районів Криму було будівництво ліній електропередачі. На відміну від будів- ництва шляхів сполучення, ці плани реалізувалися відповідно до поточних господарських потреб будівництва, а також під заплановані на найближчий період здачі в експлуатацію си- стеми зрошування. Тому, власне, плани будівництва ліній електропередачі було озвучено у Доповіді. У планах по енергозабезпеченню було також передбачено будівництво ма- лих електростанцій, як зазначено у Доповіді, власних, у Джанкої, Снігурівці, Новогур’ївці, Дар’ївці й Терпіньї⁴⁶¹. У планах на 1952 р. було будівництво 110 км. лінії електропере- дачі Запоріжжя-Мелітополь, а також Каховка-Снігурівка. Ці лінії мали на меті забезпечити будівництво системи зрошу- вання, Південно-Українського каналу від Запоріжжя до Мо- лочанського водосховища і Інгулецького масиву передумови для реалізації пропозицій, які висувалися іще М. Хрущовим у 1947 р. щодо енергозабезпечення південних рай- онів УРСР.

Потребує уваги пункт проекту постанови Ради Міністрів СРСР, направленого Радою Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У на імʼя Заступника Голови Ради Міністрів СРСР М. Сабурова, про накладення зобов’язання на Раду Міністрів УРСР і Кри- мський облвиконком повністю забезпечити будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів місце- вими будівельними матеріалами⁴⁶³. Отже, зобов’язання Кри- мського облвиконкому в даному разі виходили із попередніх його зобов’язань по участі у забезпеченні цього будівництва. Під місцевими матеріалами малися на увазі ті, які виробляли- ся у межах УРСР і Кримської області відповідно. При цьому, мова ішла не лише про підприємства республіканського підпорядкування, а і союзного. Питання про забезпечення будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів місцевими будівельними матеріалами підприємствами союзного підпорядкування, які розташовано на території УРСР, підіймалося іще у жовтні 1950 р. Зокрема, на нараді в ЦК КП(б)У 10 жовтня 1950 р. Заступник Голови Ради Міністрів УРСР Л. Корнієць заявляв, що підприємства Міністерства промисловості будівельних матеріалів СРСР мають великі виробничі потужності, які не використовуються. Відповідно, слід поставити питання перед Держпланом СРСР щоб ці потужності підприємств союзного підпорядкування, які виробляють місцеві будівельні матеріали, було задіяно для забезпечення будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та Каховської ГЕС⁴⁶⁴. Отже, слід зробити висновок про не високий рівень ефективності вертикального управління союзним міністерством підприємствами не давав змоги у повній мірі використовувати потужності цих підприємств, які працювали на території УРСР і використо- вували місцеву сировину й трудові ресурси і продукцію цих підприємств на території республіки. Фактично, міністерство, якому ці підприємства підпорядковувалися, показувало не здатність оперативно розпоряджатися наявними у його підпо- рядкуванні потужностями й ресурсами. Для керівництва УРСР будівництво загальносоюзного масштабу на території республіки відкривало можливості забезпечити для себе мож- ливість оперативного управління на підприємствах союзного підпорядкування, які виробляли місцеві будівельні матеріали. Завдяки партійним структурам КП(б)У, котрі мали змогу кон- тролювати роботу усіх підприємств на території республіки на підставі Статуту ВКП(б), була змога забезпечити заванта- ження вільних виробничих потужностей цих підприємств і спрямувати продукцію на будівництво. Тому і в питанні за- безпечення «будови комунізму» місцевими будівельними ма- теріалами, а саме вони складали більшість потреб будівництва у матеріальному забезпеченні, керівництво УРСР здобувало для себе у значній мірі суверенізацію від союзного управління й намагалося зафіксувати у проектах постанов Ради Міністрів СРСР своє право розпоряджатися виробничими потужностя- ми, які мали союзне підпорядкування.

Слід звернути увагу також на позицію у проекті постанови щодо зобов’язання Кримського облвиконкому також забезпе- чувати будівництво Південно-Українського і Північно- Кримського каналів місцевими матеріалами. Із місцевих ма- теріалів, які вироблялися в Кримській області, у офіційній пе- реписці найчастіше фігурувало питання Кримського заводу стіно матеріалів (Октябрський район), який виробляв блоки ракушняка для будівництва. Керівництвом УРСР, зокрема, Заступником Голови Ради Міністрів А. Барановським, стави- лось питання про будівництво цього заводу (очевидно, малось на увазі його реконструкція й розширення потужностей), оскільки продукція цього заводу була необхідною для будів- ництва Південно-Українського і Північно-Кримського ка- налів⁴⁶⁵. З приводу забезпечення реконструкції цього заводу до Ради Міністрів УРСР звертався Перший Секретар Кримсь- кого обкому ВКП(б) Л. Мезенцев⁴⁶⁶ і на цій основі між Радою Міністрів УРСР і Кримським обласним керівництвом відбу- валося налагодження тісних господарських зв’язків. Власне, для кримського керівництва співпраця із керівництвом УРСР була більш ефективною ніж із керівництвом РРФСР (яке мало бути ланкою у зв’язку між радянським та партійним керів- ництвом Кримської області й Держпланом СРСР, котрий мав затвердити виділення коштів на будівництво цього заводу).

Ефективність співпраці керівництва Кримської області із керівництвом України пояснюється тим, що Рада Міністрів УРСР активно відстоювала питання розвитку будівельної промисловості Криму, спираючись на потреби у її продукції будівництва Південно-Українського та Північно-Кримського каналів. Таким чином, керівництво УРСР встановлювало де- факто й намагалось закріпити завдяки проектам постанов Ра- ди Міністрів СРСР своєрідну «опіку» над соціально- економічним життям Криму, сприяючи розвитку півострова і це відображалося у нормативному забезпеченні «будови ко- мунізму», а саме такий статус мало будівництво Південно- Українського і Пінічно-Кримського каналів.

Отже, будівництво Каховської ГЕС і Південно- Українського та Північно-Кримського каналів у 1950-1952 рр. відбувалося за активного ініціативного сприяння партійного і урядового керівництва УРСР. У рамках сприяння будівництву керівництво УРСР активно лобіює перед загальносоюзними інституціями розбудову залізничного сполучення між Запорі- жжям і Джанкоєм, фактично, між УРСР і Кримом. Також, на- давалося сприяння будівництву підприємств по виробництву будівельних матеріалів у зоні будівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського та Північно-Кримського каналів, сти- мулюючи спрямування на будівництво цих підприємств ресу- рси. Заходи сприяння будівництву підприємств по вироб- ництву будівельних матеріалів поширювалися також і на Крим. Фактично, у своєму сприянні керівництво УРСР вихо- дить за рамки власної територальної компетенції у системі урядування в СРСР, встановленої Конституцією СРСР і УРСР. Своїми системними заходами у сприянні будівництву Каховської ГЕС і Південно-Українського та Північно- Кримського каналів керівництво УРСР стимулювало зміцнен- ня логістики й обсягів перевезень між УРСР і Кримом, розбу- дову обʼєктів інфраструктури в Кримській області та важли- вих підприємств для розвитку економіки півострова у най- менш розвинутих його районах. У співпраці між партійними і виконавчими органами УРСР і Криму вибудовувалися си- стемні звʼязки адміністративного характеру, які інтегрували Крим у єдину соціально-економічну систему із Україною іще до його передачі до складу УРСР. У післявоєнний період керівництвом УРСР було напрацьовано значний досвід у створенні умов для соціально-економічного розвитку еко- номічно не розвинутих регіонів. Цей досвід мав велике зна- чення для подальшого забезпечення соціально-економічного розвитку Криму.

Активно сприяючи за власною ініціативою організаційно, кадрово та іншими можливими засобами будівництву Півден- но-Українського і Північно-Кримського каналів Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У забезпечували можливості роз- ширювати свої компетенції, причому, не лише фактично, а й нормативно. Ці компетенції керівництво УРСР намагалося закріплювати у проектах постанов Ради Міністрів СРСР по питанню регламентації заходів в рамках будівництва Півден- но-Українського і Північно-Кримського каналів, які ним готу- валися і в яких прописувалися його зобов’язання. Зокрема, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У отримували собі повнова- ження здійснювати мобілізацію кадрових і матеріальних ре- сурсів на користь будівництва із підприємств не лише респуб- ліканського, а й союзного підпорядкування, координувати ро- боту проектних установ та розпоряджатися частиною фінан- сових ресурсів, які Союзний уряд виділяв для потреб будів- ництва. Також, компетенції керівництва УРСР розширювали- ся територіально, на Крим, який до 1954 р. перебував у складі РРФСР, оскільки Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У виявили високу ефективність у забезпеченні будівництва Північно- Кримського каналу та обʼєктів, пов’язаних із його будів- ництвом на території півострова.

Таким чином, у ході будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів протягом 1950-1953 рр. Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У виявили значну зацікавленість у реалізації цього проекту. Виявляючи зацікавленість керів- ництво УРСР демонструє значну ефективність у сприянні «будівництву комунізму», а саме такий статус мало будів- ництво Південно-Українського і Північно-Кримського ка- налів, розширюючи межі своїх компетенцій, зокрема, інсти- туційно, на підприємства союзного підпорядкування на тери- торії УРСР. Також, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У в ко- мандно-адміністративній системі управління в СРСР успішно розширюють свою самостійність у прийнятті управлінських рішень в межах республіки. Крім того, керівництво УРСР ак- тивно розширює територіальні межі своєї компетенції, зокре- ма, на Кримську область, яка перебувала до 1954 р. в складі РРФСР, виявляючи свою більшу ефективність у реалізації проектів на території області ніж Рад Міністрів РРФСР і за- гальносоюзні міністерства.

Отже, після вибору за наполяганням академіка АН СРСР С. Жука у 1952 р. машинного варіанту зрошування південних районів України і північних районів Криму, питання проект- ного забезпечення будівництва відповідно до проектів ре- алізації самотічного варіанту втратило свою актуальність. Не зважаючи на зміну варіанту зрошування південних районів України і північних районів Криму керівництвом УРСР було здійснено мобілізацію установ і фахівців для проектного за- безпечення майбутнього «будівництва комунізму». Активна діяльність Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У та потенціал УРСР заклали підвалини для реалізації ряду проектів які за- безпечували передумови інтеграції Криму в єдиний госпо- дарський комплекс із Україною. Українськими проектними організаціями в рамках підготовки будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів здійснювалося проектування об’єктів житлового, соціального і господарського призначення не лише на території УРСР в межах до 1954 р., а і в Криму. Надалі ці проектні розробки стали основою для будівництва системи зрошування південних районів України і північних районів Криму.

На прикладах лобістської діяльності Постпредства як у випадку із забезпеченням збільшення пропускної здатності відрізку залізниці Запоріжжя-Джанкой у 1951 р. так і у випад- ку лобіювання прийняття Радою Міністрів УРСР постанови «Про завершення робіт з відбудови міста Севастополя» видно характерну особливість командно-адміністративної системи СРСР пізньосталінського періоду і періоду післясталінського, а саме, ініціювання рішень загальносоюзного керівництва знизу, тобто, органами влади і партійними органами респуб- ліки, у даному разі УРСР. Для забезпечення процедури прий- няття й оперативного контролю за її проходженням і була по- треба в Постпредстві уряду УРСР в Москві. Це вказує на від- сутність між загальносоюзними і республіканськими органа- ми влади і управління раціонального механізму координації заходів при надмірній централізації системи управління. Відповідно, чим більше активізувалися проекти по соціально- економічному розвитку УРСР тим активнішою ставала діяль- ність Постпредства УРСР у Москві. Власне, цим обумовлюва- лося, що у 1951 р. постало питання про збільшення житлової площі для його співробітників. Завдяки діяльності Постпред- ства Ради Міністрів УРСР у Москві відбувалося розширення компетенції керівництва УРСР як галузевої, сприяючи діяль- ності та забезпеченню «Укрводбуду», так і територіальної, оскільки сприяння діяльності «Укрводбуду» забезпечувалося керівництвом УРСР і на території Криму.

Економічні регіони в СРСР формувалися часто виходячи із доцільності здійснення масштабних проектів на основі на- явної ресурсної бази, енергетичної бази, а також на засадах показників логістики. Адміністративне районування УРСР було ефективним, фактично, для управління сільським госпо- дарством, а також місцевою промисловістю, яка підпорядко- вувалась республіканським міністерствам та районним вико- навчим органам. Більшість промислових підприємств в УРСР після завершення Другої світової війни підпорядковувалися міністерствам СРСР. Тому партійні органи на місцях мали своїм обов’язком координувати роботу щодо розвитку підприємств союзного підпорядкування. Проте, часто ефек- тивність роботи партійних організацій на місцях щодо коор- динації роботи і будівництва підприємств союзного підпоряд- кування була підставою для залучення у відповідні регіони ресурсів, у тому числі матеріальних і фінансових, прикладом цього було звернення Першого секретаря Херсонського обко- му КП(б)У Федорова до ЦК КП(б)У із проханням про- лобіювати збільшення фінансування на будівництво нафтопе- реробного заводу в Херсоні на тій підставі, що протягом по- воєнних років процес його відбудови здійснювався здебіль- шого із використанням місцевих ресурсів. З метою демон- стрування показників розвитку підприємств союзного підпо- рядкування партійні керівника УРСР і на місцях після війни активно залучали місцеві ресурси, здебільшого це були тру- дові ресурси і будівельні матеріали. Таких прикладів у роки повоєнної відбудови було доволі багато. Тому із точки зору ефективності залучення місцевих ресурсів адміністративне районування в СРСР мало високу ефективність, що було оче- видним у повоєнні роки.

Проте, дещо інша ситуація складалась із будівництвом масштабних $\mathbf { o } { \boldsymbol { 6 } } ^ { \prime }$ єктів та виробничих комплексів яке потребу- вало координації на місцевому рівні. Фактично, відбувалося формування економічних і промислових регіонів за іншими принципами, як у ситуації із розвитком енергетики, де ключо- ве значення мали ресурсна база Донбасу та потужності річок на яких здійснювалося будівництво гідроелектростанцій. Фактично, освоєння ресурсів окремих регіонів у межах кіль- кох адміністративних одиниць не вирішувало питання надійного забезпечення енергетичними ресурсами інших пер- спективних для промислового розвитку регіонів. Рівномірний розвиток промисловості у всіх регіонах мав для радянського керівництва політичне значення, оскільки мав забезпечити наявність соціальної бази зі складу робітників у цих регіонах. Саме формування енергетичних районів закладало передумо- ви для створення економічних районів в СРСР і в УРСР зо- крема. Такими енергорайонами після Другої світової війни стають Донбасенерго, Дніпроенерго, Харенерго, Миколаївсь- кий енергокомбінат, Одеський енергокомбінат, окреме місце серед енергетичних регіональних $\bar { \mathbf { \Lambda } } _ { 0 \bar { 0 } } ^ { \overline { { \mathbf { \Lambda } } } , \overline { { \mathbf { \Lambda } } } }$ єднань належало Херсо- ну. У процесі будівництва Каховської ГЕС було закладено підвалини для створення Південного енергетичного району, який мав $_ { 0 \vec { 0 } } \vec { }$ єднувати Дніпроенерго, Миколаїв, Херсон, Ро- стов і Крим.

Капітальні вкладення в Кримську область і місто Севасто- поль напередодні передачі до складу УРСР здійснювалися із республіканського бюджету РРФСР, а також із інших фондів. Дослідивши динаміку капіталовкладень у Криму протягом 1950-1953 рр., слід відзначити дві складові капітальних вкла- день, а саме – це планові й позапланові. Соціально- економічний розвиток Кримського півострова відбувався зав- дяки участі так званих «зацікавлених» міністерств та відомств і це виявлялося у капітальних вкладеннях відомств у ті $\mathbf { o } { } \mathbf { 6 } ^ { \circ }$ єкти на півострові які їх цікавили. Здубільшого, це були $\mathbf { o } { } \mathbf { 6 } ^ { \circ }$ єкти рекреаційного характеру, а також сільськогоспо- дарські підприємства. Протягом досліджуваних трьої років динаміка капіталовкладень вказує на зростання їх обсягів, проте, відбувається більш швидкими темпами зростання по- запланових капіталовкладень. Тобто, фактично, це були вкла- дення відомств у об’єкти які більш цікавили або вкладення за нагально виниклою потребою. У забезпеченні капітальних владань на соціально-еекономічний розвиток Кримський півострів у складі РРФСР залишався периферійною тери- торією, яка була доволі віддалена й відмежована від територій РРФСР. Дещо пожвавало динаміку освоєння капітальних вкладеню у соціально-економічний розвиток Криму будів- ництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та ситеми зрошування. Ці капіталовкладення зростали, а та- кож збільшувалися капіталовкладення у галузь виробництва будівельних матеріалів. Проте, не завжаючи на зростання об- сягів освоєння капіталовкладень у Криму соціально- економічна сфера півострова залишалася залежною від готов- ності «зацікавлених» відомств у її розвток вкладати.

Труднощі у соціально-економічному розвитку Кримського півострова обумовлювалися перш за все катастрофічною не- стачею працездатного населення у сільській місцевості. При- чому, ця нестача особливо відчувалась у тих районах які були заплановані до реалізації програм розвитку агарного сектору у зв’язку з розвитком системи зрошування. Після смерті Й. Сталіна постало питання щодо повернення до Криму пред- ставників депортованих народів. На рівні ЦК КПРС було вирішено категорично не допускати такого повернення і для того щоб цього не відбулося гостро постала потреба ак- тивізації переселення до Криму працездатного населення. Пе- реселення населення до Криму із території УРСР здійснюва- лося протягом декількох років. Після передачу півострова до складу УРСР для забезпечення розвитку сільського госпрод- раства у Криму було передбачено здійснити на півострів пе- реселення 17200 сімей із території України. Причому пересе- ленська політика розгорнулась вже у тому ж таки 1954 р. ро- звиток аграрної сфери на півострові був для керівництва як СРСР так і УРСР пріоритетним завданням оскільки значна кількість населення міст Криму потребували забезпечення продовольством. Продовольча проблема стояла на заваді та- кож розвитку системи експлуатації рекреаційних ресурсів в

Криму і саме розвиток сільського господарства мав вирішити як цю проблему так і питання забезпечення продовольством військового контингенту, котрий базувався на цій стратегічній території.

Першочерговим завданням для керівництва УРСР було за- безпечити передумови для розвитку сільського господарства на Кримському півострові. У цьому контексті ключовим за- лишалося питання розбудови об’єктів гідробудівництва з ме- тою зрошування сільськогосподраськиз угідь, а також забез- печення міст півострова питною водою. Будівництво Півден- но-Українського каналу в 1952 р. було зупинено і в 1953 р. визнано недоцільним. У цьому контексті будівництво основ- ної траси Північно-Кримського каналу навіть не було розпо- чато оскільки її прокладення мало відбуватися від відмітки, яку мало бути встановлено із завершенням будівництва Південно-Українського каналу. Проте, Головне управління «Укрводбуд» продовжувало свою роботу протягом 1953-1954 рр., здійснюючи будівництво локальних систем зрошування. На території південних районів України здійснювалося будів- ництво Верхньо-Інгулецької і нижньо-Інгулецької систем зрошування, а на території Кримського пісотрова було роз- горнуто будівництво Сімферопольського водосховища. У 1954 р. будівництво Північно-Кримського каналу на рівні Ра- ди Міністрів УРСР було визнано доцільним і дано доручення відпровідним інституціям здійснити проектування як цього об’єкту так і інших гідро інженерних об’єктів на території півострова. На 1954 р. розгорнулося також будівництво Чор- норіченської системи зрошування і Чорноріченського водого- ну, який мав забезпечити водопостачання Севастополя. Тобто, вже керівництво УРСР взяло на себе зобов’язання по будів- ництву й створенню умов для експлуатації систем зрошування на Кримському півострові.

Виконання робіт по будівництву Сімферопольського водо- сховища мало численні труднощі, які було озвучено головним інженером будівельно-монтажного управління №10 Укр- водбуду Тітовим на зборах партійно-господарського активу 27 січня 1953 р. У своєму виступі він відзначав недовиконан- ня плану по ряду позицій та означив труднощі які виникли при проведенні робіт. Управлінням було збудовано містечко для розміщення будівельників водосховища у кількості 20 бу- динків житлових й соціально-культурного призначення, а та- кож 14 господарського призначення, крім того, було збудова- но 7 км. автомобільної дороги і залізниці, а також 1,2 км. ліній електропередачі. Зведено було тимчасовий водозабір для за- безпечення Сімферополя водою із річки Салгір. Вартими ува- ги є труднощі які було означено в доповіді головного інжене- ра. Головне, це отримання проектної документації та кошто- рисів⁴⁶⁷. Причому, відзначено, що кошториси занижені у ре- зультаті чого будівельно-монтажне управління зазнавало збитків. Наведено було приклад щодо кошторису по будів- ництву доріг, які було оцінено в 11 тис. карбованців, у той час як одна дорога, яка сполучала Алуштинське шосе із селищем будівельників обходилась в 70 тис. карбованців. Слід також звернути увагу на таку складність у будівництві як відсутність енергозабезпечення, що призводило до виконання всіх робіт вручну допоки на травень 1952 р. не було збудовано лінію електропередачі. Проте, та лінія вже не задовольняла потреби будівництва в електроенергії й після отримання у грудні 1952 р. проекту нової лінії електропередачі, розпочалося її будівництво й протяжність мала складати 5,5 км. Важливо відзначити також проблему відсутності у достатній кількості кадрів кваліфікованих робітників та інженерно-технічного складу і основний склад працівників було сформовано протя- гом першого півріччя 1952 р.⁴⁶⁸

У 1954 р. на території Криму розгортаються масштабні ро- боту по розвитку виноградарства для чого закуповувалися по- садковий матеріал і матеріали для постановки винограду на шпалеру. Прводилися масштабні роботи по посадженню садів та ягідників. Доволі вагомим фактором сприяння розвитку перспективних для Криму налузей сільського господарства були фінасові стимули як можливість для колгоспів розподіляти 25% доходів як цільових фондів на стимулюван- ня розвитку виноградарства, ягідництва та вирощування тю- тюну. Таким чином, фактично відбувалося перепрофілювання господарств Кримського півострова із орієнтації на виро- щування зепнових культур на виноградарство, ягідництво та вирощування тютюну.

Керівництво УРСР здійснило потужну проботу, яка була спямованою на концентрацію в управлінні профільних міністерств республіки прибуткових та перспективних об’єктів, котрі було розпорошено в управлінні різноманітних «зацікавлених» відомств. Цей процес проходив не без опору зі сторони цих відомств.

Однією із ключових проблем відродження Криму була відбудова Севастополя. У цьому місті знаходилась найбільша радянська військово-морська база. Власне, ро- звиток військової бази в Криму був важливим стимулом для розвитку промисловості, а також місто потебувало регуляр- ного водопостачання й розвитку соціальної сфери. У першій і другій п’ятирічках після завершення Другої світо- вої війни розпочати відубдову Севастополя не вийшло. Ли- ше після передачі Кримського півострова до складу УРСР керівництво України розпочинає роботу щодо забезпечення умов відбудови міста Севастополя. Відбудова цього міста була дуже дорогим і масштабним проектом і реалізувати його була можливість лише за рахунок союзного бюджету. Тому керівництво УРСР розгорнуло роботу по лобіюванню вирішення питання фінансування відбудови Севастополя на рівні Ради Міністрів СРСР. У цьому процесі ключовою була роль Постійного Представнитва Ради Міністрів УРСР при Раді Міністрів СРСР. Саме ця інституція забезпечувала постійний контакт для керівництва УРСР із ключовими по- садовцями Ради Міністрів СРСР і Держплану. Перш за все, керівництво УРСР нмагалося забезпечити принйяття Радою Міністрів СРСР постанови, яка би передбачала фінансуван- ня відбудови Севастополя. Проте, Голова Ради Міністрів СРСР Г. Маленков і Голова Держплану СРСР Держплану М. Сабуров були налаштовані на негативне вирішення цьо- го питання. Постанова Ради Міністрів СРСР створбвала свого роду захищену законодавчо статтю витрат на відбу- дову міста. Але це питання до прийняття постанови у 1954 р. довести не вдалося і, фактично, було відкладено до прийняття наступного п’ятирічного плану. Проте, у питанні нормативного забезпечення відбудови Севастополя була змога отримати позитивне рішення на рівні Політбюро ЦК КПРС. І, водночас, слід зауважити, що в цей час відбувало- ся доволі гостре протистосння між Радою Міністрів СРСР і ЦК КПРС, а тому питання відбудови Севастополя опинило- ся у сфері доволі складного номенклатурного протистояння на найвищому рівні. Постійний Представник УРСР у своєму повідомленні про стан вирішення питання норма- тивного забезпечення відбудови Севастополя до Першого Секретаря ЦК КПУ О. Кириченка наголошував на необ- хідності його особистого втручання у справу й контакту із Головою Держплану СРСР М. Сабуровим аби добитися по- зитивного рішення від цієї інституції. Паралельно із лобіст- ськими заходами в Москві керівнцтво УРСР здійснювало активну роботу щодо створення передумов для відродження цього міста.

У період відбудови економіки України і Криму після за- вершення Другої світової війни відбувається формування принципово нової стратегії соціально-економічного відрод- ження, планування регіонального і галузевого розвитку. При цьому, відбувалась надзвичайно жорстка централізація си- стеми управління економікою, особливо процесами відбудо- ви цілих галузей. Забезпечити збалансований підхід до розбудови стратегічних галузей і регіональних особливостей у процесі відродження на території УРСР і Криму (до вклю- чення півострова у склад України) можливо було лише фор- муючи цілісний господарський регіон на територіальній ос- нові Кримського півострова і південних районів УРСР. В Україні протягом першої та другої п’ятирічок після завер- шення Другої світововї війнивідбувалося відродження еко- номіки на основі вугільних покладів у Донбасі та Под- ніпров’ї, а також енергетичних і транспортних ресурсів річки Дніпра. Розвиток транспортної логістики, системи високо- вольтних ліній електропередачі давали змогу активно роз- ширювати сферу економічного освоєння у південному напрямку, забезпечуючи передумови для розвитку сільсько- го господарства, і поширюючи цю сферу економічного освоєння на територію Криму. Керівнцитво УРСР у першу п’ятирічку, а особливо, при будівництві Південно-

Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму, виявили значно більшу управлінську ефективність у забезпеченні умова для будівництва, розвитку сільського господраства та промисловості ніж загальносоюзні інститу- ції. Ця ефективність проявилась особливо у забезпеченні трудовими ресурсами, а також матеріальними. Після пере- дачі Криму до складу України від 19 лютого 1954 р. заходи урядового і партійного керівництва УРСР у забезпеченні місця півострова у системі поділу праці в межах України і на загальносоюзному рівні також виявилися дуже ефективними. Фактично, відбулося формування єдиного економічного рай- ону на територіальній основі піведнних районів України і Кримського півострова, що забезпечило сталий розвиток півострову завдяки енергетичним, транспортним і водним ресурсам із УРСР. Завдяки цьому Крим, не зважаючи на особливості радянської системи управління соціально- економічною сферою, отримав цілісний характер госпо- дарського комплексу в межах півострова, а також значну са- модостатність при його певній територіальній ізольованості.

У пізньосталінщини період командно-адміністративна си- стема управління економікою в СРСР характеризувалась цен- тралізацією за відомчим принципом. Галузеві міністерства, загальносоюзні й союзно-республіканські, мали у своєму підпорядкуванні виробничі фонди і ресурси та експлуатували їх кожне у межах підвідомчої галузі. Відповідно, усіляке пла- нування програм і проектів міністерствами і відомствами здійснювалося із врахуванням раціонального використання ресурсів та виробничих фондів лише в рамках підвідомчих кожному із них. Виняток становили програми, які ініціювали- ся ЦК ВКП(б) і Радою Міністрів СРСР. Для реалізації цих програм була змога на підставі спільних постанов ЦК правля- чої партії й Союзного Уряду мобілізувати ресурси, які були в розпорядженні у різних міністерств. В умовах відомчої цен- тралізації управління економікою регіональні фактори могли враховуватися лише в рамках ресурсної бази відповідного відомства, що мало наслідком, коли часто для реалізації пев- ного проекту міністерство було вимушеним залучати ресурси із віддалених регіонів. Це призводило до нераціонального їх використання й надмірної ресурсної затратності проектів. Відповідні проблеми активно підіймалися як у період пізньої сталінщини так і у пізніші періоди і в радянській літературі, присвяченій проблемам раціоналізації системи управління економікою та її окремими галузями, ключовим було питання балансу галузевих і регіональних факторів у плануванні й ре- алізації проектів⁴⁶⁹.

У Кримській області, яка до 1954 р. перебувала в складі РРФСР, надзвичайно болісним було питання забезпечення економіки півострова необхідними ресурсами і фахівцями. Фактично, у період після Другої світової війни в Криму найбільш динамічно розвивалась галузь із виробництва будівельних матеріалів⁴⁷⁰, оскільки на півострові у достатній кількості були запаси сировини. Також розвивалися окремі підприємства сільського господарства (найбільш показовим прикладом був радгосп «Молода гвардія» КДБ СРСР⁴⁷¹), ре- креаційні комплекси, які перебували у підпорядкуванні за- гальносоюзних міністерств та відомств. Їх розвиток відбу- вався завдяки цільовим вкладенням у розвиток цих підприємств ресурсів відповідними міністерствами, як Міністерством шляхів сполучення, Міністерством оборони і внутрішніх справ⁴⁷². Тому на прикладі управління економікою Криму очевидною була неефективність централізації за вузь- ковідомчим принципом, оскільки відбувався розвиток лише окремих підприємств в залежності від наявності можливостей у загальносоюзних відомств в них інвестувати. Відповідно, можливостей для формування регіонального господарського комплексу в Криму у цей період просто не було.

Кримську економіку мала пожвавити реалізація проекту «будови комунізму», будівництва Каховської ГЕС і Південно- Українського й Північно-Кримського каналів та системи зро- шування південних районів України і північних районів Кри- му. Фактично, реалізація цього проекту мала на меті фор- мування регіонального господарського комплексу в гео- графічних рамках півдня України і Криму.

Відомча централізація управління економікою мала наслідком численні факти нераціонального використання ре- сурсів, як-то доставка матеріалів на будівництво із віддалених регіонів, що виявилося на будівництві Південно-Українського каналу, коли цеглу доставляли із Львівської області у За- порізьку⁴⁷³. Також на будівництво Каховської ГЕС матеріали доставлялися із областей РСФРР і доставка часто зривалась по строках, не зважаючи, що це будівництво було проголоше- но «будівництвом комунізму», перебувало у привілейованому становищі і мало забезпечуватися усім необхідним «ком- 474 плексним способом»

Проблеми відомчої централізації мали часто наслідками концентрацію ресурсів на об’єктах, де їх потреба не була значною. У даному разі характерним прикладом у 1953 р. стає ситуація на будівництві Південно-Українського каналу, коли було зафіксовано в автогаражі будівельно-монтажного управ- ління №2 надання автотранспорту колгоспам для доставки зерна на прийомні пункти в обмін на продукти⁴⁷⁵. Тобто, відбувалась тінізація економіки, яка обумовлювалась потре- бами раціоналізації використання ресурсів, котрі перебували в управлінні різних відомств, на регіональному рівні. Фактично, на цьому прикладі можна спостерігати як ринкові механізми було застосовано за ініціативою працівників заради вирішен- ня проблем управління радянською централізованою еко- номікою на місцевому рівні. У процесі будівництва Каховсь- кої ГЕС в рамках дозволеного радянським законодавством виявлялися прагнення застосовувати ринкові механізми зара- ди забезпечення будівництва ресурсами. Проте, застосування цих механізмів гальмувалося необхідністю постійного їх узгодження із вищестоячими органами, на рівні Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У. Так, були спроби забезпечити можливості для міжвідомчого обміну ресурсами для будів- ництва об’єктів Каховської ГЕС на засадах, зокрема, оренди підприємств, які перебували у підпорядкуванні різних відомств, проте, ці питання вирішувалися на рівні домовле- ності між міністерства і республіканським керівництвом УРСР⁴⁷⁶.

Іще більш характерним є приклад Октябрського заводу стіно матеріалів, будівництво якого відбувалося за ініціативи й підтримки зі сторони Ради Міністрів УРСР, котра активно лобіювала його добудову на рівні Союзного уряду. Цей завод будувався Міністерством промисловості будівельних ма- теріалів УРСР іще від 1941 р. для постачання матеріалів на будівництво колгоспу і МТС в Генічеському районі Херсон- ської області, у 1949 р. будівництво цього заводу знову набу- ло актуальності⁴⁷⁷.

Надмірна відомча централізація управління галузями еко- номіки і окремими проектами мала частими наслідками не- можливість прорахувати вартість будівництва об’єктів, що призводило до їх значного здорожчання у процесі будів- ництва. Така ситуація складалась під час будівництва Ка- ховської ГЕС, а у процесі кампанії «пошуку винних», які ча- сто відбувалися в СРСР пізньосталінського періоду у разі ви- никнення труднощів з реалізацією проектів, таким було неод- норазово визнано начальника будівництва Каховської ГЕС С. Андріанова⁴⁷⁸.

У 1954 р. Союзним Урядом і за ініціативи Першого Секре- таря ЦК КПРС М. Хрущова було ініційовано кампанію по впровадженню раціонального використання ресурсів у госпо- дарстві. Часто наголошувалося на їх максимальній економії та здешевленні собівартості реалізації проектів. У рамках цієї кампанії було поставлено за мету стимулювати ініціативу знизу для вироблення принципово нових більш раціональних управлінських механізмів. У процесі цієї кампанії відбува- ються активні консультації керівників КПРС і Союзного уря- ду із керівництвом в регіонах, зокрема і в УРСР. Про резуль- тати такої кампанії регулярно звітували партійні керівники регіонального рівня. Метою здійснення такої кампанії, оче- видно, було стимулювати виявлення ініціативи, оскільки її намагалися не виявляти у пізньосталінський період, так як існувала загроза стати жертвою кампанії «з пошуку винних» у труднощах, які виникали в процесі реалізації проектів. Крім того, активно розгортається ініційована партійним керів- ництвом і особисто М. Хрущовим кампанія проти бюрокра- тизму, що мало на меті подолання «відомчості» в управлінні й мало стимулювати ініціативу на місцях без необхідності узгоджувати всі дії по управлінській вертикалі. Відповідно, передача Криму до складу УРСР надає імпульс для розвитку регіонального господарського комплексу в географічних рам- ках південних районів УРСР і Криму. Таким чином, соціаль- но-економічного розвитку Криму могла надати лише ре- алізація проектів регіонального рівня і за умов кооперації підприємств на цьому рівні.

3.2. Ресурсне забезпечення будівництва каналів

Масштабне будівництво Південно-Українського і Північ- но-Кримського каналів та системи зрошування південних ра- йонів України і північних районів Криму потребувало мобілі- зації великої кількості ресурсів. В першу чергу потребують аналізу проблематика забезпечення будівництва фінансовими ресурсами, а також будівельними матеріалами. Також слід звернути увагу на організацію роботи по проектному забезпе- ченню будівництва житлових, соціально-культурних, промис- лових об’єктів, а також зведення основної траси каналу та ло- кальних систем зрошування. Це масштабне будівництво дало потужний поштовш до фактичного господраського освоєння Кримського півострова й забезпечення його соціально- економічного розвитку, який мав важливе значення у кон- тексті розбудови на його території радянської військової бази.

В першу чергу, слід розглянути проблему забезпечення фі- нансами потужного будівництва, оскільки вона була тісно пов’язаною із адмініструванням будівництва. Будівництво Пі- вденно-Українського і Північно-Кримського каналів та систе- ми зрошування південних регіонів України і північних регіо- нів Криму, започатковане постановою Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 вересня 1950 р., вносить радикальні якісні зміни у соціально-економічні відносини УРСР (у кордонах до 1954 р.) і Криму. Особливості цих відносин визначалися спе- цифікою фінансової системи СРСР у пізньосталінський пері- од, зокрема, і фінансового забезпечення цієї «будови камуніз- му». Питання фінансового забезпечення будівництва масшта- бних об’єктів у період пізньої сталінщини мало надзвичайну актуальність, зважаючи на технічну складність і проблеми адміністративного забезпечення реалізації будь-якого проек- ту. Радянська управлінська система із-за надзвичайно високо- го ступеня її централізованості передбачала також цен- тралізацію фінансових потоків у державі. Тому усі питання пов’язані із направленням ресурсів на реалізацію проектів пе- редбачали затвердження на найвищому урядовому рівні за ініціативою знизу, як це видно за змістом і процедурою про- сування до прийняття постанов Ради Міністрів СРСР, котрі готувалися Радою Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У та окремими загальносоюзними міністерствами. Проблематика фінансово- го забезпечення у пізньосталінський період будівництва, кот- ре охоплювало територію більшу як однієї республіки СРСР є важливою зважаючи на досвід раціоналізації фінансування будівництва об’єктів загальносоюзного значення завдяки ор- ганізації лобістської роботи керівництва УРСР.

Питання фінансового забезпечення «будови комунізму» було ключовим від самого початку організації процесу будівельно- монтажних робіт об’єктів Південно-Українського і Північно- Кримського каналів. На нараді в ЦК КП(б)У 7 жовтня 1950 р. начальник майбутнього будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів А. Бочкін виступав щодо питан- ня забезпечення будівництва робочою силою. У своєму виступі від вказував на загальну кількість необхідних працівників 60- 80 тис. чоловік⁴⁷⁹. Щодо інженерно-технічного складу, то А. Бочкін говорив про приблизну кількість у 5 тис. працівників. Також ним підіймалося питання оплати праці цих працівників і А. Бочкін вказав, що внесено пропозицію будувати Південно- Український канал за рахунок державного бюджету⁴⁸⁰. У дано- му разі бачимо, що питання фінансування фонду заробітної плати працівників вирішувалося оперативно й закладалась у план народногосподарського розвитку на кожен рік окремо, відповідно до заходів, які закладалися у відповідну постанову Ради Міністрів СРСР. Відповідну постанову готували Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У, керівництво Криму та профільні Міністерства бавовництва СРСР⁴⁸¹. У питанні забезпечення будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів матеріальні фонди на будівництво забезпечувалися за рахунок фондів міністерств і відомств як загальносоюзних так і республіканських, які ті отримували у відповідності із розпи- сом, представленим Держпланом СРСР. Джерелом же виділен- ня заробітної плати працівникам міг бути бюджет відповідного рівня. Оскільки будівництво Південо-Українського і Північно- Кримського каналів було проголошено «будовою комунізму», воно мало загальносоюзне значення і, зобовʼязання по їх будів- ництву покладалося на декілька загальносоюзних міністерств, то виплата заробітної плати будівельникам мала здійснюватися безпосередньо із фондів загальносоюзного бюджету.

Також, необхідно відзначити, що для будівництва такого масштабу необхідно було здійснювати мобілізацію трудових ресурсів у великих масштабах у порядку організаційного набору, а не відомчого як для проектів, які здійснювалися окремими відомствами, тобто, набір кадрів мали здійснювати Міністерство трудових резервів СРСР (здебільшого у межах УРСР), а також партійні організації в УРСР. Тому виділення фондів на фінансування фонду оплати праці на будівництві мало здійснюватися із потужного фінансового фонду, який мав змогу мобілізувати і списувати на потребу будівництва значні матеріальні ресурси. Слід відзначити, що фінансові фонди бюджету УРСР не були настільки значними щоб за їх рахунок було можливим здійснювати фінансування об’єктів такого масштабу як будівництво Південно-Українського і Північно- Кримського каналів. Так, державний бюджет УРСР за 1952 р. було виконано по доходах у розмірі 17 млрд. 667 млн. 800 тис. карбованців⁴⁸². На 1953 р. розмір державного бюджету УРСР по доходах було прийнято в обсязі 17 млрд. 990 млн. 700 тис. карбованців⁴⁸³. Обсяги ж видатків на будівництво Південно- Українського і Північно-Кримського каналів та системи зро- шування півдня України і півночі Криму за планами Міністер- ства бавовництва СРСР складали 12 млрд. карбованців⁴⁸⁴. Планами будівництва передбачалося, що, фактично, розпоча- тий процес у 1951 р. має бути завершено у 1957 р.⁴⁸⁵. Тобто, для бюджету УРСР фінансування такого масштабного проекту було не можливим, оскільки із нього не можливо було спису- вати на його фінансове забезпечення надто великі обсяги. Бю- джетом СРСР було встановлено обсяги бюджетного напов- нення республік Радянського Союзу і за СРСР було зафіксова- но такі розміри бюджету УРСР на 1951 р. При цьому, видатки державного бюджету УРСР складали у 1952 р. – 17 млрд. 594 млн. 400 тис. карбованців⁴⁸⁶, а у 1953 р. – 17 млрд. УРСР мобілізувалися до загальносоюзного бюджету і тому саме із цього бюджету була змога списувати значні фінансові ресурси для будівництва масштабних обʼєктів. Власне, мобілізація ресурсів до загальносоюзного бюжету в СРСР була засобом централізації системи управління в країні й зниження впливу у забезпеченні адміністування економіки і соціальної сфери ролі республіканських урядів та місцевих Рад і їх ви- конкомів. Фактично, з питань будь-якого фінансового забезпе- чення керівництво УРСР було змушеним звертатися до Ради Міністрів СРСР, як у випадку із включенням у план народно- господраського розвитку будівництва окремих обʼєктів які бу- ло розташовано на території УРСР⁴⁸⁸. Слід звернути увагу на те, що керівництво УРСР звертало увагу Держплану СРСР на необхідність будівництва півдприємств на території респуб- ліки для потреб підприємств загальносоюзного підпорядку- вання, хоча відповідні підприємства, виділення фондів на які лобіювалося керівництвом УРСР, мали локальний характер, а їх продукція мала використовуватися для місцевих потреб. Тому слід звернути увагу на той фактор, що підпорядкованість підприємств союзного чи республіканського визначалась, у першу чергу, не географічною зоною використання продукції цих підприємств, а підпорядкованістю обʼєктів для потреб яких продукція цих підприємств використовувалась. Особливо це положення стосувалось будівельних підприємств. У процесі будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів даний принцип часто порушується, зважаючи, що опе- ративну мобілізацію будівельних ресурсів для потреб будів- ництва, фактично, мало здійснювати керівництво УРСР. Зо- крема, на нараді в ЦК КП(б)У 10 жовтня 1950 р. дане питання активно підіймає Заступник Голови Ради Міністрів УРСР Л. Корнієць, вказуючи, що в зоні будівництва Південно- Українського каналу розташована велика кількість підприємств по виробництву будівельних матеріалів загально- союзного підпорядкування, які не задіяні на повну потужність, а, відповідно, їх потужності є сенс задіяти на потреби будів- ництва⁴⁸⁹. Отже, очевидно, що керівництво УРСР мало доволі повну і оперативну інформацію про економічну ситуацію і ви- робничі потужності на території республіки, про можливості їх використання у проектах, реалізація яких його цікавила. Тому, в даному разі є очевидною неефективність командно- адміністративної системи в СРСР, що відображалось у доку- ментації тогочасних партійних і урядових органів. За даними цих документів про можливості використання потенціалу те- риторій загальносоюзне керівництво інформувалося знизу, від республіканських органів влади. Відповідно, фактично, питан- ня реалізації проектів загальносоюзного масштабу, які вирішувалося прийняттям постанови Ради Міністрів СРСР, котра готувалась, фактично, ЦК КП(б)У і Радою Міністрів УРСР із долученням до процесу підготовки цієї постанови профільних загальносоюзних міністерств.

Потрібно звернути увагу також і на той факт, що оцінку капітальних вкладень на будівництво Південно-Українського і

Північно-Кримського каналів було здійснено Міністерством бавовництва СРСР, якому підпорядковалась будівельна ор- ганізація «Укрводбуд», яка здійснювала це будівництво і саме це міністерство курувало дану «будову комунізму». Фінансу- вання будівництва здійснювалося через міністерство, яке здійснювало координацію цього будівництва. Також, питання здійснення оцінки витрат на проведення будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів могло здійснюва- тися у першу чергу установою, котра мала повноваження про- водити будівництво і контролювати процес проектування цієї будови і такою установою було Головне управління «Укр- водбуд» Міністерства бавовництва СРСР. Тому куруюче міністерство мало змогу забезпечувати лобіювання питання виділення фінансових фондів на будівництво у Держплані СРСР і у Раді Міністрів СРСР. Начальник «Укрводбуду» А. Бочкін заявляв, що будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів за масштабами є безпрецедент- ним для СРСР, для Європи і Америки⁴⁹⁰. Тобто, оцінка мас- штабів будівництва покладалась на будівельну організацію і, за заявою, А. Бочкіна, «Укрводбуд» здійснював комунікацію із місцевими органами влади, якими на той час були Ради, на предмет отримання матеріальних фондів для будівництва (сюди не входило фінансове забезпечення будівництва, яке могло здійснюватися виключно через Міністерство фінансів СРСР)⁴⁹¹. Важливу роль відігравала ініціативність у реалізації програм і проектів в СРСР на місцевому рівні, проте це не сто- сувалося питань фінансового забезпечення, котре могло здійснюватися винятково за вертикальним принципом через урядові фінансові органи. Слід відзначити, що відповідний принцип радянської командно-адміністративної системи давав змогу СРСР оперативно мобілізувати і централізувати значні обсяги фінансових фондів на реалізацію масштабних проектів і для потреб військового будівництва, яке займало ключове зна- чення у радянській бюджетній політиці.

Важливо здійснити аналіз процесу розподілу фінансових ресурсів для реалізації проектів у рамках будівництва Півден- но-Українського і Північно-Кримського каналів. Так, при здійсненні будівництва виділення фінансових ресурсів здійснювалося централізовано і оперативним розпорядником цих фондів була будівельна організація «Укрводбуд», котра їх освоювала і оперативно про це звітувала. У оперативній ін- формації про хід будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів у 1952 р., якою було охоплено також дані про хід будівництва у попередні роки, вказувалося, що у 1951 р. план основоєння капіталовкладень по виконанню будівельно-монтажних робіт у 65 млн. карбованців було ви- конано до 20 вересня 1951 р.⁴⁹². До речі, у довідці про стан проектно-пошукових і підготовчих робіт по будівництву Ка- ховської ГЕС та Південно-Українського і Північно- Кримського каналів для Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова від Н. Сердюкова також присутня сума для «Укрводбуду» у 65 млн. карбованців⁴⁹³. Ця цифра, яка склада- ла фінансування на 1951 р., дещо десонує із цифрою, пред- ставленою у записці Й. Сталіну від Д. Коротченка і Л. Мель- никова, у котрій ці посадовці УРСР звертали увагу на недо- статні обсяги фінансування будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів. У записці до Й. Сталіна було вказано на 1951 р. суму фінансування яка складала 100 млн. карбованців⁴⁹⁴. Можливо припустити, що така різниця у сумі фінансування виникла із-за того, що без- посередньо «Укрводбудом» освоювалося лише 65 млн. карбо- ванців.

На 1952 р., за даними А. Бочкіна було заплановано освоєн- ня 220 млн. карбованців, із яких планувалося на здійснення будівельно-монтажних робіт вкладення у 150 млн. карбо- ванців, на придбання засобів виробництва і транспорту 62 млн. карбованців і на інші витрати 3,8 млн. карбованців. Варто у цьому контексті відзначити, що планом капітальних вкладень на 1952 р. було передбачено виділення Запорізькому облвиконкому 4,8 млн. карбованців на забезпечення водопо- стачання міста⁴⁹⁵. Із наведених А. Бочкіним даних видно, що саме його організація здійснювала оперативне управління виділеними на будівництво фондами, у тому числі й для по- треб міста Запоріжжя. У рамках фінансового забезпечення будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів передбачалося в якості реалізації проекту місцевого значення, комунального, фінансове забезпечення реалізації цього проекту. При цьому, видно, що розподіл цих фондів та- кож здійснювався «Укрводбудом», котрий як профільна будівельна організація мав проводити виконання робіт по за- безпеченню водопостачанню Запоріжжя, принаймні частково, на пайових засадах.

Проте, не зважаючи на плановані обсяги фінансування будів- ництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування півдня України і півночі Криму, плани фінансового забезпечення у повному обсязі жодного року не ви- конувалися. Від самого початку будівництва у 1951 р. виділення фінансових фондів планувалося у дуже малих обсягах. Так, за даними, наданими у записці Голови Ради Міністрів УРСР Д. Ко- ротченка і Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова на імʼя Й. Сталіна у 1951 р. на будівництво було виділено 100 млн. карбованців, у 1952 р. було виділено 220 млн. карбованців, а на 1953 р. планувалось виділення 300 млн. карбованців⁴⁹⁶. На фоні загальної суми вартості будівництва у 12 млрд. карбованців, фінансування по роках було незначним. Фактично, воно надзви- чайно відставало від запланованого графіка. Про це наголошу- валося у зауваженнях до проекту записки Держплану СРСР про будівництво Південно-Українського каналу за підписом Д. Ко- ротченка і Л. Мельникова, яку було розіслано членам урядової комісії по розгляду питання вибору варіанту траси Південно- Українського каналу, що на його будівництво було виділено всього 5,5 % загальної суми при тому, що на будівництво вже освоєння фінансових ресурсів на будівництво Південно- Українського і Північно-Кримського каналів було очевидним і усвідомленим на рівні загальносоюзного керівництва. Власне, це відставання не давало змоги «Укрводбуду» розгорнути будів- ництво головної траси каналу і, можливо, було повʼязаним із постійним пошуком більш оптимального з фінансової точки зо- ру варіанту будівництва. Так, до 1 січня 1952 р. проводилась ро- бота по проектуванню Південно-Українського каналу, а затвер- дження цього проекту затягнулося із-за постановки питання ака- деміком С. Жуком про більш фінансово оптимальний варіант машинного зрошування відносно планованого початково са- мотічного.

Розглядаючи фінансове забезпечення будівництва Півден- но-Українського і Північно-Кримського каналів, слід звер- нути увагу на дискусії щодо вибору варіанту зрошування, машинного або самотічного. Реалізація машинного варіанту зрошування передбачала відмову від будівництва Південно- Українського каналу. Машинний варіант зрошування перед- бачав суму капіталовкладень на будівництво на 3,0-3,5 млн. карбованців меншу ніж самотічний, що було основним аргу- ментом академіка С. Жука і Д. Кузнецова, директора Україн- ського відділу інституту Гідроенергопроет, які відстоювали саме цей варіант зрошування⁴⁹⁸. В ході урядового обговорення машинного варіанту зрошування, не зважаючи на те, що від вересня 1950 р. самотічний варіант мав підтримку Й. Сталіна і декларувався як його ініціатива, керівництво СРСР схиляється до його прийняття. Зокрема, доволі потужні лобістські зусил- ля були потрібні зі сторонни прихильників самотічного вартіанту у особі Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка і Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова та Заступни- ка Міністра бавовництва СРСР А. Аскоченського при відстоювані самотічного варіанту зрошування. Слід звернути увагу, що у січні-лютому кожного року в СРСР відбувався бюджетний процес і у 1952 р. в цей час готувався до прийнят- тя державний бюджет СРСР на 1953 р. Тому питання зміни варіанту зрошування актуалізується у час коли в Раді Міністрів СРСР розгортається дискусія щодо розподілу бюд- жетних фінансових ресурсів. Так і у 1951 р. протягом січня 1951 р. відбувалась активна дискусія в Президії Ради Міністрів СРСР щодо питання виділення фондів на будів- ництво Каховської ГЕС і Південно-Українського та Північно- Кримського каналів.

Оскільки будівництво Південно-Українського і Північно- Кримського каналів здійснювалося на території УРСР і Криму (котрий на той час перебував у складі РРФСР), то через фінансуванням будівельної організації «Укрводбуд» ресурси освоюються також і на території Кримської області. Бюджет- на система СРСР не давала змоги для належного спрямування бюджетних коштів до Криму із державного бюджету СРСР, з якого відбувався розподіл найбільших обсягів фінансових фондів. Тому реалізація масштабного будівельного проекту, який охоплював територію УРСР і Криму створює умови для надходження до Криму фондів із державного бюджету СРСР. Вже у 1952 р. постає питання корегування суми фінансових фондів на будівництво системи зрошування півдня України і півночі Криму в результаті зміни варітанту зрошування із са- мотічного на машинний. Це стримувало освоєння вже виділе- них на будівництво фінансових фондів та впливало на бюд- жетний процес в СРСР. Проте, можливості впливу керівницт- ва УРСР на виділення значних фінансових фонлів із держав- ного бюджету СРСР були обмежені його статусом в радянсь- кій номенклатурній ієрархії пізньосталінського періоду.

Але, не зважаючи на обмежені можливості впливу на за- безпечення будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму, керівництво УРСР, корис- туючись можливістю забезпечувати постачання ресурсів для «будови комунізму», активно намагалося спрямовувати пос- тавки із підприємств та регіонів в яких було потреба підтри- мати роботу місцевих підприємств. Наприкінці першого року активного зведення об’єктів «Укрводбудом» в рамках будів- ництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів на будову завозяться матеріали, зокрема, із Львівської та ін- ших областей. Про це вказано у звіті Першому Секретареві ЦК КП(б)У Л. Мельникову бригади по наданню допомоги бу- дівництву і покращенню культурно-побутового обслугову- вання трудящих будівництва. У цьому звіті містяться числен- ні дані критичного характеру, які дають доволі змістовну ін- формацію про постачання будівництва. Зокрема, зазначено, що не налагоджено видобуток і виробництво місцевих матері- алів, таких як ракушняк, пісок, вапняки. Запорізька, Херсон- ська і Одеська області багаті ракушняком, вапняками та ін- шими необхідними матеріалами, при цьому, на думку членів цієї бригади, «Укрводбуд» і будівельно-монтажні управління вважають за доцільне отримувати дорогу цеглу із Львівської й інших областей вартістю 750-800 карбованців за тисячу із ве- ликими втратами її якості (бита при транспортуванні)⁴⁹⁹. Слід зауважити, що рішення про постачання цегли для будівництва об’єктів Південно-Українського каналу приймалося не «Укр- водбудом» чи будівельно-монтажними управліннями, а на рі- вні Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У. Постачання цегли із Львівської області на будівництво Південно-Українського ка- налу здійснювалося на підставі постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 31 березня 1951 р. і виконком Львівсь- кої обласної Ради депутатів трудящих зобов’язав міжобласне відділення тресту «Укрпостачзбутбудматеріалів» поставити із заводів Львівської області запорізькому будівельно- монтажному управлінню №1 «Укрводбуду» для будівництва

Південно-Українського і Північно-Кримського каналів цегли у кількості 5,5 млн. штук⁵⁰⁰. Із звіту бригади по наданню до- помоги будівництву і покращенню культурно-побутового об- слуговування трудящих будівництва видно, що допускалась певна самостійність керівництва «Укрводбуду» і його будіве- льно-монтажних управлінь у прийнятті господарських рішень, проте, у даному разі, для Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У пріоритетом було постачання цегли саме зі Львівської області. Слід відзначити, що у цьому випадку забезпечувалися відпо- відні показники соціально-економічного розвитку області й підстави для Львівської області добиватися виділення на її розвиток фондів із республіканського бюджету.

Проте, за допомогою таких заходів як направлення комісії, постійний контроль за будівництвом по партійній лінії зі сто- рони ЦК КП(б)У на керівництво «Укрводбуду» і його будіве- льно-монтажних управлінь здійснюється вплив з метою спря- мування на потреби будівництва матеріалів від постачальни- ків, яких визначало керівництво УРСР. Адже для нього важ- ливе значення мало створення умов для розвитку місцевої провислості у зоні будівництва, зокрема, для її більш раціона- льного розміщення⁵⁰¹. Робота, в якій зазначається економіч- ний ефект від будівництва для розвитку місцевої промислово- сті була видана у 1953 р. в Київському державному універси- теті імені Т. Г. Шевченка і вона мала пропагандистський ха- рактер, а тому без узгодження із політикою правлячої респуб- ліканської партійної організації відповідні формулювання в ній допускатися не могли. Питання про налагодження експлу- атації місцевих матеріалів у зоні будівництва неодноразово ставились і на нарадах партійно-господарського активу, зок- рема, 26 січня 1952 року на такій нараді будівельників Кахов- ського гідровузла Секретар ЦК КП(б)У А. І. Кириченко пос- тавив питання про необхідність будівництва нового бетонного заводу і гранітного кар’єра в Запоріжжі, а також налагоджен- ня видобутку піску в Миколаєві і в Євпаторії⁵⁰². У звідній за- писці проектного завдання будівництва Каховської ГЕС, яку було складено іще 1951 р., пісок із цих двох родовищ визна- чено як найбільш сприятливий для будівництва із відзначен- ням окремих недоліків цих родовищ⁵⁰³. Цією ж запискою та- кож відзначено перспективи видобутку й інших будівельних матеріалів для будівництва Каховської ГЕС як граніт, камінь- вапняк тощо. Тому для ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР бу- ло достатньо підстав здійснювати заходи по розбудові підпри- ємств із виробництва будівельних матеріалів у областях Укра- їни якими пролягала зона будівництва Каховської ГЕС і Пів- денно-Українського та Північно-Кримського каналів.

У контексті забезпечення будівництва Каховської ГЕС та Південно-Українського і Північно-Кримського каналів необ- хідними ресурсами доволі цікавим є звернення зборів праців- ників Кременчуцького деревообробного комбінату тресту «Укрдрев» до Херсонського обкому КП(б)У і начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна та «Дніпробуду» С. Андріанова, у якому працівники комбінату висловлюють бажання сприяти масштабним сталінський будівництвам. Висловлено готов- ність здійснювати деревообробку і відправлення деревообро- бної продукції для будівництв шляхом сплаву Дніпром і залі- зницею. Мотивується у зверненні доцільність скористатися ініціативою зборів добрим логістичним розташуванням ком- бінату, а також новим обладнанням на ньому⁵⁰⁴. Цей епізод є характерним для періоду пізньої сталінщини, коли перспекти- ви розвитку підприємств залежали від участі у масштабних будівництвах. Тому таку перспективу намагався отримати Кременчуцький деревообробний комбінат, взявши участь у сталінських будівництвах. Тому для розвитку Криму й реалі- зації масштабних проектів, які мали забезпечити соціально- економічний розвиток Криму, на території України складали- ся доволі сприятливі умови як по забезпеченню сировиною так і по ініціативам підприємств.

Із Криму пріоритетне значення мало постачання для будів- ництва Каховської ГЕС піску із Євпаторійського кар’єра. У листопаді 1953 р. Начальник «Дніпробуду» С. Андріанов по- відомляв Секретарю Херсонського обкому КП(б)У Онищенку про покращення постачання будівництва електростанції піс-

Організацією «Дніпробуд», котра займалась будівництвом Каховської ГЕС, на 1 липня 1953 р. було освоєно експлуата- цію піщаного кар’єру в Євпаторії. У червні 1953 р. було про- кладено шляхи в піщаному забої і в забої гранітної суміші й направлено другий екскаватор на освоєння кар’єру в Євпато- рії(відповідно, до цього моменту вже було на освоєння кар’єру направлено екскаватор і активно відбувалась його експлуатація)⁵⁰⁶. Із липня 1953 р. мало розпочатися відванта- ження піску із Євпаторійського кар’єру на будівництво Ка- ховської ГЕС і у Інформації по будівництву електростанції вказується, що роботи по освоєнню кар’єру здійснювалися силами «Дніпробуду»⁵⁰⁷. Ця інформація є свідченням, що на- чальник «Дніпробуду» С. Андріанов надає інформаційний звіт Першому Секретарю ЦК КПУ А. Кириченку про активну ро- боту по будівництву Каховської ГЕС. У даному разі події від- буваються після смерті Й. Сталіна, коли активізувалась боро- тьба за владу на рівні загальносоюзного керівництва. У цій ситуації відбувається посилення політичного і адміністратив- ного впливу партійних структур в УРСР на фоні загального послаблення адміністративного впливу структур КПРС на Ра- ду Міністрів СРСР. «Дніпробуд» підпорядковувався Мініс- терству електростанцій СРСР у статусі Головного Управлін- ня, проте, необхідними матеріалами і кадрами його робота забезпечувалась за ініціативою і фактичним кураторством зі сторони ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР. Питання освоєння виробництва і видобутку необхідних для будівництва елект- ростанції матеріалів за межами УРСР (як у Криму, котрий до 1954 р. був областю в складі РРФСР) узгоджувалося на рівні ЦК КПУ, оскільки розробка проектного завдання будівництва Каховської ГЕС здійснювалась Українським відділенням Ін- ституту Гідроенергопроект⁵⁰⁸.

Також питання планування розміщення населених пунктів і промислових та сільськогосподарських підприємств у зоні будівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського каналу розроблялося Українським Державним Інститутом проекту- вання міст (Гіпроградом). По Херсонській області цим Інсти- тутом було встановлено межі зони будівництва Каховської ГЕС і каналу, яка включала такі райони як Бериславський, Бі- лозерський, Велико-Лепетихський, Верхньо-Рогатинський, Горностаївський, Голопристанський, Генічеський, Іванівсь- кий, Каховський, Каланчакський, Камишинський, Ново- Троїцький, Нижньо-Сірогозький, Ново-Маячковський, Ново- Воронцовський, Скадовський, Сивашський, Цюрюпинський, бюро Херсонського обкому КП(б)У від 30 червня 1951 р. було прийнято рішення визнати доцільними розроблені перспекти- ви розміщення промислових і сільськогосподарських підпри- ємств, а також мережі доріг правильними і можуть бути при- йнятими за основу для подальшої розробки схеми районного планування зони впливу Південно-Українського каналу і Ка- ховської ГЕС⁵¹⁰. Тобто, планування економічного районуван- ня і розміщення транспортних магістралей та підприємств у південних районах УРСР здійснювалося також українськими проектними установами. Із цього планування у реалізації про- грами здійснення будівництва мав виходити і «Дніпробуд». Відповідно, питання залучення ресурсів Кримської області (на 1951-1953 рр. іще РРФСР) перебувало у сфері підтримки й лобіювання керівництвом УРСР.

Будівництво найбільшої кількості підприємств по виробни- цтву будівних матеріалів керівництво УРСР активно здійсню- вало по областях, якими мала проходити траса каналів і у при- леглих областях. По Дніпропетровській області на контролі у Ради Міністрів УРСР перебувало будівництво двох підпри- ємств: Токівського каменедробильного і Нікопольського цег- ляного заводів. По Запорізькій області – три: Запорізький цег- ляний завод, Запорізький селікатний і Запорізький цегляний № 1-2; по Миколаївській – чотири: Миколаївський цегляно- черепичний завод, Касперівський завод стінових матеріалів, Ново-Данилівський каменедробильний, Миколаївський цегля- но-черепичний завод «Петрівка»; По Херсонській області – три: Херсонський цегляно-черепичний завод, Степанівський завод стіно матеріалів, Архангельський вапняковий; По Одесь- кій області – Булдинський завод стіно матеріалів. Рада Мініст- рів УРСР активно здійснює підтримку та ініціативне кураторс- тво будівництва по трасі Південно-Українського і Північно- Кримського каналів і поза межами республіки, в Криму (Крим- ський завод стіноматеріалів)⁵¹¹. У довідці до проекту Постано- ви Ради Міністрів УРСР «Про хід виконання плану будівницт- ва підприємств Міністерства промисловості будівельних мате- ріалів в зоні Каховської гідростанції і Південно-Українського каналу», яку було підготовлено до прийняття у 1952 р., перед- бачено пункт за яким Міністерство промисловості будівельних матеріалів УРСР мало взяти під особливий контроль будівниц- тво підприємств у районі Каховської гідроелектростанції та Південно-Українського каналу. На будівництво цих підпри- ємств на Міністерство промисловості будівельних матеріалів УРСР було покладено зобов’язання направляти першочергово усі необхідні матеріали й обладнання⁵¹². А 22 вересня 1951 р. за ініціативою Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У було розробле- но й направлено на розгляд Держплану СРСР проект постанови Ради Міністрів СРСР за якою мало бути забезпечено здійснен- ня необхідних заходів по завезенню на будівництво Південно- Українського каналу місцевих матеріалів у обсягах щоб мати запаси для продовження будівельних робіт у зимовий період⁵¹³. Проектом постанови Ради Міністрів СРСР «Про заходи із на- дання допомоги в проектуванні та будівництві Південно- Українського каналу і Північно-Кримського каналів» було пе- редбачено, що Рада Міністрів УРСР і Кримський обласний ви- конавчий комітет Ради депутатів трудящих мають у 1952 р. по- вністю забезпечити будівництво місцевими будівними матеріа- лами⁵¹⁴. Проте, здійснювати будівництво підприємств місцевої провислості будівельних матеріалів Рада Міністрів УРСР мала змогу за включення даних об’єктів на підставі висновків Держ- плану УРСР до річного плану розвитку народногосподарського комплексу республіки. За повідомлення Держплану УРСР Раді Міністрів республіки від 18 вересня 1952 р. на 9 заводах, котрі будувалися під забезпечення будівництва Каховської ГЕС і Пі- вденно-Українського каналу було розвідано запаси сировини, а по трьох підприємствах запаси сировини лишалися під питан- ням⁵¹⁵. Проектом постанови Ради Міністрів СРСР «Про заходи із надання допомоги в проектуванні та будівництві Південно- Українського каналу і Північно-Кримського каналів» також передбачалося зобов’язання для Міністерства промисловості будівельних матеріалів СРСР протягом 1952 р. збудувати у За- порізькій та Херсонській областях два заводи по виробництву силікатної цегли потужністю 50 млн. штук на рік⁵¹⁶. Таким чи- ном, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У активно використову- вали можливості лобіювати через загальносоюзні органи управління будівництво підприємств по виробництву будівель- них матеріалів на півдні України.

Для забезпечення будівництва Каховської ГЕС по Херсон- ській області розгорнулися потужні геолого-розвідувальні ро- боти по виявленню покладів сировини для виробництва буді- вельних матеріалів, а також роботи по розширенню виробни- чої бази підприємств по виробництву будівельних матеріалів. Зокрема, в районі Каховки було на 1951 р. заплановано запуск печі для обпікання вапна, розширення кар’єру по видобутку каменя, розширення Херсонського вапнякового заводу і Херсонського комишитового заводу й будівництво Херсонсь- 517 кого цегляно-черепичного заводу

Потребами «будови комунізму» керівництво УРСР цілко- вито обґрунтовувало перед союзним керівництвом плани еко- номічного розвитку республіки, що мало велике значення в умовах командно-адміністративної системи періоду пізньої сталінщини. Керівництво УРСР спрямовувало фонди на буді- вництво підприємств у межах 5 областей республіки, причому ці підприємства мали відігравати вагому роль у подальшому соціально-економічному розвитку республіки, оскільки виро- бляли продукцію, котра у період відбудови користувалась значним попитом – будівельні матеріали. Таким чином, осно- вні заходи по мобілізації виробничих потужностей на забез- печення потреб будівництва Південно-Українського і Північ- но-Кримського каналів, котрі повинні були забезпечити мож- ливість для зрошення 300 тис. га земель у Криму, здійснюва- лися на території УРСР і саме на території УРСР закладалась сировинна база для освоєння півострова. За умов планової командно-адміністративної економіки в СРСР будівництво численних будівельних підприємств на території областей пі- вдня України керівництвом УРСР було закладено підстави мотивувати перед союзним керівництвом будівельні проекти на території України, спрямовані на її подальший соціально- економічний розвиток. Підходи у розбудові економіки СРСР в період пізньої сталінщини базувалися на принципах своєрід- ної «територіальної економічної експансії». Тобто, на базі те- риторій, на яких розвиток промисловості був високий відбу- валось господарське освоєння територій, які були прилеглими до них. Про такий підхід говорив Перший Секретар ЦК КП(б)У Г. Мельников на нараді в ЦК КП(б)У 7 жовтня 1950 р., коли вказував, що силами УРСР було розбудовано промисловість сходу України⁵¹⁸. Мобілізація ресурсів регіо- нів, які були розташовані близько до чергового масштабного будівництва, а також підприємств була найбільш зручною ме- тодикою у організації потужних будов та соціально- економічних проектів у СРСР. Тому розбудова підприємств у зоні будівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського каналу протягом 1951-1952 рр. стає базою для розбудови еко- номіки Криму від 1953 р.

Питання соціально-економічного розвитку Криму мало зна- чення для керівництва УРСР іще до передачі Кримської області зі складу РРФСР до УРСР 1954 р. Одним із аргументів на ко- ристь лобіювання заходів по збільшенню пропускної здатності ділянки Сталінської залізниці Запоріжжя-Джанкой у зверненні начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна і начальника Сталінської залізниці К. Коломійцева до Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченку висувалися потреби для соціально-економічного розвитку Криму⁵¹⁹. У свою чергу, Д. Коротченкові вдалося до- битися, що Заступник Голови Ради Міністрів СРСР В. Молотов віддав розпорядження Міністру шляхів сполучення СРСР Б. Бещеву відзвітувати до 1 вересня 1951 р. які заходи вжива- ються Мністерством шляхів сполучення СРСР для забезпечен- ня зростаючих обсягів перевезень залізничною ділянкою Запо- ріжжя ‒ Ново-Олексіївка – Джанкой. Держплану СРСР і Мініс- терству фінансів СРСР розглянути на 1952 р. питання про по- силення пропускної здатності залізничної ділянки Запоріжжя – Джанкой⁵²⁰. Дорожне будівництво у зоні будівництва Каховсь- кої ГЕС і Південно-Українського каналу було також передумо- вою створення інфраструктурної мережі, котра мала гарантува- ти доставку матеріалів із підприємств, які будувалися для пос- тачання будівництва ГЕС. Створення цієї мережі стало логіс- тичною основою для постачання матеріалів місцевої промис- ловості півдня України на інші будови в регіоні, зокрема і в Криму. Тобто, за активної позиції Ради Міністрів УРСР було закладено не лише підвалини постачання для розбудови еко- номіки Криму необхідних матеріалів, а також і створено транс- портні можливості для доставки із території УРСР необхідних ресурсів. Так, Постановою Ради Міністрів СРСР «Про подаль- ший розвиток сільського господарства, курортів і міст Криму» на Раду Міністрів УРСР було покладено зобов’язання забезпе- чити зростання обсягів будівництва в Криму. Зокрема, укріпи- ти Кримські будівельні трести Міністерства цивільно- житлового будівництва УРСР і довести на 1956 р. їх виробничі потужності на рік до 55 млн. карбованців для «Кримбуд» і «Ялтаспецбуд», а тресту «Кримсільбуд» до 40 млн. карбован- ців⁵²¹. Отже, розгортання будівництва на півострові мала забез- печувати УРСР, використовуючи власні виробничі фонди, при цьому, керівництвом УРСР було проголошено ключовим принципом для організації виробництва із 1954 р. зменшення собівартості продукції. Заради розгортання будівництва в Кри- му, враховуючи принцип зменшення собівартості, найбільш оптимальним було залучення підприємств областей УРСР, які були прилеглими до Криму в постачанні на півострів необхід- них матеріалів.

Питання ефективності управління Кримською областю й за- безпечення для неї умов соціально-економічного розвитку яск- раво виявилося у роботу Управління робітничого постачання Укрводбуду. Це Управління мало своїм завданням забезпечу- вати працівників Укрводбуду продовольчими товарами, що мало важливе значення з огляду на віддаленість об’єктів будів- ництва від населених пунктів. У структурі цього Управління діяли «ОРСи» (відділи робітничого постачання). Цих відділів було утворено всього чотирнадцять і три із них функціонували на території Криму, а саме №10, 11, 12. У результаті реоргані- зацій на території Кримської області до жовтня 1953 р. було ліквідовано «ОРСи» №11 і 12, які діяли у Джанкої й Красно- Перекопську⁵²². Ліквідація «ОРСів» у 1953 р. відбувалась у зв’язку із відмовою від будівництва Південно-Українського каналу і, відповідно, відтермінуванням будівництва Північно- Кримського каналу. Відповідно, постання ОРСів які функціо- нували на території УРСР (до 1954 р.), здійснювалося Мініс- терством торгівлі УРСР й Облторгвідділами відповідно до об- ластей в яких розміщувалися ці ОРСи, а ОРСи на території

Криму постачалися Кримським Облторгвідділом. У звіті Управління відзначено, що постачання ОРСів на території Криму було недостатнім і тому Управління із цього питання неодноразово зверталося до Міністерства торгівлі СРСР і РРФСР, проте його запити задоволені не були⁵²³. Звернення ж Управління до Міністерства торгівлі УРСР у разі нестачі това- рів в «ОРСах» на території УРСР задовольнялися своєчасно. На 1954 р. ситуація, як зазначено в Пояснювальній записці Управ- ління, була аналогічна до попереднього року, фонди на «ОР- Си» на території УРСР було виділено Міністерством торгівлі УРСР, а по Криму Кримським Облторгвідділом і по Криму фо- нди були недостатніми⁵²⁴. Тому оперативність постачання ма- сштабного будівництва виконавчими інституціями УРСР була вагомим аргументом щодо ефективності партійного керівницт- ва УРСР і структури республіканської виконавчої влади в за- безпеченні реалізації програм на території Криму.

Після прийняття постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 вересня 1950 р. вже 7 листопада 1950 р. в ЦК КП(б)У на нараді відбувається обговорення постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) щодо будівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського та Північно-Кримського кана- лів. На цій нараді був присутній Заступник міністра бавовни- цтва СРСР О. Аскоченський, який заявив, що будівництво ро- зпочинається у складних умовах, оскільки на той момент було відсутнє його проектне забезпечення. Відповідно, за словами О. Аскоченського, слід було розпочинати будівельні роботи із паралельним розробленням проектної документації . Отже, будівництво Каховської ГЕС, а також Південно-Українського і Північно-Кримського каналів й системи зрошення півдня України і північних районів Криму було політичним рішен- ням і, вочевидь, мотивованим не стільки соціально- економічними передумовами, скільки політичною необ- хідністю. Ідея будівництва каналів була не новою і плануван- ня та економічне обґрунтування цього масштабного будів- ництва розпочалося іще до початку війни Німеччини проти СРСР у 1941 р. Будівництво мало здійснюватися за поспіхом прийнятим рішенням політичного керівництва і, відповідно, максимальної мобілізації усіх необхідних ресурсів за команд- но-адміністративними принципами. Більшість робіт по ре- алізації масштабного проекту пізньосталінської епохи мало бути здійснено на території УРСР (у межах до 1954 р.), а тому основна відповідальність за підготовку і забезпечення будів- ництва покладалась на партійне і урядове керівництво України.

Процес проектування будівництва системи зрошування південних районів України і північних районів Криму відбу- вався на двох рівнях, перший рівень ‒ це визначення концеп- ції майбутньої системи зрошування, в основі якої мав бути один із двох варіантів зрошування, та другий ‒ поточне про- ектування об’єктів у процесі будівництва. Історію питання щодо вибору самої концепції системи зрошування південних районів УРСР і північних районів Криму розкриває дискусія щодо вибору варіанту зрошування, яка виникає у 1952 р., коли вже відбувалося поточне проектування і будівництво деяких об’єктів Південно-Українського каналу (поселень і соціаль- них об’єктів по трасі Південно-Українського і Північно- Кримського каналів).

У процесі проектування будівництва Південно-Українсь- кого каналу і системи зрошування південних районів України в 1952 р. розгорнулась дискусія між проектними ор- ганізаціями Міністерства бавовництва СРСР і Міністерства електростанцій СРСР, які представляли авторитетні фахівці у галузі гідробудівництва, щодо вибору варіанту зрошення півдня України. На обговорення було поставлено два варіанти зрошування, а саме, самотічний і машинний. Слід зазначити, що самотічний варіант зрошування передбачав подачу води по більшій частині площі у спосіб самотоку і тому передбачав будівництво Південно-Українського каналу, яким мала текти вода. Міністерство бавовництва СРСР і ЦК Компартії України у дискусії 1952 р. відстоювали самотічний варіант зрошення півдня України, який передбачав будівництво Південо- Українського каналу. Саме цей варіант зрошування півдня України, а також подачі води у Північно-Кримський канал було затверджено постановою Союзного уряду від 20 вересня 1950 р. Власне, це будівництво із зведенням Південно- Українського каналу як ключового елементу всієї системи зрошування, позиціонувалося в СРСР і широко пропагувалося як «будовакомунізму» й особиста ініціатива Й. Сталіна⁵²⁶. Проектними організаціями, які представляли Міністерство електростанцій СРСР, у 1952 р. було ініційовано розгляд на урядовому рівні так званого змішаного варіанту зрошування півдня України, тобто із використанням машинно-насосних станцій, які мали воду із Каховського водосховища подавати у зрошувальну систему. Змішаний варіант зрошування півдня України передбачав відмову від будівництва Південно- Українського каналу, завдяки чому значно мали бути скоро- чені обсяги земельних робіт і загальну вартість проекту мало бути зменшено на етапі будівництва. Проте, самотічний варіант передбачав значно більші обсяги витрат на будів- ництво системи зрошування, проте менші витрати на обслуго- вування цієї системи у подальшому, оскільки цей варіант не передбачав затрати на енергетичні ресурси для машинних станцій.

У Доповідній записці щодо питання про переваги самотіч- ного варіанту зрошення півдня України над машинним на імʼя Першого Секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова від Завідуючого відділом КПУ по будівництву і будівельним матеріалам П. Мацуй і завідуючого сектором цього відділу Бібікова від- значалося, що обидва ці варіанти зрошення південних регіонів України розглядалися іще до війни (Другої світової), а також у 1947-1948 рр. Їх розробка, як відзначалося у Доповідній за- писці, здійснювалась українськими проектними ор- ганізаціями. Також зазначалося, що самотічний і машинний варіанти зрошення півдня України розглядалися і у 1950 р., напередодні прийняття Радою Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) постанови від 20 вересня 1950 р.⁵²⁷. Отже, ідея будівництва системи зрошування півдня України, щоправда не уточнюєть- ся чи також і Криму, сформувалась у керівництва СРСР іще до початку Другої світової війни. Рішення про розробку будівництва відповідного масштабу в СРСР могло приймати- ся виключно на найвищому партійному й урядовому рівні. Причому, її розробку і попереднє проектування здійснювали саме проектні організації УРСР. Цей попередній проект і став передумовою для економічних розрахунків будівництва й прийняття урядової постанови. Очевидно, із-за початку війни, а також потреби повоєнної відбудови промисловості довелося відкласти реалізацію будівництва системи зрошування півдня України.

Аналізуючи проектне забезпечення будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів та системи зро- шування південних районів України і північних районів Кри- му, необхідно звернути увагу на той факт, що урядова поста- нова від 20 вересня 1950 р. об’єднувала будівництво Каховсь- кої ГЕС і Південно-Українського та Північно-Кримського ка- налів, а також системи зрошення південних районів України і північних районів Криму в єдину «будову комунізму». Цей факт вартий уваги з огляду на те, що будівництво Каховського водосховища, із якого насосними станціями вода мала подава- тися у систему зрошування у разі реалізації машинного варіанту, мало здійснювати Головне Управління «Дніпробуд» Міністерства електростанцій СРСР в рамках будівництва Ка- ховської ГЕС. Таким чином, можна прослідкувати протисто- яння двох союзних міністерств, Міністерства бавовництва СРСР і Міністерства електростанцій СРСР, щодо реалізації саме їх проекту зрошування південних районів України і північних районів Криму.

Після початку будівництва об’єктів Південно-Українського і Північно-Кримського каналів авторитетними гідротехніками Д. Кузнецовим і С. Жуком було поставлено питання, що по- чатковий проект цього будівництва потребував коректування щодо варіанту зрошення, отже, виявилися суперечності в еко- номічних розрахунках будівництва. Саме на основі цих ро- зрахунків витрат на будівництво і господарського ефекту від реалізації обох спірних варіантів зрошення півдня України і відбувається дискусія 1952-1953 рр. Проте, слід звернути ува- гу, що питання проектування будівництва системи зрошення півдня України і півночі Криму перебувало у цілковитій за- лежності від будівництва Каховського водосховища, оскільки машинний варіант зрошення передбачав подачу води насос- ними станціями лише із цього водосховища, а самотічний пе- редбачав будівництво крім Каховського іще Молочанського водосховища, Чатарлицького в Криму від якого Північно- Кримським каналом вода мала подаватися до Керчі⁵²⁸. Для самотічного варіанту передбачалось проектом також будів- ництво кількох невеликих водосховищ локального значення у балках Камишівка, Сухованівка, Янчекрак, Карачекрак і Чун- гул в Запорізькій області та в Криму⁵²⁹. Тобто, наявні були два генеральні проекти будівництва навколо яких відбувалося протистояння між угрупованнями урядової та проектної но- менклатури в СРСР. Зрештою, у дискусії між проектними відомствами перемогу здобуває машинний варіант зрошу-

Поточне проектування обʼєктів Південно-Українського і Північно-Кримського каналів мало здійснюватися проектни- ми організаціями, які визначалися на нарадах в ЦК КП(б)У. Так, на нараді 11 жовтня 1950 р. було поставлено питання про межі, у яких залучені до проектування каналу організації мали його здійснювати. Проектування Південно-Українського ка- налу мала здійснювати організація «Укрводпроект». Началь- ник Головного Управління «Укрводбуд» Міністерства бавов- ництва СРСР А. Бочкін на нараді заявив, що проектування

Південно-Українського каналу від Запоріжжя до Керчі мала здійснювати одна організація, причому, лише єдина ор- ганізація повинна була проектувати канал і на території УРСР і Кримської області, яка на той час перебувала у складі РРФСР. Під час наради 11 жовтня 1950 р. в ЦК КП(б)У відбу- валась підготовка проекту постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б)У, в якій мало бути визначено відповідальні за ре- алізацію будівництва організації. У проекті цієї постанови А. Бочкіним було запропоновано записати, що в межах України проектування каналу і всіх інших споруд в рамках будівництва здійснює Укрводпроект. У свою чергу академік Академії наук УРСР С. Перехрест запропонував уточнити формулювання і відзначити, що проектування каналу до ріки Чаторлик у Криму має здійснювати «Укрводпроект», оскільки саме на цій річці закінчується самотічне зрошення. Від річки Чатарлик і до Керчі проектування може здійснюватися й ін- шою організацією, проте, проектування від Чартолика мало далі здійснюватися лише після встановлення відмітки, від якої слід проектувати трасу каналу далі. Цю відмітку мало бути встановлено проектною організацією «Укрводпроект». Далі, С. Перехрест зазначав, що всю трасу каналу не можна проек- тувати відразу цілісно, а спочатку траса має проектуватися від Отже, після прийняття постанови 20 вересня 1950 р. постає ключове питання по проектуванню траси Південно- Українського і Північно-Кримського каналів.

Українські проектні організації, а також Академія наук УРСР беруть на себе ініціативу проектного забезпечення цьо- го будівництва, а також ставлять питання про проектування саме українськими проектними організаціями каналів не лише в межах УРСР (до 1954 р.), а і в Криму. Дане прагнення українських наукових і проектних установ спиралося на пот- ужну підтримку начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна, як видно із стенограми обговорення проекту постанови Ради Міністрів СРСР на нараді у ЦК КП(б)У 11 жовтня 1950 р. По- зиція начальника «будови комунізму» у питанні проектного забезпечення була надзвичайно важливою, зважаючи на його виняткові повноваження. Також, на пріоритетності залучення до проектування каналів українських організацій наполягав Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников, відзначаючи, що Україна багата на кваліфіковані кадри для реалізації мас- штабних будівельних проектів⁵³². Не менш вагому роль у цьому питанні відігравала позиція Заступника Міністра ба- вовництва СРСР академіка АН СРСР О. Аскоченського, котрий заявляв, що в Москві навіть не знають про наявні в Україні наукові організації і це має бути відображено у про- екті постанови Ради Міністрів СРСР⁵³³. Зі слів О. Аскоченсь- кого видно, що за радянської командно-адміністративної си- стеми урядові інституції, у першу чергу загальносоюзні, не мали надійної інформації про можливості наукових і проект- них організацій на місцях. Ці дані оперативно накопичували і систематизували урядові та партійні органи, зокрема, в УРСР республіканська Рада Міністрів і ЦК КП(б)У. Тому склада- ються умови коли у проектах постанов Ради Міністрів СРСР, які мали регламентувати процес будівництва загальносоюзно- го значення, відзначалися можливості українських проектних установ, яким і доручалося здійснювати проектне забезпечен- ня будівництва. Отже, залучаючи в якості підтримки автори- тетних для Союзного Уряду представників номенклатури Раді Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У вдається пролобіювати проекту- вання Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошення українськими проектними ор- ганізаціями, причому, не лише в межах УРСР (на 1950 р.), а і в межах Криму. Таким чином, участь українських проектних організацій у проектуванні Південно-Українського і Північно-

Кримського каналів, котрими мало бути зрошено засушливі райони півдня України і півночі Криму, забезпечувала пере- думови поєднання України і Криму в єдиний господарський комплекс на етапі проектування цієї «будови комунізму».

У жовтні 1950 р. проект постанови Ради Міністрів СРСР «Про заходи по забезпеченню виконання постанови Ради Міністрів СРСР про будівництво Південно-Українського ка- нала, Північно-Кримського канала і про зрошення земель південних районів України і північних районів Криму» було подано на затвердження Й. Сталіну від Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченко, Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова, Голови Кримського облвиконкому С. Постовалова, Міністра бавовництва СРСР У. Юсупова, Першого Секретаря Кримського обкому ВКП(б) П. Тітова⁵³⁴ Саме у такому порядку значились підписи під зверненням до Й. Сталіна. Нормативно-правову базу для розгортання робіт по будівництву обʼєктів Південно-Українського і Північно- Кримського каналів керівництво УРСР розробляло спільно із партійним і радянським керівництвом Кримської області, заручившись підтримкою союзного Міністерства бавов- ництва у особі У. Юсупова. За цим зверненням було перед- бачено, що проектування Південно-Українського і Північно- Кримського каналу до водосховища на річці Чатарлик (Крим), а також системи зрошування і обводнення в межах України (на 1950 р.) слід покласти на трест «Укрводпроект» Міністерства бавовництва СРСР. Проектування Північно- Кримського каналу від водосховища на річці Чатарлик, а та- кож системи зрошення і обводнення в межах Кримської об- ласті слід покласти на «Союзводпроект» Міністерства сільського господарства СРСР. Крім того, проектом поста- нови було передбачено дозволити Раді Міністрів УРСР і Міністерству бавовництва СРСР залучати до виконання про- ектних робіт проектні організації союзного і республікансь- кого підпорядкування на підставі договорів із «Укрводпро- новок, що основну ініціативу по забезпеченню проектування Південно-Українського і Північно-Кримського каналів взяло на себе керівництво УРСР, власне, проектування Північно- Кримського каналу від річки Чатарлик у Криму мало здійснюватися відповідно до мітки, котру буде встановлено проектною організацією, яка проектуватиме канал до цією річки. Положення, що залучення проектних організацій до проектування каналів покладалося на Раду Міністрів УРСР і Міністерство бавовництва СРСР вказує на прагнення керів- ництвом УРСР здійснювати мобілізацію проектних ор- ганізацій в республіці на власний розсуд. Міністерство ба- вовництва виступало у данному разі як організація-основний замовник лише тому, що будівництво каналів, а також си- стеми зрошування на території УРСР мало на меті розвиток бавовництва на півдні України. Відповідно, тому саме це союзне міністерство і мало бути лобістом будівництва в Раді Міністрів СРСР. У Криму розвиток бавовництва не пла- нувався у тих масштабах як у південних районах УРСР і, відповідно, для здійснення проектних робіт було запропоно- вано організацію Міністерства сільського господарства СРСР.

Масштаби залучення проектних організацій УРСР до про- ектного забезпечення будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів розкривають доповідні записки, які адресувалися в ЦК КП(б)У. Так, у доповідній записці Зав. відділом будівництва і будівельних матеріалів ЦК КП(б)У П. А. Мацуй вказано, що до проектно-пошукових робіт по будів- ництву каналів залучено понад 50 проектних і науково- дослідних організацій УРСР⁵³⁶. За довідкою про хід будів- ництва каналів начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна основні роботи по проектуванню здійснювалися Інститутом «Укргіпроводбавовна» Міністерства бавовництва СРСР(до 6 квітня 1951 р. «Укрводпроект»), штат якого на 12 листопада 1952 р. нараховував 1470 чоловік інженерно-технічного скла- ду. Крім «Укргіпроводбавовна» до проектних робіт було за- лучено 15 спеціалізованих проектних інститутів і контор⁵³⁷. Всього, за даними довідки, у проектно-пошукових роботах брали участь понад 2000 чоловік інженерно-технічного пер- соналу різних проектних організацій. Також було задіяно в проектному забезпеченні 17 науково-дослідних і навчальних закладів УРСР. А. Бочкін робить висновок, що план по проек- туванню за 1951 р. було в грошовому вимірі перевиконано і на його реалізацію витрачено понад 80 млн. карбованців. На 1 січня 1952 р. проектними організаціями було завершено ос- новні проектні завдання по будівництву, а саме, плани по си- стемі зрошення 1500 тис. га земель півдня України і півночі Криму, складено проектні завдання по зрошенню Верхньо- Інгулецького і Нижньо-Інгулецького масивів, а також розроб- лено проектне завдання по Південно-Українському каналу. Проте, не зважаючи на завершення проектних робіт по Південно-Українському каналу і системам зрошення, розпо- чати будівництво Головне Управління «Укрводбуду» не мало змоги, оскільки ці проектні завдання не було розглянуто і за- тверджено Урядом СРСР⁵³⁸.

Проте, заходи по проектно-пошуковій діяльності для будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів на 1951 р. мало бути оформлено постановою Ради Міністрів СРСР. Це питання мало складну епопею в Президії Ради Міністрів СРСР у грудні 1950 – січні 1951 рр. Не зважа- ючи на затвердження в народногосподарському плані на 1951 р. для «Укрводбуду» до освоєння 65 млн. карбованців, із них 40 млн. на будівельно-монтажні роботи, питання про про- ектно-пошукові роботи мало розглядатися лише 14 грудня 1950 р. на засіданні Президії Ради Міністрів СРСР. Головував на цьому засіданні Голова Держплану СРСР М. Сабуров і бу- ло прийнято рішення створити комісію, котра на 24 грудня 1950 р. мала підготувати відповідний проект постанови Ради Міністрів СРСР. Але комісія проект постанови не підготувала і М. Сабуров наполіг на відстрочці у прийнятті Президією проекту постанови до 15 січня 1951 р., але і на цей строк його також не було підготовлено. За участю представників

Постійного Представництва УРСР у Москві спільно із апара- том Держплану СРСР проект постанови було підготовлено і мало бути винесено на затвердження Ради Міністрів СРСР⁵³⁹. Тобто, виділення коштів згідно із планом розвитку народного господарства на будівельно-монтажні роботи свідчить про те, що питання розвитку сільського господарства півдня України і півночі Криму лишалося в пріоритеті для Уряду СРСР. В рамках освоєння виділених ресурсів протягом 1951 р. відбу- валось будівництва робітничих поселень та інфраструктури у зоні будівництва каналів. Щодо питання затвердження заходів по здійсненню проектно-пошукових робіт по самому каналу, відбувалося затягування остаточного затвердження питання.

У 1951 р. проектні роботи розгорнулися по Південно- Українського каналу і вони мали на меті, перш за все, визна- чення його траси. Від вибору траси залежало покладення по- чатку проектних робіт по Північно-Кримському каналу. Варіантів траси розглядалося три і лише на червень 1951 р. було зроблено вибір варіанту, що обумовило виїзд до Криму Головного інженера інституту «Укргіпроводбавовна» та про- ектної групи для початку проектних робіт по Північно- Кримському каналу⁵⁴⁰. У своїй доповіді на нараді партгоспак- тиву будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів директор Інституту «Укргіпроводбавов- на» Я. Кузнець висвітлив ситуацію із проектуванням головної траси Південно-Українського каналу від Запоріжжя до річки Конка (Кінська), було розроблено три варіанти цього відрізка траси каналу і їх було подано на розгляд відомчої комісії на чолі із В. Пославським. Вже було намічено найбільш вдалий варіант, проте остаточний вибір варіанту траси було повʼязано із позицією академіка С. Я. Жука⁵⁴¹. Проте, позиція академіка С. Я.Жука відіграє у 1952-1953 рр. ключовуроль у відмові від самотічного варіанту зрошування земель півдня України і вза-

За словами Я. Кузнеця, до 1 серпня 1952 р. мало бути за- вершено проектування траси каналу на етапі переходу через Сиваш. Власне, проектування Північно-Кримського каналу затримувалось із-за того, що не було вчасно завершено проек- тування траси Південно-Українського каналу від Запоріжжя до річки Молочної і проектуванням створу Молочанського

У 1952-1953 рр. активно відбувається боротьба в середо- вищі радянської урядової й проектної номенклатури за утвер- дження плану будівництва системи зрошування південних регіонів України і північних регіонів Криму за варіантом са- мотічного і машинного зрошування. Керівництво УРСР в цих умовах відстоювало самотічний варіант зрошування як такий, що потребував значних матеріальних витрат на етапі будів- ництва, проте, передбачав значно менші витрати у подальшій експлуатації. Перевагу здобуває машинний варіант зрошуван- ня, який передбачав менші витрати на етапі будівництва си- стеми зрошування, але значно більші витрати на етапі експ- луатації.

Мобілізація наукового потенціалу України для підготовки до проектування будівництва Південно-Українського і Півні- чно-Кримського каналів, системи зрошування південних ра- йонів України і північних районів Криму та розвитку інфра- структури і господарства мало також вагоме значення у про- цесі формування цілісного господарського комплексу на ос- нові цих територій. На нараді в ЦК КП(б)У, яка відбулась 7 жовтня 1950 р. і була присвячена будівництву Південно- Українського і Північно-Кримського каналів Заступником Міністра бавовництва СРСР академіком Академії наук СРСР

О. М. Аскоченським було висловлено фактичну позицію цьо- го союзного міністерства, яке мало курувати цю «будову ко- мунізму», щодо вихідних даних, на основі яких планувалося розпочати проектні роботи паралельно із процесом будівниц- тва. Власне, як зазначав на цій нараді Заступник Міністра ба- вовництва СРСР академік АН СРСР О. М. Аскоченський, дане будівництво розпочиналося у складних умовах, без належного проектного забезпечення, яке необхідно було створювати па- ралельно із початком будівельних робіт⁵⁴⁴. Забезпечення буді- вництва проектами і планування необхідно було здійснювати на основі наукових даних про вихідні умови в яких слід було здійснювати будівельні роботи. Заступник Міністра бавовни- цтва СРСР на нараді 7 жовтня 1950 р. заявив, що розрахунок у питанні наукового забезпечення будівництва робиться на Академію наук УРСР, вчені якої мають у достатньому обсязі вихідну інформацію для забезпечення будівництва каналів. Він згадав науковців ‒ ботаніків, гідрологів, ґрунтознавців, також О. Аскоченський наголосив, що саме завдяки вченим із України союзне міністерство розраховувало швидко вирішити проблему забезпечення будівництва вихідними науковими даними⁵⁴⁵. У цьому ж контексті ним було наголошено, що в Москві не мають уявлення про те, які саме організації є в на- явності в УРСР і який у них потенціал, про який йому стало відомо у ході засідань в Академії наук УРСР. О. Аскоченсь- кий запропонував у проекті постанові Ради Міністрів СРСР, котрим мало бути регламентовано забезпечення будівництва Піденно-Українського і Північно-Кримського каналів, було відображено науковий потенціал українських науково- дослідних установ⁵⁴⁶. На цій же нараді представник Академії наук України П. С. Погребняк заявив, що в Академії створено комітет сприяння будівництву, який своїм головним завдан- ням вважає спрямовувати роботу в напрямку забезпечення науковими розробками будівництва і цю роботу Комітет пла- нував здійснювати як в самій Академії так і в масштабах України в цілому⁵⁴⁷. У цьому ж контексті Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников акцентував увагу на спроможності УРСР самостійно забезпечити науковими й інженерними кад- рами таке масштабне будівництво, як зведення Південно- Українського і Північно-Кримського каналів⁵⁴⁸. У складі Комісії по підготовці проекту Постанови по будівництву Ка- ховської ГЕС і Південно-Українського каналу було утворено чотири групи за різними напрямками питань. Перша група мала займатися питаннями науково-пошукової, науково- дослідної роботи й проектного забезпечення будівництва. Представників Академії Наук України було включено до цієї групи, зокрема Президента О. В. Палладіна, Заступника Голови Комітету сприяння будівництву Каховської ГЕС і Південно- Українського та Північно-Кримського каналів І. Т. Швеця⁵⁴⁹.

Науково-пошуковий напрямок роботи по будівництву Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та Ка- ховської ГЕС організовувався за подібним принципом до си- стеми мобілізації трудових ресурсів. Створена при Президії Академії наук Української РСР Комісія сприяння будівництву гідроелектростанцій та Головного Туркменського каналу 22 вересня 1950 р. було утворено Комітет сприяння будів- ництву Каховської гідроелектростанції, Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, Куйбишевської та Сталін- градської гідроелектростанцій і Головного Туркменського ка- налів. Нова структура була утворена постановою Президії АН УРСР на заміну постанови, яка була прийнята 15 вересня 1950 р. Із назв обох постанов видно, що Комітет мав значно ширшу компетенцію ніж Комісія, хоча його було утворено всь- ого через 7 днів після утворення Комісії⁵⁵⁰. Отже, навіть для Президії АН УРСР постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про будівництво Каховської ГЕС і Південно- Українського та Північно-Кримського каналів та системи зро- шування південних районів України і північних районів Кри- му», видана 20 вересня 1950 р., була новиною і на неї слід було оперативно реагувати. Оперативність реагування була обумов- леною необхідністю отримати тематику для закладів Академії наук УРСР і фінансування під неї, відповідно, і значне розши- рення компетенції Комітету, як це виявилося у назві, було обу- мовлено саме цим. У самому тексті постанови Президії було передбачено запровадження штатних одиниць вченого секре- таря і референта для Комітету і штатних одиниць в Раді по вивченню продуктивних сил вченого секретаря і референта по проблемі комплексного використання водних ресурсів УРСР. Крім того, вартим уваги є завдання Головному вченому секре- тареві АН УРСР І. Т. Швецю підготувати проект постанови Ра- ди Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У про розвиток науково- дослідних робіт в установах Академії наук УРСР у зв’язку з новим гідробудівництвом на півдні України⁵⁵¹. Тобто, АН УРСР утворенням Комітету прагнула значного розширення свого матеріального забезпечення, проте, мала змогу розрахо- вувати лише на республіканські ресурси. Відповідно, беручи на себе компетенцію яку прописував Комітет у своїй назві, АН УРСР давала сигнал про готовність долучатися до участі у нау- кових проектах і за межами УРСР і тематика наукових інститу- цій та навчальних закладі у подальшому, яка була пов’язаною із будівництвом на території Криму стала результатом їх залу- чення як компетентних установ за відсутності таких в Криму.

Слід звернути увагу, що у постанові викладено напрямки роботи Комітету і всі ці напрямки географічно зорієнтовані на територію півдня України, навіть не відображено наукове сприяння будівництву на території Криму. Вочевидь, це було пов’язано із значними обмеженнями щодо проявів ініціативи у науково-пошуковій діяльності за межами республіки, але назва, водночас, давала зрозуміти готовність взяти участь у науково- му супроводі будівництва за межами УРСР. Комітетом було поставлено завдання по здійсненню наукових розробок у різ- них галузях науки. Зокрема, у галузі економічних наук слід за- значити таке завдання як розробка загальних перспектив еко- номічного розвитку південних районів України, розміщення промисловості, сільського господарства і транспорту, розробка економ географічної характеристики південних районів України у зв’язку із гідробудівництвом⁵⁵². Фактично, мова ішла про системне господарське освоєння південних районів УРСР. Важливими є визначені Комітетом напрямки роботи в галузі технічних наук, зокрема, вони стосувалися розвитку й викори- стання енергосистеми південних районів України, а саме ро- зробка енергетичних режимів та раціоналізація структури обʼєднання енергетичних систем півдня України. Крім того, важливо відзначити такий напрямок роботи як розробка єдиної схеми високовольтної енергетичної мережі південних районів України, розробка схеми енергопостачання зрошуваних рай- онів півдня України⁵⁵³, у більшості, подальші завдання, які за- декларував Комітет у галузі технічних наук були пропозиціями різних інституцій Академії. Проте, завдання щодо розробки єдиної схеми високовольтних ліній електропередачі, схеми обʼєднання енергосистем та режимів енергопостачання зрошу- ваних територій були стратегічними завданнями, які реалізува- лися установами АН УРСР в контексті проектів, що реалізува- лися на території півдня України вже протягом першої по- воєнної п’ятирічки. Було задекларовано також виконання ряду завдань по інших науках, як математичних, геологічних, сільськогосподарських, у галузі археології тощо.

Для виконання завдань Комітет згідно постанови Президії мав встановити контакти із Комітетом сприяння при АН СРСР, урядовими, проектними і виробничими організаціями, галузевими науково-дослідними закладами та вузами з метою координації всієї наукової роботи АН УРСР по участі у будів- ництві гідроспоруд у південних районах УРСР⁵⁵⁴. Передбаче- но було також розробити плани роботи по науковому розроб- ленню перспектив використання басейну середнього і нижнь- ого Дніпра.

Про результати роботи інститутів Академії наук УРСР по науково-дослідній роботі із геологічного, гідрологічного і ґрунтознавчого обґрунтування проекту системи зрошування південних регіонів України і північних районів Криму, підбо- ру типів головних споруд і гребель, а також про складання геохімічних змін ґрунтів у звʼязку зі зрошуванням, доповідали Й. Сталіну Голова Ради Міністрів УРСР Д. Коротченко і Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников у інформації від 10 серпня 1951 р. У доповіді зазналося, що український інсти- туту гідротехніки і меліорації розробляв поливний режим для південних областей України і північних районів Криму⁵⁵⁵. Керівництвом УРСР наголошувалося на винятковому харак- тері результатів науково-пошукової роботи і технологічних розробок українських наукових інституцій не лише щодо те- риторії УРСР, а й Кримської області, яка на той час перебува- ла за межами республіки. Слід відзначити, що в Криму на той час не було науково-дослідних інституцій подібного профілю. У проекті постанови Ради Міністрів СРСР, направленному на затвердження Й. Сталіну в жовтні 1951 р. у пн. 8 було запро- поновано зобов’язати Академію наук СРСР (т. Вавілова) і Ра- ду Міністрів УРСР (т. Коротченка) за узгодженням із Міністерством бавовництва СРСР провести дослідження ґрунтів і зйомку по Україні й по Кримській області у зоні спо- рудження Південно-Українського і Північно-Кримського ка- налів⁵⁵⁶. Тобто, слід відзначити прагнення керівництва УРСР добитися координації науково-пошукової роботи в рамках будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, Академія наук СРСР у даному питанні залучалась як наукова інституція, котра за суворого територіального роз- межування компетенції уряду УРСР і РРФСР мала забезпечу- вати науково-пошукові роботи в Криму й як координувати їх із відповідними роботами, які мали здійснюватися в межах УРСР інституціями республіканської Академії наук й інших наукових інституцій, котрі мобілізувались республіканським урядом.

Партійним і урядовим керівництвом УРСР завдяки діяль- ності Комітету сприяння гідробудівництву при Президії Ака- демії наук УРСР було мобілізовано численну тематику український наукових установ і вищих навчальних закладів яка здійснювалась у 1951 р. і планувалась на 1952 р., котра мала значення для будівництва Каховської ГЕС і Південно- Українського та Північно-Кримського каналів⁵⁵⁷. Значна ча- стина тематики стосувалась частини проекту будівництва, яка мала здійснюватися на території Кримської області. Зокрема, це такі теми, як карстові явища траси Північно-Кримського по трасах Південно-Українського і Північно-Кримського ка- на новоосвоюваних територіях півдня УРСР і Північного не використання у звʼязку із будівництвом Каховського гідро- вузла і Північно-Кримського каналу⁵⁶¹. Варто окремо звер- нути увагу на таку тему як перспективи розвитку хімічної промисловості у зоні впливу Каховської ГЕС, Південно- Українського і Північно-Кримського каналів. Передбачалося, що в роботі буде обґрунтовано перспективи виробництва мінеральних добрив, хлору, магнію на базі використання си- вашських солей, жирової промисловості продуктів органічно- го синтезу, пластичних мас⁵⁶². Південь України вже у той час розглядався як перспективний регіон для розвитку хімічної промисловості і, власне, розвиток хімічної промисловості півдня України мав закласти перспективи для соціально- економічного розвитку найменш розвинутих регіонів Криму. В першу чергу мова йшла про степові райони півострова, які планувалося обводнити в результаті будівництва Північно- Кримського каналу і у цих районах мало інтенсивно розвива- тися сільськогосподарське виробництво. Хімічна промисло- вості півдня України мала забезпечувати інтенсивний розви- ток сільського господарства південних регіонів УРСР і північних Кримської області необхідними для цього добрива- ми. Як вказують інші теми запропонованих наукових робіт, на їх основі мала плануватися уся система водопостачання Кри- му із території України і, відповідно, зрошення півострова й забезпечення умов для його економічного розвитку.

Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников ставить пи- тання про мобілізацію наукового потенціалу УРСР, нама- гаючись взяти ініціативу в будівництві Каховської ГЕС і каналів завдяки контролю вихідних наукових даних які бу- ли необхідні для розробки проектної документації будів- ництва. Також мобілізація наукового потенціалу створюва- ла передумови для керівництва УРСР організовувати обго- ворення питання про трасу каналу на території УРСР у процесі підготовки проектів постанов Ради Міністрів СРСР, лежали плани розвитку економіки республіки й освоєння півдня УРСР⁵⁶⁴. Проблема траси каналу мала вагоме зна- чення у проектному забезпеченні будівництва, яке також керівництво УРСР намагалося зосередити в республіці, що відобразилось при обговоренні на нараді в ЦК КП(б)У про- екту Постанови Ради Міністрів СРСР 11 жовтня 1950 р. і ключовою проектною організацією було запропоновано Укрводпроект⁵⁶⁵. Проектом постанови Ради Міністрів СРСР «Про заходи по забезпеченню виконання постанови Ради Міністрів СРСР про будівництво Південно-Українського каналу, Північно-Кримскього каналу і про зрошування південних районів України і північних районів Криму», який було направлено Радою Міністрів УРСР на затвер- дження Й. Сталіну у жовтні 1951 р. першим пунктом про- понувалося усі роботи по проектуванню Південно- Українського і Північно-Кримського каналу до водосхови- ща на річці Чатирлик (західна частина рівнинного Криму) і системи обводнення в межах УРСР покласти на трест «Укрводпроект» Міністерства бавовництва СРСР. Усі про- ектні роботи по проектуванню Північно-Кримського каналу і системи обводнення в межах Кримської області покласти на «Союзводпроект» Міністерства сільського господарства СРСР. Також було запропоновано Раді Міністрів УРСР і Міністерству бавовництва СРСР залучати до проектних робіт інститути союзного і республіканського підпорядку- вання на засадах договорів із «Укрводпроектом»⁵⁶⁶. Отже, проект постанови передбачав територіальне розмежування у здійсненні проектних робіт між територією УРСР і Кри- мом. Проте, бачимо, що провідну роль у координації про- ектних робіт було запропоновано покладати саме на Раду Міністрів УРСР, котра мала достатній інструментарій для координації роботи наявних в республіці проектних ор- ганізацій. Компетенцію Ради Міністрів УРСР у питанні ко- ординації роботи проектних і наукових організацій в Україні було визнано іще восени 1950 р. Заступником Міністра бавовництва СРСР академіком О. Аскоченським. У 1951 р. постановою Ради Міністрів СРСР від 6 квітня трест «Укрводпроект» було перейменовано на інститут «Укргіпроводхлопок» (рос.) (нині ПАТ «Укрводпроект»), директором якого на той час був С. Кузнець. Він на нараді партійно-господарського активу будівельників Південно- Українського і Північно-Кримського каналів 9-10 червня 1951 р. відзначив у виборі траси Південно-Українського каналу важливу роль Інституту геології Академії наук УРСР, а також інших інститутів республіканської наукової інституції⁵⁶⁷.

Слід відзначити, що на відміну від союзного керівництва керівництво УРСР було зацікавленим у максимальному масштабі будівництва, оскільки це давало можливість на запит з його боку більшої кількості ресурсів для будів- ництва. Мобілізацію матеріальних ресурсів для будівництва навіть в масштабах УРСР, у тому числі й ресурсів місцевої промисловості, керівництво УРСР могло здійснювати лише в порядку затвердження рознарядок в інституціях загально- союзного рівня, як у питанні включення до проекту дер- жавного плану розвитку народного господарського СРСР питання про прискорення будівництва Касперівського заво- ду стіно матеріалів⁵⁶⁸. Тому максимальна участь керів- ництва УРСР у забезпеченні науковими результатами мас- штабної «будови комунізму» й, відповідно, на основі цих результатів участь у його проектному забезпеченні давала можливість керівництву УРСР закріплювати для себе мож- ливість мобілізувати в республіці ресурси місцевої проми- словості. Так, на нараді по підготовці проекту Постанови Ради Міністрів СРСР по питанню забезпечення будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів 10 жовтня 1950 р. Перший Заступник Голови Ради Міністрів УРСР Л. Корнієць висловлює пропозицію про за- кладення в державному плані розвитку народного госпо- дарства СРСР виробництва місцевих будівельних ма- теріалів на підприємствах союзного підпорядкування на те- риторії УРСР⁵⁶⁹. Таким чином, керівництво УРСР отри- мувало можливість усамостійнюватися від союзного керів- ництва в питанні мобілізації ресурсів республіки для забез- печення будівництва. Отже, не зважаючи на жорстку ко- мандно-адміністративну систему управління економікою в СРСР, керівництво УРСР здійснює кроки, спрямовані на усамостійнення в прийнятті рішень місцевого значення.

Будівництво Південно-Українського і Північно-Кримсь- кого каналів було обумовленим значною мірою прагненням керівництва СРСР забезпечити умови для розвитку бавов- ництва на півдні України. «Сталінський план перетворення природи» мав на меті забезпечення сировиною текстильної промисловості в УРСР, яку також планувалося активно розбудовувати, і створити умови для рівномірного розта- шування легкої й місцевої промисловості в СРСР⁵⁷⁰. Проте, у 1952 р. за ініціативи Директора українського відділення інституту «Гідроенергопроект» Кузнєцова Д. А. і за підтримки директора інституту «Гідропроект» у Москві академіка Академії наук СРСР Жука С. Я. перед Радою Міністрів і Держпланом СРСР постало питання про доціль- ність будівництва Південно-Українського каналу. Позиція Кузнецова Д. А. і Жука С. Я. у питанні планування будів- ництва Південно-Українського і Північно-Кримського ка- налів у 1952 р. виявилась ключовою, оскільки за їх наполя- ганням було обрано так званий «машинний варіант» подачі води до майбутнього Північно-Кримського каналу із Ка- ховського водосховища без будівництва Південно- вовництва СРСР Юсупов У. Ю., академік Аскоченський О. М. і представники ЦК КПУ (КП(б)У) активно лобіювали так званий «самотічний варіант» подачі води до Криму і системи зрошення, перевагу здобуває саме «машинний варіант»⁵⁷². Тому у протистоянні проектів будівництва си- стеми зрошування й обводнення півдня України і північних районів Криму таких як «самотічного варіанту», який ак- тивно просували представники Міністерства бавовництва СРСР і ЦК КПУ (Юсупов У. Ю., Аскоченський О. М., Ма- цуй П. А.) і «машинний варіант», який активно просували представники Міністерства електростанцій СРСР (Кузнецов Д. А. і Жук С. Я.), перевагу здобув варіант Міністерства електростанцій. Передумови перемоги саме цієї позиції обумовлено, перш за все, тим, що варіант із будівництвом Південно-Українського каналу передбачав значних капіта- ловкладень і мобілізації великої кількості некваліфікованої робочої сили на першому етапі будівництва⁵⁷³. Натомість будівництво Каховської ГЕС в рамках «сталінської будови» було більш високотехнологічним, а тому на рівні Ради Міністрів і ЦК КПРС було прийнято рішення зосередитись саме на будівництві Каховської ГЕС і локальних систем зрошення на півдні УРСР. Важливе значення мали також результати культивування бавовника на півдні УРСР, які не показали значного економічного ефекту і це було обґрунто- вано установами АН УРСР.

3.3. Трудові ресурси Криму і будівництво Північно-Кримського каналу

У пізньосталінський період ключовим питанням будь- якого масштабного проекту було його забезпечення трудови- ми ресурсами і кваліфікованими кадрами. Радянська економі- ка цього періоду відбудовувалася після війни завдяки, здебі- льшого, дешевій робочій силі, оскільки цей ресурс був най- більш доступний і керований правлячою партією ВКП(б) (із 1952 р. КПРС), а в Україні КП(б)У (із 1952 р. КПУ). Завдяки мобілізації трудових ресурсів була змога із мінімальними за- тратами здійснювати масштабні будівельні і це було актуаль- ним для такого будівництва як Південно-Українського і Пів- нічно-Кримського каналів та Каховської ГЕС зважаючи, що для реалізації цих проектів була потреба у проведенні великих обсягів робіт які не потребували значної кваліфікації. Найбі- льшим ресурсом для мобілізації такої робочої сили на масш- табні будівництва володіла Україна і в УРСР вже був багатий досвід мобілізації колгоспників на здійснення масштабних будівельних робіт із оплатою їх праці трудоднями, як у ситуа- ції із будівництвом у 1948-1949 рр. траси Харків- Сімферополь. Тому дослідження заходів по мобілізації робо- чої сили на будівництво Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та Каховської ГЕС потребує винесення в окрему сторінку по вивченню процесу соціально-економічної інтеграції Кримського півострова із Україною. Власне, про- блема залучення трудових ресурсів для забезпечення будівни- цтва на території Криму була ключовою у забезпеченні цього масштабного будівництва із-за малої чисельності населення на півострові й низького рівня соціально-економічного розви- тку районів Кримського півострова якими мала проходити траса Північно-Кримського каналу.

На нараді в ЦК КП(б)У 7 жовтня 1950 р., яка була присвя- чена виходу спільної постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про будівництво Каховської гідроелектростанції на річці Дніпро, Південно-Українського каналу, Північно- Кримського каналу і про зрошення південних районів України і північних районів Криму», начальник Головного управління «Укрводбуд» Міністерства бавовництва СРСР, яке мало здій- снювати будівництво каналів та ситеми зрошування, А. Боч- кін заявив, що за самими «чорновими підрахунками» для бу- дівництва Південно-Українського каналу слід задіяти близько 60-80 тисяч працівників. Переважно, за заявою А. Бочкіна, це мали бути не прості землекопи, а кваліфіковані робітники, що давало підстави поставити питання про створення навчально- го комбінату для майбутніх робітників⁵⁷⁴. Контигент інженер- но-технічного складу передбачався у чисельності дві-дві з по- ловиною тисячі чоловік. Частково, як висловився начальник «Укрводбуду», слід було розраховувати на надання інженер- но-технічного складу Москвою, але не великої частини, а ос- новний склад слід було набирати в Україні і в Криму. Віднос- но робітників, то було запропоновано частину набрати із чис- ла трудових резервів у порядку відбору до 5 тисяч чоловік, а решту в Україні і в Криму. Одразу ж А. Бочкіним було заяв- лено, що в Криму людей мало і, відповідно, працівників дове- деться набирати в інших областях Радянського Союзу⁵⁷⁵. У цій доповіді слід звернути увагу на постановку питання про малу чисельність людей у Криму. Очевидно, у даному разі мова ішла про кваліфікованих робітників-будівельників, яких планувалося задіяти на будівництві. Також слід звернути ува- гу на принципову позицію, що у зв’язку із малою чисельністю людей в Криму набори слід здійснювати в інших областях СРСР. Тобто, не розглядалась можливість направлення на будівництво Північно-Кримського каналу, який мав будува- тися на території Кримської області РРФСР (на 1950 р.) робітників із України. Слід відзначити, що переміщення ро- бочої сили із території УРСР за межі республіки здійснювало- ся у відповідності до рознарядок, зокрема, із числа трудових резервів, як це передбачалося у проекті постанови Ради Міністрів СРСР, надісланому Головою Ради Міністрів УРСР Д. Коротченком і Першим Секретарем ЦК КП(б)У Л. Мель- никовим для затвердження на імʼя Й. Сталіна 21 червня

1952 р. Пунктом 31 проекту було запропоновано щоб Міністерство трудових резервів СРСР здійснило для Міністерства бавовництва СРСР набір на території УРСР 3 тисяч робітників понад план 1952 р. із направленням їх на «Укрводбуд»⁵⁷⁶, організації котра здійснювала будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів. У цьому ж проекті постанови передбачалося аби в ряді будівельно-монтажних управлінь «Укрводбуду», серед них було відзначено Сімферопольське і Джанкойське, у 1952 р. було збудовано 10 тис. м2 житлової площі понад план⁵⁷⁷. От- же, організаційні набори трудових резервів для виконання будівельних робіт об’єктів на території півдня УРСР і Криму здійснювалися на території УРСР, зокремана 1952 р. було встановлено план такого набору.

По забезпеченню будівництва на території Криму трудо- вими ресурсами на нараді 7 жовтня 1950 р. в ЦК КП(б)У А. Бочкін у контексті потреби набирати людей в інших обла- стях СРСР відзначив, що це мають бути не лише прості зем- лекопи, а й кваліфіковані працівники⁵⁷⁸. Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников звернув увагу, що мобілізаційний по- тенціал УРСР є достатнім для забезпечення кадрами такого масштабного будівництва, оскільки саме із України було мобілізовано працівників для розбудови промисловості сходу республіки⁵⁷⁹. Крім того, було відзначено, що КП(б)У має до- статньо розгалужену мережу первинних організацій які мо- жуть здійснити набір кадрів на будівництво, спираючись на членів партії й комсомольців⁵⁸⁰. У даному підході ми бачимо принципову відмінність цього будівництва від подібних бу- дов, які здійснювалися в СРСР у період індустріалізації та післявоєнної відбудови, а саме, ставка в мобілізації ресурсів робиться, переважно, на добровольців, пропонуються ма- теріальні заохочення й створення належних умов життя і по- буту на будові⁵⁸¹. Мобілізація працівників на будівництво відбувається паралельно із розгортанням робіт і на 1 січня 1952 р. в штаті «Укрводбуду», організації яка здійснювала будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, працювало 7805 чоловік, із них робітників 6694 і 341 інженерно-технічний працівник⁵⁸². Тобто, чисельність працівників була далекою від прогнозованої чисельності у 60- 80 тис. чоловік. Це, власне, обумовлювалося затягуванням із розгортанням основних найбільш трудомістких робіт по про- кладенню основної траси каналу. Протягом 1952 р. планува- лось зростання чисельності будівників на 5 тисяч працівників із яких інженерно-технічний склад планувався до 800 праців- ників⁵⁸³. Отже, очевидно, що за планами на 1952 р., як їх викладав у своїй довідці начальник «Укрводбуду» А. Бочкін, мало бути здійснено набір чисельністю 5 тис. працівників і Рада Міністрів УРСР пропонувала проектом постанови Ради Міністрів СРСР набрати до цієї чисельності додатково іще 3 тис. працівників.

Будівельні роботи по реалізації проекту будівництва Пів- денно-Українського і Північно-Кримського каналів і системи зрошування південних районів України і північних районів Криму розгорталися протягом 1951 р. паралельно на території УРСР (до 1954 р.) і в Криму. На 1 січня 1952 р. було заплано- вано створення в структурі «Укрводбуду» додатково пʼяти будівельно-монтажних управлінь, а саме: Дніпро-Каменсь- кого і Новогорьївського у Запорізькій області, Дарьївського у Херсонській області, а також Сивашського і Сімферопольсь- кого у Криму. У звʼязку зі створенням цих нових виробничих підрозділів у структурі «Укрводбуду» Начальник Політвідді- лу цієї організації М. Штефан звернувся до Зав. відділом буді- вництва і будматеріалів ЦК КП(б)У П. Мацуя, щоб в ЦК було розглянуто питання підбору керівних кадрів для цих нових структурних підрозділів і питання про створення політвідділів у новостворюваних будівельно-монтажних управліннях⁵⁸⁴. Ця інформація є прямим свідченням того, що саме ЦК КП(б)У здійснювало забезпечення керівними кадрами організації «Укрводбуд», причому, не лише її підрозділи на території УРСР, а й у Криму, котрий на той момент перебував у складі РРФСР. Також саме ЦК КП(б)У здійснювалось інституційне забезпечення стимулюючої й контрольної роботи серед працівників «Укрводбуду» в тому числі й у Криму.

Для аналізу можливостей залучення працівників на здійснення масштабних будівельних робіт в Криму варто взяти дані по чисельності робітників та службовців у Криму і динаміці зміни їх чисельності, яка є в наявності від 1950 по 1953 рр. у порівнянні із довоєнним 1940 р. Ці дані містяться у довідці Начальника Статистичного управління Кримської об- ласті Центрального статистичного управління Держплану СРСР Н. Точеного, підготованій у 1954 р. для ЦК КПУ. За да- ними цієї довідки у сфері будівельно-монтажних робіт в Кри- мській області на 1950 р. було задіяно 25 тис. працівників⁵⁸⁵. Нагадаємо, що 20 вересня 1950 р. було прийнято постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про будівництво Ка- ховської гідроелектростанції на річці Дніпро, Південно- Українського каналу, Північно-Кримського каналу і про зро- шення південних районів України і північних районів Кри- му», а будівельно-монтажні управління для зведення об’єктів Північно-Кримського каналу в Криму почали створюватися лише у 1951 р. Відповідно, слід звернути увагу на зміну чи- сельності працівників у сфері будівельно-монтажних робіт в Криму в наступні роки, а вона складала: у 1951 р. – 23,7 тис. працівників; у 1952 р. – 20,3 тис. працівників; у 1953 р. – 20,5 тис. працівників⁵⁸⁶. Тобто, спостерігаємо динаміку на зменшення чисельності працівників будівельної галузі порівняно із 1950 р. щорічно. Начальник Статуправління по Кримській області у висновках до наданої ним довідки вказує, що у вересні 1953 р. чисельність працівників будівельної га- лузі зросла порівняно із вереснем 1950 р. небагато, приблизно на 200 чоловік⁵⁸⁷. Збільшення, щоправда, за численними да- ними можемо спостерігати у 1953 р. лише порівняно із 1952 р., отже, у даному разі розбіжність між цифрами довідки і висновками слід розглядати як технічну описку. Сам же Начальник Статуправління робить висновок, що незначне збільшення чисельності працівників будівельної галузі відбу- лося у зв’язку із забезпеченням будівництв механізмами. Відповідний висновок, очевидно, робиться з огляду на необ- хідність у звіті надавати позитивну інформацію в частині зро- стання чисельності працівників як показника соціально- економічного зростання області. Перший пункт довідки почи- нається із того, що чисельність робітників та службовців у всіх галузях народного господарства й культури Кримської області із року в рік невпинно зростала і «вже декілька років тому назад перевищила довоєнний рівень»⁵⁸⁸. Що слід ро- зуміти під хронологічним показником «кілька років тому» складно встановити, проте, саме його у тексті документу вжито.

Якщо брати до уваги ситуацію із забезпеченням будів- ництва Північно-Кримського каналу, зокрема об’єктів у Джанкої, зведенням яких займалось будівельно-монтажне управління №11 «Укрводбуду», то на 1951 р. частими були нарікання на незадовільне забезпечення цього управління необхідними матеріалами і механізмами. Про ці факти на на- раді партійно-господарського активу будівельників Південно- Українського і Північно-Кримського каналів, яка відбувалась 9-10 червня 1951 р. в м. Запоріжжі, говорив Секретар Кримсь- кого обкому ВЛКСМ Кислий, критикуючи роботу на той час колишнього начальника цього будівельно-монтажного управ- ління Потьомкіна⁵⁸⁹. Водночас, він вказував, що зі сторони керівництва «Укрводбуду» і політичного управління цієї ор- ганізації замало уваги приділяється будівництву на території Криму. Наголошувалося, що кримська ділянка будівництва потребує більшої уваги зі сторонни керівництва Головного Управління «Укрводбуд», не зважаючи, що далі Джанкоя будівництво здійснювати не було можливості, оскільки на тій ділянці планованого будівництва іще проводилися науково- пошукові роботи⁵⁹⁰. Нарікання на ситуацію в будівельно- монтажному управлінні №11 у Джанкої були і пізніше, тільки вже на роботу начальника політичного відділу при цьому управлінні, що він погано займається політико- організаційною роботу, але, фактично, перебрав на себе функції начальника управління⁵⁹¹. Отже, протягом 1951 р. процес матеріально-технічного забезпечення будівництва об’єктів Північно-Кримського каналу перебував під постійною критикою. Не зважаючи на це Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У 27 червня 1951 р. звернулися до Ради Міністрів СРСР із питанням щодо забезпечення перевезень на ділянці Сталінської залізниці Запоріжжя-Джанкой, обсяг пе- ревезень якою у першому кварталі 1951 р. складав 11 пар то- варних потягів і 9 пар пасажирських⁵⁹². Вказується на зрос- тання обсягів перевезень у звʼязку із будівництвом Каховської

ГЕС і Південно-Українського й Північно-Кримського каналів, наголошується на необхідності збільшення обсягів перевезен- ня вантажів. Проте, у даному разі слід звернути увагу, що у 1951 р. активно відбувається лобіювання керівництвом УРСР питання будівництва Кримського заводу стіно матеріалів в Октябрському районі Криму. Проте, цей завод не мав підве- деної до нього залізничної колії. Відповідно, вантажі, здебільшого, у 1951 р. могли перевозитися на будівництво об’єктів «Укрводбуду» в Джанкої. То ж обсяги будівництва, не зважаючи на постійні нарікання на поганому забезпеченні у Джанкої зростають, так як у зверненні до Ради Міністрів СРСР Д. Коротченко і Л. Мельников звертають увагу на зрос- тання обсягів перевезення у 1952 р. Отже, будівельні роботи протягом 1951-1952 рр., зокрема, у Кримській області прово- дилися доволі активно, оскільки потреба в забезпеченні будівництва вантажоперевезеннями залізницею зростала.

Проте, не слід лишати поза увагою можливість того, що перевезення сполученням Запоріжжя-Джанкой здійснювалися з метою постачання матеріалів із об’єктів, які було розташо- вано в Криму, на будівельні потреби півострова. Таких об’єктів у переписці ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР й Кримського обкому ВКП(б) згадується два: Октябрський за- вод стіно матеріалів і Євпаторійський кар’єр. Щодо Ок- тябрського заводу, то у 1951 р. планувалося добути 44 тис. тон ракушняка⁵⁹³, проте Держплан УРСР відмовив у рекомен- дації до затвердження проектного завдання по будівництву цього заводу оскільки він віддалений від залізниці на 15 км.⁵⁹⁴. Отже, продукція цього заводу не могла перевозитися на об’єкти будівництва каналів, тим більше, що Держплан УРСР рекомендував направити проектне завдання по будів- ництву Октябрського заводу стіноматеріалів Міністерству промисловості будівельних матеріалів СРСР для розгляду йо- го на предмет доцільності використання продукції родовища для місцевих потреб⁵⁹⁵. Щодо використання піску із Євпа- торійського карʼєру на будівництві Каховської ГЕС, то на 5 жовтня 1951 р. питання експлуатації піску із цього родови- ща перебувало на етапі розгляду⁵⁹⁶. Тому потік вантажів на будівництво обʼєктів «Укрводбуду», очевидно, здійснювався із території УРСР в напрямку до Джанкою. Хоча, за даними статистики, які було представлено Статистичним управлінням Кримської області ЦСУ Держплану СРСР від 1950 р. відбуло- ся різке зростання виробництва в Криму обпаленої цегли: 1950 р. – 35 млн. штук; 1951 р. – 45,4 млн. штук; 1952 р. – 45,8 млн. штук; 1953 р. – 51, 5 млн. штук. Також відбувалося зростання виробництва стінового каменя: 1950 р. – 175 млн. штук умовної цегли; 1951 р. – 211 млн. шт. умов. цегли; 1952 р. – 276 млн. шт. умов. цегли; 1953 р. – 290 млн. шт. умов. цегли⁵⁹⁷. Очевидно, зважаючи на відсутність транспорт- ної інфраструктури для постачання стіноматеріалів на будів- ництво каналів їх застосовували для місцевих будівельних потреб. Цегла ж цілком могла використовуватися на будів- ництві обʼєктів «Укрводбуду» в Криму.

Слід здійснити оцінку внеску населення Криму, наявного на початок 1950-х рр. на півострові, взявши до аналізу дані про його чисельність й порівнявши із чисельністю працездат- ного населення на півострові. Зауважимо, що дані про чи- сельність населення Криму, які було 1954 р. представлено Начальником Статистичного управління Кримської області Н. Точеним для Кримського обкому КПУ (ці дані далі було передано до ЦК КПУ), містять серйозні зауваження. Так, від- значено, що органи статистики не мали на момент підготовки інформації точних даних про чисельність населення, а наявні цифри були результатом приблизних підрахунків і не могли використовуватися як офіційні статистичні дані. Звертає на себе увагу вказівка, що в дані по Кримській області не вклю- чено чисельність військовослужбовців і деяких інших групп населення. Ці дані ЦСУ Держплану СРСР заборонило викори- стовувати для будь-яких оцінок та розрахунків, а також роз- міщувати у будь-яких документах загального характеру, навіть із грифом «секретно»⁵⁹⁸. Загальна чисельність населен- ня Кримської області й Севастополя за цими даними складала 973 466 чоловік, із них міського населення – 581 896 чоловік, сільського – 391 570 чоловік, а із числа сільського населення у працездатному віці – 219 329 чоловік. Зауважено також, що статистичне управління Кримської області не мало даних про чисельність працездатного населення в містах Кримської об- ласті, оскільки такого обліку не здійснювалось⁵⁹⁹. Проте, Ста- тистичним управлінням Кримської області для ЦК КПУ було надано дані про чисельність робітників і службовців у Кри- мській області, згідно із ними на вересень 1950 р. їх чисель- ність складала 244,4 тис. чоловік, на 1951 р. – 251,3 тис. чо- ловік, на 1952 р. – 263,9 тис. чоловік, на 1953 р. – 271,2 тис. чоловік⁶⁰⁰. Відповідно, чисельність робітників і службовців можна взяти за основу для оцінки чисельності працездатного населення, причому, яке сконцентроване переважно у містах, оскільки дані про робітників і службовців надано без врахування колгоспів. Тому, додавши надану оцінку працез- датного населення в сільській місцевості й число робітників та службовців, зможемо отримати приблизні (вже виходячи із заявленої неточності даних по чисельності населення, у тому числі працездатного в сільській місцевості) дані про кількість працездатного населення в Криму на 1953 р. Отже, ця кіль- кість мала складати 490529 чоловік, тобто, близько 500 тис. чоловік.

Якщо взяти для аналізу чисельність міського населення Джанкойського району (у цьому районі на 1951 р. було лише одне місто ‒ Джанкой), статистична довідка дає дані про 213 60 чоловік. Тобто, місто було доволі малим за чисель- ністю населення і лише силами населення цього міста мас- штабнее будівництво, яке мало розгорнутися у будівельно- монтажному управлінні №11 «Укрводбуду», здійснити було не можливо.У Джанкойському ж районі в колгоспі «Шлях до комунізму» населення на 1951 р. було 271 чоловік, із них пра- цездатного 111 при кількості дворів 85. Отже, працездатне населення складало менше половини. У Бахчисарайському районі у колгоспі «імені Калініна» населення на той же рік складало 620 чоловік із них працездатного було 307 чоловік при кількості дворів 183⁶⁰¹. У цих районах було дещо більше одного працездатного на дві особи непрацездатного віку, а, відповідно, можна зробити висновок, що в цих районах двори складали сімʼї. Дані про чисельність населення в колгоспах Криму, зокрема, працездатного, а також кількості дворів оче- видно було надано вибірково, для можливості зрозуміти ситу- ацію за середніми показниками. Тому висновок очевидний, що приблизно такою ситуація із чисельністю працездатного населення складалась на 1951 р. по абсолютній більшості кол- госпів Кримської області. Зокрема, можемо взяти дані із, нехай і не точної за твердженням пояснення, довідки про чи- сельність населення в Криму, то, по Джанкойському району подається цифра сільського наслення – 22 109 чоловік, із них працездатного 11 840 чоловік⁶⁰². Отже, чисельність працез- датного населення в сільській місцевості незначно перевищує половину загальної чисельності населення, на 1571 чоловік. Подібна ситуація із чисельністю працездатного населення в колгоспах спостерігалась за даними офіційної статистики по усіх районах Криму, якими мала пройти траса Північно- Кримського каналу. Ці дані говорять про те, що кримські кол- госпи не мали належних трудових ресурсів для мобілізації їх працівників на будівництво. Отже, оціночні дані про чисель- ність працездантного населення, які 1953 р. надавалися Кри- мським обкомом для ЦК КПУ. Тобто, робітничі кадри на обʼєкти будівництва мали спрямовуватися із інших регіонів.

Для більш повного аналізу по забезпеченню кадрами будівництва каналів у Криму слід звернути увагу на одну ва- гому характеристику демографічної ситуації у Криму. Насе- лення міст півострова було доволі численним здебільшого у приморських містах (за винятком Сімферополя). Так, насе- лення міст у районах із розвинутою курортною інфраструкту- рою складало: Алушта – 7918 чоловік, Євпаторія – 45129 чо- ловік, Феодосія – 42132 чоловік, Ялта – 46769, промислове місто Керчь – 90316, Сімферополь – 141081 чоловік⁶⁰³. Лише у Джанкої із міст не прибережного розташування чисельність населення перевищувала десять тис. чоловік й складала 21 360 чоловік.

На грудень 1952 р. за даними, вказаними у листі Першого Секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова і Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка до Й. Сталіна вказано чисельність працівників «Укрводбуду» до 12 тисяч робітників та інженер- будівельні роботи на об’єктах будівництва каналів відбували- ся здебільшого на території УРСР у Криму в цілому відбу- вається зменшення чисельності працівників у будівельній сфері при зростанні виробництва будівельних матеріалів місцевою промисловістю. Отже, будівельні роботи в Криму протягом 1950-1952 рр. здійснювалися переважно не на бу- дові каналу, а інших об’єктів. Так, протягом 1950-1953 рр. відбувається зростання динаміки введення в експлуатацію житлового фонду. Зокрема, введено у дію житлової площі на 1950 р. – 72945 м2; на 1951 р. – 93006 м2; на 1952 р. – 76396 м2; на 1953 р. – 89305 м2 ⁶⁰⁵. Обсяги будівництва по

Криму, зокрема, житлової площі із 1950 р. зростають, проте, у 1951 р. різко збільшується обсяг введеної в експлуатацію житлової площі, а на 1952 р. відбувається різке зменшення введенного в експлуатацію метражу і на 1953 р. знову збіль- шення. Очевидно, що в середньому можемо спостерігати постійне зростання обсягів будівництва. Частину обʼєктів урамках будівництва Північно-Кримського каналу складали житлові площі. Проте, обсяги цього будівництва не були значними. Відповідно, чисельність будівельних працівників в Криму, зафіксована у довідці Статистичного управління Кри- мської області, була задіяною у більшості на будівництві місцевих обʼєктів. Отже зі сторони керівництва області інте- рес до організаційної участі у будівництві Північно- Кримського каналу був не високий. За умови зменшення чи- сельності працівників, задіяних у будівництві.

Господраське освоєння півдня України і Криму у період будівництва Каховської ГЕС і Південно-Українського та Пів- нічно-Кримського каналів здійснювалося, фактично, як ціліс- ного економічного регіону. Проте, при обговореннях на нара- дах в ЦК КП(б)У зазначалося, що до переходу в Кримську об- ласть проектування Південно-Українського каналу має здійснювати організація Укргіпроект міністерства електро- станцій СРСР, а в Криму проектування має здійснювати інша проектна організація⁶⁰⁶. Саме ж будівництво, на думку як керівництва УРСР і керівництва СРСР, мала здійснювати одна організація, яку було утворено при Міністерстві бавовництва СРСР, Головне управління «Укрводбуд». Тобто, сам принцип радянської системи управління передбачав на даному етапі максимальне розмежування повноважень за територіальним принципом між УРСР і Кримом.

Дане розмежування на практиці не працювало, оскільки основне кадрове, проектне й науково-дослідне забезпечення будівництва здійснювалося за організаційної роботи керів- ництва УРСР. Крім того, будівництво каналу в Криму техніч- но обумовлювалося вибором варіанту траси Південно- Українського каналу, а цей процес затягнувся і на 1951 р. розглядалося три варіанти вибору траси, при цьому, в Криму здійснювалися роботи по дослідженню ґрунтів, агроеко- номічні, геологічні й гідрогеологічні дослідження⁶⁰⁷. Тобто, дослідні роботи, які носили загальний характер і до підготов- ки проекту будівництва Північно-Кримського каналу іще го- товності не було. Хоча, в Криму будівельні роботи було розпочато в Джанкої⁶⁰⁸, а також прийнято рішення про будів- ництво Сімферопольського водосховища, котре мало забезпе- чити водою Сімферополь і прилеглі поля і його планувалося збудувати також силами «Укрводбуду» на 1953 р.⁶⁰⁹.

Затримка в розгортанні будівництва на території Криму викликала невдоволення зі сторони керівних партійних і ком- сомольських органів Кримської області, про що їх представ- ники часто висловлювалися на нарадах партійно- господарського активу, зокрема, 1951 р. керівник обкому ВЛКСМ Криму Кислий⁶¹⁰. Подібну позицію комсомольський функціонер не мав можливості висловлювати без узгодження її із партійним керівництвом області й УРСР, зважаючи, що на цій нараді був присутній Голова Ради Міністрів УРСР Д. Ко- ротченко⁶¹¹, а почесним Головою Президії наради було обра- но Й. Сталіна⁶¹². Факт обрання Й. Сталіна Почесним Головою Президії наради у той період не міг не бути узгодженим на вищому рівні актом й мав засвідчувати масштаб і політичне значення цього організаційного заходу. Тому ми бачимо, що питання налагодження ефективного адміністрування й забез- печення будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів було надзвичайно актуальним. Вже у 1952 р. начальник Укрводбуду А. Бочкін у своїй доповідній записці до Секретаря ЦК ВКП(б) Г. Маленкова засвідчував, що зі сторони ЦК КП(б)У Укрводбуду надавалась значна до- помога в кадровому забезпеченні будівництва каналів⁶¹³ і, власне, силами керівництва УРСР це будівництво здійснюва- лося на першому етапі. Проте, на думку А. Бочкіна, цього бу- ло не достатньо для подальшого розгортання будівництва ос- новного проходу каналу. Без належного проектного забезпе- чення будівництва каналу в Криму керівництво УРСР не мало можливості його забезпечувати кадрами, але зберігало за со- бою можливість здійснювати контроль за процесом підготов- ки будівництва й будівництвом соціальних об’єктів, зокрема, в Джанкої⁶¹⁴. За посадовими компетенціями ЦК КП(б)У у пи- танні контролю за ситуацією на будівництві об’єктів Північ- но-Кримського каналу в Криму обмежувалося, здебільшого, зведенням оперативної інформації й передачею її до ЦК ВКП(б) й Ради Міністрів СРСР, зокрема і до Й. Сталіна⁶¹⁵. Хоча на даному етапі участь керівництва УРСР у будівництві каналу на території Криму мала, здебільшого, лобістський ха- рактер, але, зважаючи на його постійну роботу у кадрових пи- таннях, воно здійснювало фактичний контроль за процесом будівництва по всій зоні.

Будівництво подібного масштабу на півдні України і в Криму спираючись, як планувалося, на добровільну працю мобілізованих, можливо було здійснити виходячи із того, що в УРСР трудові ресурси були в достатній чисельності сконце- нтровані у межах республіки. Також, разом із будівництвом ГЕС і каналів планами було передбачено господарське осво- єння нових зрошуваних і обводнених територій шляхом роз- гортання на них активної сільськогосподарської діяльності. Вже у ході будівництва передбачалося активізувати розвиток на півдні України і півночі Криму аграрного сектору й суміжних галузей промисловості. Зокрема, головним інжене- ром «Укрводбуду» Сімаковим на нараді партійно- господарського активу будівництва 9-10 червня 1951 р. було запропоновано у ході будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів підготувати достатню кількість водних працівників та водокористувачів для обслуговування зрошувальної системи півдня України і Криму⁶¹⁶. Тобто, будівництво каналів передбачало системну роботу по ство- ренню цілісного потужного агропромислового комплексу на базі майбутньої системи зрошування й забезпечення його кваліфікованими кадрами. Для реалізації програми радянсько- го керівництва слід було, у першу чергу, здійснити заселення цих територій і вже у ході нарад в ЦК КП(б)У з приводу підготовки будівництва каналів активно підіймається питання переселення населення на новоосвоєні території півдня України із інших регіонів республіки⁶¹⁷.

Плани освоєння територій в зоні гідробудівництва, які було викладено в Доповіді про хід будівництва Південно- Українського каналу й заходах щодо виконання виробничого плану на 1952 р., вказують на масштаби господарських перетво- рень. Так, було заплановано переселення 314,1 тис. чоловік пра- цездатного населення із інших областей України, із них 224 тис. у колгоспи (137% відносно наявної чисельності населення) і 90,1 тис. в радгоспи (330% до наявної чисельності населення)⁶¹⁸. Ма- сштаби запланованої переселенської кампанії вказують на плани розвитку цих територій степової ландшафтної зони.

На потребу в переселенні населення у призначенні до зро- шення райони в зоні Південно-Українського і Північно- Кримського каналів хвертав увагу начальник «Укрводбуду» А. Бочкін у своїй довідці про хід будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів і вказував на не- обхідну чисельність для переселення в зону Південно- Українського і Північно-Кримського каналів у 314 тис. чоло- вік із областей України. Із них 224 тис. чоловік (або 137% на- явної чисельності), на думку А. Бочкіна, слід було переселити в колгоспи і 90 тис. чоловік (або 330% наявної чисельності) в радгоспи⁶¹⁹. Тобто, на кінець 1952 р. надзвичайно гостро від- чувалась нестача робочих рук як для будівництва каналів так і для подальшого господарського освоєння територій.

Реалізацію програми заселення регіонів України, які про- грамами радянського керівництва передбачалося активно еко- номічно розвивати, здійснювала КП(б)У, і на контролі у ЦК республіканської партії перебував процес переселення насе- лення у ряд областей півдня і сходу із інших областей респуб- ліки. Переважно здійснювалося переселення селянських сімей, які проживали в західноукраїнських областях й вели одноосібне господарство на хуторах, до таких областей як За- порізька, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська, Сталінська (Донецька), Ворошиловградська (Луганська), Одеська. Проте, активно здійснювалось переселення і з обла- стей, які були аграрно розвинутими, як Вінницька, Сумська, Полтавська, Київська тощо. Лідерами в прийомі переселенців були Запорізька (план переселення на 1953 р. складав 3250 сімей, а фактично на 1 жовтня 1953 р. було переселено 2536) і Херсонська (план 4900 сімей, фактично переселено 3421 на 1 жовтня 1953 р. відповідно) області⁶²⁰. У 1949-1951 рр. до Херсонської області було переселено 9246 сімей⁶²¹, а до За- порізької області у аналогічний період було переселено 7091 сімей⁶²². Отже, очевидно, що саме ці області були пріоритетним заселяти людьми які мали досвід аграрного ви- робництва, зважаючи на перспективу обводнення цих обла- стей (саме, здебільшого, по території цих областей мала прой- ти основна траса Південно-Українського каналу) і перспек- тивну програму аграрного розвитку. Облаштування пересе- ленців покладалося на місцевих керівників виконкомів Рад депутатів трудящих⁶²³. Фактично, відбувалося посилення кад- рової бази колгоспів у відповідних областях. Так, зокрема, у Запорізькій області питання розміщення сімей, які переселя- лися до області, було пов’язаним із питанням перенесення населених пунктів у зв’язку із будівництвом Південно- Українського каналу і, відповідно, плануванням подальшого розміщення Переселення здійснювалися під планований перспективний розвиток сільського господарства на землях, які перебували в зоні май- бутнього каналу й обводнення, а також під плани розвитку населених пунктів у цій зоні. На будівництво Південно- Українського і Півднічно-Кримського каналів передбачалося також мобілізувати не лише кваліфікованих будівельників, а й колгоспників для виконання некваліфікованої праці, як ко- Оскільки колгоспники для некваліфікованої праці мали мобілізуватися на місці, то очевидною була потреба в макси- мальному нарощенні чисельності населення у сільській місце- вості по трасі каналу.

Переселення із ряду областей України відбувається також і за межі республіки, зокрема і до Кримської області РРФСР (у період до 1954 р.). За офіційними даними, на 1951 р. із Він- ницької області до Криму за планом мало бути переселено 800 сімей, а на 1 квітня цього року на переселення саме до Криму по цій області було подано лише 13 заяв⁶²⁶, проте, на 2 серпня 1951 р. із Вінницької області до Криму було пересе- лено вже 495 сімей⁶²⁷. Із Сумської області на 1951 р. планува- лося переселення 600 сімей, а на 1 травня 1951 р. було подано всього 53 заяви⁶²⁸. Вже на 20 серпня 1951 р. із Сумської об- ласті було переселено 246 сімей⁶²⁹. Всього на 1951 р. до Кри- му із областей УРСР планувалося переселення 1200 сімей, а на 11 листопада було переседено 1152 сімʼї⁶³⁰. Як вказує офіційна інформація, на добровільних засадах населення ро- звинутих аграрно областей УРСР ентузіазму щодо переселен- ня в Крим не виявляло, оскільки заяв на добровільне пересе- лення подавалося не багато. Під кінець року в обох областях план переселення надолужувався, очевидно, адміністратив- ними методами, які застосовувалися партійними і виконавчи- ми органами. На 1953 р. до Криму за планом було передбаче- но переселення із областей УРСР 1150 сімей і на 1 жовтня 1953 р. фактично переселено 1280 сімей⁶³¹. Тому УРСР забез- печувала із власних ресурсів збільшення чисельності населен- ня Криму і освоєння перспективних сільськогосподарських регіонів цієї області, оскільки саме органи влади УРСР забез- печували матеріально й організаційно процес переселення. Процес переселення передбачав не лише перевезення людей із їхнім майном, а й демонтаж і транспортування їхніх жител та господарств.

На заваді надійному кадровому забезпеченню будівниц- тва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів були проблеми із соціально-побутовим забезпеченням пра- цівників й складними умовами праці у малоосвоєних регіо- нах. Проте, не зважаючи на незадовільне забезпечення бу- дівництва зі сторони центральних органів влади СРСР, пар- тійне керівництво УРСР регулярно звертало увагу й здійс- нювало критику Політичного управління Укрводбуду щодо незадовільної роботи по соціальному забезпеченню будіве- льників. Зверталась увага на плинність кадрів на будів- ництві Південно-Українського і Північно-Кримського ка- налів. Вказувалось, що плинність кадрів погано впливає на сприйняття суспільством значення цього будівництва. То- му, слід відзначити, що керівництва як СРСР, так і УРСР звертали увагу на особливе ідеологічно-пропагандивне зна- чення цього будівництва. Так, Л. Мельниковим було заува- жено, що кожен хто пішов із будівництва є агітатором про- ти цієї будови⁶³². Очевидним було, що для сталінського СРСР важливо було забезпечити єдність українського сус- пільства повоєнного періоду навколо грандіозних будівель- них проектів. Тому для ідеологічно-пропагандивного забез- печення будівництва було утворено в структурі Укрводбуду спеціальний політичний орган Політичне управління, яке, фактично, мало акумулювати в собі політико- адміністративні функції в територіальних межах будів- ництва. Часто зверталась увага на незлагодженість роботи цього Політичного управління та його відділів по будівель- но-монтажних управліннях Укрводбуду із місцевими політичного характеру в процесі будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів у 1952 р. здійснювалися, здебільшого на ентузіазмі керівників цього будівництва й прагнення керівництва УРСР зберігати свої адміністративно-політичні позиції у забезпеченні широко розпропагандованої «будови комунізму».

Зі сторони ЦК КП(б) фактично, здійснювалося куратор- ство партійно-політичної роботи на будівництві каналів, у тому числі й на території Криму. Зокрема, Начальник Політичного Управління Укрводбуду М. Штефан регулярно надає звіти до ЦК КП(б)У про партійно-політичну роботу по усіх будівельно-монтажних управліннях у тому числі й по Джанкою⁶³⁴, єдиній на 1951 р. ділянці в Криму де здійснюва- лося будівництво об’єктів Північно-Кримського каналу. Та- кий фактичний стан кураторства по партійно-політичній лінії обумовлювався тим, що керівництвом УРСР будів- ництво каналів забезпечувалося як кадрово так і ідеологічно. На початковому етапі ця ділянка роботи мала вагоме значен- ня, оскільки процес будівництва каналів був, фактично, про- цесом освоєння непридатних для сільського господарства територій і система керівництва трудовими ресурсами в ор- ганізації управління господарського освоєння цих територій потребувала надійного забезпечення досвідченими функціо- нерами із відповідними організаторськими якостями. Люди із такими якостями набиралися із числа членів партії й ор- ганізація їхньої діяльності здійснювалась за принципами Статуту ВКП(б) та практики організації партійної роботи. Оскільки на початковому етапі будівництва каналів належ- ного матеріально-технічного забезпечення будови не було, то зі сторони партійних органів, у першу чергу ЦК КП(б)У, здійснювався прискіпливий контроль із зазначенням, що політичними працівниками роботу організовано серед будівельників незадовільно і це відзначалося Першим Секре- тарем ЦК КП(б)У Л. Мельником на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 5 жовтня 1951 р., на якому було прийнято рішення «Про стан масово-політичної роботи серед будівельників

Окремої уваги потребує питання національного складу кадрів, які мобілізувалися на будівництво каналів. Ключову роль у постачанні кадрів для цього «комуністичного» будів- ництва відігравали західноукраїнські області. При цьому наголошувалося, що контингент робітників, які прибули із західних областей УРСР є «в політичному і культурному відношенні відсталим», а також, «можливі й випадки проник- нення ворожих націоналістичних елементів»⁶³⁶. Зверталась увага на необхідність ідеологічної обробки мобілізованих в західноукраїнських областях працівників. Коли мова йшла про ідеологічно-пропагандивну роботу серед робітників, на одній із нарад в Політичному управлінні «Укрводбуду» звер- нули увагу на те, що вся продукція пропагандистського змісту, якою забезпечується будівництво, видається російсь- кою мовою, а серед працівників будови значна частина таких, які не володіють російською⁶³⁷. Тому наголошувалось на нагальній необхідності видавати більше пропагандивних ма- теріалів українською мовою. На нараді вирішено було забез- печити будівництво необхідним обсягом пропагандивної літе- ратури українською мовою. Підіймалося також питання про необхідність читати лекції проти «буржуазного націоналіз- му». Проте, вирішено було лекцій саме пороти «буржуазного націоналізму» не читати, а прочитати лекції по «сталінській національній політиці й дружбі народів СРСР» і в них здійснити розвінчання «буржуазного націоналізму»⁶³⁸. Отже, на будівництво каналів відбувалося залучення кадрів із західноукраїнських областей які намагалися ідеологічно обробляти. Активно у агітаційно-пропагандивну роботу було залучено працівників Академії Наук УРСР та її установ, зо- крема, щодо лекторської діяльності. У цій роботі брав участь особисто Президент АН УРСР О. Палладін⁶³⁹. Також до про- пагандивної діяльності активно долучаються й працівники сфери культури, зокрема, на нараді партійного активу 20 ве- ресня 1951 р. згадувався приїзд на будівництво заступника Міністра культури УРСР, причому, на зборах партійно- господарського активу його було в присутності представників Запорізького обкому КП(б)У, ЦК КП(б)У, Начальника «Укр- водбуду» тощо піддано критиці зі сторони Начальника будівельно-монтажного управління Богданова за невиконання обіцянок, назвавши його «проходимцем» (рос. – П. С.)⁶⁴⁰. У даному разі, бачимо, що становище будівництва таке, що воно перебувало над республіканськими відомствами, оскільки навіть начальники будівельно-монтажних управлінь могли собі дозволяти брутальну критику урядовців вищого рівня. Проте, ці управлінці будівництвом було повністю підкон- трольним по партійній лінії Першому Секретареві ЦК КП(б)У, а також на регіональному рівні секретарям обкомів КП(б)У областей на яких розміщувалось відповідний об’єкт будівництва.

Високий інтерес і прискіпливий контроль над процесом будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів зі сторони органів КП(б)У можемо відзначити у 1951 р. У 1952 р. будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів втрачає свою пріоритетність для керівництва СРСР. Мотиви такої радикальної зміни його позиції щодо «будови комунізму» потребують окремого до- слідження, оскільки сам факт втрати пріоритетності випливає із фактичного саботування проекту на найвищому державно- му рівні. Із-за слабкого забезпечення будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів у першу чергу проектною документацією, матеріальними фондами, а також трудовими ресурсами були частими нарікання начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна. На його думку, із-за слабкого за- безпечення будівництва можливий був його зрив у заплано- вані строки⁶⁴¹. Для вирішення питання із комплектуванням будівництва каналів необхідними фахівцями А. Бочкіним бу- ло запропоновано дозволити ЦК КП(б)У і Кримському обко- му ВКП(б) переводити на власний розсуд на будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів інже- нерно-технічні кадри з усіх інших відомчих підприємств і ор- ганізацій за умови висловлення ними бажання⁶⁴². Як особлива проблема зазначалося погане забезпечення будівництва кваліфікованими кадрами, за ініціативи керівництва УРСР набір такиз працівників пропонувалося покласти у 1953 р. на

Міністерство трудових резервів СРСР, яке мало здійснити набір працівників у межах УРСР⁶⁴³. Слабка увага до будів- ництва каналів на початковому етапі пояснюється двома фак- торами, у першу чергу, труднощами і конфліктними ситу- аціями навколо підготовки проектної документації по будів- ництву, а також низьким рівнем пріоритетності для радянсь- кого керівництва будівництва об’єктів Південно-Українського і Північно-Кримського (на першому етапі це було житло і соціальні об’єкти) відносно реалізації проекту по будівництву Каховської ГЕС.

У СРСР сталінського періоду будь-яка організаційна дія- льність, а також управлінська, була тісно пов’язана із ідеоло- гічною. Особливо ідеологічно-організаційна робота відіграва- ла вагоме значення у процесі реалізації масштабних проектів, зокрема, таких які отримали офіційний статус «будови кому- нізму». Такий офіційний статус було надано будівництву Ка- ховської ГЕС і Північно-Українського й Південно- Кримського каналів та системи зрошування півдня України і півночі Криму, яке було розпочато на підставі постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК КП(б)У від 20 вересня 1950 р. Будь-яка ідеологічна робота в СРСР потребувала не лише потужної пропагандивної підтримки, а й інституційного забезпечення. Ідеологічний контроль здійснювався структурами як стаціо- нарного характеру, як-то партійними і комсомольськими ор- ганізаціями, так і функціональними структурами, які утворю- валися за необхідності у рамках організацій по реалізації про- ектів і часто їх діяльність носила тимчасовий характер. Такі структури після виконання їхньої інституційної функції ідео- логічного забезпечення реалізації конкретного проекту, в ра- мках якого їх було створено, або ліквідовувалися або транс- формувалися у функціональну структуру іншого характеру й призначення. Прикладом такої структури може стати партій- ний комітет будівництва Каховської ГЕС, на основі якого бу- ло запропоновано Першим Секретарем ЦК КП(б)У Л. Мель- никовим утворити Каховський райком партії міського типу (аналогічний райкомам партії в містах) другої групи. При цьому, на будівництві мав зберігатися парторг будівництва і за сумісництвом секретар райкому партії. Необхідність ство- рення в місті Каховська райкому на базі будівництва Каховсь- кої ГЕС у листі Л. Мельникова пояснюється потребою інсти- туційного посилення координації діяльності партійних ор- ганізацій будівельно-монтажних ділянок⁶⁴⁴. Даний приклад є показовим яким чином у пізньосталінський період заради ін- ституційного забезпечення командно-адміністративної систе- ми завдяки координації діяльності партійних ланок, котрі діяли у кожній виробничій одиниці на будівництві, утворюва- лась партійна функціональна структура тимчасового характе- ру і згодом трансформувалась у територіальну.

На будівництві Південно-Українського і Північно- Кримського каналів від самого початку організації процесу було заплановано утворити партійні структури на основі кадрів, мобілізація яких здійснювалась партійними і комсо- мольськими організаціями по УРСР під контролем ЦК КП(б)У. Координацію ідеологічно-організаційної діяльності на будівництві Південно-Українського і Північно-Кримського каналів мав здійснювати Політвідділ Головного Управління «Укрводбуд» Міністерства бавовництва СРСР. Також утво- рювалися політвідділи при всіх будівельно-монтажних управ- ліннях в структурі «Укрводбуду». Питання про створення політвідділу при «Укрводбуді» було піднято у зверненні Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова до Й. Сталіна від 2 лютого 1951 р. Необхідність створення політвідділу мо- тивувалась тим, що будівельні роботи мали здійснюватися на території чотирьох областей УРСР, а також на території, на той період, Кримської області РРФСР. Цей політвідділ, а та- кож політвідділи при будівельно-монтажних управліннях ма- ло бути створено для керівництва партійними, комсомольсь- кими і профспілковими організаціями на будівництві й роз- гортання масово-політичної роботи серед працівників⁶⁴⁵. От- же, політичний відділ при «Укрводбуді» створювався за лобіювання ЦК КП(б)У і мав на меті координацію ор- ганізаційно-ідеологічної роботи у зоні будівництва Південо- Українського і Північно-Кримського каналів та закладення інституційної основи для організаційного забезпечення гос- подарського освоєння територій півдня України і півночі Криму.

На нараді в ЦК КП(б)У 10 жовтня 1950 р. Перший Секре- тар ЦК Л. Мельников, говорячи про можливості мобілізації для потреб будівництва кадрів, наголошував, що в УРСР пар- тійні організації нараховують близько 700 тис. комуністів і понад мільйон комсомольців. Відповідно, була можливість мобілізувати близько 20 тис. комуністів і 150 тис. комсомоль- ців і з цього приводу, як зазначав Л. Мельников, на той мо- мент ним було проведено розмову із секретарями райкомів партії⁶⁴⁶. Це були так звані заходи організаційного набору, які часто проводилися в радянський період. У даному разі ор- ганізаційний набір здійснювався по партійній лінії. Надалі мобілізовані по партійній лінії кадри комуністів і комсомоль- ців ЦК КП(б)У намагався рівномірно розподіляти по партій- ним і комсомольським ланкам на будівництві. Зокрема, про це йшлося у звітах про ідеологічно-організаційну роботу на будівництві.

Проте, на 5 травня 1951 р. на будівництво Південно- Українського і Північно-Кримського каналів працівники набиралися, як у доповідній записці висловлювався Началь- ник Політвідділу «Укрводбуду» М. Штефан, «самотоком», тобто, ті хто добровільно за оголошенням вербувалися. На той момент вже було у спосіб «самотоку» набрано 1650 працівників, із них 1310 робітників. Організаційний набір на 5 травня 1951 р. вже розпочався і в усі області України було відправлено для здійснення такого набору працівники політвідділів і Головного Управління «Укр- водбуд» для відбору і направлення робітників на будівництво.

Але на той момент працівники, яких набирали за організацій- ним набором, лише почали прибувати на будівництво. При- чому, організаційний набір по областях України здійснювався на підставі постанови Ради МіністрівУРСР і ЦК КП(б)У, яку було видано 30 березня 1951 р.⁶⁴⁷.

Отже, слід звернути увагу на заходи організаційно- інституційного характеру, які проводились керівництвом УРСР, оскільки по питаннях кадрового забезпечення будів- ництва було видано спільну постанову Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У. Начальник політвідділу будівництва М. Штефан зобовʼязувався цю постанову виконувати і звітував про хід її виконання перед Пешим Секретарем ЦК КП(б)У. Це було свідченням підпорядкування М. Штефана Л. Мельникову по партійній лінії яке обумовлювалось тим, що політвідділ діяв на базі «Укрводбуду», організації, яка здійснював будів- ництво на території УРСР. Крім того, фактичне підпорядку- вання Начальника політвідділу «Укрводбуду» Першому Сек- ретареві ЦК КП(б)У обумовлювалося тим, що організаційні набори працівників на будівництво здійснювалися на тери- торії УРСР. Тому підзвітність встановлювалась за тери- торіальним та інституційним принципом, оскільки ор- ганізаційні набори проводилися партійними працівниками, підлеглими Першого Секретаря ЦК КП(б)У, і за допомогою партійних комітетів у структурі КП(б)У на місцях. Відповідно, партійні працівники, які направлялися політич- ним відділом для здійснення оргнабору, отримували певні ди- рективи щодо кількісних та якісних показників для набору і ці директиви, безумовно, виходили із запланованої за принци- пом формування партійних організацій розстановки кадрів.

Варто звернути увагу на той факт, що у період, коли працівники, яких було набрано на будівництво за оргнабором, тільки почали прибувати на будівництво, про партійний і комсомольський склад у звіті Начальника політвідділу «Укр- водбуду» нічого не повідомлялося. Але пізніше Начальник Політвідділу «Укрводбуду», звітував, вказуючи не лише за- гальну кількість працівників, а й чисельність комуністів і комсомольців. Так, у звіті на імʼя Завідуючого відділом будів- ництва і будматеріалів ЦК КП(б)У П. Мацуя Начальник Політуправління «Укрводбуду» М. Штефан повідомляв про чисельність працівників на вересень 1951 р. – 6444 чоловік, із них робітників 5627 чоловік, інженерно-технічних працівників 248 чоловік, службовців – 413 чоловік і молодшо- го обслуговуючого персоналу – 156 чоловік. У тій же до- повідній М. Штефан повідомляв, що партійні організації будівництва нараховують 425 комуністів⁶⁴⁸. Із цього звіту видно, що комуністи на будівництві мали виконувати своєрідну роль кадрового ресурсу для формування інституцій по забезпеченню ідеологічної роботи. Із їх числа здійснюва- лось формування первинних партійних організацій. Про пла- нування інституційного забезпечення ідеологічної роботи на будівництві Південно-Українського і Північно-Кримського каналів ішлося у вказівках Політвідділу «Укрводбуду» партійним організаціям на будівництві щодо заходів з вико- нання пропозицій партійно-господарського активу будівель- ників Південно-Українського і Північно-Кримського каналів від 10 червня 1951 р. Зокрема, йшлося про необхідність пе- реглянути розстановку комуністів і комсомольців на будів- ництві й укріпити партійцями і комсомольцями вирішальні ділянки і бригади⁶⁴⁹. Крім того, планувалось до 1 липня 1951 р. на усіх ділянках будівництва, у всіх автоколонах, бри- гадах тощо де троє і більше комуністів створити партійні гру- пи й здійснити роботу по підготовці партгрупоргів. У рамках формування інституційного забезпечення ідеологічної роботи на будівництві також планувалося долучити до неї усіх ко- муністів, дати кожному із них партійне доручення й забезпе- слід звернути увагу на означену необхідність залучення до ідеологічної роботи усіх комуністів та надання кожному із них партійного завдання. Яке саме завдання мав отримати кожен член партії, значення не мало, а важливим був сам факт щоб кожен комуніст мав таке завдання і його виконання пере- бувало на контролі у інституційної системи, частиною якої він сам був. Питання надання членам партії партійних доручень відігравало надзвичайно важливу роль і звіти про ці доручен- ня в ЦК КП(б)У регулярно надавав Начальник Політвідділу «Укрводбуду» М. Штефан. Зокрема, у Інформації від 9 жовт- ня 1951 р. вказувалося, що в будівельно-монтажному управ- лінні №1 із 72 комуністів лише 52 мали партійні доручення і ці доручення давалися формально, без врахування особистих якостей комуністів⁶⁵¹. Тобто, надання партійних доручено в організації ідеологічної роботи носило принциповий характер і перебувало на контролі у ЦК КП(б)У.

Система забезпечення ідеологічної роботи і контролю, яку можемо спостерігати за даними цих вказівок Політвідділу «Укрводбуду» партійним організаціям⁶⁵², мала на меті забез- печення управлінської монолітності функціональної структу- ри по будівництву Південно-Українського і Північно- Кримського каналів, а також механізмів її самоконтролю. Власне, саме для формування такої системи і залучалися чле- ни правлячої партії на будівництво у порядку оргнабору. Ці вказівки мали також значення у здійсненні ідеологічної обробки контингенту працівників «Укрводбуду», особливо із західних областей України, які, за текстом цих вказівок, були «в політичному і культурному відношенні відсталими», а та- кож можливим було і проникнення на будівництво «ворожих націоналістичних елементів»⁶⁵³. Тобто, інстуційна структура по здійсненню ідеологічної роботи мала завданням також здійснювати функцію по ідеологічній обробці працівників із західноукраїнських областей, населення яких до радянської влади ставилось недружньо. Щодо культурної й політичної відсталості працівників, які були вихідцями із західних обла- стей України, то, очевидно, їх на роботу на будівництві наби- рали у сільській місцевості і вже у процесі роботи на «будові комунізму» із цими працівниками мала відбутися ідеологічна обробка й підготовано із їх числа певну опору для радянсько- го режиму. Також інституції по ідеологічній роботі, фактично, мали здійснювати контрозвідувальні функції, виявляючи про- яви неблагонадійності. Рекомендувалось також посилити пильність заради виявлення шкідників та диверсантів⁶⁵⁴. Фак- тично, на будівництві здійснювалась організація системи то- тального контролю, за якої будь-які дії, котрі могли здаватися спрямованими на затримку чи неякісне виконання обовʼязків і розглядатися як шпигунські, диверсійні та зумисне шкідництво. Ця політика здійснювалсь в рамках рекомендації проявляти пильність та виявляти «ворожі» й «націоналістич- ні» елементи.

Отже, система заходів по забезпеченю пильності й бороть- бі зі шпигунами й диверсантами, вказує, що радянська систе- ма управління будівництвом подібного масштабу не була до- статньо ефективною. Тому стимули примусового характеру, зокрема і можливість бути звинуваченими у шкідництві та інших кримінально караних діяннях, мали забезпечити стиму- ли для ефективної й добросовісної праці. Власне, для інститу- ційного забезпечення цих стимулів на будівництві й ство- рювалися партійні структури із відповідними функціями «пильності» та «уваги». Про відсутність більш ефективних стимулів для добросовісної роботи на будівництві Південно- Українського і Північно-Кримського каналів говорять вис- ловлені на нараді партійно-господарського активу будів- ництва у Запоріжжі від 20 вересня 1951 р. ідеологічні поло- ження. Зокрема, мова йшла про надмірну плинність кадрів на будівництві, про яку говорив Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников на Пленумі, а його слова цитувалися на парт- госпактиві, що кожен хто пішов із будівництва є агітатором проти нього⁶⁵⁵. Тобто, очевидно, що плинність кадрів відбува- лась із-за незадовільних матеріальних стимулів та умов робо- ти працівників на будівництві. Усю цю діяльність по ор- ганізації ефективної роботи працівників на будівництві ку- рували партійні органи УРСР на рівні ЦК КП(б)У, оскільки Начальник Політичного відділу «Укрводбуду» М. Штефан систематично звітував перед цим партійним органом про здійснену на будівництві партійно-пропагандивну роботу. Тому, фактично, організаційно-інституційна діяльність ЦК КП(б)У і партійних органів по набору партійних кадрів забез- печувала можливості для ефективної роботи працівників на будівництві за недостатнього фінансування, про яке у записці на імʼя Й. Сталіна вказували Голова Ради Міністрів УРСР Д. Коротчено і Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников. Зокрема, йшлося про те, що при планованих капіталовкладен- нях на будівництво Південно-Українського і Північно- Кримського каналів у 12 млрд. карбованців у 1951 р. було виділено 100 млн. карбованців, у 1952 р. – 220 млн. карбо- ванців, на 1953 р. планувалось асигнування 300 млн. карбо- ванців⁶⁵⁶.

Інституційна система ідеологічної роботи в «Укр- водбуді» була розбудована і розгорнула діяльність протя- гом травня, червня і липня 1951 р. по усіх будівельно- монтажних управліннях будівництва Південно-Українсь- кого і Північно-Кримського каналів. Перші будівельно- монтажні управління було створено в м. Запоріжжі, селі Васильївці й Мелітополі, Запорізької області, селі

Снігурівка, Миколаївської області, а також у Джанкої, в Криму. Також ідеологічні інституції було розгорнуто в ма- шиннобудівельній і автотранспортній конторах і в конторі підсобних підприємств⁶⁵⁷. До забезпечення ідеологічної ро- боти серед працівників «Укрводбуду» активно залучалися регіональні партійні й комсомольські організації, зокрема Запорізького обкому ЛКСМУ та Кримського обкому ВЛКСМ⁶⁵⁸. Тобто, на будівництві здійснювалась активна організаційна робота, спрямована на забезпечення співдіяльності ідеологічних інституцій як територіальних, із створеними на будівництві Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, так і регіональних між собою на основі сприяння будівництву. Зокрема, така співпраця й відпрацьовування ефективної діяльності партійних та ком- сомольських організацій на будівництві здійснювалося у ході організації так званого соціалістичного змагання, до якого у 1951 р. було залучено комсомольські організації Запорізької, Миколаївської і Кримської областей⁶⁵⁹.

В ході реалізації проектів по будівництву Південно- Українського і Північно-Кримського каналів протягом 1951-1952 рр. керівництво ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР розгорнули роботу по оцінці можливостей для мобі- лізації кваліфікованих кадрів для будівництва в Україні, а також по їх залученню. Партійне керівництво УРСР мало дуже чітке уявлення про можливості мобілізації трудових ресурсів в Україні як некваліфікованих так і кваліфікова- них, а добре розвинута мережа партійних і комсомольсь- ких організацій давала змогу виявляти необхідні кадри й спрямовувати їх на будівництво. Слід відзначити, що пар- тійні інституції УРСР вже мали доволі успішний досвід по мобілізації трудових ресурсів на виконання масштабних будівельних проектів реалізація яких у роки відбудови пі- сля війна була нормою. Фактично, для реалізації завдань будівництва у 1951-1952 рр. необхідну кількість кадрових ресурсів було забезпечено партійними організаціями УРСР. Найскладніша ситуація із кадровим забезпеченням будівельних робіт в рамках реалізації проекту будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів склалась у Криму. ЦК КП(б)У завдяки розбудові партійно- політичних структур в Головному управлінні «Укрводбуд» і здійсненні активного контролю над їх діяльністю забез- печувало надійне кадрове наповнення будівництва і ство- рення умов для ефективної роботи працівників. Тому реа- лізація проекту будівництва, яка в цілому залежала від йо- го забезпечення трудовими ресурсами опиняється під пов- ним контролем партійного керівництва УРСР. Як свідчать доповідні, які надавалися в ЦК КПРС, партійне керівницт- во УРСР із взятими на нього завданнями добре справляло- ся у тому числі й по забезпеченню реалізації будівельних проектів на території Кримського півострова. Тому в ході реалізації програми будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів фактично значна частина господарської діяльності на території Криму опиняється під котролем і в компетенції забезпечення ЦК КП(б)У. Складалась ситуація коли перебування соціально- економічного розвитку Криму було більш ефективним за умови його забезпечення керівництвом УРСР. Водночас, реалізація цього масштабного будівництва була частиною плану по господарському освоєнню південних районів України і північних районів Криму. Активну роботу в цьому напрямку здійснювало керівництво УРСР, маючи значний досвід реалізації проектів по будівництву і розви- тку сільського господарства у південних районах України. Тому застосування його досвіду і навичок реалізації цих проектів у Криму мало надзвичайно важливе значення в ході реалізації масштабного будівництва.

3.4. Будівництво Каховської ГЕС і створення Південного енергорайону

Радянська політика відбудови господарства після завер- шення Другої світової війни передбачала нарощування виро- бництва і споживання промисловістю й сільським господарс- твам значних обсягів електроенергії. Попередньо вже відзна- чалося, що стратегія створення потужного Південного енерге- тичного району, який мав охоплювати Подніпровʼя, Херсон- ську, Миколаївську, Одеську області, а також Крим і Ростов- ську область набуває сформованих рис іще у 1947 р.

На території УРСР відбувається відбудова ДніпроГЕС, ві- дновлюється Придніпровський енергорайон, який мав зі свої- ми енергетичними потужностями стати базовим для створен- ня цього Південного енергорайону. Радянські програми індус- тріалізації передбачали значне укрупнення енергетичних ра- йонів і в рамках цього укрупнення мали інтегруватися проми- слові та аграрні регіони. Будівництво Каховської ГЕС, яке бу- ло заплановано в перспективному плані іще в 1947 р., а нор- мативно започатковано у 1950 р. мало закласти передумови для обʼєднання ряду енергетичних районів у один, Південний енергорайон. У цей енергорайон мало бути об’єднано Под- ніпровʼя, південь України і Крим. Таким чином, мала посилю- ватися господарська інтеграція економічних районів як у межах УРСР до 1954 р. так і регіонів за цими межами. Факти- чно, реалізація цього проекту мала вирішити проблему енер- гетичного забезпечення умов для розбудови господарства і соціальної сфери на Кримському півострові.

Теоретичні основи проблематики обʼєднання енергетичних розкриваються у Перспективному плані наукових досліджень в цьому напрямку Академії наук Української РСР на 1959- 1965 рр.⁶⁶⁰. Значення Каховської ГЕС у забезпеченні ціліс- ності локальної енергетичної системи півдня України висвітлюється у статті кандидата технічних наук Ф. Т. Мар- ковського «Про можливість використання Дніпровського бу- ровугільного басейну для енергозабезпечення півдня України»⁶⁶¹. Хоча статтю Ф. Марковського присвячено аналізу перспектив розвитку теплової енергетики у регіоні півдня УРСР, проте, автор приділяє значної уваги і ключово- му значенню Каховської ГЕС як системоутворюючого обʼєкта енергосистеми на півдні України. Відкриття значних покладів бурого вугілля у Подніпровʼї у 1948 р. вносить значні корек- тиви у плани формування Південного енергетичного району, а тому реалізація програми їх освоєння мала доволі вагоме зна- чення для активізації господарського освоєння і Криму також. У контексті розвитку енергетики в СРСР розглядає у своїх роботах міністр електростанцій СРСР у досліджуваний в цій статті період Д. Г. Жимерін. Зокрема, він звертає увагу на висвітлення не знаходить місце і роль у цьому процесі Кри- мської області. Питання адміністрування процесу будівництва Каховської ГЕС і прийняття рішення про формування півден- ної енергетичної системи на території УРСР на початку 1950-х рр. потребує окремого дослідження.

Будівництво Каховської ГЕС було започатковано постано- вою Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 вересня 1950 р. разом із будівництвом Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та системи зрошування земель півдня України і півночі Криму. Майбутнє освоєння цих земель у єдиному господарському комплексі півдня України і півночі Криму ставило питання про забезпечення цих територій електроенергією. Відповідно, будівництво Каховської елек- тростанції мало забезпечити виробництво електроенергії у необхідній кількості для постачання сільського господарства територій півдня України і півночі Криму. Стратегічне зна- чення будівництва електростанції на Дніпрі усвідомлювалося як керівництвом УРСР так і більшістю загальносоюзних уста- нов. Проте, просування питання будівництва Каховської ГЕС також мало й свої складнощі. Так, під час затвердження Ра- дою Міністрів СРСР проекту постанови про розгортання будівництва Каховської ГЕС на 1951 р. було передбачено виділення 50 млн. карбованців із яких 30 млн. мало бути виділено на будівельно-монтажні роботи і 14,2 млн. карбо- ванців на проектно-пошукові роботи. 24 січня 1951 р. цей проект постанови було розглянуто на Бюро Ради Міністрів СРСР під керівництвом Заступника Голови Ради Міністрів СРСР М. Г. Первухіна. У зв’язку із запереченнями ряду міністерств по принциповим пунктам проекту постанови Ради МіністрівСРСР, на підставі якої мало бути виділено фінансу- вання будівництва, створено Комісію, котра мала протягом 5 днів розглянути ці заперечення і представити проект поста- нови на розгляд Ради Міністрів СРСР⁶⁶³. Отже, початок будівництва Каховської ГЕС отримав у Раді Міністрів СРСР серйозні зауваження.

Проте, вже у планах забезпечення будівництва у 1951 р. на 1952 р. Голова Ради Міністрів УРСР Д. Коротченко і Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников у листі до Й. Сталіна звернулися із пропозицією розглянути і затвердити проект постанови Ради Міністрів СРСР «Про розгортання основних робіт по будівництву Каховської гідроелектростанції на р. Дніпро у 1952 році». Запропонованим проектом постанови було передбачено капіталовкладення у розмірі 450 млн. кар- бованців⁶⁶⁴. Здебільшого, у питанні отримання матеріальних фондів чи врегулювання питань матеріально-фінансового ха- рактеру керівництво УРСР зверталося до Ради Міністрів

СРСР, її Президії. У даному разі звернення було до Голови Ради Міністрів СРСР Й. Сталіна, оминаючи проміжні ланки радянської урядової ієрархії, причому із проханням затверди- ти проект постанови. Тобто, відбувається спроба оминути бю- рократичні інстанції в Раді Міністрів СРСР й отримати схва- лення від керівника держави, яке мало вирішити долю урядо- вої постанови. Причому питання ставилося про виділення значних капіталовкладень, котрі в рази мали перевищувати ті, які було передбачено на 1951 р. Власне, значне збільшення капіталовкладень пояснювалось початком здійснення у 1952 р. основних робіт на будівництві Каховської ГЕС.

Для порівняння, на 1951 р. у Раді Міністрів СРСР розгля- далось виділення «Дніпробуду», котрий мав здійснювати будівництво Каховської ГЕС, 50 млн. карбованців⁶⁶⁵, у той час як для «Укрводбуду», котрий мав здійснювати будівництво Півіденно-Українського і Північно-Кримського каналів і си- стеми зрошування територій півдня України і північного Криму, передбачалось виділення 65 млн. карбованців⁶⁶⁶. От- же, на будівельні роботи по Каховській ГЕС у 1951 р. перед- бачалося виділення значно менших фінансових фондів ніж на будівництво каналів, але ситуація з їх фінансовим забезпечен- ням радикально змінюється у 1952 р. Протягом 1950-1952 рр. на будівництво Каховської ГЕС було виділено 464 млн. кар- бованців або 20% від загальної кошторисної суми витрат, а на 1953 р. планувалось виділення 500 млн. карбованців. Всього протягом 1950-1953 рр. на будівництво Каховської ГЕС мало бути відпущено до 1 млрд. карбованців (40% кошторисної вартості) при тому, що на будівництво гідроелектростанції вказаний період часу складав 50% усього періоду будів- ництва. У той же час на будівництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування півдня України і півночі Криму протягом того самого періоду мало бути відпущено всього 5,5% фінансового забезпечення за кошторисом, а часу на будівництво мало бути витрачено період 1950-1953 рр. складав 43%, не зважаючи на одно- часний початок будівництва Каховської ГЕС і Південно- Українського та Північно-Кримського каналів⁶⁶⁷. На будів- ництво Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування було виділено у 1951 р. 100 млн. кар- бованців, у 1952 р. – 220 млн. карбованців, а на 1953 р. перед- бачалося виділити 300 млн. карбованців⁶⁶⁸. Тобто, спо- стерігається явна еволюція пріоритетів у фінансуванні об’єктів пов’язаних між собою не лише нормативно, а й гос- подарськи. Будівництво Південно-Українського і Північно- Кримського каналів мало певний пріоритет у фінансуванні на початковому етапі, очевидно, із-за того, що в цей період відбувається здебільшого будівництво об’єктів житлового Освоєння земель півдня України було, безумовно, важливим напрямком роботи уряду СРСР і без переселення населення на освоювані землі цей напрямок реалізувати було не можливо. Відповідно, на першому етапі будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів відбувалось за- кладення бази для подальшого заселення цих територій. Тому і на ці потреби фінансове забезпечення було пріоритетним.

Вже у 1951 р., після труднощів із виділенням коштів на фінансування будівництва Каховської ГЕС у Раді Міністрів СРСР, ставиться питання про інституційне посилення будів- ництва. У листі на імʼя Й. Сталіна від Першого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова, Голови Ради Міністрів Д. Коротченка і Міністра електростанцій СРСР Л. Жимеріна щодо будів- ництва Каховської ГЕС із проектом постанови Ради Міністрів СРСР було поставлено питання про проектне забезпечення будівництва ГЕС. Обовʼязок здійснювати проектне забезпе- чення будівництва Каховської ГЕС було покладено на трест «Гідроенергопроект» Міністерства електростанцій СРСР, зо- крема його українське відділення. Слід відзначити, що це українське відділення було, фактично, автономним і фор- мально підпорядковувалося Інституту в Москві для забезпе- чення наявності командно-адміністративної вертикалі. Проек- том постанови, яку було направлено на затвердження Й. Сталіну, передбачалось посилення організацій, які мали здійснювати проектне забезпечення будівництва – Українсь- кого філіалу «Гідроенергопроекту», а також «Дніпробуду», організації, яка мала здійснювати будівництво Каховської електростанції⁶⁷⁰. Слід звернути увагу на той факт, що проект постанови Ради Міністрів СРСР, було представлено, фактич- но, ЦК КП(б)У спільно із Радою Міністрів УРСР, заручив- шись підтримкою загальносоюзного міністерства. Тобто, пи- тання будівництва Каховської ГЕС за ініціативою взяло на себе керівництво УРСР, оскільки на нього покладалися функції забезпечення цього будівництва кваліфікованими кадрами, будівельними матеріалами тощо. Проте, на відміну від будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів і системи зрошування півдня України і півночі Криму, будівництво Каховської ГЕС потребувало продукції, яка на території УРСР не вироблялась⁶⁷¹. Тому роль Міністерства електростанцій СРСР у лобіюванні потреб будівництва Каховської ГЕС була надзвичайно потужною. Проте, Рада Міністрів УРСР визначила у цього проекті поста- нови для себе зобов’язання забезпечувати постачання для будівництва Каховської ГЕС 50% продукції Нікопольського цегельного заводу, який був у підпорядкуванні Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР⁶⁷². Тобто, забез- печення будівельними матеріалами місцевого виробництва мала взяти на себе Рада Міністрів УРСР, що важливо відзна- чити, оскільки даний фактор відігравав вагому роль у розши- ренні господарської самостійності керівництва УРСР під гас- лом виявлення ініціативи у забезпеченні «будови комунізму».

Проект постанови передбачав зобов’язання для Міністер- ства трудових резервів СРСР здійснити протягом 1951 р. ор- ганізаційний набір 10 тисяч кваліфікованих працівників для будівництва Каховської ГЕС у межах території УРСР в раху- нок плану Міністерства електростанцій СРСР⁶⁷³. Фактор набору кваліфікованих працівників на території УРСР був не менш важливим у процесі господарської суверенізації УРСР в процесі будівництва Каховської ГЕС, оскільки під час цього набору працівників ключову роль відігравали обласні партійні організації України, які здійснювали відповідні заходи під цілковитим контролем ЦК КП(б)У. Тобто, кадрове забезпе- чення будівництва Каховської ГЕС також, фактично, бралося на контроль керівництвом УРСР. Важливо відзначити іще один пункт проекту постанови, який передбачав для Міністерства зв’язку СРСР зобов’язання забезпечити налаго- дження зв’язку будівництва Каховської ГЕС із Москвою та обласними центрами УРСР⁶⁷⁴. Тобто, значні зобов’язання по- кладалися на партійні й виконавчі органи в УРСР на місцях, що було пов’язано із такими питаннями місцевого характеру як перенесення населених пунктів із зони затоплення чаші Каховського водосховища, переселення і облаштування насе- лення цих населених пунктів, будівництво об’єктів інфра- структури, планування економічного розвитку регіонів в зоні будівництва ГЕС, а також питання оперативного постачання будівництва і майбутньої експлуатації електроенергії, яку ма- ла виробляти ГЕС. Питання експлуатації потужностей Ка- ховської ГЕС для місцевих потреб набуває вагомого значення дещо згодом, коли набуває актуальності необхідність елек- трифікації сільського господарства півдня України. Проте, серед цілей будівництва Каховської ГЕС у проектному зав- дання передбачено такі: 1) постачання електроенергії сільсь- кому господарству й промисловості в умовах роботи об’єднаної Південної енергосистеми; 2) самотічне зрошування прилеглих до з’єднувального каналу земель, а також забезпе- чення водою і енергією всіх насосних зрошувальних станцій в зоні водосховища (Каховського – П. С.); покращення умов водного транспорту і створення підпору для Дніпровської гід- роелектростанції імені Леніна з метою більш повного викори- стання її встановленої потужності⁶⁷⁵. Ці завдання для май- бутньої Каховської ГЕС було передбачено в рамках її проек- тування разом із проектуванням будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів. Проте, функції Каховського водосховища у забезпеченні зрошування мали локальних характер, але у питанні забезпечення електрое- нергією господарства ця електростанція мала глобальне зна- чення, оскільки на неї було покладено функцію замкнути її потужністю Південну енергетичну систему.

На 1 січня 1952 р. на затвердження Ради Міністрів СРСР було представлено проектне завдання Каховського гідровузла. Українським Відділенням Інституту «Гідроенергопроект» бу- ло складено проектне завдання Каховської гідроелектро- станції. Проектне завдання передбачало, що Каховська ГЕС не мала самостійно забезпечувати електроенергією регіональ- не сільське господарство і промисловість у зоні її функціону- вання. У осінньо-зимовий та весняний періоди місцевий рай- он, за підрахунками, повинен був мати надлишок енергетич- них потужностей приблизно 190 тис. кВт. Проте, у період піку роботи іригаційної системи у літній період цей район мав де- фіцит енергопотужностей до 185 тис. кВт. Тому Каховська енергосистема мала функціонувати пов’язано із суміжними системами у зв’язку із Дніпроенерго через пункти Кривий Ріг і Нікополь⁶⁷⁶. Отже, Каховська ГЕС мала відігравати ключову функцію – забезпечення електроенергією системи зрошування і господарського освоєння визначених під зрошування земель півдня України і, відповідно, у час, коли на систему зрошу- вання навантаження було не значним, надлишок електрое- нергії мав передаватися на інші, суміжні, енергосистеми. Ка- ховська енергосистема також мала віддавати частину надлиш- ку потужностей на суміжні енергосистеми, зокрема і на такі перспективні на той час промислові центри як Херсон і Ми- колаїв⁶⁷⁷. Отже, таким чином, закладалась перспектива про- мислового розвитку півдня України, яку належним чином оцінювало керівництво УРСР, вбачаючи у цьому можливість господарської суверенізації республіки, збільшення її еко- номічних показників і, крім того, перспективи економічного розвитку півдня України закладали підвалини для розширення територіальної компетенції керівництва УРСР за межі рес- публіки, зокрема, щодо Криму.

Будівництво Каховської ГЕС мало велике стимулююче значення у контексті розвитку ліній електропередачі в регіоні, а також залізничної мережі й логістичної системи в цілому. Так, в рамках будівництва Каховської ГЕС стояло питання забезпечення цієї будови електроенергією і з цією метою бу- дувалась високовольтна лінія електропередачі Кривий Ріг- Каховка, це будівництво було одним і пріоритетних⁶⁷⁸. В кон- тексті пропозицій М. Хрущова 1947 р. щодо енергозабезпе- чення південних районів України, Кривий Ріг відігравав клю- чову роль, а розвиток від цього міста енергомережі мав стати основою формування Південного енергорайону, в цьому про- цесі вагоме значення мала перспектива спорудження Ка- ховської ГЕС. Розвиток енергомережі завдяки лініям електро- передачі закладав підвалини для швидкого освоєння тери- торій Херсонської області й створював передумови для пере- несення процесу розвитку на Крим.

У проектному завданні будівництва Каховської ГЕС було визначено принципи формування єдиного Південного енерго- району, який утворювався завдяки зв’язку енергосистем Под- ніпровʼя і Донбасу. Тому майбутня Каховська ГЕС мала працювати у єдиній Південній енергосистемі, котра охоплю- вала Придніпровʼя, Донбас, Ростовський енергорайон, місце- вий район Каховської ГЕС, Миколаїв і Херсон⁶⁷⁹. Таким чи- ном, Південний енергорайон територіально у більшості охо- плював території УРСР і частково південь РРФСР. Слід від- значити, що в ізоляції від локальних енергосистем, які скла- дали Південний енергорайон, опинявся Крим, котрий забезпе- чувався електроенергією за рахунок власного виробітку ло- кальними енергогенеруючими потужностями.

У Кримській області виробництво електроенергії у період після завершення Другої світової війни зростало щорічно. Так, у 1949 р. виробництво електроенергії у Криму складало 175,2 кВт, у 1950 р. – 225 кВт, у 1951 р. – 300,5 кВт, у 1952 р. – 402,2 кВт. Потужність енергоустановок в Криму також у цей період зростає: 1949 р. – 60,1 кВт, 1950 р. – 83,4 кВт, 1951 р. – 102,5 кВт, 1952 р. – 110,8 кВт⁶⁸⁰. Проте, зростання вироб- ництва електроенергії в Криму не мало належного її викори- стання, оскільки у період після війни гостро стояла потреба забезпечення економічного розвитку півострова. Нарощуван- ня потужностей енергоустановок в Криму і обсягів вироб- ництва електроенергії відбувалося у цей період під перспек- тиву економічного розвитку півострова, піднесення якого очікувалося із будівництвом системи зрошування й розвитком сільського господарства на півострові, а також промислових підприємств, орієнтованих на забезпечення продукцією «бу- дови комунізму» (Південно-Українського і Північно- Кримського каналів).

28 червня 1951 р. в ЦК КП(б)У було представлено схему приєднання майбутньої Каховської ГЕС до суміжних із нею енергосистем. Цією схемою передбачалось напряму здійснити приєднання Каховської ГЕС до Дніпроенерго по двох одинар- них лініях при напрузі 154 кВт із Кривим Рогом і Нікополем. Під тією самою напругою було рекомендовано приєднати до Каховської ГЕС енергетичні райони Миколаєва, Херсона, Одеси і Криму⁶⁸¹. У цьому проекті вже розглядається пер- спектива приєднання до мережі Каховської ГЕС іще Одеси і Криму. Знову йде мова про надлишкові потужності в зоні впливу мережі Каховської ГЕС, які рекомендується викори- стати в районах Херсона, Одеси, Миколаєва і в Криму⁶⁸². Що- до Криму було відзначено необхідність живлення саме північного Криму у періоди сільськогосподарських наванта- жень задля чого слід було забезпечити живлення підстанції Н.-Олександрівка із навантаженням до 15 тис. кВт. Розгляда- лась можливість здійснити це навантаження за такими варіантами: а) від Каховської ГЕС шляхом спорудження близько 120 км. ліній електропередач і понижувальної підстанції 154 кВт; б) від планованої РУ Крименерго електро- станції у Джанкої; в) від мережі Крименерго шляхом споруд- ження близько 120 км. ліній електропередач і понижувальної підстанції у 110 кВт. Причому, при спорудженні електро- станції в Джанкої відзначено необхідність її сполучення із ме- режею Крименерго, що обумовлювало спорудження немере- жевих обʼєктів як і при живленні підстанції в Н.- Олександрівці від мережі Крименерго. Зрештою, зроблено висновок, що для сполучення Каховської ГЕС із мережею Криму необхідно спорудження до 120 км. ліній еоектропере- дач і понижувальної підстанції на 110-154 кВт⁶⁸³. Особливо слід відзначити, що у цій аналітичній записці вказується на виробництво надмірної кількості електроенергії локальними електростанціями Миколаєва, Херсона, Одеси і в Криму, котрі менш економічні й більш віддалені від джерел видобутку па- лива⁶⁸⁴. На цю економічну неефективність енергогенеруючих потужностей у південних районах УРСР звертав увагу іще у 1947 р. М. Хрущов. У цьому контексті слід відзначити, що виробіток електроенергії електростанціями в Криму, Микола- єві, Херсоні й Одесі мав здійснюватися у обсязі, який би за- безпечував його рентабельність, проте, цей обсяг просто не використовувався за тих обсягів енергоспоживання, які скла- далися на 1951 р. Відповідно, більш економічним було забез- печення електроенергією цих регіонів від Каховської ГЕС та інших крупних електростацій.

Будівництво Каховської ГЕС стало засобом більш еконо- мічного способу забезпечення Криму електроенергією, але це було можливим за умови тісного енергетичного звʼязку півос- трова із Україною. Завдяки цьому звʼязку створювалися умо- ви для паралельного господарського розвитку півдня України і півночі Криму із єдиною системою енергозабезпечення. Адже обидва регіони мали споріднені умови для розвитку ключової галузі ‒ сільського господарства.

3.5. Спорудження Верхньо-Інгулецької і Нижньо-Інгулецької систем зрошування Півдня України

Потреба у наданні окремої уваги в дослідженні будівницт- ву Верхньо-Інгелуцької і Нижньо-Інгулецької систем зрошу- вання є очевидною зважаючи на принципове значення реалі- зації цього проекту у процесі будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів зі сторони керів- ництва СРСР і УРСР. Будівництво Верхньо-Інгулецької і Ни- жньо-Інгулецької систем зрошування було частиною «будови комунізму» ‒ проекту будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, започаткованого на підставі постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 20 вересня 1950 р. Зведення цих локальних об’єктів системи зрошування в південних районах України, на відміну від інших об’єктів в рамках будівництва Південно-Українського каналу, реально розпочалося й здійснювалось. Навколо питання будівництва решти $ { 0 \vec { 0 } } \vec { }$ єктів системи зрошування півдня України і півночі Криму у 1952 р. розгорнулась дискусія на урядовому рівні щодо доцільності їх зведення. У першу чергу ця дискусія сто- сувалась питання зведення Південно-Українського каналу і ряду водосховищ із яких мав здійснюватися забір води для системи зрошування і подачі в Північно-Кримський канал. Будівництво Верхньо-Інгулецької і Нижньо-Інгулецької си- стем зрошування зробило процес формування єдиного госпо- дарського комплексу в територіальних рамках півдня України і півночі Криму незворотнім, оскільки дискусія щодо сільсь- когосподарського освоєння цих територій стає принципово недоцільною. Крім того, аграрний розвиток півдня України закладав передумови для активізації процесу господарського освоєння Криму на базі результатів цієї політики в межуючи із півостровом областях УРСР. Це стало одним із факторів, які мотивували керівництво СРСР передати Криму до складу УРСР. Тому, не зважаючи на локальний характер і значення Верхньо-Інгулецької і Нижньо-Інгулецької систем зрошуван- ня, їх будівництво відіграло вагому стратегічну роль у ство- ренні інфраструктурних артерій, котрими було інтегровано Крим до економічної та інфраструктурної системи України. Будівництво цих систем зрошування стало своєрідним полігоном, на якому відпрацьовувалась технологія будів- ництва об’єктів такого типу, а такої технології в УРСР на мо- мент будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів іще не було освоєно. Із початком будів- ництва перших локальних систем зрошування на території УРСР було підготовлено кадри й освоєно технології гідробу- дівництва, які далі могли використовуватися при будівництві подібних $ { 0 \bar { 0 } } ^ { }$ єктів на території не лише України, а й Криму.

Процес будівництва і значення зведення Верхньо- Інгулецької і Нижньо-Інгулецької систем зрошування в південних регіонах України висвітлювалося в літературі еко- номічного і технічного спрямування періоду будівництва Ка- ховської ГЕС і Південно-Українського та Північно- Кримського каналів. Але література відповідного періоду, у тому числі й наукового змісту, носила пропагандивний харак- тер і висвітлювала запланований економічний ефект від ре- алізації планів будівництва. У ході реалізації планів будів- ництва $\mathbf { o } { \boldsymbol { 6 } } ^ { \prime }$ єктів Південно-Українського і Північно- Кримського каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму протягом 1951-1952 рр. постало питання про внесення вагомих коректив у плани будівництва. У цей період відбувається будівництво робітни- чих поселень, транспортної інфраструктури, соціальних $\mathbf { o } { } \mathbf { 6 } ^ { \circ }$ єктів тощо. Також, у 1951-1952 рр. розпочалося будів- ництво локальних систем зрошування у південних районах УРСР, а саме Верхньо-Інгулецької та Нижньо-Інгулецької. У зв’язку зі змінами планів щодо будівництва Південно- Українського каналу проблема планування і будівництва окремих $\mathbf { o } { } \mathbf { 6 } ^ { \circ }$ єктів у рамках передбаченого постановою від 20 вересня 1950 р. дослідниками не розглядалась. Але слід звер- нути увагу на аналіз дослідниками радянського періоду еко- номічного ефекту від побудови систем зрошування у півден- них районах України у розвитку сільського господарства. Окремо варто відзначити роботи, які присвячено дослідженню планування розміщення населених пуктів і демографічної ди- наміки південних регіонів України у ході будівництва локаль- них систем зрошуванн. Проте, стан економіки Херсонської й Миколаївської областей УРСР у період повоєнної відбудови був дуже складний, особливо сільського господарства. За кліматичних умов південних районів України традиційна для СРСР пізньосталінського періоду колгоспна система не могла забезпечити ефективне використання трудових і матеріальних ресурсів задля модернізації аграрного виробництва, на що звернули увагу українські дослідники наприкінці ХХ-на по- чатку ХХІ ст. Таким чином, аналізуючи дослідження госпо- дарського життя південних регіонів України у 1950-ті рр., очевидними є радикальні якісні зміни в сільському госпо- дарстві цих регіонів, які відбуваються завдяки будівництву систем зрошування. Ці якісні зміни мали важливе значення для забезпечення у подальшому Криму продовольством і створення умов для заселення переселенцями й закладення передумов соціально-економічного розвитку на півострові.

Проектування Верхньо-Інгулецької і Нижньо-Інгулецької систем зрошування розпочинається у 1951 р., будівництво здійснювалося Головним Управлінням «Укрводбуд» Мініс- терства бавовництва СРСР. Проект постанови Ради Мініст- рів СРСР, у якому фіксувалися строки представлення проек- тної документації по будівництву Верхньо-Інгулецької і Ни- жньо-Інгулецької систем зрошування, представлено на розг- ляд Голові Ради Міністрів СРСР Й. Сталіну разом із листом від імені Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка, Пер- шого Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова, Голови Кримсь- кого облвиконкому С. Постовалова, Міністра бавовництва СРСР У. Юсупова і Секретаря Кримського обкому ВКП(б) П. Тітова⁶⁸⁵. У тексті проекту постанови було передбачено, що подача проектів по будівництву Південно-Українського і Північно-Кримскього каналів та системи зрошування півдня України і півночі Криму має відбуватися у такій послідовно- сті: Південно-Українського каналу – до 1 січня 1952 р.; кана- лу по трасі Асканія-Нова – Каховка – на 1 березня 1952 р.; машинного зрошування Дніпро-Інгулецького масиву – на 1 жовтня 1952 р.; Машинне зрошування Інгулецького маси- ву: Верхньо-Інгулецького – на 1 липня 1951 р., а Нижньо- Інгулецького – на 1 жовтня 1951 р.; систем зрошування і об- воднення Південно-Українського каналу – на 1 січня 1953 р; водосховища і гідроелектростанції на річці Молочній – на 1 січня 1952 р.; Північно-Кримського каналу – на 1 липня 1952 р.; систем зрошування і обводнення Північно- Кримського каналу – на 1 січня 1953 р.⁶⁸⁶. Тобто, проектом було передбачено зрошування Інгулецього масиву машин- ним способом і його проектування мало бути завершено ра- ніше ніж проектування усіх інших обʼєктів у рамках будів- ництва Південно-Українського, Північно-Кримського кана- лів та системи зрошування півдня України і півночі Криму. Цей масив мав стати свого роду експериментальним, оскіль- ки його проектування мало стати першим і за цими проекта- ми мало розпочатися будівництво перших об’єктів в рамках будови Південно-Українського каналу. Тому до будівництва Інгулецької системи зрошування і була прикута особлива увага керівництва УРСР і СРСР.

На нараді партійно-господарського активу будівельників Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, яка відбулась 9-10 червня 1951 р. в Запоріжжі, головний інженер «Укрводбуду» Н. В. Сімаков, виступаючи, заявив про важ- ливість введення в експлуатацію системи зрошування на 100 тис. га. На його думку, паралельно із процесом будівниц- тва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування півдня України і півночі Криму, експлуа- туючи систему зрошування у 100 тис. га, створюються мож- ливості для підготовки достатньої кількості водокористувачів та водних працівників, яких можливо буде задіяти на обслу- говуванні системи зрошування півдня України і для Криму 687 Отже, впровадження у експлуатацію першої системи зрошу- вання мало важливе значення для підготовки кваліфікованих працівників і тому керівництво УРСР і СРСР надавало значної уваги цьому питанню. На цій же нараді директор Інституту «Укргіпроводбавовна» Міністерства бавовництва СРСР Я. Кузнець, висвітлюючи стан проектного забезпечення буді- вництва каналів і системи зрошування та обводнення, заявив про завершення пошукових робіт по Верхньо-Інгулецькому масиву зрошування, геологічних робіт, проектування мережі й насосних станцій, а також про те, що у стані завершення про- ектування електропостачання насосних станцій⁶⁸⁸. Тобто, процес проектного забезпечення будівництва цього початко- вого масиву зрошування здійснювався проектним інститутом в УРСР самостійно, котрий, зважаючи на командно- адміністративну системи пізньосталінського періоду, перебу- вав у формальному підпорядкуванні Міністерства бавовницт- ва СРСР, будучи переданий у його відання напередодні цієї доповіді для проектування будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів. Питання проек- тного забезпечення будівництва Верхньо-Інгулецької і Ниж- ньо-Інгулецької систем зрошування вирішувалося, як випли- ває із доповіді Я. Кузнеця, автономно від участі урядових і проектних організацій з Москви, оскільки для проектування основної траси каналу і її вибору необхідно було дочекатися висловлення позиції академіка С. Жука.

Проте, питання про створення будівельно-монтажних управ- лінь для будівництва локальних систем зрошування було вирішено лише на початок 1953 р., коли ставиться питання пе- ред Секретарем ЦК КПРС Г. Маленковим про створення при трьох новозаснованих будівельно-монтажних управліннях політичних відділів. Мова ішла про такі управління як: Ново- Київське, яке мало здійснювати будівництво Краснозначенської зрошувальної системи на площі 229 тис. га, Красно-Маяцьке, для будівництва Дніпро-Інгулецької системи зрошування на площі 80 тис. га, Каірського, для будівництва Сірогозької зро- шувальної системи на площі 80 тис. га.⁶⁸⁹. Труднощі із початком будівництва Верхньо-Інгулецької і Нижньо-Інгулецької систем зрошування виникають у 1952 р. в зв’язку із затримками затвер- дження проектної документації по цих об’єктах. Так, за до- повіддю начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна на 1 січня 1952 р. було розроблено план зрошення і освоєння зрошуваних земель у південних областях України і в північних районах Криму пло- щею 1,5 млн. га, підготовано проектні завдання зрошування Верхньо-Інгулецького масиву (100 тис. га) і Нижньо- Інгулецького (86 тис. га), розроблено проектне завдання Півден- но-Українського каналу. Проте, оскільки ці проектні завдання не було розглянуто Радою Міністрів СРСР, а це не давало змоги для розгорнути процес будівництва цих об’єктів⁶⁹⁰. На 5 березня 1952 р. у доповідній записці Першому Секретареві ЦК КПУ Л. Мельникову начальник «Укрводбуду» А. Бочкін і начальник політичного управління цієї організації М. Штефан повідомляли чому відбувається відставання у виконанні плану будівництва, пояснюючи це тим, що не затверджено проектні завдання по Верхньо-Інгулецькому і Нижньо-Інгулецькому масивам, Сімфе- ропольському водосховищу і технічні проекти по зрошуванню Камʼяного Поду⁶⁹¹. Не зважаючи на затягування із затверджен- ням розробленої проектної документації по будівництву обʼєктів Південно-Українського, Північно-Кримського каналів та зрошу- вання земель півдня України і півночі Криму на 1952 р. у народ- но-господарському плані СРСР було передбачено капіталовкла- дення на будівництво окремих із цих об’єктів. Так, за даними доповідної записки А. Бочкіна і М. Штефана, на 1952 р. для будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського ка- налів було передбачено капіталовкладення у сумі 220 млн. кар- бованців, із них на будівельно-монтажні роботи було передбаче- но 150 млн. карбованців, на придбання засобів виробництва і транспорту 62 млн. карбованців, решта на інші потреби. Із за- гальної суми капіталовкладень на будівництво обʼєктів зрошу- вання Інгулецького массиву було передбачно 40 млн. карбо- ванців, 16,1 млн. карбованців на будівництво зрошувальної си- стеми Камʼяного Поду і 15 млн. карбованців на будівництво Сімферопольського водосховища⁶⁹². За даними цієї доповідної записки, на будівництво обʼєктів Інгулецького масиву зрошу- вання планом було передбачно найбільші обсяги вкладень порівняно із іншими обʼєктами будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів.

Проектні завдання по Верхньо-Інгулецькій і Нижньо- Інгулецькій системам зрошування були готові вже на червень 1951 р., а, отже, протягом тривалого періоду їх не було за- тверджено Радою Міністрів СРСР, і будівництво розгорнуло- ся лише на початок 1953 р. Затримки із затвердженням про- ектних завдань відбувалися паралельно із затримками по фінансовому забезпеченню будівництва Південно-Українсь- кого і Північно-Кримського каналів та системи зрошування півдня України і півночі Криму.

У рамках будівництва Верхньо- і Нижньо-Інгулецької си- стем проектним завданням було передбачено будівництво во- досховища близько районного центру Октябрського для за- 693 безпечення водою Миколаєва

У Доповіді про хід будівництва Південно-Українського ка- налу і заходи щодо виконання виробничого плану на 1952 р. важливим моментом у фрагменті щодо будівництва Верхньо- Інгулецької і Нижньо-Інгулецької систем зрошування було зазначення того, що це будівництво має стати школою для будівельників й проектувальників так і для органів які мали займатися освоєнням зрошуваних земель⁶⁹⁴. Тому цей масив на території України мав виконувати роль своєрідного полігону для формування цілісного господарського комплексу на територіальній основі південних районів України і Криму.

У 1952 р. затримки будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування земель півдня України мають явно штучний зарактер. Істинні пере- думови цих затримок визначити доволі складно і можливими є лише припущення щодо них, проте, можливим є встанов- лення наслідків цих затримок. Під час затримок у процесі за- твердження проектної документації й фінансового забезпе- чення будівництва обʼєктів Південно-Українського і Північ- но-Кримського каналів у 1952 р. розгортається кампанія своєрідного «пошуку винних». Ця кампанія у 1952 р. охо- плює, здебільшого систему відносин між Радою Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У та керівництвом «Укрводбуду». Так, у липні 1952 р. в Інформації Завідувача відділом будівництва і будматеріалів ЦК КП(б)У П. Мацуй Першому Секретареві Л. Мельникову про роботу «Дніпробуду» і «Укрводбуду» у відставанні від планів будівництва було визначено винними начальника «Укрвобуду» А. Бочкіна і головного інженера Н. Сімакова. Зокрема, відзначалося, що керівники «Укрводбу- ду» погано підготувалися до виконання основних робіт по будівництву Верхньо-Інгулецької і Нижньо-Інгулецької си- стем зрошування, не вивчили завчасно представлену на за- твердження технічну інформацію, не ознайомили із нею інже- нерно-технічний персонал і не підготували практивних поло- жень про початок виконання робіт⁶⁹⁵. Винними у затримках будівництва було встановлено саме цих посадових осіб не зважаючи на постійні сигнали з їх сторони щодо затримок у процесі затвердження вже підготованої проектної документа- ції, а також щодо затримок у виділенні фінансових ресурсів для будівництва. Проте, очевидним є оперативний контроль за будівництвом саме Верхньо-Інгулецької і Нижньо-Інгулецької зрошувальних систем та значний інтерес до цих об’єктів. От- же, для керівництва УРСР питання започаткування роботи системи зрошування півдня України мало важливе значення.

У грудні 1952 р. у доповіді Й. Сталіну Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка і Першого Секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова йшлося, що вже освоєно на будівництві 300 млн. карбованців, створено підсобно-виробничу базу, побудо- вано житловий фонд, культурно-побутові об’єкти, дороги, лінії зв’язку й електропередач. Усе це в доповіді означено як виконання підготовчих робіт по будівництву каналів і систе- ми зрошування. Окремо зазначалося, що розпочато основні роботи по будівництву Верхньо-Інгулецького і Камʼяно- Подського масивів зрошування, а також Сімферопольського водосховища⁶⁹⁶. Отже, по усіх основних обʼєктах будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та си- стеми зрошування півдня України, крім вищезазначених про- тягом 1951-1952 рр. було проведено лише підготовчі роботи і це були саме роботи по облаштуванню поселень, які планува- лися як поселення для робітників, а також соціально- побутової, транспортної та іншої інфраструктури, підведеної до цих поселень. Як видно із цих даних, підготовчий етап будівництва каналів передбачав створення передумов для по- дальшого господраського освоєння зрошуваних територій і поселення відігравали роль населених пунктів навколо яких повинні були закладатися майбутні господарства. Проте, «Укрводбуд» на кінець 1952 р. так і не розпочав будівництво основних обʼєктів, в саме, Південно-Українського і Північно- Кримського каналів, але було розпочато будівництво обєктів локального значення, причому паралельно в УРСР (у межах до 1954 р.) і в Криму.

У 1952 р. було розпочато роботи по зведенню Сімферо- польського водосховища, будівництво якого мало значення для водопостачання міста Сімферополя і для будівництва Сімферопольської електростації на річці Салгір. Також, здійснюється будівництво зрошувальних систем у південних регіонах України з метою оперативного розгортання їх сільськогосподраського освоєння. Слід відзначити, що пер- спективи господарського розвитку Криму мали також важли- ве значення для керівництва УРСР, не зважаючи, що півострів на період початкового етапу будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів перебував у складі РРФСР⁶⁹⁷. Відповідно, у доповіді Й. Сталіну керівники УРСР зазначали про результати роботи в Криму як про тери- торію, економічний розвиток якої фактично перебував у їх компетенції. Далі у доповіді відзначалися труднощі із фінан- совим забезпеченням будівництва, які не давали змоги у пов- ному обсязі розгорнути будівельні роботи⁶⁹⁸. Тобто, керів- ництво УРСР, мотивуючи початком основних будівельних робіт по Верхньо-Інгулецькій системі зрошування та інших локальних обʼєктах, ставить питання про необхідність збіль- шення асигнувань. Також знову було відзначено надзвичайно повільне затвердження проектної документації Міністерством бавовництва СРСР.

Із початком будівництва безпосередньо об’єктів зрошуван- ня і обводнення в рамках будівництва Південно-Українського каналу, Північно-Українського каналу та системи зрошування півдня України і півночі Криму відбувається затримка, зва- жаючи, що завершення будівництва планувалося до 1957 р. Але на лютий 1953 р. «Укрводбудом» було розгорнуто процес виконання основних робіт по будівництву Верхньо- Інгулецької і Нижньо-Інгулецької систем зрошування і, за да- ними, викладеними Першим Секретарем ЦК КПУ Л. Мельни- ковим, у зверненні до Міністра бавовництва СРСР У. Юсупо- ва від 12 лютого 1953 р., ця система зрошування мала бути збудованою на площі 186 тис. га. По цьому об’єкту будів- ництва були в наявності затверджені проекти і фінансово- кошторисні розрахунки. У зверненні до Міністра бавовництва СРСР Л. Мельников просив дозволу на створення з дозволу

Ради Міністрів СРСР апаратів дирекцій Верхньо-Інгулецької і Нижньо-Інгулецької систем зрошування з метою забезпечення контролю за якістю будівництва і підготовки експлуатаційних кадрів й освоєння зрошуваних земель. Ці апарати дирекцій планувалося у майбутньому трансформувати у Управління по експлуатації цих зрошуваних систем⁶⁹⁹. Тобто, фактично, ЦК КПУ здійснювало повний контроль процесу будівництва перших систем зрошування і, відповідно, проводило кадрову й організаційну політику її експлуатації. Подальший процес господарського освоєння земель півдня України і півночі Криму мав здійснюватися, спираючись на організаційні й кадрові напрацювання по Верхньо-Інгулецькій і Нижньо- Інгулецькій системам зрошування. Будівництво цих систем зрошування не мало постраждати в результаті ініційованого академіком С. Жуком перегляду варіанту зрошування земель півдня України на предмет вибору між самотічним і машин- ним вартіантами, оскільки фкнкціонування Верхньо- Інгулецької і Нижньо-Інгулецької систем мало забезпечувати- ся саме машинним способом.

Місце Кримського півострова у господарському комплексі СРСР в нових політичних реаліях 1953–1954 рр.

4.1. Демографічні засади розвитку сільського господарства у Криму

Згідно указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. Кримську область було передано зі складу РРФСР до складу УРСР. Після передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР ключовим питанням для керівництва України був розвиток сільського господарства на півострові. Постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС «Про заходи що- до подальшого розвитку сільського господарства, міст і ку- рортів Кримської області Української РСР», передбачала ряд заходів, реалізація яких мала на меті розвиток виноградарства, садівництва, вирощування тютюну, овочів та фруктів у Кри- мській області⁷⁰⁰. Слід відзначити, що цією постановою на перше місце було поставлено саме розвиток сільського госпо- дарства, як основи соціально-економічного розвитку півост- рова. Власне, розвиток сільського господарства створював передумови для забезпечення умов збільшення чисельності населення в Криму, повноцінного освоєння півострова і, го- ловне, повноцінної інтеграції в централізований радянський господарський комплекс. Офіційно цю постанову було ро- зроблено ЦК КПУ і Радою Міністрів УРСР спільної із Кри- мський обкомом партії й Кримським облвиконкомом. Проект постанови, як зазначено у супровідній записці, було внесено ЦК КПУ і Радою Міністрів УРСР після того як ці керівні ін- ституції України розібралися із ситуацією в Кримській об- ласті виявили необхідність здійснення заходів, передбачених проектом постанови, який ними було внесено на розгляд ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР⁷⁰¹.

Депортація корінного населення із Кримської області наприкінці Другої світової війни призвела до депресивного стану господарства на півострові у результаті руйнації аг- рарного комплексу. В депресивному стані опиняються і міста Криму, що призводить до фактичного відособлення півострова від централізованої економічної системи в СРСР. Із занепадом сільського господарства, яке надавало до війни основний імпульс для функціонування інших галузей на півострові, основні імпульси для функціонування економіки після війни надавала експлуатація окремих об’єктів у Криму загальносоюзними міністерствами і відомствами. Тому щодо соціально-економічного розвитку Криму після Другої світо- вої війни була відсутня комплексна політика, а ситуація в області не надавала можливостей для інституційного забез- печення вироблення й реалізації комплексної програми ро- звитку економіки півострова. Адже в структурі кримської економіки не було в наявності жодної системоутворюючої галузі господарства, а ті галузі які розвивалися на території півострова, були цілковито залежними від зовнішніх фінан- сових і матеріальних вливань зі сторони загальносоюзних міністерств і відомств, як то курортна, нафтогазова і окремі сільськогосподарські підприємства, або мали змогу розвива- тися завдяки замовленням у рамках загальносоюзних про- грам, як виробництво будівельних матеріалів. Відповідно, Кримська область випадає із цілісного господарського ком- плексу в РРФСР й СРСР і сам господарський комплекс об- ласті втрачає свою цілісність.

Прикладом підприємства, яке успішно розвивалося, пере- буваючи в управлінні загальносоюзних відомств був, зокрема, радгосп «Молода гвардія», який перебував на балансі у Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР. За його передачу в управління Раді Міністрів УРСР розгорнуло справжню боротьбу Постпредство Ради Міністрів УРСР в

Москві⁷⁰². У цій ситуації можемо спостерігати як Рада Міністрів УРСР, отримавши де-юре із передачею Криму в її юрисдикцію можливість поєднати усі підприємства півостро- ва у єдиний господарський комплекс, розгортає активну робо- ту із Союзним Урядом щодо обʼєднання підприємств, у тому числі й прибуткових, у цей єдиний комплекс. Аналогічна ро- бота розгортається Радою Міністрів УРСР і щодо передачі на

В 1954 р. доволі гостро постає питання про можливе по- вернення до Криму представників корінного населення, яких було депортовано у 1944 р. Оскільки Кримський півострів відігравав важливе геостратегічне значення у європейській частині СРСР, то повернення населення, яке пережило депор- тацію, могло призвести до дестабілізації ситуації у важливому прикордонному регіоні. Тому, не зважаючи на початок «відлиги» в СРСР і послаблення тоталітарного режиму, пози- ція керівництва СРСР щодо повернення депортованих на півострів, не зважаючи на критичну демографічну ситуацію, була категоричною – не допускати повернення представників виселених народів ( мова ішла про вірмен, греків та болгар)⁷⁰⁴. Відповідно, виникала гостра необхідність надійного заселення півострова представниками більш благонадійних народів із створенням перспективи розвитку сільського господарства в Криму. Власне, лише розвиток сільського господарства міг забезпечити ста більше зростання населення в Кримській об- ласті. Тому постановою Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС «Про заходи щодо подальшого розвитку сільського господар- ства, міст і курортів Кримської області Української РСР» було передбачено зобов’язання для Ради Міністрів УРСР протягом 1954-1958 рр. переселити у колгоспи і радгоспи Кримської області 17800 сімей⁷⁰⁵.

Вже у 1954 р. до Кримської області мало бути вселено 2000 сімей. Зокрема, у довідці про хід виконання постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КПУ від 26 серпня 1954 р. «Про заходи із подальшого розвитку сільського господарства, міст і курортів Кримської області», наданій до ЦК КПУ Першим Секретарем Кримського обкому КПУ Д. Полянським було вказано, що на 24 грудня 1954 р. до колгоспів протягом 1954 р.було вселено 1600 сімей, решту із запланованих 2000 сімей мало бути вселено до кінця року і, що представники районів (у які мало здійснюва- тися вселення) вже відправилися для прийому переселенців. План прийому переселенців на 1955-1958 рр. на момент скла- дання довідки було вже підготовлено на 30 серпня 1954 р. і мало бути затверджено обласним виконавчим комітетом⁷⁰⁶. Отже, пе- реселенці до Кримської області мали розміщуватися в колгос- пах, забезпечуючи демографічні передумови розвитку сільсько- го господарства. План їх прийому затверджувався виконавчим органом в області й, відповідно, цей орган мав значні можли- вості для прийняття автономних рішень по його реалізації, вихо- дячи із соціально-економічних реалій на півострові. Зокрема, у даному разі слід зважати на визначення пріоритетів у які саме райони здійснювати вселення переселенців, а ці райони визнача- лися за принципом пріоритетності галузей, розвиток яких пла- нувалося стимулювати. Із довідки Д. Полянського видно, що до таких галузей було віднесено виноградарство, тютюнництво, садівництво, вирощування овочів і картоплі. Також, слід звер- нути увагу на той факт, що процесом переселення населення в Крим для розвитку сільського господарства на півострові опіку- валось керівництво УРСР, яке іще у період будівництва Півден- но-Українського і Північно-Кримського каналів в 1951-1953 рр. продемонструвало свою високу ефективність по мобілізації в республіці кваліфікованих кадрів⁷⁰⁷. Тому саме керівництво УРСР мало здійснити кадрове забезпечення запланованого ро- звитку сільського господарства Криму.

Про депресивний демографічний стан сільського господар- ства Криму до його включення у склад УРСР свідчать стати- стичні дані, надані до ЦК КПУ. Так, за даними оцінки населення Криму, всього населення на півострові складало 973 466, із них сільського населення 391 570, а із числа сільського населення у працездатному віці було 219 329⁷⁰⁸. Ці дані не були точною ста- тистикою і їх не можна було використовувати як офіційні, а та- кож для здійснення економічних обрахунків. Проте, загальне враження щодо демографічної ситуації села в Криму за ними можна скласти. Так, помічаємо, що чисельність населення у працездатному віці майже по всіх районах вкладає в межах 55- 60% від загальної чисельності. За поганого рівня розвитку агро- техніки в Криму на цей час даний відсоток населення «непраце- здатного віку» слід вважати доволі високим.

Більш точні дані по чисельності населення сіл і його струк- турі є по окремих районах Криму. Так, для прикладу, у колго- спах Ялтинського, Алуштинського і Судакського районів чи- сельність населення на 1953 р. складала 12 286 чоловік, із них працезданого 6437 чоловік, тобто, працезданого населення було лише 52,4%. При цьому, кількість дворів складала 3583. Отже, в середньому, на один двір припадало 3,4 чоловіка, із яких працездатних на один двір припадало, в середньому, 1,8 чоловік⁷⁰⁹.

При цьому, колгоспна політика в Криму носила явно ан- тисоціальний характер. Так, за даними, наданими в ЦК КПУ усі колгоспи Ялтинського, Алуштинського і Судакського районів мали значну заборгованість. При цьому, слід відзна- чити, що найбільшою була заборгованість колгоспів перед колгоспниками, складаючи на 1952 р. 6857, 7 тис. карбо- ванців, наступна позиція за розмірами заборгованості колго- спів належала сільськогосподарському банку і складала 5592, 1 тис. карбованців. По цих позиціях на 1953 р. заборго- ваність складала перед колгоспниками 5328 тис. карбо- ванців, а перед сільськогосподарським банком 8281, 3 тис. карбованців. Хоча заборгованість і зменшувалась в середнь- ому, проте, все одно, як вказує статистика, колгоспи в першу чергу намагалися здійснювати погашення заборгованості по податках державі (на 1952 р. складала 0 карбованців, як і на 1953 р. також складала 0 карбованців). Перед МТС на 1952 р. заборгованість колгоспів Ялтинського, Алуштинського і Су- дакського районів складала 793, 2 тис. карбованців, а на 1953 р. ‒ 1669, 7 тис. карбованців і перед Держбанком на 1952 р. 1599, 5 тис. карбованців, а на 1953 р. ‒ 1691, 2 тис. карбованців⁷¹⁰. Тобто, хоча перед МТС і Держбанком забор- гованість і зростала, вона була в рази меншою ніж перед колгоспниками. Очевидно, мотивація голів колгоспів у розподілі пріоритетів на погашення заборгованості визнача- лась прагненням уникнути санкцій за недоїмки, і погашення відбувалося у першу чергу перед тими інституціями, які ма- ли найбільше можливостей для застосування санкцій. При цьому, ситуація у колгоспах у інших районах Криму була значно складнішою, оскільки в Ялтинському, Алуштинсько- му і Судакського районах переважно займалися культи- вуванням більш рентабельних і продуктивних культур ніж в інших районах (виноград, тютюн) і у значно ліпших для ви- рощування цих культур умовах. У інших районах Криму здебільшого культивувалося вирощування зернових, продук- тивність культивування яких, за даними статистики, була надзвичайно низькою, на що вказують дані по заборгова- ності колгоспів по здачі за цими позиціями номенклатури державі. Відповідно, така ситуація дуже негативно познача- лась на соціально-економічному стані колгоспів степових і приморських районів Криму, у яких природні умови для культивування зернових були непридатними із-за посушли- вості ґрунтів. Тому, не зважаючи на пропаганду романтики у переселенському колгоспі в Криму, яка подавалась у агіта- ційній літературі, мотивувати до добровільного переселення в Крим селян із України було складно.

Переселенська політика населення в Крим, яка активно розгорнулася у 1954 р., мала однією із ключових цілей ство- рити умови для унеможливлення повернення представників корінних народів на півострів. Забезпечивши передумови для соціально-економічного розвитку Криму, фактично, будь-які інші переселенці, крім офіційно визначених владою, ставали зайвими на півострові. Для стимулювання розвитку сільськогосподраськогот виробництва у районах, в яких при- родні умови були мало придатними під безпосереднім кон- тролем керівництва УРСР здійснювалися заходи по зрошу- ванню земель.

Отже, напередодні передачі Кримської області від РРФСР до складу УРСР соціально-економічна ситуація в сільськогос- подраських підприємствах на півострові була надзвичайно складною із-за демографічної ситуації. Тому передача Криму до УРСР 1954 р. закладає інституційні основи створення на півострові цілісного господарського комплексу на основі ро- звитку сільського господарства. Ці заходи мали покращити демографічну ситуацію на півострові й дати поштовх для соціально-економічного відродження Кримської області. Рада Міністрів УРСР мала здійснити організацію переселення до колгоспів і радгоспів Кримської області 17 800 сімей, при- чому, це мали бути сімʼї, які складалися із людей, здатних сходу зайнятися освоєнням сільського господарства на півострові. Розвиток сільського господарства повинен був га- рантувати постачання населення міст Кримської області й ку- рортів продуктами у достітній кількості щоб забезпечити їх відродження.

4.2. Капітальні вкладення і їх освоєння в Криму у 1953 р. як передумова інтеграції півострова із УРСР

Аналіз динаміки капітальних вкладень у соціально-еконо- мічну розбудову Кримської області напередодні її включення до складу УРСР є необхідним елементом комплексного досліджен- ня інтеграції півострова із Україною. Динаміка капітальних вкладень дає змогу оцінити пріоритетність розвитку Кримського півострова для керівництва СРСР і РРФСР, проаналізувати пріо- ритетність розвитку різних галузей господарства, а також ефек- тивність освоєння капіталів та віддачі від їх вкладення.

Капіталовкладення у Кримську область в період її перебу- вання в складі РРФСР доволі складно реконструювати, оскі- льки у бюджеті республіки відображено дані лише про зага- льну суму відрахувань на республіку загалом, на області й, відповідно, на Кримську область зокрема. Так, бюджетом на 1950 р. видаткову частину передбачала в сумі 53 939 707 тис. карбованців⁷¹¹, на 1952 р. – 54 716 576 тис. карбованців⁷¹², на 1953 р. ‒ 57 551 161 тис. карбованців⁷¹³. На Кримську область видатки було передбачено на 1950 р. – 367 681 тис. карбован- ців⁷¹⁴, на 1952 р. – 384 751 тис. карбованців⁷¹⁵, на 1953 р. –

410 327 тис. карбованців⁷¹⁶. Для порівняння, статистичні дані щодо капіталовкладень в економіку півострова по роках за кош- торисною вартістю мали такі обсяги: у 1946 р. – 353 699 тис. карбованців; у 1950 р. – 886 957 тис. карбованців; 1951 р. – 866 258 тис. карбованців; 1952 р. – 786 970 тис. карбованців; 1953 р. – 715 112 тис. карбованців⁷¹⁷. Щоправда, цифри капі- таловкладень у Кримську область, опубліковані у статистич- ному збірнику по економіці й соціальній сфері Криму у період після Другої світової війни, дещо відрізняються від наданих Статистичним управлінням у Кримській області ЦК КПУ, зо- крема: 1946 р. – 452,1 млн. карбованців; 1950 р. – 811,4 млн. карбованців; 1951 р. – 806,8 млн. карбованців; 1952 р. – 801,3 млн. карбованців; 1953 р. – 809,1 млн. карбованців⁷¹⁸. За даними для ЦК КПУ цифри дещо більші за 1946 р., 1950- 1951 рр., але дещо менші ніж за 1952-1953 рр. Причини таких відмінностей слід вивчати, проте, в цілому, дані статистично- го збірника близькі до даних, наданих для ЦК КПУ.

Відповідно, за законом про бюджет РРФСР видатки на Кримську область були значно меншими ніж капіталовкла- дення, обсяги яких відображено у офіційній статистичній до- відці для ЦК КПУ і у статистичному збірнику. Отже, капіта- льне будівництво підприємств у Кримській області здійсню- валося, здебільшого, не в рамках бюджетного розпису по РРФСР, а в рамках капіталовкладень міністерств союзного рівня і у правління капітальними вкладеннями в Криму здійс- нювалося, фактично, у ручному режимі. Проте, саме дані, які містяться у статистичних звітах для ЦК КПУ відкривають можливість аналізувати ситуацію із станом соцільно- економічного розвитку півострова напередодні його передачі до УРСР.

Напередодні переходу Криму в склад УРСР статистичні дані щодо капіталовкладень в економіку півострова по роках у цінах відповідного періоду за кошторисною вартістю мали такі обсяги: у 1946 р. – 353 699 тис. карбованців; у 1950 р. – 886 957 тис. карбованців; 1951 р. – 866 258 тис. карбованців; 1952 р. – 7869 70 тис. карбованців; 1953 р. – 715 112 тис. кар- бованців⁷¹⁹. Ці дані було надано Кримським управління Центрального статистичного управління Держплану СРСР для ЦК КПУ в 1954 р. Слід звернути увагу, що у статистичних даних подано дані із різким хронологічним переходом від 1946 р. до 1951 р. Такий перехід у статистичній довідці могло бути обумовлено як бажанням ЦК КПУ отримати інформацію за період ближчий до часу її підготовки, а більш віддалений період цікавив для порівняння динаміки зміни обсягів капіта- ловкладень. Проте, слід враховувати, що в СРСР 1947 р. від- булась грошова реформа, котра мала конфіскаційний характер щодо населення і результати цієї реформи могли вплинути на динаміку капітальних вкладень.

Капітальні вкладення, виходячи із системи їх подачі у до- відках, слід поділити на планові й непланові. Планові капіта- ловкладення носили централізований характер, тобто, вони здійснювалися у відповідності із кошторисами й на підставі нормативних актів загальносоюзних органів влади і управлін- ня. Так, планові капіталовкладення по роках за статистичною довідкою мали таку динаміку: 1946 р. – 239 699 тис. карбова- нців; 1950 р. – 679 371 тис. карбованців; 1951 р. – 773 873 тис. карбованців; 1952 р. – 737 242 тис. карбованців; 1953 р. – 667906 тис. карбованців⁷²⁰.

У той же час позапланові капіталовкладення (котрі здійс- нювалися поза межами встановлених лімітів) складали: 1946 р. – 114 297 тис. карбованців; 1950 р. – 207 586 тис. кар- бованців; 1951 р. – 92 385 тис. карбованців; 1952 р.

Щодо позапланових капіталовкладень, то слід звернути увагу на їх характер, очевидно, вони були непередбаченими планом, у здійсненні яких виникала нагальна потреба. Отже, динаміка позапланових капіталовкладень у економіку Криму за роками у відсотковому відношенні була такою: 1946 р. – 32,3%; 1950 р. – 23,4%; 1951 р. – 10,7%; 1952 р. – 6,3%; 1953 р. – 6,6%. Тобто, найбільший відсоток припадав на 1946 р., надалі відсоток позапланових капіталовкладень зменшується й у 1952-1953 рр. набуває сталого показника, дещо понад 6% від загальної суми планових капіталовкладень. Така динаміка по- требує аналізу через призму дослідження характеру економіки Криму у пізньосталінський період. Адже в Криму фактично розвивалися підприємства які перебували на балансі у так званих «зацікавлених» міністерств та відомств. Поняття «за- цікавлені» вживаються автором умовно, виходячи із його вживання у офіційних документах партійних і урядових орга- нів 1954 р. щодо Криму⁷²².

Так звані «зацікавлені» установи були, здебільшого, зага- льносоюзні, котрі мали вузьковідомчий інтерес до розвитку відповідних підприємств, котрі було розміщено в Криму. Від- повідно, розвиток підприємств у Криму перебував у цілкови- тій залежності від пріоритетів окремих відомств і в обсягах у яких ці відомства були готові його забезпечувати. Отже, для економіки Криму у пізньосталінський період характерним бу- ло здійснення капіталовкладень за так званим залишковим принципом, тобто, за умови, коли у «зацікавлених» підпри- ємств виникали можливості й потреби у здійсненні капіталов- кладень у відповідних обсягах. При цьому, капіталовкладення у економіку Криму мали не цілісний, а розпорошений харак- тер, оскільки розвиток економіки Криму в цей період не мав цілісної програми. Системний підхід до соціально- економічного розвитку Кримської області РРФСР можна спо- стерігати лише від 1953 р., коли на сесії Верховної Ради РРФСР вперше при обговоренні бюджету області отримав слово її представник, Перший Секретар Кримського обкому КПРС Д. Полянський⁷²³.

Для аналізу соціально-економічного розвитку Кримської об- ласті у післявоєнний період і після її передачі до скаладу УРСР в 1954 р. доволі інформації дає статистичний збірник «народне господарство Кримської області. Статистичний збірник» за 1957 р. Слід звернути увагу, що у цьому довідковому статистич- ному виданні дані щодо економічних показників подано в дина- міці по роках від 1945 р. і до 1957 р. На відміну від даних щодо економічних показників, по чисельності населення інформацію подано із прогалиною, за 1956 р. у порівнянні із 1939 р.⁷²⁴ Тобто, без відображення демографічних процесів, які відбувалися в ре- зультаті Другої світової війни, депортації представників корін- них народів півострова, а також переселення населення. Тому для аналізу в доступні лише демографічні дані які було надано в 1954 р. для ЦК КПУ. Проте, важливими для аналізу є дані щодо валового рівня виробництва продукції в Кримській області які подано по роках від 1950 р. і у порівнянні із 1940 р. і 1945 р. Проте, дані щодо зростання валового рівня виробництва проду- кції подано у відсотках відносно 1940 р. За даними збірника, на 1945 р. обсяги виробництва продукції в Криму складали 23% від рівня 1940 р., а на 1950 р. вже 81%, у 1951 р. вже було 91%, а у 1952 р. – 116%⁷²⁵. У 1945 р. різке падіння обсягу виробництва в Криму було, вочевидь, пов’язано не лише із воєнною руїною, а і з депортацією представників корінних народів. Зростання вало- вого виробництва протягом п’яти років відбулося до 81% у ре- зультаті значної уваги до відбудови військових об’єктів, а також промислових підприємств, які мали обслуговувати ці об’єкти, як «поштові скриньки» в Керчі, металургійні підприємства на Кер- ченському півострові та галузі які давали змогу отримувати ва- лютні надходження – вирощування й переробка технічних куль- тур та риболовство. Різке зростання валового рівня виробництва за даними збірника спостерігається на 1952 р. порівняно із 1951 р. із 91% на 1951 р. до 116% на 1952 р. У 1952 р. відбулися значні зрушення, на які вплинуло будівництво системи зрошу- вання та розбудова енергетичних об’єктів, відбувалося нарощу- вання виробництва у сільському господарстві та промисловості будівельних матеріалів.

За даними довідника зростання обсягів виробництва у промисловості будівельних матеріалів у відсотковому відно- шенні до 1940 р. відбувалося таким чином: на 1945 р. – 16,5% від рівня 1940 р., на 1950 р. – 205%, 1951 р. – 231%, 1952 р. – 298%, 1953 р. – 321%, 1954 р. – 336%⁷²⁶. Стрімке зростання обсягів виробництва будівельних матеріалів у Криму було пов’язано із процесами по відбудові промислових, військових і цивільних об’єктів. На півострові був у наявності значний потенціал природних ресурсів, які необхідні для потреб роз- витку промисловості виробництва будівельних матеріалів. Зокрема, кар’єри відкривалися Міністерством внутрішніх справ СРСР й забезпечувалися робочою силою. Зокрема, бу- дівництво траси Харків-Сімферополь також забезпечувалося матеріалами із кар’єрів у районі Балаклави. Найбільш стрімке зростання обсягів виробництва будівельних матеріалів у дру- гій післявоєнній п’ятирічці в Криму припадало саме на 1952 р.

Поряд із розвитком за об’єктивних умов промисловості виробництва будівельних матеріалів найбільші показники зі зростання давали такі галузі промисловості на кримському півострові як залізорудна промисловість, металообробка і машинобудування, гірськохімічна та гумова і асбестова. Осо- бливо слід звернути увагу на надзвичайно різке зростання об- сягів виробництва у залізорудній промисловості, на 1950 р. обсяги виробництва у цій галузі складали 78% від обсягів 1940 р., а вже у 1951 р. – 219%, у 1952 р. – у 7 разів, у 1953 р. – у 8,5 разів та у 1954 р. –майже у 10 разів⁷²⁷. Зростання обся- гів виробництва відбувалося надзвичайно різкими стрибками і, безумовно, у екстенсивний спосіб. На Керченському півост- рові відбувалося виробництво сировини для металургійних підприємств на материковій території України, зокрема, для Маріупольського металургійного комбінату. Видобуток же залізної руди в Криму на 1951 р. складав лише 9,2% від обся- гів 1940 р., надалі спостерігалося його зростання до 142,6% у 1952 р., до 170,9% у 1953 р. і до 201% у 1954 р. відносно обся- гів видобутку в 1940 р.⁷²⁸ Роль залізорудного виробництва на Керченському півострові висвітлює тематика наукової роботи Інституту чорної металургії Академії наук УРСР, яка плану- валась до впровадження у виробництво на 1953 р., подана бу- ла ця тематика 25 лютого 1953 р. (до включення Криму в склад України) на розгляд в ЦК КПУ. Серед запропованих тем по іститутах АН УРСР була тема, яка передбачала впро- вадження у виробництво на базі Камиш-Бурунського металу- ргійного комбінату виробництва залізорудного агломерату. Було заплановано на базі Камиш-Бурунської аглофабрики протягом 1953 р. впровадити методику отримання зміцненого агломерату залізної руди (концентрат руди у вигляді шматків, який отримано в результаті спікання дрібної рудної породи). Цей агломерат планувалося виготовляти на сировинній основі бідних руд Ками-Бурунського родовища із пониженим вміс- том миш’яку. Далі, було передбачено плавку цього агломера- ту в доменних печах заводу «Азовсталь». У результаті, було передбачено підвищення виробничої потужності доменних печей, якості чавуну і зменшення витрак коксу⁷²⁹. Таким чи- ном, наукові розробки АН УРСР мали стимулювати посилен- ня й модернізацію залізорудного виробництва в Криму, забез- печуючи сировинну базу для комбінату «Азовсталь». Проте, даний напрямок зберігав свою актуальність лише як найбільш доступний спосіб отримання руди, який не потребував негай- но великих капіталовкладень. Таким чином, слід відзначити, що різке зростання видобутку залізної руди у 1952 р. було на- слідком заходів адміністративного характеру, спрямованих на стимулювання нарощування обсягів видобутку. При цьому, в Криму занепадає чорна металургія, так, на 1954 р. виробницт- во у цій галузі складало лише 6,5% від обсягів 1940 р. Тобто, вочевидь, відбулась переорієнтація залізорудної промислово- сті із виробництва сировини для чорної металургії безпосере- дньо на Кримському півострові на виробництво для потреб чорної металургії на материковій частині України. Передумо- ви для такої переорієнтації полягали, вочевидь, у логістичній доцільності концентрації металургійного виробництва саме на території материкової України, а також надзвичайно актуаль- ним питанням для промисловості Криму була нестача прісної води. Водночас, металообробка і машинобудування на 1950 р. в Криму вже давали 119% від обсягів виробництва у 1940 р. і на 1954 р. обсяги виробництва у цій галузі складали 233% від обсягів на 1940 р. Ці обсяги, вочевидь, забезпечувалися завдя- ки розбудові підприємств які були зорієнтовані на потреби військової промисловості, а саме, здебільшого суднобудуван- ня. Якщо взяти до уваги ситуацію із занепадом і слабкими те- мпами відновлення виробництва на території Кримського пі- вострова у галузі чорної металургії в повоєнні роки, то очеви- дно, що постачання сировини для підприємств машинобуду- вання на півострові здійснювався із материкової території України. Таким чином, із-за проблем з забезпеченням металу- ргійної промисловості Криму прісною водою вимушеним кроком було перенесення обсягів виробництва кримської чор- ної металургії на материкову частину України, при цьому, по- треби зростаючого машинобудування в Криму слід було за- безпечувати привізною сировиною із материка. Зростання ж машинобудування для військових потреб, особливо суднобу- дування, і судноремонту, відбувалося надзвичайно швидкими темпами, що обумовлювало більш тісний економічний зв’язок Криму із УРСР.

Особливу увагу слід звернути на тенденції в Криму по ро- ках у галузях харчової промисловості протягом перших двох п’ятирічок після завершення Другої світової війни. В цілому, за даними Статистичного довідника харчосмакова промисло- вість Кримської області показувала таку динаміку: на 1945 р.

обсяги виробництва в її галузях складали лише 25% від обся- гів 1940 р., а на 1950 р. – 53%, на 1951 р. – 64%, на 1952 р. – 72%, на 1953 р. – 79%, а на 1954 р. – 87%, на рівень понад по- казник 1940 р. галузі харчосмакової промисловості вийшли лише 1956 р. і обсяги виробництва їх складали 104% від рівня 1940 р.⁷³⁰. Отже, галузі промисловості, які були безпосередньо пов’язаними із сировинним забезпеченням за рахунок сільсь- кого господарства, протягом 10 років після завершення війни демонстрували у Криму низькі темпи зростання виробництва відносно галузей важкої промисловості. Це було пов’язано у першу чергу із загальнодержавною політикою, спрямованою перш за все на розвиток виробництва у важкій промисловості. Лише 1953 р. на вересневому Пленумі ЦК КПРС М. Хрущо- вим було проголошено курс на «крутий підйом» сільського господарства й розвиток галузей легкої й харчової промисло- вості. Проте, темпи зростання виробництва у галузях харчо- смакової промисловості у роки після цього Пленуму мало від- різнялися від тих які були у попередні роки. Слід відзначити, що зростання виробництва у сфері сільського господарства, яке мало забезпечувати сировиною виробництво продукції смакохарчової промисловості, потребувало значних капіталь- них вкладень і технологічні процеси у галузях сільського гос- подарства в Криму потребували також значного проміжку ча- су для їх впровадження та освоєння. У подальшому буде розг- лянуто заходи які вживалися керівництвом УРСР після пере- дачі Криму до складу України і проаналізовано проблеми у їх реалізації. Також, як і у питанні розвитку чорної металургії на Кримському півострові, найбільш болючим залишалося пи- тання забезпечення півострова та його господарства прісною водою. Також, для Криму характерним було переважання мі- ського населення над сільським, при тому, сільське господар- ство півострова було дуже погано технічно й технологічно забезпеченим. На ці його проблеми вказують наведені дані щодо стану трудових ресурсів у колгоспах, врожайності й можливостей землекористування. За рахунок продукції сіль- ського господарства, яка вироблялась на території Кримсько- го півострова, слід було забезпечувати продовольством насе- лення міст і, водночас, слід було також забезпечувати сирови- ною підприємства харчової промисловості. Тому актуальним було питання радикального технічного й технологічного пе- реозброєння сільського господарства Криму, а також його за- безпечення водою.

Окремого детального аналізу потребують показники у де- яких галузях харчосмакової промисловості, а саме у рибній, плодоовочевій та воноробній. Ці галузі мали велике значення, зважаючи на те, що продукція рибної й виноробної галузей промисловості була джерелом надходження валюти завдяки експорту вин та ікри осетрових і білужачих порід риб. Крім того, рибна, винна і плодоовочева промисловість давали мож- ливості за мінімальних капітальних вкладень вирішувати пи- тання продовольчого забезпечення населення за умов труд- нощів у цій сфері, а також продаж алкогольних напоїв винної групи мали сприяти заміні споживання горілки й наповнення державного бюджету за рахунок алкогольної монополії. При цьому, плодоовочева галузь смакохарчової промисловості да- ла найвищі темпи зростання виробництва і вже на 1952 р. складала 101% від рівня 1940 р., піднявшись із показника у 67% довоєнного рівня у 1951 р. Кращі показники мала лише м’ясна промисловість, обсяги виробництва якої вже на 1950 р. складали 145% від рівня 1940 р. Отже, відбувається дуже різ- ке зростання обсягів виробництва у плодоовочевій промисло- вості в 1952 р., що також не могло не бути пов’язаним із адмі- ністративними заходами щодо цієї галузі, оскільки у 1950 р. обсяги виробництва у плодоовочевій галузі складали лише 66% від довоєнного обсягу виробництва, тобто, на 1951 р. зростання відбулося лише на1%. Вже на 1953 р. зростання об- сягів виробництва у цій галузі було зафіксовано на рівні 110% від рівня 1940 р., а у 1954 р. – 126%⁷³¹. Таким чином, варто відзначити наявність особливих стимулів, наданих державою для розвитку цієї галузі на 1951 р., якими було створено пере- думови для закладення тенденції на стабільне зростання ви- робництва у наступні роки, а після включення Криму до скла- ду УРСР темпи зростання обсягів виробництва плодоовочевої промисловості стають іще швидшими і у 1955 р. вони склада- ли 161%, а у 1956 р. – 222% від рівня виробництва у 1940 р. Відповідно, зважаючи на системні заходи, які було вжито ке- рівництвом УРСР для пожвавлення виробництва у сільському господарстві Кримського півострова, відбулося зростання йо- го обсягів. На 1952 р. слід відзначити перші результати у гід- робудівництві на території Криму, зокрема, завершення буді- вництва Сімферопольського водосховища та локальних сис- тем зрошування, що, вочевидь, давало можливості для збіль- шення врожайності й розширення сировинної бази для плодо- овочевої промисловості.

Дещо інакшою була ситуація із розвитком винної промис- ловості, який відбувався значно повільнішими темпами, що було пов’язано із значно складнішими і більш тривалими тех- нологічними процесами по відновленню після війни виногра- дних насаджень. Державою надавалися матеріальні стимули для колгоспів Кримського півострова, які мали виноградарсь- ку спрямованість. Проте, виноградарство протягом тривалого періоду розвивалося доволі слабо, про що свідчать дані щодо урожайності й економічного стану колгоспів й колгоспників господарств із виноградарською спрямованістю. Так, у колго- спів Ялтинського, Алуштинського і Судакського районів Кримської області протягом 1951-1953 рр. зростала (на 1951 р. вона складала 10025 тис. карбованців, на 1952 р. – 16 475,9 тис. карбованців, на 1953 р. – 17 948,4 тис. руб.). Найбільші обсяги заборгованості у колгоспів цих районів бу- ли перед сільгоспбанком (на 1951 р. 3456,9 тис. руб., на 1952 р. – 5592,1 тис. руб., на 1953 р. – 8281, тис. руб.) та кол- госпниками за трудодні (на 1951 р. – 7627,3 тис. руб., на 1952 р. – 6818,8 тис. руб., на 1953 р. – 5328 тис. руб.). Це зве- дення даних зроблено на основі відомостей про заборгова- ність колгоспів Ялтинського, Алуштинського і Судакського районів Кримської області за 1951-1953 рр., надані для ЦК КПУ у 1954 р. після передачі Криму до складу УРСР⁷³².Саме колгоспи цих районів були зорієнтовані на вирощування ви- нограду, овочів та фруктів й тютюну. Показники заборговано- сті й тенденція до її зростання вказує на невисоку ефектив- ність господарської діяльності цих господарств.

Рибна промисловість Кримської області демонструвала до- волі суперечливу динаміку. Так, на 1951 р. обсяги виробництва у цій галузі складали 106% від обсягів 1940 р., а вже на 1952 р. почався спад обсягів виробництва у цій галузі, зокрема, падіння до 84% і надалі, до 55% у 1955 р. Питання розвитку рибної промисловості було поставлено на вересневому Пленумі ЦК КПРС у 1953 р. і відзначено важливе значення розвитку цієї галузі. Проте, зверталась увага на необхідності активізації роз- витку рибної промисловості на основі розведення в річках і ставках колгоспів. Будівництво відповідних гідроспоруд для розвитку рибної промисловості здійснювалося і в Криму після передачі півострова до складу УРСР 1954 р. Тобто, зменшення обсягів виробництва у рибній промисловості Криму відбувало- ся на фоні заходів по створенню умов для нарощування вироб- ництва у рибній промисловості. Особливості розвитку цієї га- лузі в досліджуваний період потребують спеціального дослі- дження, можливо, дана динаміка була обумовленою переорієн- тацією ресурсів на розвиток рибної промисловості в колгоспах із ставковим господарством, а також доволі можливим є вичер- пання рибних ресурсів Чорного і Азовського морів.

Передумов для відсутності системного підходу до соціаль- но-економічного розвитку Криму в пізньосталінський період було декілька, у першу чергу, слід відзначити, що держава віддавала пріоритет не регіональному розвитку економіки, а галузевому. Це було пов’язано із централізацією управління економікою за галузевим принципом, при цьому, юридично були відсутні механізми передачі ресурсів від центрального органу управління однією галуззю до підприємств і установ які перебували в підпорядкуванні центрального органу управ- ління іншою галуззю. Фактично, передача ресурсів від однієї галузі до іншої в СРСР цього періоду здійснюється або на під- ставі рішень центральних урядових органів, або на договірних засадах між спеціальними органами управління і підприємст- вами і ці відносини юридично не було належним чином вре- гульовано. Отже, у ситуації із капіталовкладеннями й управ- лінням економікою Криму в СРСР із чим більшим ступенем централізації відбувається більше розпорошення ресурсів й більш хаотичним стає процес їх освоєння. Причиною такого особливого для командно-адміністративної системи управлін- ня явища була надзвичайно низька ступінь мобільності ресур- сів із-за бюрократизації управлінської системи.

Зі зростанням загальних обсягів капіталовкладень у Крим- ській області спостерігається зменшення відсотку їх позапла- нових обсягів. Слід звернути увагу, що зменшення відсотко- вого обсягу цих капіталовкладень відбувається у період коли був пік виконання планів по фінансуванню будівництва об’єктів Південно-Українського і Північно-Кримського кана- лів, тобто у 1951-1952 рр. У Криму відбувається зведення об’єктів у рамках цієї «будови комунізму» у Джанкої й Сім- ферополі, зокрема, розпочинаються підготовчі роботи до бу- дівництва Сімферопольського водосховища, також будуються об’єкти житлового і соціального призначення. Отже, є підста- ви вважати, що в рамках будівництва об’єктів Південно- Українського і Північно-Кримського каналів відбувається пе- реміщення ресурсів та капіталів на користь цього проекту ад- міністративними методами.

Доволі важливі дані містяться у зведенні по виконанню плану капіталовкладень в Криму окремими організаціями. Так, згідно із планом, організації в Кримській області у 1953 р. мали виконати план освоєння капіталовкладень обсягом 898346 тис. карбованців, а було фактично виконано освоєння 681892 тис. карбованців, що складало 75,9% від плану. Проте, у цей період понад план було виконано освоєння 24134 тис. карбованців капіталовкладень. Тобто, і по організаціям у 1953 р. відслідковується освоєння капіталовкладень у фактичному режимі «непередбачуваних витрат». Варто звернути увагу на організації, якими у 1953 р. було освоєно капіталовкладення понад план, це Управління санаторіїв і будинків відпочинку ВЦСПС (планом було передбачено обсяг у 10677 тис. карбо- ванців, виконано 10690 тис. карбованців, що склало 100,1% від плану. Освоєно понад план було 493 тис. карбованців)⁷³³.

Слід звернути увагу, що сума виконання плану перевищує су- му плану, проте не відповідає сумі цієї різниці й складає лише 13 тис. карбованців, а, отже, слід розрізняти суму освоєння капіталовкладень понад план і суму перевиконання плану. Власне, сума перевиконання плану освоєння капіталовкладень могла бути обумовленою збільшенням собівартості робіт і матеріалів тощо. Відповідно, корегування слід віднести на те, що облік освоєння капіталовкладень за тією методикою, котра здійснювалась в СРСР у пізньосталінський період не може відобразити у повній мірі картини по розвитку конкретної га- лузі в яку здійснювалися капіталовкладення. У даному разі слід зважати також, що цінову політику здійснювали державні органи і собівартість матеріалів та робіт не завжди була адек- ватною фактичному стану речей. Аналізуючи суму капіталов- кладень які було освоєно понад планові слід визначити, що потреба її освоєння могла виникнути у зв’язку або із неперед- баченими витратами, або із зростанням потреби у збільшенні потужності санаторіїв та будинків відпочинку. Тому, в цьому випадку очевидною є цілковита залежність даної організації від так званих «зацікавлених» відомств поза півостровом. Не- обхідно відзначити, що у пізньосталінський період розподіл путівок до санаторіїв і будинків відпочинку здійснювався за відомчим принципом, а, отже, розвиток цієї галузі перебував у залежності від відомств, котрі забезпечували умови для осво- єння капіталів.

Наступною організацією в Криму, котра освоювала у 1953 р. капіталовкладення понад плановий обсяг, було управ- ління радгоспів (сума капіталовкладень згідно плану складала 11 527 тис. карбованців, було освоєно обсяг у сумі 9501 тис. карбованців, тобто 82,4%)⁷³⁴. Дана позиція по освоєнню капі- таловкладень також дає достатньо інформації для аналізу, зо- крема, вартим уваги є факт недовиконання обсягів освоєння капіталовкладень відповідно до кошторисів, на основі яких складався план їх освоєння майже на 18%. При цьому відбу- вається освоєння капіталовкладень понад кошторис, причому, в обсягах, які складали майже 18,2% від загальної суми плану. У цій позиції слід звернути увагу на спів падіння із незначним відхиленням суми недоосвоєних капіталовкладень згідно із планом і суми освоєних капіталовкладень понад план. Доволі сумнівним буде припущення щодо освоєння меншого обсягу капіталовкладень у результаті зменшення вартості матеріалів та робіт необхідних для освоєння кошторису витрат на капі- таловкладення. Відповідно, більш вірогідним є припущення, що недоосвоєння суми капіталовкладень у обсязі який був близьким до суми капіталовкладень понад план відбулося у результаті пере спрямування обсягів капіталів у інші, більш перспективні напрямки для освоєння. Це дає підстави зверну- ти увагу на управління так званими «зацікавленими» органі- заціями капіталовкладеннями у підвідомчі їм організації в Криму у оперативному, «ручному» режимі. Відповідно, ці «зацікавлені» організації мали свої інтереси поза Кримом і здійснювали капіталовкладення у тих напрямках які відпові- дали їх пріоритетним інтересам. У такому контексті набувала великого значення зміна територіальної підвідомчості Криму у зв’язку із фактичним випадінням півострова із сфери інте- ресів загальносоюзних і республіканських (РРФСР) відомств, географічна сфера інтересів яких була надзвичайно великою і вони часто реалізували капіталовкладення у більш перспекти- вні напрямки у віддалених від Криму регіонах. На відміну від загальносоюзних та республіканських (РРФСР) організацій керівництво УРСР після передачі Криму у 1954 р. мало пряме зобов’язання по забезпеченню соціально-економічного розви- тку півострова. Також, слід звернути увагу, що господарство Криму потребувало радикальної модернізації, чим, очевидно, було обумовлено пере спрямування обсягів капіталовкладень у інші напрямки, причому, оскільки це здійснювалося протя- гом одного року, ці потреби виникали у ході поточної роботи підприємств. Цей факт знову ж вказує на інтерес до Криму і загальносоюзних організацій та відомств і установ РРФСР за залишковим принципом.

Наступна позиція по виконанню капіталовкладень понад плановий обсяг це був Облкомунгосп (відомство комунально- го будівництва), тобто, котре здійснювало будівництво об’єктів житлового і соціального призначення на півострові. Згідно плану протягом 1953 р. цим підприємством мало бути освоєно 10181 тис. карбованців, а було освоєно 9782 тис. кар- бованців (96,1%). Тобто, знову спостерігається недовиконання кошторисних витрат, які було передбачено планом. Проте, освоєння капіталовкладень крім плану складало 1315 тис. ка- рбованців, отже, крім плану Облкомунгоспом було освоєно суму, яка складала майже 13% від планової суми, яку слід бу- ло освоїти. При цьому, суму згідно із кошторисним планом було недоосвоєно майже на 4%⁷³⁵. У питанні житлового і со- ціального будівництва по Кримській області на початку 1950-х рр. відбуваються істотні зрушення, які було пов’язано із активізацією процесів господарського освоєння південних районів України і північних районів Криму, у тому числі й із будівництвом Південно-Українського й Північно-Кримського каналів та зрошуванням цих районів, розвитком бавовництва у цьому регіоні тощо. Також, з метою забезпечення умов для господарського освоєння південних районів УРСР і північних районів Криму у цей період активно здійснюються переселен- ня населення. Так, на 1 жовтня 1953 р. до Кримської області із УРСР було переселено 1280 сімей (за планом на 1953 р. було передбачено переселення іще1150 сімей)⁷³⁶. Отже, у цей пері- од активно відбувається переселення населення на півострів і наведені дані стосуються лише переселення населення із УРСР у сільську місцевість. Крім того, відбувалося направ- лення із УРСР працівників на будівництво об’єктів Північно- Кримського каналу, зокрема, керівних кадрів⁷³⁷, а на початко- вому етапі будівництва в Криму це були здебільшого об’єкти житлового і соціального призначення. Проте, слід відзначити, що об’єкти, які будувалися Головним управлінням «Укрвод- буд» Міністерства бавовництва СРСР, у тому числі житлового і соціального призначення, передбачали освоєння коштів, ви- ділених із бюджету СРСР на це управління. Але комунальні підприємства було також залучено до участі у будівництві об’єктів у рамках будівництва об’єктів Північно-Кримського каналу та системи зрошування північних районів Криму. Фак- тично, цими підприємствами здійснювалося освоєння коштів, які було призначено на будівництво об’єктів за планом «Укр- водбуду». Тому варто звернути увагу на освоєння капіталів «Укрводбудом» у 1953 р. згідно із кошторисним планом. Так, на цей рік планом було передбачено освоєння Будівельно- монтажним управлінням «Укрводбуду» 20000 тис. карбован- ців, було освоєно 11917 тис. карбованців (59,6%)⁷³⁸. Отже, не- доосвоєно по «Укрводбуду» у 1953 р. було дещо більш як 40% кошторисної суми. Слід відзначити що від 1952 р. відбу- вається у значних обсягах недофінансування «Укрводбуду» із Союзного бюджету, про що питання перед Союзним урядом ставив Начальник «Укрводбуду» А. Бочкін⁷³⁹. При цьому бу- дівництво об’єктів житлового і соціального призначення від- бувалося доволі значними обсягами. Отже, Облкомунгосп Кримської області цілком міг освоювати капітали які, факти- чно, спрямовувалися на будівництво об’єктів, які мали буду- ватися в рамках будівництва «Укрводбуду».

Всього у 1953 р. по Кримській області (включно із Сева- стополем) підприємствами мало бути освоєно 898 346 тис. карбованців, а було освоєно, із них 673631 тис. карбованців по Кримській області і 224 715 тис. карбованців по місту Севастополю. Отже, майже 75% загального обсягу капіта- ловкладень по Криму мало бути освоєно по області й реш- ту, дещо більше 25% по Севастополю (у бюджеті СРСР Се- вастополь зазначався як окрема стаття фінансування). Слід відзначити, що по області капіталовкладення було передба- чено на такі об’єкти як Камишбурунський залізорудний комбінат (76 700 тис. карбованців), Завод імені Войкова (87 130 тис. карбованців), Коксохімічний завод імені Кірова (28 300 тис. карбованців), трест «Кримнафтогазрозвідка» (41 850 тис. карбованців)⁷⁴⁰ та інші, зазначені вище об’єкти, які передбачали будівництво основних фондів. Тобто, по Кримській області здійснювалось будівництво ряду проми- слових об’єктів, котрі мали складати індустріальну основу її економіки, зокрема, планувався розвиток металургії й на- фтогазової промисловості. Для порівняння варто взяти до уваги капіталовкладення у галузі, котрі були більш тради- ційними для Криму ніж важка промисловості, зважаючи на кліматичні умови і ресурсну базу півострова, а саме: вин- ний комбінат «Масандра» (16 107 тис. карбованців), Управ- ління санаторіїв і будинків відпочинку Всесоюзної центра- льної ради професійних спілок (ВЦСПС) (10 677 тис. кар- бованців), Управління радгоспів (11 527 тис. карбованців), Обласне управління сільського господарства МТС (5151 тис. карбованців), обласне управління енергетики (14 700 тис. карбованців), Кримводгосп (10 240 тис. карбо- ванців). Ці статті капіталовкладень були спрямовані на роз- виток традиційних галузей і планові капіталовкладення по них у сумі складали 68 400 тис. карбованців, тобто лише трохи більше 10% загальної суми запланованих на 1953 р. капіталовкладень по Кримській області(без Севастополя). Капіталовкладення по Облкомунгоспу (житлові та соціальні об’єкти) планом на 1953 р. було передбачено 10 181 тис. карбованців, що складало дещо більше як 1,5% від загаль- ної суми капіталовкладень по області. Капіталовкладення, які було передбачено на освоєння Будівельно-монтажним управлінням №10 «Укрводбуд», напрямок капіталовкладень який мав забезпечити умови для розвитку господарства Криму відповідно до його природно-кліматичних умов, бу- ло передбачено 20 000 тис. карбованців, що складало майже 3% від загальної суми капіталовкладень по області.

Із загальної суми капіталовкладень по Кримській області у 1953 р., тобто 673 631 тис. карбованців, сума капіталовкла- день, які мало бути освоєно на найбільш важливих будівницт- вах складала 332 563 тис. карбованців, тобто, 49,4%. Решта капіталовкладень мало бути спрямовано на інші, менш значні й масштабні цілі. Із цієї суми, спрямованої на найбільш значні будівництва, на $_ { 0 \bar { 0 } } \gamma$ єкти важкої індустрії (Камишбурунський залізорудний комбінат, завод імені Войкова, Коксохімічний завод імені Кірова) із суми капіталовкладень по області на 1953 р. було передбачено 28,5%, а із суми капіталовкладень у найбільш важливі будівництва було передбачено вкладення у сумі 192 130 тис. карбованців. на $\boldsymbol { 0 } \boldsymbol { \tilde { 0 } } ^ { \tilde { ) } }$ єкти важкої індустрії припадало 57,8%.

Проте, по усіх позиціях будівництва підприємств, у пер- шу чергу важкої індустрії, відбувається недовиконання осво- єння капіталовкладень. Так, в цілому по Кримській області (без Севастополя) за 1953 р. заплановані кошторисом капіта- ловкладення було освоєно лише на 76,3% (у сумі 513 926 тис. карбованців). По найбільших $ { 0 \bar { 0 } } \gamma$ єктах важкої індустрії в Криму освоєння капіталовкладень за 1953 р. від- булося: по Камишбурунському металургійному комбінату на 52,2% (40000 тис. карбованців), по заводу імені Войкова на 59,7% (52018 тис. карбованців), по коксохімічному заводу імені Кірова на 30,8% (8710 тис. карбованців). Дані статис- тики вказують що по $ { 0 \dot { 0 } } ,$ єктах важкої індустрії освоєння ка- пітальних вкладень в Криму в 1953 р. було виконано незадо- вільно. Низькі показники освоєння капіталовкладень у 1953 р. були також і по Будівельно-монтажному управлінню №10 «Укрводбуду», на 59,6% (11 917 тис. карбованців). Причому, як зазначав А. Бочкін у своїх доповідних, причи- нами були не лише недофінансування будівництва, а також і видно, невиконання планів по освоєнню капіталовкладень в Криму відбувалося із-за відсутності можливостей забезпечи- ти його необхідними ресурсами.

Невеликі обсяги виконання плану капіталовкладень були також по будівництвах Облуправління сільського господарст- ва і МТС, виконані на 47,8% (2460 тис. карбованців). Це вка- зує також на незабезпеченість сільського господарства у пер- шу чергу кадровими ресурсами, зважаючи на критичну демо- графічну ситуацію в сільській місцевості у Криму. Контраст складають дані по Управлінню радгоспів, по якому відбулося недовиконання плану освоєння капіталовкладень, проте, на майже аналогічну суму було освоєно капіталовкладення по- над планом, і Облуправлінню сільського господарства й МТС. Успішно відбувалося освоєння капіталовкладень лише щодо об’єктів, які перебували у віданні «зацікавлених» відомств. Колгоспи і МТС не становили інтересу для відомств, які мали необхідні можливості для ефективного освоєння капіталів, а включення Криму до складу УРСР мало на меті створити пе- редумови для розвитку сільського господарства на півострові. Тому Перший Секретар ЦК КПУ А. Кириченко у 1953 р., на- передодні передачі Криму до складу УРСР, уважно вивчав

У дослідженні розвитку рибної промисловості в Криму протягом першої повоєнної п’ятирічки цікавим є тематичний план Карадагської біологічної станції академії наук УРСР на 1949 р. Цим планом, який було представлено до Ради Мініс- трів УРСР, поставлено проблему, яка звучала таким чином – «біологічні основи раціонального використання промисло- вих ресурсів у північно-східній частині Чорного моря» під керівництвом доктора біологічних наук К. А. Виноградова. Проблематика цієї дослідної станції в Криму, яка підпоряд- ковувалась АН УРСР, мала цілковито практичний характер і передбачала вироблення механізмів забезпечення сталих об- сягів вилову риби в Чорному морі. Лабораторія гідробіології та іхтіології мала своєю темою дослідження біології й умов життя мальків хамси, кефалі й султанки у Чорному морі біля мису Карадаг, яка мала бути розробленою протягом 1 січня 1949 р. – 31 грудня 1951 р. В рамках теми передбачалось до- слідження чисельності популяції хамси, кефалі й султанки, інтенсивності їх росту й харчування. При цьому, передбача- лося використовувати отримані в ході досліджень дані для довготривалого прогнозування чисельності запасів дорослих риб, зважаючи, що погіршення бази харчування і гідробіоло- гічних умов для життя кефалі, хамси й султанки буде приз- водити до зменшення їх популяції⁷⁴³. Практичною метою ро- зробки теми було виробити рекомендації щодо поліпшення бази харчування і гідробіологічних умов для збільшення чи- сельності й можливостей вилову цих порід риби в Чорному морі. На 1949 р планувалося провести дослідження чисель- ності, місць і часу концентрації й загальної характеристики міграції риб цих видів. Дослідження здійснювалися спільно із Азово-Чорноморським Інститутом Рибного господарства й океанографії, який базувався в Керчі, Грузинською рибогос- подарською станцією Всесоюзного інституту Морського ри- бного господарства і океанографії, який базувався в Бату- мі⁷⁴⁴. Отже, розвиток однієї із самих перспективних галузей економіки Криму в післявоєнні роки, рибна промисловість, обумовлювався науковими розробками Академії наук УРСР та впровадженням їх у життя.

Важливим напрямком роботи дослідної станції була ро- бота лабораторії біохімії, яка розробляла тематику «риби і безхребетні Чорного моря, як можливі джерела вітамінів А і Д для вітамінної промисловості» із тими самим строками виконання, від 1 січня 1949 р. до 31 грудня 1951 р. метою було виявлення в яких масах морських організмів наявні вітаміни А і Д, вивчення динаміки наявності вітамінів за- лежно від віку організмів тощо. Для цього періоду характе- рною проблемою була нестача вітамінів, що особливо поз- началося на стані людських ресурсів СРСР у періоди масо- вого недоїдання, нестачі продовольчої бази тощо. Тому АН УРСР здійснювала роботу в напрямку створення наукової бази для розвитку іще однією перспективної галузі для Криму, хімічної промисловості на базі біохімії Чорного мо- ря. Розробки лабораторії біохімії Карадагської станції АН УРСР мали оперативно впроваджуватися у вітамінній про- мисловості. Протягом 1949 р. було передбачено здійснити методологічну і організаційну підготовку по організації ла- бораторії й рекогнасціювальні дослідження щодо наявності вітамінів А і Д у рибах і безхребетних Чорного моря. Дос- лідження планувалося здійснювати спільно із вітамінною лабораторією Інституту біохімії АН УРСР і вітамінною ла- бораторією Всесоюзного інституту морського рибного гос- подарства і океанографії у Москві⁷⁴⁵.

До Тематичного плану додавався план впровадження ре- зультатів наукової роботи, який передбачав використання в рибній промисловості результатів таких досліджень як строки розмноження риб в північно-східній частині Чорного моря їх плодючість, дані хімічного складу і харчова цінність промис- лових і кормових безхребетних Чорного моря. Остання тема була актуальною у контексті орієнтації промислових органі- зацій у строках вилову мідій та ракоподібних у північно- східній частині Чорного моря. Доволі цікавим напрямком практичного впровадження результатів дослідження було ви- користання поліхет (багатощетинкових черв’яків) як кормової бази для риб. Практичні перспективи даного напрямку розг- лядалися у контексті посилення кормової бази для рибної промисловості Каспійського моря шляхом переселення окре- мих видів поліхет із Чорного моря в Каспій⁷⁴⁶. То ж, слід від- значити реальне зростання значення науково-дослідної роботи АН УРСР у створенні бази для рибної промисловості в СРСР, її розвитку як запоруки вирішення продовольчого питання. Водночас, наукові дослідження АН УРСР закладали переду- мови для надання в традиційному для СРСР централізованому порядку ресурсів на розвиток рибної промисловості у Криму. Крім того, маємо відзначити, що Крим у період першої і особ- ливо другої повоєнної п’ятирічок активно інтегрувався із УРСР у сфері науково-дослідної роботи й впровадження її ре- зультатів у економіку.

Отже, політика радянського уряду щодо розвитку економі- ки Криму у пізньосталінський період передбачала абсолютне домінування розвитку важкої індустрії над іншими галузями і, фактично, політика радянського уряду у соціально- економічному розвитку Криму в цей період була цілковитим відображенням загальнодержавної політики по СРСР. Основні пріоритети було зосереджено на розвитку важкої індустрії. Фактично, таким чином було закладено значні деформації у розвитку економіки Криму, коли держава стимулювала розви- ток галузей, які не мали перспективи свого розвитку на півос- трові й потребували, здебільшого, завезення сировини із ма- терика. Слід відзначити, також, що у Кримській області на момент її передачі до складу УРСР не було можливостей у достатній кількості здійснювати підготовку кадрів для підп- риємств важкої індустрії, а тому, ці підприємства, у які спря- мовувалися за кошторисним планом найбільші капіталовкла- дення, могли забезпечуватися і кадрами лише спрямованими із материка.

Слід у цьому контексті звернути увагу на основні засади радянської економічної політики повоєнного періоду, які пе- редбачали індустріальне зростання й зміцнення оборонозда- тності країни. Ці основні засади пояснювалися необхідністю створення бази для соціального розвитку країни у подаль- шому і у 1953 р., як зазначалося у офіційних промовах, еко- номічна політика радянського уряду мала набувати більш соціального змісту. Проте, у Кримській області, як вказують дані по капіталовкладеннях, такого відчуття не спостерігало- ся і причинного для цього, у першу чергу, була невелика чи- сельність населення півострова у цей період. Зокрема, у цьо- му контексті найбільш складною була демографічна ситуація в сільській місцевості. Тому соціально-економічна ситуація в Криму радикально відрізнялась від УРСР, де була доволі по- тужна, порівняно із Кримом аграрна і соціальна база. А за відсутності капіталовкладень у галузі Криму, які мали роз- виватися виходячи із природно-кліматичних і ресурсних мо- жливостей півострова, Кримська область ставала все більш дотаційною і залежною від зовнішніх фінансових, ресурсних і кадрових вливань.

4.3. Спроба переформатування партійно-штатної структури у процесі інтеграції Криму із УРСР

Після смерті Й. Сталіна нове партійне і державне керівни- цтво СРСР відчувало гостру потребу легітимізації своєї влади і режиму. На цьому неодноразово наголошували публічно ключові особи радянського керівництва пізньосталінської епохи, як, зокрема, Голова Державного комітету Ради Мініст- рів СРСР у справах будівництва К. Соколов на Сесії Верхов- ної Ради СРСР у промові заявив, що Уряд у своїй діяльності буде проводити вироблену попередньо зовнішню і внутрішню політику, як це було заявлено 9 березня 1953 р. на жалобному мітингу з приводу смерті Й. Сталіна Л. Берією і В. Молото- вим⁷⁴⁷. Також, смерть Й. Сталіна обумовила потребу в рефор- муванні політичної системи Радянського Союзу в цілому і си- стеми державного управління й управління економікою зо- крема. Проте, зміни в СРСР, які мали намір реалізувати наступники Й. Сталіна, не могло бути втілено у життя без от- римання вотуму довіри від суспільства, котре сформувало свою ментальність у епоху культу особи. Саме такими намірами було обумовлено проголошений на Пленумі ЦК КПРС М. Хрущовим курс на «крутий підйом» сільського гос- подарства. Політика радянського керівництва у післясталінсь- ку епоху набуває соціальної спрямованості і, як зазначалося радянськими керівниками, у повоєнні роки було відбудовано промисловість і закладено надійні підвалини для розбудови соціальної сфери забезпечення народу товарами легкої й хар- чової промисловості⁷⁴⁸.

Кримську область було передано до складу УРСР в період активної брпртьби за владний вплив у середовищі партійної й урядової номенклатури. Процеси боротьби за владу напряму торкнулися ситуації із інтеграцією півострова у соціально- економічну систему України й становлення інституцій по за- безпеченню адміністрування господарського розвитку Криму.

За критеріями добору в складі місцевої партійної й радянської номенклатури були перевірені партійною діяльністю кадри, протеговані за вертикальним принципом і республіканське партійне керівництво УРСР не мало механізмів впливу на їх призначення і контролю за роботою призначених партійних керівників. Фактично, їх призначення відбувалося у ЦК ВКП(б) (із 1952 р. КПРС) на патронатній основі зі сторони членів ЦК. За Секретарями ЦК КПРС зберігалися лише функції контролю, вимоги звітів від керівників обласних партійних організацій, а також ходатайства до ЦК щодо якості роботи відповідних функціонерів та їх відповідності займаній посаді. Проте, і ці функції були зведені нанівець, оскільки партійна критика у період пізньої сталінщини стала вдалим засобом своєрідного обґрунтування загальних труднощів із якими зіткнулась соціально-економічна система СРСР. Партійна критика мала створювати у свідомості членів партії і суспільства впевненість ніби здійснюється активна діяльність, спрямована на усунення наявних недоліків. Проте, функціо- нальна структура правлячої партії залишалась сталою. У період пізньої сталінщини було втановленопрактику нефор- мальної доплати партійним функціонерам до їхнього посадо- вого окладу⁷⁴⁹. Тому очевидним є прагнення партійного керівництва СРСР зберігати стабільність політичної й функціональної партійної системи. Після смерті Й. Сталіна, коли розгорнулась внутрішньопартійна боротьба за владу, партійна система, сформована у пізньосталінський період, продовжувала функціонувати. Лише після призначення Пле- нумом ЦК КПРС 7 вересня 1953 р. Першим Секретарем М. Хрущова відбувається масова заміна партійних керівників республіканського і обласного рівнів. Зокрема, на посаді Першого Секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова було замінено на А. Кириченка, а Першим Секретарем Кримського обкому бу- ло призначено Д. Полянського. Ротація партійних керівників цього рівня відбувалась із паралельним усуненням такої прак- тики як доплати до окладів у конвертах⁷⁵⁰. Проте, за пізнь- осталінського періоду партійні керівники обласного рівня здійснювали формування в області номенклатурного середо- вища для забезпечення власного впливу. Фактично, кожен Перший Секретар обкому утримував в області свої позиції завдяки формуванню власної управлінської вертикалі, що ма- ло важливе функціональне значення для забезпечення вико- нання планів соціально-економічних показників областю. Відповідно, нові партійні керівники областей мали забезпечи- ти собі опору на рівні районних партійних керівників та партійних функціонерів більш нижчих рівнів.

Новопризначені керівники партійних комітетів областей не мали змоги здійснювати в короткі терміни глибоку ротацію партійних кадрів в області, що, безумовно, усвідомлювалося й Першим Секретарем ЦК КПРС М. Хрущовим. Тому ініціатива кадрової ротації виходила згори, за звичайною традицією ра- дянської командно-адміністративної системи. У вересні 1953 р., після фактичного завершення внутрішньопартійної боротьби, відбувається Пленум ЦК КПРС, на якому підій- мається питання про незадовільний стан сільського господар- ства і його причиною визнано слабке кадрове забезпечення колгоспів та МТС. На цьому Пленумі було прийнято постано- ву, котра зобов’язувала партійних керівників республікансь- кого й обласного рівнів здійснити направлення кваліфікова- них технічних кадрів у МТС, а також направити досвідчені керівні партійні кадри на посади голів колгоспів. Для МТС відбувається підбір кадрів інженерів й техніків і в УРСР. Об- ласні партійні комітети мали здійснювати пошук кваліфікова- них кадрів для МТС всередині областей, а окремі області ма- ли знаходити кадри і відряджати їх до інших областей. Так, лідером по наданню кадрів для інших областей, а також і рес- публік були Сталінська (Донецька), Ворошиловградська (Лу- ганська) і Запорізька області⁷⁵¹. Із Запорізької області кваліфіковані інженерні кадри направлялися, зокрема, в Хер- ли вона була іще в складі РСФСР. На 1 січня 1954 р. із За- порізької області до МТС в Криму було направлено 50 інже- значний сільськогосподарський розвиток Кримської області після Другої світової війни. Зі Сталінської області було направлено до МТС Криму 75 техніків⁷⁵⁴. Таким чином, Україна активно здійснювала кадрове забезпечення сільського господарства Криму і це, фактично, мало забезпечувати нове керівництво УРСР належним кадровим наповненням аграрної галузі господарства в Криму, розвиток якої планувався як провідної для області. Активно здійснювалось кадрове поси- лення МТС Херсонської області, що мало вагоме значення в контексті формування протягом 1950-1953 рр. економіч- ноцілісного регіону для перспективного аграрного освоєння в рамках півдня України і північного Криму.

Наступною важливою програмою кадрового посилення сільського господарства було направлення у відстаючі колго- спи на посади голів досвідчених партійних керівників, пріоритет було визначено за Першими Секретарями райкомів, другими секретарями, Головами райвиконкомів, їх заступни- ками тощо. Офіційно, ця політика мала на меті підвищити рівень роботи відстаючих колгоспів і, водночас, зорієнтувати на керівну роботу в колгоспи людей із вищою й середньою освітою та досвідом управлінської роботи у сільському госпо- дарстві⁷⁵⁵. По всіх областях УРСР було визначено відстаючі колгоспи і кількість їх голів яких мало бути замінено кваліфікованими управлінськими кадрами⁷⁵⁶. Відбувається заміна також секретарів сільських райкомів партії. Так, у Харківській області Перший Секретар обкому звітував, що на виконання Постанови вересневого Пленуму ЦК КПРС і жовт- невого ЦК КПУ 1953 р. в області було замінено 8 перших сек- ретарів райкомів, у тому числі 5 було надіслано із обласного центру та міст області, а також було замінено 17 секретарів райкомів із них 9 нових було направлено із міст⁷⁵⁷. Отже, із цього звіту видно, що основна робота була спрямованою на направлення працівників в сільські райкоми саме із міст об- ласті. Тобто, керівники обкомів партії отримали вдалий при- від здійснювати кадрову політику, спрямовану на формування для себе механізмів впливу на місцях.

По Херсонській області, яка разом із Кримською була ви- значена в якості перспективної для сільськогосподраського освоєння іще з початком будівництва Каховської ГЕС і Пів- денно-Українського та Північно-Кримського каналів, прово- дилась схожа політика. Із міст і районних центрів області для укріплення партійних організацій колгоспів і МТС було на- правлено 342 комуніста, з них 69було із міст⁷⁵⁸. Тобто, знову бачимо добрий привід для ротації кадрів партійних і радянсь- ких працівників. Таким чином, керівники обкомів партії мали добрий привід для кадрового зміцнення свого впливу в обла- стях, що, у свою чергу, посилювало партійну вертикаль і мало відігравати вагоме значення у протистоянні між партійною і урядовою структурами, яке відбувалося у цей період на за- гальносоюзному рівні. Робота по спрямуванню партійних працівників із міст областей у сільські райони і колгоспи та МТС, а також заміні секретарів сільських райкомів партії, яка здійснювалась у 1953 р., була підготовкою більш масштабної кадрової ротації, яка розгорнулась наступного, 1954 року.

Як засвідчує звіт голови сільськогосподарського відділу ЦК КПУ від 18 грудня 1954 р. робота по направленню на посади голів відстаючих колгоспів секретарів райкомів та керівників райвиконкомів ішла дуже повільно⁷⁵⁹. Причиною такого явища варто в першу чергу визначити опір зі сторони номенклатурних працівників їх направленню на явно не престижну для них ділянку роботи із якої повернення до попереднього кар’єрного рівня могло не відбутися. Звертається увага на те, що дана ро- бота часто носила формальний характер. Дані про направлення по областях також дають доволі цікаву інформацію, зокрема, наявність диспропорцій у визначенні кількості кадрі голів кол- госпів до заміни по окремих областях. Так, по Харківській об- ласті планувалося здійснити заміну голів усіх 60 відстаючих колгоспів, при тому, що чисельність таких колгоспів з 1.VII.1954 р. по 15 ХІІ.1954 р. не змінилась⁷⁶⁰. У той же час по Вінницькій області чисельність відстаючих колгоспів із 1.VII.1954 р. по 15 ХІІ.1954 р. скоротилась із 110 до 52 і по ній був план направлення керівних кадрів партійних і радянських органів головами колгоспів 50 осіб⁷⁶¹. По Сумській області чи- сельність відстаючих колгоспів із 1.VII.1954 р. по 15.ХІІ.1954 р. скоротилась із 120 до 61 і заміна передбачалася 50 голів колго- спів⁷⁶². Отже, протягом короткого проміжку часу відбувається різке коригування чисельності відстаючих колгоспів по Він- ницькій і Сумській областях, відповідно, зникали формальні підстави для заміни голів ряду колгоспів і, таким чином, змен- шувалось число «вакантних місць» для направлення керівних працівників партійних і радянських органів. Отже, частими бу- ли намагання уникати заміни голів колгоспів. Таку масштабну кампанію і, відповідно, протидію її реалізації можна пояснити лише прагненням під приводом кадрового посилення колгоспів здійснити ротацію партійних та радянських кадрів, ліквідовую- чи вибудувану номенклатурну систему за часів пізньої сталін- щини. Дана кампанія мала всі шанси на успіх в напрямку зламу системи номенклатурних зав’язків, оскільки ці зв’язки будува- лися часто за горизонтальним принципом за ситуації із систе- мою формалізованої звітності про виконання планів. За нефор- мальних зв’язків партійні й радянські керівники мали мож- ливість надавати один одному підтримку в забезпеченні умов для подання позитивної звітності про виконання планів і, відповідно, за позитивної звітності партійних і радянських керівників районного рівня секретарі обкомів, подаючи зведе- ний звіт, мали змогу також демонструвати власну успішну ро- боту. Злам цієї кругової поруки і був метою даної кампанії ро- тації партійних та радянських керівних кадрів на районному рівні. Паралельно із кампанією направлення керівних партій- них і радянських кадрів головами відстаючих колгоспів здійснюється скорочення штатної чисельності партійних комітетів. Спочатку було здійснено скорочення штатної чи- сельності обласних комітетів, провівши зміну структури апара- ту обкомів у відповідності за господарською спеціалізацією області. Тобто, було утворено в окремих обкомах крім стан- дартних відділів відділи за господарським профілем області. Відповідно до господарського профілю області було затвер- джено штатну структуру обкомів. Особливо це простежується на прикладі штатної структури сільськогосподарських відділів різних областей. Наприклад, штат сільськогосподарського відділу Кримського обкому КПУ складав на 1954 р. 1 завідува- ча відділом, 2 заступники завідувача і 12 інструкторів⁷⁶³ у той час як штат аналогічного відділу Ворошиловградського обкому складав 1 завідувача відділом, 1 заступника завідувача і 7 ін- структорів⁷⁶⁴. Таку чисельність штату цього відділу було за- тверджено зважаючи на визначення пріоритету розвитку сільського господарства в Криму.

Найбільш численне направлення керівних партійних і гос- подарських кадрів на посади голів колгоспів із усіх областей у 1954 р. відбувається в Кримській області УРСР. Здійснює цю кампанію Перший Секретар обкому Д. Полянський. За надани- ми Д. Полянського, наданими до ЦК КПУ, з вересня по 8 грудня 1954 р. головами відстаючих колгоспів у Кримській області було направлено і обрано 42 чоловіка із числа керівних партійних і радянських працівників та спеціалістів сільського господарства. Згадуються троє колишніх перших секретаря райкомів партії, яких було направлено на посади голів колгос- пів⁷⁶⁵. У звіті Зав. сільгоспвідділом до Першого Секретаря ЦК КПУ О. Кириченка було відзначено, що із усіх областей УРСР найкраще роботу по направленню керівних партійних і радян- ських працівників на посади голів відстаючих колгоспів було організовано у Кримській області. Всього, згідно цього звіту, було направлено 19 керівних працівників або 95% від встанов- леного завдання по направленню цих працівників на посади голів колгоспів, яке складало 20 чоловік⁷⁶⁶. Серед цих 19 обра- них голів колгоспів було колишніх секретарів райкомів КПУ 11, 4 голів райвиконкомів та 4 інших відповідальних працівни- ка⁷⁶⁷. При цьому показник кадрів із вищою і середньою освітою й досвідом керівної роботи серед голів колгоспів у Криму ста- новив 58%, у той же час загалом по УРСР цей показник стано- вив 38%, і в Кримській області він був найвищим серед обла- стей УРСР⁷⁶⁸. Слід взяти до уваги, що по Кримській області існувало 25 районів, а, отже,фактично направлення торкнулися кожного району Кримської області. По Кримській області було відзначено показник у 30 відстаючих колгоспів протягом усьо- го 1954 р.⁷⁶⁹, проте число відстаючих колгоспів по цій області було за даними Довідки найменшим серед інщих областей УРСР, так, на 15 грудня 1954 р. у Херсонській області таких було 50, у Одеській 61, у Запорізькій 54, у Миколаївській 43⁷⁷⁰. Проте, по Кримській області й завдання по направленню керів- них працівників партійних і радянських органів на посади голів колгоспів було найменшим, лише 20, при цьому така ж чисель- ність передбачалась завданням лише по Миколаївській області, а по Херсонській було 30, по Одеській 40, по Запорізькій 25⁷⁷¹. У той же час, по Кримській області було направлено найбільше секретарів райкомів і голів райвиконкомів серед інших обла- стей УРСР. Для порівняння: по Кримській області було направлено секретарів райкомів 11, а по Херсонській – 5, по Одеській – 1, по Запорізькій – жодного, по Миколаївській – 1. Щодо голів райвиконкомів, то по Кримській було направлено – 4, по Херсонській – 1, по Одеській – жодного, по Запорізькій – 1, по Миколаївській – 1⁷⁷². При цьому варто зазначити, що в Кримській області чисельність колгоспів була значно меншою ніж в інших областях УРСР. Ці показники свідчать про фак- тичний злам попередньо усталеної у сталінський період номен- клатурної структури в Кримській області, у той час як в інших областях УРСР цей злам відбувався не настільки ж радикально. Необхідно також відзначити, що не зважаючи на пропаган- дистську позицію в СРСР, що, ніби, член правлячої партії є взірцевим працівником, той кого переведено було із керівничої посади в партійному чи радянському органі не обов’язково мав достатньо практичних навичок для організації роботи колгос- пом. Відповідно, ці переведенні керівники мали усі перспекти- ви на цій новій просто себе не виправдати і потрапити на пога- ний рахунок.

Дана політика в Криму відбувалась у світлі Постанови Ра- ди Міністрів СРСР щодо розвитку сільського господарства, курортів та відбудови міст Криму⁷⁷³, а також Постанови Кри- мського обкому КПУ на виконання Постанови Ради Міністрів СРСР, яку було прийнято за пропозицією Ради Міністрів УРСР і ЦК КПУ⁷⁷⁴. Ці Постанови було доведено до відома усіх партійних і радянських функціонерів, зокрема, про те, що ро- звиток сільського господарства визначається пріоритетним напрямком економічного розвитку Криму. Відповідно, опір кампанії по направленню на почади голів відстаючих колгоспів керівних партійних і радянських кадрів, фактично, міг бути визначений як зрив програми економічного розвитку Криму.

Реформа партійної функціональної структури хоча і не торкалась прерогативи призначення секретарів обкомів КПУ, яка залишалась у компетенції ЦК КПРС, проте завдяки про- грамі направлення керівних партійних і радянських кадрів у колгоспи і МТС дала змогу керівництву УРСР здійснювати вплив на позиції цих секретарів обкомів у ввірених їм обла- стях. Зокрема, це стосувалося і Криму, який до передачі у склад УРСР 1954 р., не зважаючи на системну господарську і кадрову залежність від України, залишався підкреслено відо- собленою від впливу зі сторони УРСР адміністративною оди- ницею в складі РРФСР. Ця відосібленість підкреслювалась в інституційному забезпечення проектування каналів, хоча й зводилась нанівець науковим забезпеченням проектної роботи щодо прокладення Північно-Кримського каналу, яку здійснювали наукові й навчальні установи із УРСР. Кадрова програма по підтримці колгоспів та МТС забезпечує для керівництва УРСР укріплення його позицій в Криму у номен- клатурному середовищі області. Нові номенклатурні праців- ники стають вимушеними розраховувати на постійні контакти із партійною і господарською номенклатурою УРСР заради забезпечення належних соціально-економічних показників у області. Не малу роль відігравала активна підтримка зі сторо- ни УРСР у забезпеченні колгоспів й МТС Криму кваліфікова- ними кадрами. Власне, ці кадри до певної міри забезпечували для керівництва УРСР гарантію постійного контакту по гос- подарській та адміністративній лінії із номенклатурою УРСР.

Крім того, кримський досвід ротації керівних партійних і радянських функціонерів надавав значного стимулу для його впровадження в інших областях. Власне, цей досвід ставився іншим обласним партійним керівникам у приклад й було створено підставу вимагати від них аналогічних обсягів кад- рової ротації. У цьому контексті слід особливо звернути увагу на активну переорієнтацію аграрного виробництва у півден- них областях України від 1954 р.

4.4. Заходи керівництва УРСР спрямовані на прискорення розвитку сільського господарства на Кримському півострові

Створення умов для активізації соціально-економічного розвитку Криму відбувалося у контексті політики радянського керівництва, спрямованої на нарощування виробництва про- довольчої продукції й товарів широкого вжитку. Програма «крутого підйому» сільськогосподарського виробництва, про- голошена вересневим Пленумом ЦК КПРС, мала забезпечити умови для нарощування сільськогосподарського виробництва на Кримському півострові. Фактично, на виконання цієї про- грами було прийнято постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про подальші заходи щодо розвитку сільського госпо- дарства, міст і курортів Кримської області УРСР» 26 серпня 1954 р. розпочалась її активна реалізація.

Розвиток сільського господарства і виробництва товарів широкого вжитку для забезпечення заявленого керівництвом СРСР піднесення життєвого рівня суспільства потребував ра- дикальних структурних змін в системі управління. У першу чергу, нагальною потреба була у децентралізації системи управління економікою, дебюрократизації державного апара- ту. Одним із перших кроків у цьому напрямку стало укруп- нення загальносоюзних і союзно-республіканських міністерств, яке планувалося іще у період перебування при владі Й. Сталіна, як на сесії Верховної Ради СРСР було заяв- лено⁷⁷⁵. Не менш важливе значення мало більш раціональне регіональне планування розвитку господарства, що потребу- вало рішучих політичних кроків, зважаючи на намічені зміни в системі управління економікою Радянського Союзу. У цьому контексті важливе значення мало забезпечення умов для розвитку перспективних регіонів завдяки залученню ре- сурсів із сусідніх більш розвинутих які мали більш ефективну систему управління господарством. У цьому контексті особ- ливе місце мала передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР у 1954 р.

Розвиток господарства Кримського півострова обумовлю- вався забезпеченням його водними ресурсами. У 1954 р., коли відбулась передача Криму до складу УРСР, будівництво Південно-Українського каналу було зупинено, а будівництво Північно-Кримського заморожено. Головне управління «Укр- водбуд» перебувало у стані ліквідації і Міністерство бавов- ництва СРСР іще у 1953 р. було приєднано до структури Міністерства сільського господарства СРСР, коли відбулося укрупнення галузевих міністерств. Галузеве укрупнення відбувалося для усунення бюрократичних перепон в мобілізації матеріальних і трудових ресурсів на реалізацію проектів у рамках одного міністерства, тобто, разом із укруп- ненням міністерств відбулась концентрація ресурсів у рамках їх управлінської компетенції.

У 1953 р. М. Хрущовим було проголошено програму «кру- того підйому» сільського господарства, оскільки відбудова важкої промисловості заклала економічні підвалини для за- безпечення громадянам зростання їх життєвого рівня. В рам- ках реалізації програми «крутого підйому» розвитку сільсько- го господарства в південних районах УРСР і в Криму (Крим і Херсонська область були окремими економічними регіонами, очевидно, зважаючи на специфіку роботи по забезпеченню соціально-економічного розвитку Кримського півострова) продовжується реалізація проектів по зрошуванню і обвод- ненню земель.

На першій Сесії четвертого скликання Верховної Ради СРСР 20-27 квітня 1954 р. під час розгляду питання передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР М. Пєгов заявляв від імені Президії, що нею враховано спільність еко- номіки, територіальну близькість, тісні господарські й куль- турні зв’язки Криму із УРСР. Також, ним було вказано, що Кримська область не примикає територіально до інших обла- стей РРФСР, але прилягає до території УРСР, є продовженням степів півдня України і складає єдину територію цього райо- ну. Географічне положення Криму обумовлює схожість його економіки із економікою південних районів УРСР, а госпо- дарство Криму зростало і міцніло разом із економікою України й отримає після передачі до УРСР нові можливості розвитку⁷⁷⁶. У цей період виступи депутатів на сесіях Верхов- ної Ради СРСР не були висловленою ними позицією і тим більше виступ Секретаря Президії ВР СРСР, а тому на ці сло- ва слід звернути особливу увагу. В них висловлено програ- мові основи політики соціально-економічного розвитку СРСР, а саме – підхід до планування і управління економічною політикою, який враховує регіональні особливості, також, цей виступ М. Пєгова позначав перехід від централізованого управління економікою до регіонального. Власне, нові тен- денції в управлінні економікою СРСР визначали і програми реалізації проектів зрошування і обводнення територій півдня України і Криму, а також гідробудівництва у цих регіонах.

Підходи до планування гідробудівництва в південних райо- нах УРСР і в Криму чітко визначав «Тематичний план роботи Держплану Української РСР по питаннях розвитку народного господарства УРСР в шостій п’ятирічці (1956-1960 рр.)». Ним було передбачено завдання для відділу водного господарства Держплану УРСР в рамках розвитку садівництва, виноградар- ства і ягідництва із поліпшення сільськогосподарського водо- постачання і зрошування земель колгоспів і радгоспів півден- них районів УРСР. Дана програма мала на меті розроблення і реалізацію заходів на базі реалізованих і планованих до вве- дення у експлуатацію об’єктів будівництва Південно- Українського каналу. Зокрема, окремими пунктами завдання було передбачено розроблення пропозицій по експлікації зе- мель зі зрошувальною мережею і по програмі будівництва зрошувальних систем на нових площах. Розробку цих заходів мали до 1 березня 1955 р. здійснити «Укрдіпроводгосп»,

Український науково-дослідний інститут гідротехніки і меліорації, а також Головводгосп при Раді Міністрів УРСР⁷⁷⁷. Окремим пунктом було визначено розроблення до 1 травня 1955 р. заходів по завершенню будівництва Інгулецької зрошу- вальної системи і організації використання води від цих джерел для обводнення і зрошування (обводнення 175 тис. га і 134 населених пунктів, а також зрошування близько 64 тис. га). Ці завдання мало бути виконано «Укрдіпроводгоспом» і Україн- ським науково-дослідним інститутом гідротехніки і меліорації Міністерства сільського господарства УРСР.

Окремим пунктом Тематичного плану було винесено ро- зробку до 1 травня 1955 р. плану заходів по обводненню і зрошуванню земель в зоні будівництва Північно-Кримського каналу, яке було визначено за Головводгоспом при Раді Міністрів УРСР і «Укрдіпроводгоспом»⁷⁷⁸. Тобто, будів- ництво об’єктів по зрошуванню і обводненню земель в південних районах УРСР і в Криму було винесено різними завданнями, проте, їх мали продовжити виконувати респуб- ліканські інституції – в південних областях України ті які бу- ли в підпорядкуванні Міністерства сільського господарства УРСР, а в Кримській області – при Раді Міністрів УРСР. Ви- конання кримського проекту таким чином мало здійснювати- ся як самостійне завдання більшого масштабу і з залученням більшого ресурсу на реалізацію. На основі цього окремого завдання згодом було збудовано Північно-Кримський канал. Із поставлених завдань стає очевидним, що уряд республіки застосовував у плануванні заходів підходи, спрямовані на здійснення розбудови системи зрошування і обводнення південних районів УРСР паралельно й сталим порядком із ро- звитком сільськогого сподарства в цих районах й їх соціаль- но-економічним розвитком. У розвитку Криму зберігався ха- рактерний для сталінського періоду підхід революційний, що передбачав масштабне будівництво за результатами якого ма- ла здійснюватися після його завершення реалізація заходів по соціально-економічному розвитку регіону.

Особливості політики гідробудівництва і забезпечення сільського господарства Криму водними ресурсами у 1954- 1955 рр. розкриває Довідка про заходи, здійсненні на вико- нання постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР «Про заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства, міст і курортів Кримської області». Вартим уваги є її фрагмент що- до регулювання русел річок в Криму, а саме Альма, Кача і Бельбек. Згідно довідки, було вже складено програму робіт і представлено на затвердження Головводгоспу при Раді Міністрів УРСР. Отже, на відміну від будівництва об’єктів Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, де проекти і плани робіт затверджувалися Міністерством бавов- ництва СРСР, у цьому випадку затвердження планів і проектів будівництва здійснювалося інституцією при Раді Міністрів УРСР. То ж, відбувається продовження політики в сфері еко- номіки щодо максимального врахування регіональних особ- ливостей. У зв’язку із цим відбувається перенесення процеду- ри прийняття рішень на місцевий рівень, у даному разі рес- публіканський. Гідробудівництво мало міжгалузеве значення і тому воно перебувало під управлінням Ради Міністрів УРСР. У період будівництва Південно-Українського і Північно- Кримського каналів будівництво було не лише міжгалузевим, а й міжреспубліканським, оскільки Крим на той час перебував у складі РРФСР. Тому його управління здійснювалося загаль- носоюзним міністерством, проте, його мала здійснювати одна будівельна організація – «Укрводбуд» в силу особливостей прокладення траси каналів. Отже, відбувалося перенесення на Раду Міністрів УРСР та її інституції відповідальності за ре- алізацію програм по соціально-економічному розвитку Криму після його передачі до складу УРСР. Кримська експедиція «Укргіпроводгоспу» за даними довідки вже розпочала пошу- кові роботи з 1 листопада 1954 р.⁷⁷⁹. Тобто, роботи по проек- туванню гідробудівництва в Криму також здійснювалися українськими республіканськими інституціями.

Після смерті Й. Сталіна в СРСР відбувається реформуван- ня системи управління економікою, важливим чинником цьо- го процесу стає принцип регіонального планування і управ- ління, не зважаючи на укрупнення міністерств і концентрацію матеріальних і трудових ресурсів під їх управлінням. Із вклю- ченням Криму до складу УРСР в управлінських інституціях відбувається планування розвитку Кримського півострова і ключове місце у цьому процесі належало гідробудівництву й забезпеченню умов для зрошування й обводнення земель. Та- ким чином, ключова роль в управлінні процесом закладення умов для розвитку сільського господарства південних районів УРСР і Криму у післясталінський період беруть на себе управлінські інституції УРСР, виходячи із регіонального під- ходу в плануванні й управлінні.

Піднесення господарства Криму відігравало важливе зна- чення у реалізації ряду соціальних ініціатив радянського керівництва. Серед таких слід відзначити прагнення у 1950-ті рр. намагання змінити структуру споживання суспільством алкоголю із горілчаної на винну, що передбачало зростання виробництва винної продукції. Ця ініціатива актуалізує пи- тання про розвиток виноградарства і виноробства у всіх регіонах Радянського Союзу які для цього були кліматично придатними. Для виконання актуальних завдань у серпні 1953 р. Центральним статистичним управління Держплану СРСР, Міністерством сільського господарства СРСР і Міністерством легкої й харчової промисловості СРСР було розпочато Все- союзний перепис виноградних насаджень⁷⁸⁰. Крим був дуже сприятливим регіоном для виробництва вина із винограду, фруктів та ягід, а в УРСР була доволі розвинена традиція і технології виноробства і вирощування сировини для цієї хар- чової галузі.

Вже у 1954 р. в СРСР активно застосовувався регіональний підхід до планування розвитку господарства, що було пере- думовою реформи системи управління економікою 1956 р. Саме цей підхід значною мірою визначив напрямки реалізації проекту по розвитку виноробства у Криму. В першу чергу в Криму мало застосування напрацьованих в УРСР технологій виробництва сировини для виноробної галузі, а також мобілізація трудових, наукових і матеріальних ресурсів України. Крим із передачею його до УРСР стає регіоном, котрий мав бути важливим елементом в реалізації масштабної загальносоюзної програми, оскільки частка Кримської області у виробництві вина для ринку СРСР була доволі значною.

Питання раціоналізації управління економікою на регіона- льному рівні у період економічної інтеграції Криму до УРСР досліджувалося в працях економістів радянського періоду⁷⁸¹ Економічні перетворення у Криму в післявоєнний період і в аграрній сфері та в сфері управління господарством, зокрема, досліджено у праці А. Пащені⁷⁸². Проте, поза увагою до- слідників лишилися проблеми нових підходів керівництва УРСР і СРСР до управління економікою Кримської області після її передачі до складу України. Зокрема, потребує аналізу процес спеціалізації сільського господраства Криму, який роз- горнувся у 1954 р.

На виконання постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС «Про подальші заходи щодо розвитку сільського господар- ства, міст і курортів Кримської області УРСР» 26 серпня 1954 р. Радою Міністрів УРСР і ЦК КПУ було прийнято по- станову «Про заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства, міст і курортів Кримської області». Постанова передбачала численні заходи щодо розвитку сільського гос- подарства, серед яких чільне місце мало матеріальне стиму- лювання селян до заняття виноградарством і садівництвом. Від 1953 р. керівництвом СРСР було актуалізовано питання матеріального стимулювання праці колгоспників з метою за- цікавити їх у результатах праці.

У Криму колгоспам доводилося переорієнтовувати харак- тер їх виробництва, виходячи із завдань, визначених постано- вами Ради Міністрів СРСР і УРСР. При цьому, у більшості колгоспи мали дуже велику заборгованість перед колгоспни- ками, а серед усіх позицій по заборгованості колгоспів найбільша була за трудодні. Для аналізу варто взяти до уваги дані по колгоспам трьох найбільш сприятливих за кліматич- ними показниками районів Криму для виноградарства – Ял- тинського, Алуштинського і Судакського. Так, за статистич- ними даними, на 1953 р. всього у землекористуванні колгос- пів цих районів перебувало 40 011,6 га землі. Із них під ріллю використовувалося 1956,7 га землі, під сади і виноградники – 2588,6 га землі, під пасовища – 10 583,9 га землі. Тобто, найбільші площі землі в колгоспах цих районів перебували під пасовищами, при тому, що більшість площ взагалі не ви- користовувалися у виробництві. Варто також звернути увагу на динаміку землекористування, так у 1952 р. загальна площа землекористування була 39 948,6 га, а під ріллю було 2097, га, під садівництво і виноградарство було 2698,7 га, під пасовища було 10 242,8 га землі⁷⁸³. Тобто, можна помітити тенденцію до скорочення площі під рослинництво, у тому числі під садів- ництво і виноградарство. Так, у 1952 р. під садівництво і ви- ноградарство у колгоспах Ялтинського, Алуштинського і Су- дакського районів було задіяно 2698,7 га землі, а 1953 р. було задіяно 2588,6 га землі. Помітною була тенденція до скоро- чення використання площі земель які було залучено до садів- ництва і виноградарства, на 4%. Проте, під садівництво і ви- ноградарство у колгоспах цих трьох районів Криму було задіяно земель у 1952 р. на 601,7 га більше ніж під ріллю, а у 1953 р. на 631,9 га більше задіяно під садівництво і виногра- дарство ніж під ріллю. Тобто, слід відзначити, що колгоспи цих трьох районів значно більше приділяли уваги саме садів- ництву і виноградарству і площа земель, які використовува- лися під цей вид діяльності збільшувалась. Всього у загаль- ному обсязі землекористування у 1952 р. частка земель під ріллю складала 5,2%, а під садівництво і виноградарство – 6,8%, у той час як під пасовищами складала майже 26%. У 1953 р. відсоток земель під ріллю складав майже 4,9%, під садівництво і виноградарство – 6,5%, а під пасовища – 26,5%.

Тобто, спостерігалося скорочення загального використання земель під рослинництво і незначне зростання під пасовища.

Важливо звернути увагу на динаміку заборгованості колго- спів цих районів, так, загальна сума заборгованості колгоспів Ялтинського, Алуштинського і Судакського районів на 1952 р. складала 16206,8 тис. карбованців, а на 1953 р. склада- ла 17948,4 тис. карбованців⁷⁸⁴. Отже, слід відзначити зростан- ня загальної суми заборгованості майже на 11%. Зокрема, за- боргованість колгоспів перед колгоспниками у 1952 р. скла- дала 6818,8 тис. карбованців, а у 1953 р. складала 5328 тис. карбованців, у той же час заборгованість тих самих колгоспів перед МТС складала у 1952 р. 793,2 тис. карбованців, а у 1953 р. складала 1699,7 тис. карбованців. На фоні загального зростання заборгованості колгоспів Ялтинського, Алештинсь- кого і Судакського районів перед МТС слід звернути увагу на суттєве зростання заборгованості перед МТС у колгоспів про- тягом року, які мали традиційно, протягом періоду 1951- 1953 рр. значну суму заборгованості по цій позиції. Так, кол- госпи Алуштинського району традиційно мали більшу забор- гованість перед МТС ніж Ялтинського, зокрема: колгосп ім. Сталіна на 1952 р. мав заборгованість перед МТС 179,8 тис. карбованців, а на 1953 р. вже 270,4 тис. карбованців; колгосп імені Леніна ‒ 159,3 тис. карбованців і 290,3 тис. карбованців відповідно; колгосп «Памʼять Ілліча» ‒ 17,9 тис. карбованців і 92,5 тис. карбованців відповідно; колгосп імені Маленкова ‒ 83,7 тис. карбованців і 227,1 тис. карбованців відповідно. У тих самих колгоспів сума заборгованості перед МТС складала 145,3 тис. карбованців, 75,1 тис. карбованців, 30,9 тис. карбо- ванців і 143,4 тис. карбованців відповідно. Тобто, очевидною є тенденція до зростання заборгованості перед МТС у тих колгоспів, які були традиційно значними боржниками, при- чому, така тенденція виявлялась в масштабах районів.

Слід звернути увагу також на відношення тенденції по за- боргованості колгоспів до площ землекористування колгоспів. У Ялтинському районі площі землекористування колгоспів були значно меншими ніж в Алуштинському, так, в загально- му по Ялтинському району вони складали 2514,6 га на 1952 р.

і 2493,6 га на 1953 р. У Алуштинському районі загальна пло- ща землекористування колгоспів на 1952 р. складала 18 209 га, а на 1953 р. 18 185 га. У статистичних даних було вказано цифри по шести колгоспах в Ялтинському районів і по семи в Алуштинському. Отже, у Алуштинському районів площа земелекористування колгоспів була значно більшою ніж в Ялтинському районі і, відповідно, більшою була і сума їх заборгованості. Дана тенденція є свідченням низької про- дуктивності землекористування коли заборгованість колгоспів перед МТС, які забезпечували технічний супровід виробничо- го процесу, зростала пропорційно розмірам землекористуван- ня господарств. Дуже потужним кредитором колгоспів Кри- мської області був Сільгоспбанк, сума заборгованість перед яким колгоспів Ялтинського, Алуштинського і Судакського районів у 1952 р. складала 5592,1 тис. карбованців, а у 1953 р. – 8281,3 тис. карбованців⁷⁸⁵. Тобто, протягом року заборго- ваність колгоспів цих трьох районів зросла на 48%. Зростання заборгованості перед Сільгоспбанком спостерігається по усіх трьох районах, причому, у більшості колгоспів і в деяких про- тягом року відбувається зростання в рази.

Загальний стан стагнації колгоспів Ялтинського, Алуштин- ського і Судакського районів і постійно зростаюча їх заборго- ваність ставила питання про необхідність надання колгоспам прямої підтримки заради стимулювання переорієнтації їх ви- робництва на більш перспективну спеціалізацію. Постанова Ради Міністрів УРСР від 26 серпня 1954 р. мала конкретизо- ваний характер щодо заходів по забезпеченню розвитку сільського господарства у Криму і саме нею було передбачено механізми сприяння переорієнтації спеціалізації колгоспів до більш перспективних напрямків.

Такий стан речей спостерігався і в тих колгоспах, які були зорієнтовані іще до прийняття постанов Радою Міністрів СРСР і УРСР на вирощування винограду. Для стимулювання виноградарства, садівництва і вирощування тютюну в пер- спективних для цього напрямку виробництва в колгоспах по- становою Ради Міністрів СРСР було зобов’язано Держбанк СРСР зараховувати грошові кошти в розмірі 25% за вимогою колгоспів від усіх грошових доходів, одержаних від реалізації продукції садівництва, виноградарства і вирощування тютюну на особливий поточний рахунок із якого гроші могли витра- чатися тільки на виплату трудоднів⁷⁸⁶. Зарахування цих коштів було можливим на вимогу колгоспів і таким чином передбачено як засіб яким чином забезпечити для колгоспів можливість розпоряджатися коштами, котрі вони отримували, на матеріальне стимулювання праці колгоспників. Слід за- уважити, що у цей період колгоспи, крім оплати праці колгос- пників за трудодні, мали розраховуватися за податками, перед МТС, Сільгоспбанком тощо. Першочергово вони розрахо- вувалися із тими кредиторами, у яких було більше можливо- стей для створення дискомфортних умов праці з метою ви- зискування боргів. Тому для колгоспів найпростішим було створювати заборгованість перед колгоспниками і, при цьому, щорічно була динаміка зростання заборгованості колгоспів перед усіма кредиторами. Тому борги колгоспів перед колго- спниками перетворювалися на безнадійні й були відсутні можливості для матеріального стимулювання праці колгосп- ників. Отже, даним положенням постанови було фактично, встановлено пріоритетність забезпечення виплати колгоспами за трудодні.

Положенням постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КПУ заради стимулювання колгоспників до роботи в садівництві, виноградарстві й вирощуванні тютюну рекомендовано за рішенням загальних зборів де це доцільно видавати авансом 25% грошових коштів, які надходять від реалізації продукції цих видів діяльності. Видачу було рекомендовано здійснюва- ти щомісячно в розмірі 15% на всі трудодні, вироблені в гро- мадському господарстві з початку року і до 10% на трудодні, вироблені в садівництві, виноградарстві і тютюнництві, вста- новивши, що аванс при остаточному розподілі коштів не зменшується⁷⁸⁷. Тобто, фактично, колгоспників мали стиму- лювати до додаткової трудової участі в роботі по розвитку садівництва, виноградарства і тютюнництва, стимулюючи їх додатково матеріально за роботу в усіх основних роботах в колгоспі за рахунок надходжень від виробництва продукції садівництва, виноградарства і тютюнництва й окремо додат- ково стимулюючи на трудодні, вироблені у вищевказаних га- лузях. Тобто, участь у роботі в садівництві, виноградарстві й тютюнництві для отримання додаткових матеріальних сти- мулів було обумовлено і гарантовано, що аванс при остаточ- ному розподілі коштів не мав зменшуватись.

Це положення постанови вказує на ситуацію, яка свідчила про недовіру колгоспників до колгоспів у питанні оплати тру- доднів і, відповідно, у такому стані довіри між колгоспами і колгоспниками вбачалися передумови незацікавленості кол- госпників у результатах їх праці. Держава намагається гаран- тувати колгоспникам Криму матеріальні стимули для того, щоб отримати змогу покладатися на надійну робочу силу в забезпеченні розвитку в Криму перспективних галузей сільсь- кого господарства. Така можливості виникає завдяки підпо- рядкуванню сільського господарства Кримської області Міністерству сільського господарства УРСР, котре, відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР мало ре- алізувати програми по розвитку сільського господарства в Криму, реалізацію яких було покладено на союзно- республіканське Міністерство сільського господарства СРСР. Фактично, реалізація виробленої кримськими колгоспами сільськогосподарської продукції відбувалась у відповідності із програмами реалізації такого самого типу продукції, яка вироблялась аграрними підприємствами в УРСР. Долучення кримських сільськогосподарських підприємств, які переорієн- товувалися на садівництво і виноградарство, до української системи сільськогосподарського виробництва мало закласти підвалини рентабельності цих підприємств у Криму. У той же час, для РРФСР Кримські сільськогосподарські підприємства були периферійними і не відігравали суттєвої ролі для Міністерства сільського господарства РРФСР. Власне, прий- няття постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 26 лип- ня 1954 р. «Про подальші заходи…» мало на меті покласти зобов’язання на УРСР забезпечити реалізацію заходів по ро- звитку сільського господарства Криму і звітувати про їх втілення в життя. Тому уряд УРСР вимушений був задіяти свої внутрішні адміністративні й матеріальні ресурси заради забезпечення виконання постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС.

Протягом 1954 р. у Кримській області доволі активно здійснювалась робота по переорієнтації сільськогосподарсь- кого виробництва на виноградарство, садівництва, ягідництво, вирощування тютюну та інші галузі, які за кліматичними да- ними були найбільш перспективними на півострові. Зо- бов’язання реалізувати положення постанови Ради Міністрів СРСР і УРСР у першу чергу покладалося на Першого Секре- таря Кримського обкому КПУ Д. Полянського. У довідці, наданій Д. Полянським про стан виконання постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КПУ, яку було складено на 24 грудня 1954 р. для ЦК КПУ, було висвітлено дані про заходи щодо виконання постанови і проблеми, які виникали у процесі здійснення цих заходів. Так, за даними довідки у 1954 р. було висаджено садів у колгоспах 930 га (109% до плану), а в радгоспах 120 га (44% плану), виноградників було висаджено у колгоспах 900 га (72% плану) і у радгоспах 400 га (65% пла- ну), ягідників було висаджено у колгоспах 40 га (80% плану) і у радгоспах 19 га (26% плану). Інформувалося також про не- довиконання планів щодо відновлення садів і виноградників і також вказувалося, що у поточному році, тобто в 1954 р., пла- ни із посадки і відновлення садів та виноградників має бути виконано⁷⁸⁸. Дані, які було надано в довідці, викликають оче- видні сумніви щодо реальності виконання планів по усіх викладених позиціях до кінця 1954 р. Протягом декількох днів у 1954 р. завершити виконання планів робіт було не можливо і тому, очевидно, завершення їх виконання мало бути перене- сено на наступний рік. Недовиконання планів по розвитку в Криму садівництва, виноградарства і ягідництва у 1954 р. очевидно було із-за труднощів на півострові з робочою силою в колгоспах, про що свідчать статичні дані, надані Кримським обласним статистичним управлінням ЦСУ Держплану СРСР. При порівнянні даних щодо обсягів виробництва в колгоспах Кримської області в сфері виноградарства і обсягів, які було встановлено планами на 1954 р. стає очевидним, що за тих самих обсягів залучення трудових ресурсів, якими забезпечу- валися результати у попередні роки, виконати плани на 1954 р. було не реальним завданням.

Планом встановлення виноградників на шпалеру у Кримсь- кій області на 1954 р. було передбачено встановлення її на 1500 га площі, проте, було поставлено виноградників на шпалеру лише на 150 га. У довідці вказано, що план встановлення на шпалеру не було виконано із-за того, що із 1200 тон дроту було знаряджено 288 тон, а реально поставлено лише 198 тон. Також було заявлено, що Укоопінсоюз не забезпечував у достатній кількості постачання стовпів та кілків для встановлення вино- градників на шпалеру. В даному разі варто звернути увагу на суттєвий момент у забезпеченні реалізації програми розвитку сільського господарства Криму системи кооперації. Мова ішла про споживчу кооперацію, котра в умовах командно- адміністративної системи і тотального одержавлення засобів виробництва в СРСР мала забезпечити постачання населенню і господарствам необхідних обсягів матеріалів. Система коопе- рації мала забезпечити функціонування ринкових елементів у відносинах між виробниками продукції й споживачами,тим самим усуваючи численні адміністративні бар’єри, які часто заважали реалізувати споживачам продукцію напряму. Оскіль- ки від 1954 р. в Кримській області іще не було сформовано си- стеми постачання продукції як для населення так і для сільсь- когосподарських підприємств, то діяльність Укоопінсоюзу відігравала важливу роль у забезпеченні постачання й ре- алізації необхідної продукції на півострові.

По розвитку садівництва в Криму на 1955 р. було передба- чено планом посадку 507 тис. плодових саджанців із котрих в Кримській області були в наявності 495 тис. штук і недостат- ню кількість планувалося виростити до осені 1955 р. Для за- безпечення потреби Криму в посадковому матеріалі у 1956- 1957 рр. державні розплідники, а також розплідники колгоспів і радгоспів закладали поля на площі 67 га і за даними довідки був у наявності підвойний матеріал⁷⁸⁹. Розплідники, як зазна- чається у довідці, були в Криму не лише колгоспів та радгос- пів, а й державні. Тому виникає проблема статусу державних розплідників, їх підпорядкування. Ці державні розплідники могли бути підпорядкованими безпосередньо органам вико- навчої влади чи Міністерству сільського господарства СРСР чи УРСР. Питання підпорядкування цих державних роз- плідників дає змогу визначити підходи до реалізації політики влади СРСР і УРСР щодо розвитку сільського господарства Криму. Колгоспна земля перебувала згідно статті 8 діючої в СРСР на 1954 р. Конституції у безстроковому користуванні владних і господарських інституцій і їх діяльність курувалась Міністерством сільського господарства після приєднання до нього Міністерства радгоспів. Проте, точним фактом є безпо- середнє здійснення державої політики із розвитку садівництва в Криму. У питанні розвитку сільського господарства в Кри- мській області кураторство здійснювалося ЦК КПУ при тому, що Кримський обком КПУ мав надзвичайні повноваження у питанні здійснення політики по соціально-економічному ро- звитку Криму.

У довідці звітувалося також про плани посадки й ремонту виноградників на 1955 р. Зокрема, вказувалося, що для цього потрібно 11 400 тис. саджанців, а в наявності було лише 3800 тис. саджанців із яких для виконання плану посадки 1954 р. мало бути використано 320 тис. саджанців. На площі 214 га колгоспи, радгоспи і державні розплідники закладали шполки і планувалося, що до осені 1955 р. мало бути отримано необ- хідну кількість посадкового матеріалу виноградників.

Вартим уваги є фрагмент довідки щодо регулювання русел річок в Криму, а саме Альма, Кача і Бельбек, на 1954 р. було складено програму робіт, яку було представлено на затвер- дження Головводгоспу при Раді Міністрів УРСР. Отже, на відміну від будівництва об’єктів Південно-Українського і Північно-Кримського каналів, де проекти і плани робіт за- тверджувалися Міністерством бавовництва СРСР⁷⁹¹, у цьому випадку затвердження вже здійснювалося інституцією при Раді Міністрів УРСР. У цьому разі очевидним є продовження політики в сфері економіки щодо максимального врахування регіональних економічних особливостей. У зв’язку із цим відбувається перенесення процедури прийняття рішень на місцевий рівень, республіканський. Гідробудівництво мало міжгалузеве значення і тому воно перебувало під управлінням Ради Міністрів УРСР. У період будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів будівництво бу- ло не лише міжгалузевим, а й міжреспубліканським, оскільки Крим на той час перебував у складі РРФСР. Тому його управ- ління здійснювалося загальносоюзним міністерством, проте, одна будівельна організація – «Укрводбуд» його мала здійснювати в силу особливостей прокладення траси ка- налів⁷⁹². Отже, на Раду Міністрів УРСР та її інституції відбу- валося перенесення відповідальності за реалізацію програм по соціально-економічному розвитку Криму після його передачі до УРСР. Кримська експедиція «Укргіпроводгоспу» за дани- ми довідки вже розпочала пошукові роботи з 1 листопада 1954 р. Тобто, роботи по проектуванню робіт із гідробудів- ництва в Криму також здійснювалися українськими інститу- ціями. Також Міністерству сільського господарства УРСР 25 жовтня 1954 р. було надано інформацію про стан ґрунтів, які було призначено для відновлення і висадки садів та вино- градників і для розширення площ під вирощування тютюну. Крім того, було представлено план і обсяги робіт із підготов- ки ґрунтів для закладення садів і виноградників, у тому числі вибухових робіт, які мали здійснюватися у гірських колгоспах за рахунок державного бюджету. Тобто, затвердження планів робіт по підготовці ґрунтів до висадження садів і виноград- ників та кураторство за їх проведенням мало здійснюватися Міністерством сільського господарства УРСР.

Активний розвиток виноградарства планувався у гірських колгоспах Криму оскільки півострів мав унікальні кліматичні дані й дані рельєфу місцевості. У гірській місцевості була змога вирощувати унікальні сорти винограду. Плани вико- нання вибухових робіт по Кримській області в 1954 р. відігра- вали вагому роль у розвитку виноградарства. Вибуховим спо- собом мало бути піднято плантаж у гірських колгоспах, в яких планувалося активно розвивати виноградарство. План вико- нання вибухових робіт по гірських колгоспах у 1954 р. було розроблено МТС, котрі відповідали за його виконання. Тобто, у Криму МТС були відповідальними за повне технічне забез- печення організації сільськогосподарських робіт і це були єдині наявні у Кримській області на 1954 р. господарські ін- ституції, котрі могли організувати процес реформування сільського господарства. МТС було розпочато укладення до- говорів на виконання вибухових робіт у гірських районах Криму для підняття плантажу із Кримською $_ { 0 \bar { 0 } } \gamma$ єднаною ділянкою Краснодарської контори «Вибухпром» на проведен- ня цих робіт у 1955 р. Плани вибухових робіт на 1954 р. зри- валися із-за відсутності вибухівки. Але у 1954 р. вибуховим способом було піднято протягом 1954 р. плантажу в радгос- пах вин комбінату «Масандра» на площі 55 га⁷⁹³.

У контексті розвитку виноградарства в Криму здійснюється розвиток спеціалізованого виробничого $ { 0 \vec { 0 } } \vec { }$ єднання «Кримвин- трест» до якого було передано профільні господарства від ін- ших виробничих $\mathbf { \bar { \rho } } _ { 0 6 } ^ { - } \mathbf { \Phi } _ { }$ єднань. Так, 1954 р. до «Кримвинтресту» було передано радгосп «Булганак», який входив до «Крим- радгосптресту». У радгоспі «Булганак» на кінець 1954 р. було піднято 130 га плантажу.Це виробниче $ { 0 \bar { 0 } } ^ { \mathbf { \lambda } }$ єднання певним чи- ном характеризує управлінську систему господарством на Кримському півострові у період до передачі півострова до складу УРСР. В Криму функціонувало виробниче об’єднання, котре здійснювало управління радгоспами не за галузевим, а за територіально-організаційним принципом. Радгоспи в СРСР були господарськими утвореннями, які формувалися в струк- турі інших, не сільськогосподарських об’єднань та інституцій (при підприємствах, в структурі міністерств, військові радгоспи тощо). В СРСР пізньосталінського періоду ці радгоспи перебу- вали у галузевому віданні Міністерства радгоспів СРСР. У Криму ж було утворено виробниче об’єднання, котре мало здійснювати управління цими радгоспами, які не перебували у структурі підприємств чи органів управління й управління ни- ми за галузевим принципом здійснювати напряму Міністерство радгоспів не мало можливості. Очевидно, специфічна ситуація із радгоспами на Кримському півострові склалась у результаті того, що ці підприємства там утворювалися для обслуговуван- ня індустрії відпочинку та оздоровлення й засновувалися підприємствами й організаціями, які базувалися не на півост- рові й не мали змоги, особливо після війни, повноцінно займа- тися питаннями розвитку підвідомчих їм радгоспів. Фактично, в Криму керівництво підприємствами цього типу здійснювало- ся об’єднанням, яке було утворено за галузево-організаційним принципом і організаційне утворення такого типу могло вико- нувати роль лише інституції, яка мала забезпечувати тимчасове функціонування радгоспів. Отже, із заходами, які здійснювали- ся радянським урядом щодо розвитку сільського господарства в Криму, відбувається створення адміністративних передумов для управління радгоспами виключно за галузевим принципом і спрямування їх спеціалізації у передбаченому державними програмами напрямку, а Крим у цей період планувався як база для винного виробництва загальносоюзного масштабу.

В ході роботи по розвитку виноградарства в Криму відбу- вається перепрофілювання сільськогосподарських підприємств. Зокрема, відбувається передача Старо-Кримському вин радго- спу 1100 га землі від Феодосійського зернорадгоспу⁷⁹⁴. Тобто, відбувається зміна галузевого призначення земель, спрямова- на на відхід від зернового виробництва, характерного для цьо- го регіону Криму, й перепрофілювання на вирощування вино- градників. У цьому випадку характерний приклад організації виробництва у Феодосії зернового виробництва на радгоспних засадах. В умовах коли відбувається активізація зернового виробництва в південних районах УРСР і з передачею Криму до складу УРСР потреба у використанні значних земельних площ під зернове виробництво на півострові відпадала і тому здійснювалося галузеве підпорядкування земель під більш характерні для півострова культури. Таким чином, передача Криму від РРФСР до УРСР забезпечує умови для пере- профілювання сільського господарства півострова у відповідності до рельєфу і кліматичних умов, що економічно стає можливим і доцільним з огляду на інституційне забезпе- чення умов для єдності економічного регіону південних рай- онів УРСР і Кримського півострова.

Для розвитку вирощування овочів і картоплі в Криму було утворено овочево-молочний трест, котрий $\mathbf { o } { } \mathbf { 6 } ^ { \circ }$ єднував радгос- пи відповідного спрямування. Тобто, очевидним є утворення господарських $0 \bar { 0 } ^ { \circ } \mathrm { { \epsilon } \underline { { { \pi } } } \bar { { \bf H } } \mathbf { a } \mathbf { H } \mathbf { b } }$ за галузевим принципом. Ці об’єднання перебували під прямим управлінням Кримського облвиконкому і обкому КПУ, якими приймалися постанови і вони були фактично розпорядженнями для галузевих вироб- ничих об’єднань та колгоспів. Так, 1954 р. Облвиконкомом і обкомом КПУ було прийнято спеціальну постанову про ро- звиток теплично-парникового господарства в колгоспах, радгоспах і присадибних господарствах. В рамках цієї поста- нови було передбачено будівництво теплиць в господарствах і стимулювання їх функціонування. Так, у 1954 р. в Криму у колгоспах було побудовано 18 теплиць площею 5290 м. кв. замість запланованих 1500 м. кв., а у стадії будівництва пере- бували іще 15 теплиць загальною площею 6500 м. кв. Всього протягом 1954 р. площі під овочами і картоплею в Криму бу- ло збільшено порівняно із 1953 р. на 25%. Також, у довідці про заходи по розвитку сільського господарства у Криму в 1954 р. звітувалося про завезення на півострів у повному об- сязі палива для обслуговування тепличного господарства⁷⁹⁵.

Отже, розвиток овочевого напрямку сільського господарства в Криму із передачею півострова до складу УРСР здійснювався інтенсивно в рамках проголошеного М. Хрущовим курсу на крутий підйом сільського господарства і в рамках цього курсу було передбачено особливе значення вирощуванню овочів. Тому Крим мав відігравати особливу роль у реалізації про- грами цього курсу по овочівництву, особливо, зважаючи на потреби в продовольстві галузі відпочинку в Криму, для по- стачання санаторіїв, будинків відпочинку тощо. Питання за- безпечення продуктами харчування закладів відпочинку на півострові перебувало під особливим контролем ЦК КПУ, оскільки часто ставилося ним питання про підпорядкування Міністерству сільського господарства УРСР сільськогоспо- дарських підприємств на півострові для забезпечення потреб галузі відпочинку й оздоровлення.

Особлива увага в Криму приділяється розвитку присадиб- них господарств, що здійснювалося в рамках загальносоюзної програми розвитку приватних господарств і їх інтеграції у соціалістичну систему економіки. Для Криму це мало особли- ве значення оскільки шляхом інтеграції приватних госпо- дарств у систему соціалістичної економіки була можливість адаптації переселених до Криму сімей, сприяння покращенню якості трудових ресурсів на півострові, а також можливість для надання дотацій приватним господарствам і специфіка господарства в Криму полягала у тому, що багатьма його ви- дами можна було займатися на незначній площі й без залу- чення великої кількості трудових ресурсів.

Для розвитку в Криму садівництва було створено Садрадго- сптрест, об’єднання, у віданні якого перебували радгоспи садівничого спрямування. В радгоспах, які перебували у відан- ні цього тресту здійснювалися пошукові роботи по виявленню зрошуваних земель, оскільки планувалося розширення їх площ у контексті планів по розвитку садівництва на півострові.

Значна увага приділялась і тютюновому виробництву, зо- крема, висадці нових площ і будівництву сушильних приміщень, а також механізації процесів посадки і міжрядної обробки тютюну. На 1955 р. планувалося на 84% механізува- ти ці процеси. Намічалося механізувати процес поливу поса- док тютюну, для чого було поставлено питання про потребу в гумових шлангах діаметру 25-30 мм. загальної довжини 15 тис. м.⁷⁹⁶.

Отже, для адміністративного забезпечення умов розвитку сільського господарства в Криму було здійснено цен- тралізацію управління окремими галузями за галузевим і ор- ганізаційно-правовим принципом шляхом створення трестів радгоспів, яких в Криму було достатньо. Проте, було забезпе- чено умови для значної самостійності в прийнятті управлінсь- ких рішень на регіональному рівні. Доволі значну господарсь- ку автономію отримали обласні органи управління в Криму, а також доволі значні повноваження в прийнятті управлінських рішень щодо розвитку сільського господарства у Криму рес- публіканські органи в УРСР. Разом із тим, забезпечувалися умови для реалізації можливостей приватної господарської ініціативи присадибних господарств. Для них закладається програма допомоги у розвитку садівництва і виноградарства, а також у створенні теплиць, будівництві тощо.

Довідка, яку було надано для ЦК КПУ Д. Полянським, міс- тила також прохання про надання Кримському обкому допо- моги заради виконання постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 26 серпня 1954 р. У питанні адресності звернення Першого секретаря Кримського обкому КПУ вартим уваги є той факт, що у питанні сприяння у розвитку сільського госпо- дарства в Криму він звернувся до ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР. Того ж 1954 р. у питанні розвитку нафтогазового ком- плексу в Криму Д. Полянський звертався до Ради Міністрів СРСР⁷⁹⁷, тобто, до загальносоюзних урядових інституцій. На підставі постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР було прийнято постанову ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР, якою встановлено комплекс заходів вже безпосередньо керівними органами України. У цьому факті очевидною є передача пов- новажень у розвитку саме сільського господарства в Криму до компетенції владних органів УРСР. Тобто, в СРСР вже у 1954 р. набувала обертів політика по передачі управлінських повноважень до республіканських і регіональних органів управління в питаннях місцевого значення.

У той же час, розвиток таких галузей як нафтогазова пере- бував у компетенції загальносоюзних органів управління і тому по таких галузях Перший секретар Кримського обкому КПУ здійснював самостійні контакти від ЦК КПУ із загальносоюз- ними органами, а про його діяльність у цьому напрямку ЦК КПУ повідомляло Постпредство УРСР в Москві⁷⁹⁸. Також, у питаннях галузей, асигнування фінансових ресурсів на які здійснювалося із бюджету СРСР, кримське керівництво здійснювало контакти із центральними союзними органами. Д. Полянський намагався користуватися особливим станови- щем, яке Крим, зрештою, здобуває собі від 1953 р., коли впер- ше за післявоєнні роки на сесії Верховної Ради СРСР представ- ник Криму рівня Першого секретаря обкому отримав голос і виголосив програмку промову щодо перспектив соціально- економічного розвитку півострова⁷⁹⁹. Такі радикальні зміни у становищі керівництва Кримської області щодо гучної заяви про перспективи розвитку господарства півострова на сесії ВР СРСР були свідченням проявів інтересу керівництва СРСР до розвитку агарного сектора і його економіки Криму в цілому. Тому цим інтересом до підвідомчої його області зі сторони со- юзного керівництва Д. Полянський намагався максимально ко- ристуватися щоб підтримувати контакт безпосередньо із союз- ним керівництвом. Проте, ситуація щодо передачі компетенцій по управлінню господарством Кримської області до кінця 1954 р. змінювалась на користь повного перепідпорядкування управління кримською економікою керівництву УРСР, оскіль- ки ключове значення у економічному розвитку Криму відігра- вало сільське господарство.

У довідці Д. Полянський звертався до ЦК КПУ із парохан- ням завезти у грудні 1954 р. до Кримської області тисячу тон непоставленого згідно із планом шпалерного дроту, стовпів і кілків, необхідних для постановки на шпалеру виноградників на площі 1500 га. Також, звертався із проханням для будів- ництва у 1954-1955 рр. 15 теплиць в колгоспах області виділи- ти кредит у 6 млн. карбованців. у тому числі в грудні 1954 р. в сумі 1,5 млн. карбованців⁸⁰⁰. Також ставилося питання про по- стачання для зведення теплиць необхідних матеріалів. Тобто, фактично, будівництво подібних обʼєктів у колгоспах Кримсь- кої області здійснювалося під безпосереднім управлінням об- кому і питання постачання цього будівництва також перебува- ло під безпосереднім контролем керівних органів УРСР. Ста- вилося також питання про вплив на Головводгосп при Раді Міністрів УРСР з метою виділення матеріалів для завершення гідробудівельних робіт й освоєння виділеного у жовтні 1954 р. фінансування на них у сумі 4,5 млн. карбованців. Відзначалося, що Кримське обласне управління водного господарства подало відповідну заявку на постачання необхідних матеріалів. Зазна- чалося також, що у колгоспів зростали потреби у саджанцях столових сортів винограду, чим обумовлювалося прохання до- вести до відома Міністерства промисловості продовольчих то- варів СРСР і УРСР про необхідність своєчасного виділення до- даткових фінансових засобів для закупівлі й постачання із рес- публік Середньої Азії не менш як 3 млн. виноградних черенків для вин комбінату «Масандра» і Кримвинтресту. Крім того, у зверненні йшлося про необхідність просити Міністерство транспорту СРСР для перевезення цих черенків виділити не менше 40 спеціальних вагонів⁸⁰¹. Отже, Д. Полянський звер- тається до партійного керівництва УРСР із проханням про вплив як на республіканські виконавчі органи так і про звер- нення до загальносоюзних урядових органів. Таким чином, слід зауважити про збереження вищими партійними органами авто- ритету щодо органів виконавчої влади в УРСР і для органів ви- конавчої влади СРСР, не зважаючи на загострення протистоян- ня між ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР. Перший секретар Кримського обкому КПУ лобіює інтереси Кримської області через партійні органи УРСР.

Таким чином, перед новим керівництвом СРСР після смерті Й. Сталіна постало питання реформування як політич- ної системи, побудованої на основі культу особи Сталіна, так і системи управління економікою. Реформування поставило питання про здобуття довіри і суспільної підтримки суспіль- ством нового керівництва держави. Тому було започатковано ряд соціальних ініціатив, серед яких був «крутий підйом» сільського господарства й піднесення життєвого рівня насе- лення. В рамках цієї програми планувалося також здійснити переорієнтацію споживання алкоголю із горілчаного спря- мування на винне. Проте, піднесення сільського господарства потребувало перенесення центрів прийняття господарських управлінських рішень на регіональний рівень, а також пла- нування розвитку господарства із врахуванням регіональних особливостей. Передача Криму від РРФСР до УРСР у 1954 р. відбувається із врахуванням того, що Крим складав економіч- но єдиний регіон із південними районами УРСР, а також, що в УРСР була доволі розвинута аграрна база, яка могла допомог- ти у розвитку перспективних галузей на півострові. Зважаючи на стан стагнації аграрних підприємств у Криму і відсутність за перебування півострова у складі РРФСР можливостей для залучення ресурсів на його розвиток, забезпечення умов для розвитку в Криму виноградарства, садівництва, ягідництва, вирощування тютюну тощо мало відбуватися завдяки підтримці інституцій УРСР. У питанні розвитку сільського господарства політика Кримського обкому КПУ і облвикон- кому цілком перебувала в оперативному управлінні Ради Міністрів УРСР і профільних республіканських відомств. У той же час, по окремих галузях загальносоюзного значення, як нафтогазова, Перший секретар Кримського обкому КПУ в 1954 р. іще підтримував контакт із загальносоюзними відом- ствами. Завдяки ресурсному забезпеченню із УРСР вже про- тягом 1954 р. в Криму відбуваються важливі зрушення у за- безпеченні умов для переорієнтації аграрного виробництва на виноградарство і садівництво, а також із України активно здійснюється матеріальне забезпечення цього процесу.

4.5. Радянська стратегія розвитку нафтогазової промисловості УРСР в південних районах і нафтогазовий комплекс Криму

У першу п’ятирічку після Другої світової війни у півден- них районах УРСР здійснювалась активна робота по розвіду- ванню можливостей видобутку вуглеводнів у західних райо- нах СРСР і на території УРСР і в Криму, зокрема. Так, у груд- ні 1948 р. Перший Секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов звернувся до Заступника голови Ради Міністрів СРСР Л. Берії, котрий курував паливно-енергетичний комплекс, щодо розгортання розвідувальних робіт на поклади вуглеводній у Приазов’ї й у районі Одеси. Мотивовано було таке звернення тим, що в Приазовському районі Запорізької області було виявлено све- рдловину, яка давала газ у розмірах до 100 тис. м3 на добу із складом метану 98%. Даний обсяг видобутку газу, як зазначав М. Хрущов, був достатнім для того щоб активізувати розвіду- вальні роботи й розвивати промислову розробку газу з метою забезпечення паливними ресурсами міст південних регіонів України які не мали власної паливної бази, таких як Жданов (Маріуполь), Мелітополь, Осипенко, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон, Одеса⁸⁰². Отже, М. Хрущов на 1949 р., не зважаючи на просування ним концепцій по енергозабезпеченню півден- них районів України на базі мережі високовольтних ліній еле- ктропередачі, також активно враховував можливості створен- ня енергетичної бази на основі місцевих паливних ресурсів. Так, у 1948 р. за ініціативою М. Хрущова було внесено суттєві корективи у стратегію розвитку енергетики в Україні, виходя- чи зі знайдених у Запорізькій області покладів бурого вугілля. Це мало стати основою для будівництва місцевих енергогене- руючих потужностей в центрах промисловості й обслугову- вання системи зрошування. Проте, перспективи промислової розробки газу в південних районах УРСР М. Хрущов також розглядав як перспективу посилення енергетичної бази регіо- ну, що, у свою чергу, відкривало додаткові можливості для реалізації масштабних проектів на регіональному рівні які відзначалися енергоємним характером. Це були такі проекти як електрифікація сільського господарства, системи зрошу- вання, будівельні проекти тощо.

Херсонська область на 1949 р. набувала значення як регіон в якому активно здійснювалися геолого-розвідувальні роботи. Їх здійснювало об’єднання «Укргаз», у 1954 р. до складу цьо- го об’єднання було включено «Кримнафтогазрозвідка». Фак- тично, це об’єднання наприкінці 1940-х рр. активно почало освоювати виробничі можливості в Приазов’ї за активного сприяння Херсонського обкому КП(б)У. Так, 5 вересня 1949 р. Херсонський обком КП(б)У отримав відповідь на своє звернення щодо поганого матеріального забезпечення бурової установки №1 в Ново-Олексіївському районі. У відповіді було відзначено, що ця бурова установка перебувала у підпорядку- вання Приазовської геолого-розвідувальної Контори, яка пос- тачалась об’єднанням «Укргаз». У відповіді також сказано, що ця бурова установка забезпечена усіма необхідними мате- ріалами і новим буровим верстатом⁸⁰³.

У контексті перспективи розробки газових і нафтових пок- ладів у районі Херсона варто зауважити лист наукового спів- робітника-геолога П. Голоносова, який був співробітником Херсонської пошукової партії Державного інституту проекту- вання та пошуків на водному транспорті (Гіпроводтранс), який був у структурі Чорноморпоекту. Лист було адресовано до Херсонського міськкому КП(б)У і до Херсонської міської ради депутатів трудящих і він був датований 11 вересня 1946 р., в ньому було викладено інформацію про те, що цей наукових співробітник при бурінні свердловини біля Херсона у 1932 р. для будівництва знайшов поклади газу-метану. У листі викладено інформацію про отримані дані щодо можли- вості подальшої розвідки й можливості у перспективі промис- лової розробки покладів газу і нафти в Херсонській області. Цей лист було піднято із партійного архіву 10 жовтня 1950 р. й направлено із доповідною запискою від Херсонського обко- му КП(б)У до Президії АН УРСР⁸⁰⁴. Будівництво Південно- Українського каналу й активізація роботи АН УРСР по дослі- дженню й пошуковій роботі щодо зони дії та об’єктів будів- ництва пожвавили інтерес і до теми геолого-розвідувальних робіт в Подніпровʼї й Приазовʼї.

Проект постанови «Про заходи із посилення розвідки при- родного газу в південних областях Української РСР» передба- чав зобов’язання для Головного управління газ-паливної про- мисловості при Раді Міністрів СРСР здійснити в рамках плану на 1949 р. об’єми буріння в трьох областях України- Запорізькій, Херсонській та Одеській. Запорізька й Херсонська області у проекті означено як одна ділянка на якій мали здійс- нюватися комплексні розвідувальні роботи. Також було перед- бачено організацію із другого кварталу 1949 р. 3 геологічних і 4 геофізичних партій у Причорномор’ї й Приазов’ї⁸⁰⁵. Проектом постанови передбачалась реорганізація геолого-пошукової ко- нтори «Укргазу» в Український газовий геолого- розвідувальний трест із конторами: Приазовською геолого- розвідувальною в Мелітополі, Одеською в Одесі, Станіславсь- кою в Станіславі і Стрийською геофізичною в Стрию (на той час Дрогобицька область)⁸⁰⁶. Таким чином, М. Хрущов ініцію- вав розширення компетенції геолого-пошукової контори «Укр- газу» на значні території, які мали розвідати запаси газу у обла- стях України, із котрими логістично й економічно був прив’язаний Кримський півострів. Паралельно у 1949 р. активі- зувалися геолого-розвідувальні роботи на газ і нафту розгорну- лися і на території Криму. Тому в даній тенденції слід звернути увагу на прагнення партійного керівництва на місцях забезпе- чити умови для виробітку енергетичних ресурсів, а в УРСР М. Хрущов ініціював використати доволі розвинуту структуру «Укргаз» із його потужностями для забезпечення перспектив- них для розвитку регіонів України. В проекті постанови також було окремим пунктом передбачено зобов’язання для Облви- конкомів Запорізького, Херсонського і Одеського забезпечити практичну підтримку розвідувальним роботам, які мав прово- дити «Укргаз» у Причорномор’ї й Приазов’ї⁸⁰⁷. Таким чином, регіональний підхід до реалізації масштабних проектів мав за- стосовуватися у даному разі шляхом зобов’язання постановою Союзного уряду місцевих Облвиконкомів мобілізувати місцеві ресурси заради реалізації проектів.

Питання розробки Приазовського газоносного району у 1949 р. вивчалося й Українським геологічним управлінням на запит Секретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова від 23 листопада 1949 р. У відповіді на запит було вказано, що цей район розта- шований на північному борту Причорноморської впадини, тоб- то, на узбережжі УРСР (до включення Криму), а на південному борту, в районі Керченського півострова, є поклади нафти, оскільки осадки сірководню тут багатші ніж північного бор- ту⁸⁰⁸. Водночас, було відзначено, що в районі Приазовʼя здійс- нювалося буріння 500 свердловин на воду і 50 на газ. Наявність газоносних горизонтів було підтверджено й відзначено, що умови для промислового його видобутку несприятливі⁸⁰⁹. Та- кож було виключено наявність покладів нафти⁸¹⁰. Тобто, перс- пектив розробки у промислових масштабах газових родовищ у Приазовʼї не вбачалося. У Криму розвідувальні роботи на мож- ливість промислової розробки нафти і газу здійснювалися кон- торою, яка входила до виробничого об’єднання, яке базувалося на Північному Кавказі⁸¹¹. Проте, зважаючи на розвиток нафто- газової промисловості в західному регіоні України, об’єднання «Кримнафтогазрозвідка» у 1954 р. було передано в структуру «Укргазу». Передумовами в цій ситуації було те, що всі обсяги видобутку в Криму могли бути використані лише для місцевих потреб, проте, на півострові не було переробних потужностей для видобутих вуглеводнів. На території УРСР на 1954 р. було збудовано у південному регіоні два нафтопереробних заводи- Одеський і Херсонський.

Для аналізу стану справ у нафтогазовій галузі Криму до його включення півострова у склад УРСР слід, у першу чергу, звер- нути увагу на інституційне забезпечення її розвитку на півост- рові. Централізацію нафтогазової розвідки в Криму було здійснено 1933 р. зі створенням тресту «Кримгазнафта» у підпо- рядкуванні Народного Комісаріату нафтової промисловості СРСР. Після завершення Другої світової війни у 1945 р. трест розгорнув діяльність по розвідуванню й освоєнню нафтових ро- довищ у Криму, проте, із новими кадрами і на старому обладна- нні, завезеному із Краснодарського краю. У 1946 р. трест отри- мав назву «Кримнафтогазрозвідка» і перебував у підпорядку- ванні Міністерства нафтової промисловості СРСР, а 1948 р. трест було пере підпорядковано Міністерству геології СРСР та перейменовано на «Кримнафтогеологія». Того ж року на базі відкритого Керлеутського нафтового родовища було утворено Мошкарівський Укрупнений нафтопромисел, який передано у підпорядкування. Обʼєднання «Краснодарнафта» Міністерства нафтової промисловості СРСР⁸¹². У цьому моменті із підпоряд- куванням самого тресту Міністерству геології СРСР, а окремого промислу Міністерству нафтової промисловості СРСР слід зве- рнути увагу на підхід керівництва СРСР до розробки нафтових родових у Криму. До Міністерства нафтової провислості, при- чому, нафтовому підприємству за межами Кримської області, було підпорядковано родовище, котре була можливість експлуа- тувати, а підприємство по розвідці, яке мало громіздку структу- ру і потребувало капітальних вкладень і структурної перебудови залишалося у підпорядкуванні Міністерства геології СРСР. От- же, на 1948 р. особливої перспективи у розвитку нафтової про- вислості в Криму, яка полягала у системності нафто розвідува- льної діяльності, керівництво СРСР не вбачало, більш актуаль- ним було видобуток ресурсів екстенсивним шляхом. У цій ситу- ації слід взяти до уваги, що подібний підхід до розвитку нафто- газового комплексу в Криму було застосовано у зв’язку із тим, що видобуток нафти на півострові на той період не давав змоги покривати витрати на розвідувальні роботи.

Проте, вже 20 червня 1952 р. постановою Ради Міністрів СРСР трест «Кримнафтогеологія» було підпорядковано Міністерству нафтової промисловості СРСР. На підставі по- станови Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1952 р. трест реор- ганізовано шляхом передачі йому ряду підприємств та ор- ганізацій і він отримав назву «Кримнафтогазрозвідка»⁸¹³. Отже, на 1952 р. керівництво СРСР вже виявляє інтерес до розвитку нафтогазового комплексу в Криму. У результаті реорганізації в структурі тресту перебували ряд виробничих організацій, як Мошкарівська контора розвідувального буріння, Приморська контора розвідувального буріння, Джанкойська нафто розвідка і геолого-пошукова контора. У структурі тресту перебували також ряд допоміжних і підсобних підприємств⁸¹⁴. Таким чи- ном, трест «Кримнафтогазрозвідка» концентрував у своїй структурі усі підприємства, якими здійснювалась нафтогазоро- звідувальна діяльність на території півострова. Отже, структура підприємства мала регіональний характер. Можливо, це було обумовлено перспективами соціально-економічного розвитку Криму, який намагалися стимулювати вже від 1951 р. Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У. Заради стимулювання соціально- економічного розвитку Криму керівні інституції УРСР за звер- неннями начальника «Укрводбуду» А. Бочкіна і начальника Сталінської залізниці К. Коломійцева, мотивували керівництво

Щодо самого стану розвитку нафтогазової промисловості в Криму у період перебування півострова у складі РРФСР слід звернути увагу на дані, які містилися у рішенні геолого- технічної наради, яка пройшла після включення Криму до складу УРСР 17-20 березня 1954 р.у місті Феодосія. Ця нарада мала виробничий характер і нею було прийнято рекомен- даційне рішення щодо подальшого розвитку нафтогазової промисловості на півострові. У рішенні цієї наради, зокрема, викладено стан справ у нафтогазовій промисловості Кримсь- кого півострова. Зокрема, відзначено, що на предмет розвідки в Криму на момент проведення геолого-технічної наради було вивчено 50 ділянок і підготовлено до розвідки 23 на Керчен- ському півострові та 4 в інших районах Криму. На цих ділян- ках пробурили 762 свердловини. Також гравіметричною і магнітною зйомками було покрито увесь Керченський півострів та Степовий Крим, а сейсмічні дослідження було проведено в районах Джанкоя, Приазовʼя і на північ від Фео- досії (усього 3000 км2). Для глибокої сейсмічної розвідки бу- ло рекомендовано Джанкойську і Гончарівську (на північ від Феодосії) ділянки. Зазначалося також, що від 1946 по 1953 рр. в Криму у розвід очному бурінні перебувало 17 ділянок, із них 15 на території Керченського півострова і дві у степові та передгірській частині Криму. Усього у період після Другої світової війни пробурили 202 свердловини із яких 94,8% на Керченському півострові і 5,2% в інших районах Криму. Із цих 202 свердловин 40 було ліквідовано із технічних причин, а 44 дали нафту і 6 дали газ⁸¹⁶. Проте, як зроблено було вис- новок у рішенні геолого-технічної наради, перспективи ро- звитку нафтогазової галузі в Криму лишалися незрозумілими і причина полягала у тому, що більшість розвідувальних робіт здійснювалось на території Керченського півострова⁸¹⁷. Отже, потягом усього періоду розвитку нафтогазової промисловості в Криму роботи здійснювалися переважно на Керченському півострові, що свідчить про екстенсивний характер розвитку цієї галузі на півострові.

У 1954 р. Міністерство нафтової промисловості СРСР різко скорочує обсяги нафтової розвідки і промислової ро- зробки нафтогазових родовищ на Керченському півострові в Криму. У зв’язку із цим Перший Секретар Кримського обко- му КПУ Д. Полянський звернувся до Заступника Голови Ради Міністрів СРСР Л. Кагановича із листом, у якому просив зо- бов’язати Міністерство нафтової промисловості СРСР пе- реглянути рішення про скорочення геологорозвідувальних робіт на Керченському півострові, а також різко збільшити обсяги геофізичних досліджень в Криму. Метою збільшення геофізичних досліджень в Криму, як мотивував у своєму зверненні Д. Полянський, було забезпечити підготовку нових перспективних структур для промислової розвідки покладів газу і нафти⁸¹⁸. Отже, Перший Секретар Кримського обкому КПУ Д. Полянський мав повноваження звертатися зі звернен- нями у окремих питаннях безпосередньо до членів Ради Міністрів СРСР по окремих питаннях. Важливо звернути ува- гу на принциповий факт, що Д. Полянський звернувся до За- ступника Голови Ради Міністрів СРСР Л. Кагановича, який курував у Союзному уряді транспортну галузь СРСР. Тобто, Л. Каганович до нафтової промисловості прямого відношення не мав. Звернення до нього могло бути мотивованим міжосо- бистісними відносинами у вищому ешелоні номенклатури Ра- дянського Союзу. Також, слід звернути увагу, що Д. Полянсь- кий звернувся до Ради Міністрів СРСР безпосередньо, хоча будучи партійним функціонером на чолі області УРСР по партійній лінії він підпорядковувався ЦК КПУ.

Варто у даному разі відзначити особливість адмініструван- ня соціально-економічної системи Кримської області із її включенням до УРСР.Фактично, партійна організація в Криму була головною адмініструючою інституцією в області. Вико- навчі органи Кримської області, зокрема, у питанні віднов- лення Севастополя, брали участь у вирішенні питань в орга- нах Ради Міністрів СРСР за допомогою Постійного Пред- ставництва УРСР у Москві⁸¹⁹. Причому, питання доцільності участі представників органів виконавчої влади Кримської об- ласті в обговоренні питання відновлення Севастополя ініціювалося представником Ради Міністрів УРСР Г. Єсіпен- ком й узгоджувалося із Першим Секретарем ЦК КПУ О. І Кириченком. Тобто, представники органів виконавчої влади Кримської області в органах виконавчої влади СРСР мали змогу відстоювати свою позицію за підтримки зі сторо- ни партійних органів УРСР. У даному політичному питанні, як відновлення Севастополя, на рівні ЦК КПУ, маючи на відстоювання інтересів міста й області своєрідний мандат від вищого партійного органу республіки СРСР.

Зовсім інакшим було становище партійних органів УРСР і Кримської області. Партійні органи мали забезпечувати як відповідну суспільно-політичну атмосферу в області за умов її інтеграції до УРСР. Також партійні органи в умовах передачі Криму зі складу РРФСР до складу УРСР були єдиними які зберігали свої адміністративні якості не лише де-юре, на підставі Статуту КПРС і Конституції СРСР, а також і де- факто, оскільки в результаті передачі Криму до іншої адміністративної системи виконавчі органи області втратили їхні структурні функціональні якості. Для розуміння ситуації зі станом функціональних якостей органів виконавчої влади в Кримській області у період її перебування в РРФСР слід звер- нути увагу на те, що соціально-економічний розвиток області відбувався завдяки ініціативній підтримці органів виконавчої влади області й окремих підприємств зі сторони Ради Міністрів РРФСР, а також зі сторони «зацікавлених» загаль- носоюзних міністерств, які здійснювали за власною ініціати- вою заходи, котрі сприяли соціально-економічному розвитку Криму. У даному разі мова могла іти про будівництво відо- мчих закладів лікувальних та відпочинку, підприємств сільсь- когосподарського виробництва тощо. Тому можливості вико- навчих органів у Криму по забезпеченню соціально- економічного розвитку півострова перебували в залежності від ініціатив Ради Міністрів РРФСР і загальносоюзних міністерств. Із переходом Криму до іншої адміністративної системи органи виконавчої влади в області мали вибудовува- ти принципово нову систему відносин із виконавчими інсти- туціями УРСР і з загальносоюзними інституціями. У цьому процесі ключову роль відігравали партійні структури, оскіль- ки правляча КПРС мала особливий конституційний статус в СРСР.

В умовах протистояння між урядовою і партійною верти- каллю в СРСР післясталінського періоду республіканські й регіональні організації правлячої партії мали особливі можли- вості, зокрема, для звернення до вищих органів виконавчої влади, маючи найбільш представницький мандат за конститу- ційним статусом правлячої партії. У Криму цей мандат був особливим в умовах фактичної передачі справ області від од- нією республіки СРСР до іншої.Зокрема, ставилися питання про передачу багатьох господарських об’єктів із балансу Ради Міністрів РРФСР і загальносоюзних інституцій на баланс ін- ституцій Ради Міністрів УРСР⁸²⁰. Завдання по державному плану розвитку народного господарства СРСР, які було пред- ставлено спільно Радою Міністрів РРФСР і Радою Міністрів УРСР, і затверджено Радою Міністрів СРСР розпорядженням від 3 травня 1954 р. Цим самим розпорядженням було затвер- джено фонди по державному плану забезпечення народного господарства СРСР на 1954 р., які передавалися Радою Міністрів РРФСР Раді Міністрів УРСР у зв’язку із передачею Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Тому союзні й со- юзно-республіканські міністерства та відомства і Держплан СРСР мали внести відповідні поправки в план розвитку народного господарства на 1954 р.⁸²¹. Отже, передача завдань по розвитку господарства Криму, за окремими об’єктами, а також фінансові й матеріальні фонди по них передавалися на рівні Рад Міністрів РРФСР і УРСР і Ради Міністрів СРСР, а виконавчі органи Кримської області у цьому процесі виступа- ли лише об’єктами. Натомість, Кримський обком КПУ мав повноцінний статус обласної партійної інституції, причому, в області, яка в процесі передачі від однієї республіки СРСР до іншої, мала особливий статус.Тому Перший Секретар Кри- мського обкому КПУ Д. Полянський за посадою мав особли- вий статус, який давав йому змогу оперативно, минаючи чис- ленні бюрократичні формальності радянської командно- адміністративної системи, вирішувати питання області.

У відповідь на звернення Д. Полянського апарат Ради Міністрів СРСР підготував проект рішення Бюро помета- лургії, паливній промисловості і геології яким не було підтримано прохання Д. Полянського щодо збільшення об- сягів обсягів геофізичних досліджень у Кримській області у зв’язку з низькою ефективністю капіталовкладень у пошуки газу і нафти на півострові. Також постановою Ради Міністрів СРСР 9 липня 1954 р. було передбачено скорочення бурових робіт в Кримській області. На 18 серпня 1954 р. було призна- чено засідання Бюро по металургії, паливній промисловості й геології при Раді Міністрів СРСР по питанню, яке було підня- то листом Д. Полянського на імʼя Заступника Голови Ради Міністрів СРСР Л. Кагановича. Представник УРСР при Раді Міністрів СРСР звертався до Голови Ради Міністрів УРСР і Першого Секретаря ЦК КПУ із питанням щодо їх позиції по питанню, яке було піднято перед Радою Міністрів СРСР Д. Полянським⁸²². Отже, Постпредство Ради Міністрів УРСР у Москві вважало за свій обов’язок відстежувати у вищих орга- нах влади СРСР питання, які напряму стосувалися республіки, навіть якщо вони підіймалися не центральними органами управління республіки.

Міністерство нафтової промисловості СРСР, як видно зі звернення Д. Полянського, виявило свою цілковиту неза- цікавленість у розвитку нафтогазової промисловості у Криму і було зацікавленим у збереженні за своїм відомством фондів, які на нього виділялися із бюджету СРСР, але із можливістю їх використання на інших підвідомчих йому об’єктах. Проте, до передачі Криму від РРФСР до УРСР Міністерство нафтової промисловості СРСР було вимушеним займатися питаннями промислової нафтової розвідки й освоєння родовищ на півострові. Лише із передачею Криму до УРСР у цього за- гальносоюзного міністерства виникає можливість позбутися такого проблемного активу як нафтогазовий комплекс Криму. Так, Міністерство нафтової промисловості СРСР не заперечу- вало проти передачі тресту «Кримнафтогазрозвідка» до структури обʼєднання «Укрнафта», а також Кримської гео- фізичної контори тресту «Краснодарнафтогазгеофізика» до тресту «Укрнафтогеофізика» після вирішення Радою Міністрів СРСР питання про організаційну структуру цих ін- ституцій. Це питання на 21 серпня 1954 р., коли Міністерство нафтової промисловості СРСР дало відповідь на запит Ради Міністрів УРСР і ЦК КПУ, перебувало на розгляді в Раді Міністрів СРСР⁸²³. Тобто, загальносоюзне міністерство після скорочення робіт по розвідці нафтогазових родовищ у Криму не висловлювало заперечень щодо передачі кримських підприємств нафторозвідувального профілю республікансь- ким підприємствам УРСР. Таким чином, є підстави вбачати у цьому прагнення позбутися малорентабельних об’єктів аби мати можливість спрямовувати фінансові фонди на інші об’єкти.

Для тресту «Кримнафтогазрозвідка» планом на 1953 р. бу- ло передбачено капіталовкладення у сумі 41850 тис. карбова- нців. Виконано було із цього плану 37772 тис. карбованців, тобто 90,3% і понад план освоєння коштів передбачено не бу- ло, на відміну від інших позицій по капітальних вкладеннях в Кримській області. Усього по Криму (без Севастополя) було на 1953 р. передбачено капіталовкладень у сумі 673631 тис.

карбованців, із них виконано 513926 тис. карбованців або 76,3% і понад план освоєно по області 22357 тис. карбованців. Тобто, по капіталовкладеннях у «Кримнафтогазрозвідка» від- соток виконання був вищий за середній по області. Проте, цей на цей трест планом передбачалося не найбільші по області капіталовкладення, так на Камишбурунський залізорудний комбінат було заплановано 76700 тис. карбованців (виконано 40000 тис. карбованців, тобто лише 52,2%), на завод імені Войкова 87130 тис. карбованців (виконано 52018 тис. карбо- ванців, 59,7%)⁸²⁴. Тобто, трест «Кримнафтогазрозвідка» був доволі ефективним підприємством із організаційною структу- рою, яка давала змогу оперативно освоювати капіталовкла- дення. Проте, оскільки нафтогазова галузь Кримської області не мала пріоритетного значення для СРСР, її було без запере- чень передано у республіканське відання УРСР.

Проте, у цей самий період у Раді Міністрів СРСР перебу- вало на розгляді питання про збільшення в Криму обсягів ге- офізичних досліджень, яке було піднято Першим Секретарем Кримського обкому КПУ Д. Полянським і на 18 серпня його мало розглядати Бюро по металургії, паливній промисловості й геології при Раді Міністрів СРСР. Тобто, одночасно здійснюються заходи щодо нафтогазового комплексу Криму як Першим Секретарем Кримського обкому КПУ Д. Полянсь- ким так і Радою Міністрів УРСР. Заходи здійснюються пара- лельно і без взаємного узгодження, а, отже, на цьому етапі інтеграції Криму до складу УРСР можемо констатувати про певну неузгодженість позицій між керівництвом УРСР і Кри- му, зокрема, у питанні нафтогазового комплексу. Причому, Д. Полянський намагається зберегти фінансування геологоро- звідувальних робіт в Криму через Міністерство нафтової про- мисловості СРСР, тобто, фактично, його позиція суперечила ініціативі Ради Міністрів УРСР і ЦК КПУ. У даному разі по- зицію Д. Полянського можна пояснити прагматичними ро- зрахунками, оскільки загальносоюзне міністерство мало змогу залучати значно більші матеріальні ресурси, які надходили із бюджету СРСР, причому, залучало їх на проекти відповідно профілю цього міністерства. Можливості підприємств рес- публіканського підпорядкування були значно меншими ніж загальносоюзного міністерства, а для бюджету УРСР витрати на нафтогазовий комплекс були не профільними. Відповідно, передачу кримських підприємств нафтогазового комплексу Д. Полянський розглядав як загрозу зменшення фінансових надходжень на розвиток цих підприємств. Отже, бачимо на цьому прикладі як у процесі передачі Криму із РРФСР до складу України відбувається процес зняття загальносоюзним міністерством із себе відповідальності за малорентабельні ак- тиви та потреб здійснювати капіталовкладення у їх розвиток. Проте, в УРСР у результаті передачі об’єктів у підпорядку- вання республіканських підприємств відбувається формуван- ня регіонального нафтогазового комплексу.

Після включення Криму до складу УРСР питання про ро- звиток нафтогазового комплексу на півострові постає в ново- му ракурсі. З метою перегляду підходів до нафтогазорозвідки в Криму 17-20 березня 1954 р. у Феодосії було проведено гео- лого-технічну нараду. Цією нарадою прийнято рішення «Про напрямки и головні задачі геологорозвідувальних і розвіду- вальних робіт на нафту і газ в Кримській області на 1954-1956 рр.». Висновки й рекомендації цієї наради було спрямовано у Відділ провислості ЦК КПУ, у Відділ промисловості Кримсь- кого обкому КПУ, а також у Кримський філіал Академії наук СРСР. Із числа адресатів, кому спрямовувалися рекомендації по напрямках розробки нафтових і газових родовищ на Кри- мському півострові слід зробити висновок, що дана галузь в Криму мало цікавила на 1954 р. загальносоюзні органи, в то- му числі й Міністерство нафтової провислості СРСР. Проте, інтерес до розвитку нафтогазової галузі в Криму явно виявля- ли як Кримський обком КПУ так і ЦК КПУ. Причому, обидві владні інституції мали доволі значні можливості лобіювати забезпечення розвитку і виділення капіталовкладень у кри- мський нафтогазовий комплекс із бюджету СРСР та УРСР. Таким чином, нафтогазовий комплекс вже у перший місяць після юридичного оформлення передачі Криму від РРФСР до УРСР активно за ініціативою його керівництва інтегрується до економічної системи УРСР.

Нарада дійшла висновку й рекомендувала за рахунок ско- рочення геологорозвідувальних робіт на Керченському півострові здійснювати розвідки в Степовому і Передгірному Криму. Таке переміщення розвідувальних робіт було реко- мендовано для того, що визначитися із перспективами ро- звитку нафтогазової промисловості півострова⁸²⁵. А усі геоло- го-пошукові роботи було рекомендовано розгорнути винятко- во на території степового і передгірного Криму з метою підго- товки ділянок для розвідки мезозойських відкладень, а також третинних опадів в Індольському і Сиваському прогинах⁸²⁶. Нарадою було підготовано іще ряд рекомендацій, які перед- бачали перенесення розвідувальних і пошукових робіт в інші райони Криму крім Керченського півострова. Усі ці рекомен- дації свідчили про нагальну необхідність зміни структури робіт у нафтогазовій галузі і неможливість здійснити ці зміни в рамках системи управління, у якій перебувало підприємство «Кримнафтогазрозвідка» до включення Криму в склад УРСР.

Отже, нафтогазовий комплекс Кримської області у період її перебування в складі РРФСР не мав перспективи розвитку в глобальній системі цієї галузі в СРСР. Тому на Кримському півострові здійснювалась розвідка й видобуток нафти і газу лише на Керченському півострові, оскільки саме у цьому ре- гіоні за найменших вкладень можливим було отримувати найбільші результати. Вже на 1954 р. перспективи нафтогазо- вої розвідки на Керченському півострові було вичерпано. Вже на 1954 р. відбувається скорочення за ініціативою Союзного Уряду обсягів нафтогазової розвідки в Криму. Із передачею Криму зі складу РРФСР до складу УРСР нафтогазовий ком- плекс Кримської області інтегрується в підприємство «Укр- нафта» і у цей період постає питання про надання розвитку нафтогазового комплексу нового імпульсу. Слід відзначити, що оскільки керівництво УРСР на початку 1950-х рр. показа- ло свою ефективність в реалізації масштабних проектів на те- риторії України і Криму порівняно із загальносоюзними міні- стерствами, то для керівництва СРСР було цілком логічним передати ініціативу в розвитку нафтогазового комплексу Криму ЦК КПУ і Раді Міністрів УРСР.

4.6. Відбудова міста Севастополя і лобістські заходи керівництва УРСР

Проблема відбудови міста Севастополя мала доволі трива- лу історію у період коли Кримський півострів разом із цим містом перебував у юрисдикції РРФСР. Протягом усього по- воєнного періоду до 1954 р. відбудова міста Севастополя майже не здійснювалась. Зважаючи на стратегічне значення Севастополя фінансування цієї програми могло здійснюватися винятково із державного бюджету СРСР. Тому труднощі із реалізацією програми відбудови Севастополя в складі РРФСР були обумовлені, вочевидь, відсутністю ініціативи у керівни- цтва цієї республіки із-за незацікавленості у цій програмі. Мі- сто Севастополь було передано від РРФСР до УРСР у 1954 р. разом із Кримською областюі, відповідно, на керівництво України покладалися зобов’язання по забезпеченню умов для відбудови міста й функціонування міського господарства. Пе- ред Радою Міністрів УРСР і ЦК КПУ постають складні пи- тання по забезпеченню ефективного адміністрування реаліза- ції масштабних проектів, спрямованих на соціально- економічний розвиток Кримської області й міста Севастополя. Оскільки Севастополь зазнав значних руйнувань у роки Дру- гої світової війни і, при цьому, займав особливе військово- стратегічне становище в СРСР, то його відновлення стає зав- данням загальносоюзного значення.

Листом від 16 серпня 1954 р. Радою Міністрів УРСР перед Радою Міністрів СРСР було поставлено питання проектного забезпечення відбудови міст Севастополя і Євпаторії. Зокре- ма, Рада Міністрів УРСР зверталась із проханням зобов’язати

Раду Міністрів РРФСР, Міністерство будівництва і Міністер- ства нафтової промисловості СРСР виконати додаткові про- ектні роботи по об’єктах поточного будівництва у Севасто- полі й Євпаторії на суму 446 тис. карбованців. Держпланом СРСР разом із Радою Міністрів РРФСР, Міністерством будів- ництва і Міністерством нафтової промисловості СРСР було підтримано прохання Ради Міністрів УРСР. Рада Міністрів РРФСР і Міністерство будівництва СРСР мали виконати про- ектні роботи за рахунок лімітів, виділених їм на 1954 р., а по Міністерству нафтової промисловості – за рахунок лімітів на об’єкти інших відомств, по яких немає необхідної технічної документації⁸²⁷. Отже, питання відбудови міст Криму, таких як Севастополь та Євпаторія було традиційною справою не лише для Ради Міністрів РРФСР, республіки, до складу якої входив Крим до його передачі УРСР за законом від 16 лютого 1954 р., а також і окремих загальносоюзних міністерств. Тому, не зважаючи на передачу Криму до складу УРСР, за бюджет- ним розписом ряд лімітів було передбачено для тих самих відомств, за якими вони передбачалися і у попередні роки. Зокрема, Міністерство нафтової промисловості СРСР здійснювало нафтогазову розвідку на території Криму і неве- ликі обсяги видобутку нафти і газу. Міністерство будівництва СРСР також традиційно здійснювало будівництво об’єктів у Севастополі, проте, його участь у процесах відбудови міст в Криму є свідченням того, що Рада Міністрів РРФСР тра- диційно не мала можливості ефективно освоювати фонди, які виділялися на відбудову. Тому, фактично, відбувалося освоєння фондів на відбудову Севастополя і Євпаторії, котрі традиційно за бюджетним розписом залишилися за Радою Міністрів РРФСР і Міністерством нафтової промисловості та Міністерством будівництва СРСР, зважаючи, що зростання фондів бюджету УРСР у 1954 р. було не значним порівняно із фондами 1953 р. на фоні зростання бюджетів областей УРСР. Так, видатки по бюджетам всіх областей із Києвом становили на 1954 р. 13 239 646 тис. карбованців. Державний бюджет УРСР на 1954 р. було прийнято у обсязі 23 048, 9 млн. карбо- ванців⁸²⁸. На 1953 р. Державний бюджет було прийнято в роз- мірі 17990, 7 млн. карбованців⁸²⁹. На Кримську область у бюджеті УРСР на 1954 р. було передбачено 434 823 тис. кар- бованців⁸³⁰. Отже, частка видатків на Кримську область була дуже незначною порівняно із загальном розписом на всі об- ласті УРСР, проте, на Кримську область було передбачано далеко не найменші видатки порівняно із іншими областями, зокрема, на Волинську область – 289 024 тис. карбованців, на Дрогобицьку – 302 688 тис. карбованців, на Закарпатську – 313 047 тис. карбованців, на Кіровоградську – 381 670 тис. карбованців, на Миколаївську – 352 215 тис. карбованців, на Рівненську – 284 853 тис. карбованців, на Станіславську (нині Івано-Франківська – П. С.) – 343 525 тис. карбованців, на Тер- нопільську – 351 630 тис. карбованців, на Херсонську – 297 815 тис. карбованців, на Черкаську – 414 583 тис. карбо- ванців, на Чернівецьку – 258 093 тис. карбованців⁸³¹. На Сева- стополь було передбачено 116 595 тис. карбованців. Отже, на 11 областей із 28 (у тому числі й місто Київ та Севастополь) було передбачено менші бюджети ніж на Кримську область. Відповідно, бюджетом на 1954 р. було передбачено макси- мально можливі видатки для Кримської області, проте, і їх виявилося недостатньо для того аби УРСР самостійно покри- вала усі програми, які було передбачено реалізувати у Криму. Тому заплановані раніше видатки по Раді Міністрів РРФСР і по загальносоюзних міністерствах було передбачено освоюва- ти і по відбудові Севастополя та Євпаторії. Крім того, слід взяти до уваги цільові видатки бюджету республіки. Так, на фінансування народного господарства у бюджеті УРСР 1954 р. було передбачено 32,3% видатків, а на соціально- культурні потреби 59,2% видатків⁸³².

Вже 23 вересня 1954 р. ЦК КПУ звернувся із листом до ЦК КПРС щодо завершення відбудови міста Севастополя⁸³³. Слід звернути увагу, що питання використання фондів, які було передбачано за Радою Міністрів РРФСР і Міністерством будівництва та Міністерством нафтової промисловості СРСР на проектні роботи по обʼєктах в Севастополі й Євпаторії, по- давалося ЦК КПУ до Ради Міністрів СРСР, а питання про за- вершення відбудови Севастополя подавалось на розгляд ЦК КПРС. У данному разі слід зважати на протистояння між ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР за повноту владу й компетен- цій в державному управлінні, яке розгорнулося в Радянському Союзі після смерті Й. Сталіна. Питання ж відбудови Севасто- поля було політичним і тому його було винесено на розгляд Президії ЦК КПРС, а відповідні матеріали було роздано чле- нам Президії. Голова ж Ради Міністрів СРСР Г. Маленков від 4 жовтня 1954 р. віддав розпорядження Голові Держплану СРСР М. Сабурову підготувати протягом десяти днів по пи- танню завершення відбудови Севастополя заключення із врахуванням, що питання буде розглядатися в ЦК КПРС⁸³⁴. У цій ситуації Голова Ради Міністрів СРСР підкреслив політичну важливість відбудови Севастополя, оскільки ЦК КПРС розгля- дав питання саме такого характеру. У звʼязку із розглядом пи- тання відбудови Севастополя Держпланом СРСР і подальшим розглядом в ЦК КПРС представник УРСР при Раді Міністрів СРСР Г. Єсіпенко вважав за доцільне участь у цьому процесі представників Кримської області й Севастополя.

До Держплану СРСР Г. Маленковим було направлено про- ект постанови Ради Міністрів СРСР, який було представлено

ЦК КПУ, і цей проект мав назву ‒ «Про завершення робіт по відновленню міста Севастополя». Голова Ради Міністрів СРСР наклав на нього резолюцію такого змісту: «т. Сабурову, прошу протягом десяти днів дати заключення, беручи до ува- ги, що це питання буде обговорюватися в ЦК КПРС»⁸³⁵. У да- ному разі бачимо, що в структурі виконавчої влади СРСР післясталінського періоду прийняття усіх рішень по реалізації державних програм, а також по забезпеченню їх фінансуван- ня, приймалися Радою Міністрів СРСР. Фактично, основним розпорядником бюджетних коштів СРСР була Рада Міністрів. Проте, процедура передбачала обовязкове заключення Держплану СРСР, який був структурним підрозділом Союз- ного Уряду, а його Голова був Першим Заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Систему державного управління, за якої прийняття усіх управлінських рішень загальносоюзного зна- чення було сконцентровано у Раді Міністрів СРСР, вибудува- но у період пізньої сталінщини. Ця система будувалась під диктатуру особи Й. Сталіна, котрий за собою зберігав посаду Голови Ради Міністрів СРСР, концентруючи управлінські ва- желі в вищому виконавчому органі держави. Партійні струк- тури, фактично, виконували роль системи ідеологічного за- безпечення політики, яку здійснювали державні виконавчі ор- гани, керівництво якими на своїй особистості також замикав Й. Сталін. Саме тому після смерті Й. Сталіна виникає проти- стояння між партійними і урядовими органами на найвищому рівні, оскільки найвищі сталінські посади було поділено між двома особистостями, Г. Маленковим (Говова Ради Міністрів СРСР) і М. Хрущовим (Перший Секретар ЦК КПРС). Де-юре, відповідно до норм Статуту КРПС і Конституції СРСР, по партійній лінії Голова Ради Міністрів СРСР Г. Маленков підпорядковувався Першому Секретареві ЦК КПРС, проте, реального механізму контролю діяльності Ради Міністрів СРСР у Першого Секретаря ЦК КПРС не було, оскільки функціонування цього механізму мав забезпечувати сам же Голова Ради Міністрів та інші її члени, будучи керівним яд- ром вищого виконавчого органу країни як члени правлячої партії. Позиції Першого Секретаря ЦК КПРС посилювалися завдяки тому, що він спирався на республіканські партійні організації. Власне, тут можемо знайти пояснення чому пи- тання відбудови Севастополя і постанову Ради Міністрів СРСР ініціювало ЦК КПУ. Ініціативу ЦК КПУ підхоплювало ЦК КПРС й активно підтримувало й виносило на політичний рівень.

Проте, ситуація в Раді Міністрів СРСР складається на про- тидію ініціативам ЦК КПУ. Так, не зважаючи на резолюцію Г. Маленкова, Голова Держплану СРСР М. Сабуров дав розпорядження підготувати негативний висновокщодо поста- нови Ради Міністрів СРСР «Про завершення робіт по віднов- ленню міста Севастополя». Постпредство Ради Міністрів УРСР у Москві активно проводило заходи по роботі із Держпланом СРСР. Зокрема, було організовано ряд консуль- тацій із Застпуниками М. Сабурова Опаріним і Дегтярем за участі Голови Севастопольського міськвиконкому Сосниць- кого. Проте, рішення про негативний висновок щодо проекту постанови, представленого ЦК КПУ було прийнято особисто М. Сабуровим і, як видно із повідомлення Постпредства УРСР, саме його позиція у підготовці негативного рішення була вирішальною. Отже, у цій ситуації слід звернути увагу на явні прояви міжособистісного протистояння на вищому номенклатурному рівні. Зокрема, у тому ж повідомленні на адресу Першого Секретаря ЦК КПУ О. Кириченка із Пост- предства УРСР у Москві, вказувалося, що представник УРСР Ю. Дудін звернувся до М. Сабурова із проханням прийняти його і Сосницького й просив Першого Секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка переговорити із М. Сабуровим аби добитися позитивного висновку щодо проекту постанови, представле- ного ЦК КПУ, який мав розглядатися в Раді Міністрів СРСР і ЦК КПРС⁸³⁶. Відповідно, важливу роль і на цьому етапі відігравали міжособистісні відносини у середовищі вищої но- меклатури. Причому, позиція Першого Секретаря ЦК КПУ у відносинах із Головою Держплану СРСР щодо данного проек- ту постанови могла відіграти вирішальну роль. Отже, це є зайвим свідченням зростання політичного і адміністративного впливу партійного керівництва республіки.

У лобіюванні прийняття Радою Міністрів СРСР постанови яка забезпечувала би виділення із бюджету СРСР фондів на відбудову міста Севастополя важливу роль відігравало Пос- тійне Представництво Ради Міністрів УРСР у Москві. Постп- ред Ради Міністрів УРСР активно здійснював лобіювання в Держплані СРСР і Раді Міністрів СРСР питання прийняття постанови Ради Міністрів СРСР «Про завершення робіт з від- будови міста Севастополя». Цей проект постанови було пред- ставлено в Раду Міністрів СРСР ЦК КПУ⁸³⁷, відповідно, Пос- тпред Ю. Дудін звітував перед Першим Секретарем ЦК КПУ. Постпред активно добивався позитивного висновку Держпла- ну СРСР з питання прийняття цієї постанови Радою Міністрів СРСР і надати такий висновок союзний Держплан не пого- джувався. Постпредством було організовано нараду за участі його співробітників, Голови Севастопольського міськвикон- кому Сосницького і Заступників Голови Держплану Опаріна і Дегтяря. Тобто, очевидними є функції й повноваження Пост- преда Ради Міністрів УРСР при Раді Міністрів СРСР у питан- ні забезпечення умов для відбудови Севастополя, а саме, він мав забезпечувати інформування органів влади і управління загальносоюзного рівня щодо позиції республіканського кері- вництва УРСР, а також забезпечувати зустрічі й переговори посадових осіб органів влади і управління УРСР із посадови- ми особами органів влади СРСР. Про хід і характер цієї діяль- ності Постпред мав оперативно повідомляти зацікавлені ін- ституції в УРСР.

Повідомлення Постпредства до Першого Секретаря ЦК КПУ дає також інформацію про питання градації управлінсь- ких рішень найвищого рівня. Так, за висновком, який по про- екту постанови розпорядився дати М. Сабуров, пропонувало- ся не приймати постанову Ради Міністрів СРСР, а включити в план на 1955 р. обсяги робіт по відновленню Севастополя у значно скороченому обсязі, а подальший розвиток міста вирішувати у річних планах в наступній пʼятирічці⁸³⁸. Тобто, прийняття постанови Ради Міністрів СРСР гарантувало, що стаття витрат на відновлення Севастополя буде захищеною у кожному Державному бюджеті СРСР, які мали прийматися у роки реалізації програми, започаткованої постановою Ради Міністрів СРСР. У разі ж пропозиції М. Сабурова питання виконання окремих робіт могло корегуватися у робочому по- рядку шляхом передбачення витрат на виконання робіт по відновленню міста за наявності можливостей. У свою чергу, прийняття спільної постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС мало політичний характер і підвищувало суспільну значимість нормативного документу. Тобто, М. Сабуров, фак- тично, ініціював зрив пропозиції ЦК КПУ по відновленню Севастополя як обовязкового до виконання проекту загально- державного значення. Питання капітального будівництва у цей період могло вирішуватися, зважаючи на обсяги вкладень, на рівні загальносоюзного Уряду, оскільки із бюджету УРСР витрати могли здійснюватися лише на соціально-культурні потреби та на фінансування народного господарства респуб- ліки. У питанні капітальних вкладень Рада Міністрів УРСР була обмеженою із-за централізації державних фінансів нав- коло повноважень загальносоюзних органів виконавчої влади. Тому постанова Ради Міністрів СРСР, якою могло бути захи- щено статтю державних витрат на відновлення Севастополя, могла бути мотивацією і для Ради Міністрів УРСР щоб витра- чати кошти на відновлення міста й міського господарства.

Листом від 15 жовтня 1954 р. Рада Міністрів УРСР звер- тається до Ради Міністрів СРСР із проханням зобовʼязати Ра- ду Міністрів РРФСР здійснити у 1954 р. додаткові топогеоде- зичні роботи по Севастополю у сумі 104 тис. карбованців⁸³⁹. Тобто, питання використання коштів бюджету союзної рес- публіки вирішувалося Радою Міністрів СРСР. Отже, в СРСР бачимо яким чином працювала система централізації бюд- жетної політики. Централізація бюджетної політики у значній мірі перекривала можливості для виявлення ініціативи Радою

Міністрів УРСР у реалізації подібних будівельних проектів, але залишалися можливості для здійснення лобістських за- ходів на рівні загальносоюзного керівництва. Питання за про- цедурою мало пройти затвердження у Держплані СРСР і відділ міського господарства Держплану підготував проект висновку, яким було підтримано прохання Ради Міністрів УРСР. Проте, Рада Міністрів РРФСР повідомляла, що зможе виконати ці проектні роботи по Севастополю лише у першому кварталі 1955 р. на замовлення Ради Міністрів УРСР силами підприємства Гіпрокомунбуд⁸⁴⁰. Отже, Держплан і Рада Міністрів СРСР виявляли більшу поступливість у питанні ви- конання робіт республіканськими інституціями, на відміну від питання виділення на законодавчому рівні фондів із загально- союзного бюджету. Це є свідченням, що фінансові ресурси союзних республік були не контрольованими Радою Міністрів СРСР і, відповідно, для неї було нескладно ними поступитися.

Питання прийняття постанови Ради Міністрів СРСР про робо- ти по відновленню Севастополя мало подальший розвиток. Зо- крема, Заступник Голови Держплану СРСР Опарін представив пропозиції для М. Сабурова щодо заходів по відновленню Сева- стополя. Серед них – запропонувати зацікавленим союзним міністерствам розглянути питання будівництва нижче лімітних об’єктів з планом на 1955 р., а Міністерство оборони зобов’язати виконати роботи по проектуванню, будівництву і реконструкції пам’ятників, пов’язаних із обороною Севастополя⁸⁴¹. На 31 січня 1954 р. по відновленню Севастополя було вже запропоновано М. Сабурову передати питання відновлення міста союзним міністерствам. У данному питанні практикувався традиційний для радянського періоду підхід, який полягав у мобілізації ресурсів усіх міністерств, які була змога залучити до виконання робіт. Тоб- то, відбудова мала здійснюватися на пайовій основі. Слід звер- нути увагу на формулювання щодо «зацікавлених» міністерств, причому, мова ішла про загальносоюзні міністерства. У розпо- рядженні загальносоюзних міністерств ресурси із Державного бюджету СРСР були значно більші ніж у міністерств респуб- ліканських, оскільки союзні міністерства мали у своєму підпоряд- куванні найбільші підприємства відповідної галузі і тому отри- мували на них ресурсів із Союзного бюджету значно більше ніж республіканські відомства. Щодо зацікавленості цих союзних міністерств у відновленні обʼєктів, то ця зацікавленість могла по- яснюватися потребою реалізувати виділені із бюджету фонди, які могли в якості лишків перейти назад до Союзного бюджету наступного після їх виділення року. Можливою була також за- цікавленість цих міністерств у подальшій експлуатації збудованих площ. Проте, вирішення питання фінансування відновлення обʼєктів Севастополя шляхом залучення зацікавлених союзних міністерств було не надійним, оскільки у більшості випадків такі обʼєкти фінансувалися за залишковим принципом. Отже, у цьому разі очевидним є неефективний спосіб освоєння фінансових фондів на відбудову міста. Також, на відміну від освоєння цільового виділення фінансових ресурсів із бюджету СРСР, освоювані фонди загальносоюзних міністерств не могли контро- люватися ні Радою Міністрів УРСР, ні ЦК КПУ і, навіть, вищими партійними органами СРСР ‒ ЦК КПРС. Контроль за освоєнням цих фондів був можливим лише зі сторонни Ради Міністрів СРСР і то, лише при підведенні підсумків виконання народногоспо- дарського плану за рік. Власне, у такий спосіб Рада Міністрів СРСР мала змогу концентрувати на собі компетенції по контролю за виконанням програм загальносоюзного масштабу.

Окремо Держпланом СРСР було відзначено проблему здійснення проектних робіт по будівництву Чорноріченського водогону, який мав вирішити питання водопостачання Севасто- поля. Цю проблему було запропоновано розглянути разом із пла- ном проектних робіт на 1955 р.⁸⁴². Цей водогін мав першочерго- вим завданням зрошування земель для розвитку сільського госпо- дарства, а постачання водою Севастополя було його побічним завданням. Рада Міністрів УРСР розглядала можливість ре- алізувати роботи по розбудові цієї зрошувальної системи і водо- гону. Наказом по Міністерству сільського господарства УРСР від 21 квітня 1954 р. було унормовано процес виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 1 квітня 1954 р., згідно якої мало відбу- ватися будівництво Чорноріченського водогону і зрошування зе- мель площею 1,2 тис. га вартістю 4 млн. карбованців і забезпечи- ти введення в експлуатацію західної її зони до поливного сезону 1955 р. і східну до поливного сезону 1956 р.⁸⁴³.

Розгляд пропозицій свого Заступника Опаріна М. Сабуров запропонував перенести до затвердження народногосподарсь- кого плану на 1955 р.⁸⁴⁴. Власне, після затвердження річного плану розвитку народного господарства була змога визна- читися із союзними міністерствами, які мали змогу взятися за участь у відновленні Севастополя.

Отже, передача Севастополя від РРФСР до УРСР ставить перед Радою Міністрів УРСР і ЦК КПУ завдання по організації й адмініструванню заходів із відбудови цього міста. Керів- ництво УРСР у Державному бюджеті республіки на 1954 р. за- клало доволі значні кошти для Кримської області й Севастопо- ля. Проте, витрати із бюджету республіки мали покривати, здебільшого, соціально-культурні заходи, а потреби Севасто- поля забезпечити, зважаючи на особливості бюджетної системи СРСР, із бюджету республіки було не можливо. Тому за ініціа- тивою ЦК КПУ на розгляд Ради Міністрів СРСР було внесено проект постанови «Про завершення робіт по відновленню міста Севастополя». Питання відновлення Севастополя набуло політичного змісту, зважаючи на його стратегічне значення. За умов політичної боротьби в СРСР післясталінського періоду між урядовими і партійними структурами загальносоюзного рівня, питання відновлення Севастополя стало предметом бо- ротьби і міжособистісних домовленостей в середовищі номен- клатури найвищого рівня. Проте, керівництво УРСР активно відстоювало протягом 1954 р. прийняття постанови Союзного Уряду, яка мала гарантувати фінансування відновлення міста, хоча й наштовхнулося на потужну протидію. Проте, по мірі можливостей керівництвом УРСР здійснбвалися заходи із від- родження міського господарства Севастополя, що видно на прикладі побудови Чорноріченського водогону, який мав вирішити питання із забезпеченням міста водою.

Висновки

Процеси соціально-економічної інтеграції Кримського пі- вострова із Україною активно розгорнулися після завершення Другої світової війни завдяки реалізації програм відбудови економіки. Крим постраждав як у результаті тривалих бойо- вих дій на його території в роки війни так і у результаті депо- ртації із території півострова представників корінних народів. Складна демографічна ситуація у Криму зберігалась протягом всього десятиліття його соціально-економічної інтеграції із Україною, аж до прийняття політичного рішення радянським керівництвом про передачу півострова зі складу РРФСР до складу УРСР.

Програми відбудови економіки на територіях європейської частини СРСР здійснювалися на основі регіонального підхо- ду, оскільки це було обумовлено максимальною мобілізацією на регіональному рівні трудових і матеріальних, у першу чер- гу, енергетичних ресурсів. Україна за можливостями мобілі- зації як трудових так і матеріальних ресурсів й можливостей логістики мала винятковий потенціал. У реалізації програм відбудови економіки УРСР, в першу чергу, ключове значення відігравав енергетичний потенціал Донбасу, можливості роз- витку гідроенергетики у Подніпровʼї й нафтогазові ресурси Прикарпаття. Крім енергетичних ресурсів на території УРСР були значні перспективи для сировинного забезпечення роз- витку будівельної промисловості, кліматичні умови відкрива- ли можливості для продовольчого забезпечення як програм соціально-економічного розвитку на території республіки так і за її межами. Гідроресурси України давали можливості для вдалої логістики доволі густою мережею річок, а також для розвитку сільського господарства і промисловості. У цьому контексті значну перспективу економічного розвитку мали південні регіони УРСР, зокрема й прилеглі до території Крим- ського півострова.

Планування масштабних програм відновлення економіки після війни, а також керівництво ними здійснювалося на ко- мандно-адміністративних засадах. Централізовано реалізува- лась також політика мобілізації й розподілу ресурсів для здій- снення програм відбудови. Це часто робило систему управ-

ління економікою не здатною реагувати на виклики і часто, як у ситуації із будівництвом Південно-Українського і Північно- Кримського каналів, неефективною. У такох умовах часто Кримський півострів, перебуваючи ізольованим від основних індустріальних та ресурсних центрів РРФСР, не становив ін- тересу для загальносоюзних і республіканських відомств у питаннях капіталовкладень та реалізації програм на його те- риторії. Проте, реалізація програм відбудови на території УРСР давала змогу вже у роки першої п’ятирічки після заве- ршення Другої світової війни пожвавлювати соціально- економічну ситуацію в Криму й стимулювати відродження економіки на півострові.

Основу стратегії радянського керівництва в Україні по від- новленню енергетичних потужностей було закладено у пер- шому після Другої світової війни п’ятирічному плані (1946- 1950 рр.). Її ключовими складовими була відбудова Дніпров- ської гідроелектростанції імені Леніна, а також відновлення й розбудова нових енергогенеруючих потужностей Донбасу. Особлива увага була спрямована на відбудову вугільної про- мисловості Донбасу і теплових електростанцій у цьому регіо- ні. У звязку із ключовим значенням відбудови енергетики Донбасу саме цей напрямок енергетичної стратегії в УРСР отримував найбільш потужне фінансове і ресурсне забезпе- чення. Зокрема, відбудова залізниць найбільш системно і по- тужно здійснювалась саме на території Донбасу. Відповідно, енергетична система Донбасенерго, яка поєднувала енергоге- неруючі потужності Донбасу, розбудовувалась найшвидшими темпами порівняно із іншимии енергогенеруючими й забезпе- чуючими системами України. Енергетична системи Подніп- ров’я, Дніпроенерго, відбудовувалась менш швидкими темпа- ми ніж Донбасенерго, проте, її значення було також надзви- чайно важливим. Дніпропетровська і Запорізька області, охо- плені Дніпроенерго, концентрували велику кількість промис- лових підприємств і мали агропромисловий комплекс, який розвивався доволі швидкими темпами. Ці дві області мали найбільш оптимальне співвідношення у темпах розвитку про- мисловості й сільського господарства. Проте, більша увага до Донбасу в розвитку енергогенеруючих потужностей надава- лась, вочевидь, виходячи із великої концентрації сировини (вугілля), а також можливостях забезпечувати електроенергі- єю підприємства не лише України, а й Росії. Від 1947 р. темпи розбудови енергетичних потужностей Дніпроенерго приско- рюються і стратегія розвитку цієї енергетичної системи пере- глядається у 1948 р. в зв’язку із відкриттям у районі Подніп- ров’я покладів бурого вугілля.

Значно складнішою була ситуація із енергетичним забез- печенням південних регіонів України. Цілковито критично ситуація на кінець першої п’ятирічки складалась у містах Одесі та Миколаєві. Дещо кращою була ситуація в Херсоні, а ця область розглядалась радянським керівнцтвом як доволі перспективна у розвитку сільського господарства, зважаючи на її кліматичні особливості. Іще 1947 р. Головою Ради Мініс- трів УРСР М. Хрущовим було запропоновано відмовитись від розбудови теплових електростанцій у південних районах УРСР і перейти на їх енергетичне забезпечення завдяки пере- дачі електроенергії по високовольтих лініях електропередачі від Дніпроенерго і Донбасенерго. У цьому контексті слід зве- рнути увагу, що в 1947 р. відбулося приєднання Дніпроенерго до Донбасенерго, а це зменшило ризики перепадів наванта- ження на обидві енергетичні системи. М. Хрущов запропону- вав збудувати високовольтну лінію електропередачі Кривий Ріг-Миколаїв-Херсон-Одеса і таким чином забезпечити пів- денні регіони електроенергією, нарощуючи енергогенеруючі потужності на Донбасі. Дана пропозиція М. Хрущова була втіленням трансформації стратегії енергозабезпечення, яка характеризувалась переходом від будівництва малих енерго- генеруючих потужностей локального значення до передачі значних обсягів енергії на великі відстані.

У період першої п’ятирічки після Другої світової війни ра- дянським керівництвом втілювалась у життя стратегія по еле- ктрифікації сільського господраства і особлива увага надава- лась саме південним регіонам України. Від початку ця страте- гія полягала у вводі в дію малих гідроелектростанцій, вітро- вих електростанцій, малих теплоелектростанцій тощо. Посту- пово вона трансформується у підключення колгоспів до ме- режі високовольтних ліній електропередачі. Енергогенеруючі потужності в Криму в цей період були не значними і, зважаю- чи на слабку заселеність півострова, а також поганий розви- ток промислвості й сільського господарства, їх було достат- ньо. Але для реалізації стратегії соціально-економічного роз- витку Криму потрібні були значно більші обсяги енергозабез- печення. Вже у 1948 р. було сформовано чітку стратегію енер- гозабезпечення південних регіонів УРСР і, відповідно, скла- лися передмови для передачі енергетичних ресурсів із півден- них районів України до Кримського півострова.

Південні районих України у післявоєнний період мали за- недбане господраство. Агропромисловий комплекс цього ре- гіону зазнав значних втрат, зокрема, їх зазнало і сільське гос- подарство Криму. Проте, південні райони УРСР і північні ра- йони Криму мали для керівнцтва СРСР особливе значення в планах розвитку сільського господарства. У цьому регіоні клімат харакетризувався великою кількістю теплих днів на рік, що давало можливість вирощувати ряд культур, котрі становили для керівництва СРСР стратегічний інтерес. Зокре- ма, мова йшля про вирощування бавовника, рису і каучуконо- сів, були навіть пропозиції щодо освоєння вирощування цит- русових культур. Вже від 1947 р. відбувається активне осво- єння цих культур у Херсонській, Миколаївській. Одеській та Ізмаїльській областях. Проте, у другій половині 1940-х рр. в південних областях України складалися дуже несприятливі умови для агарного розвитку. Регулярна нестача вологості, а також поширення небезпечних бур’янів, гірчаку, із-за трива- лої відсутності їх профілактики наклали свій відбиток на стан сільського господарства регіону. Найбільш складні умови для розвитку сільського господарства були в Херсонській області, прилеглої до Кримського півострова, і за кліматичними умо- вами територія цієї області, утвореної в 1944 р., із північними районами Криму, фактично, становила перспективу форму- вання цілісного господарського комплексу. Для Кримського півострова ключовою також була проблема відсутності доста- тньої кількості вологи. Іще 1947 р. Й. Сталіним було надано розпорядження Першому Секретареві ЦК КП(б)У Л. Кагано- вичу здійснити аналіз та розрахунки перспективи створення системи зрошування у південних районах УРСР. Відповідно, Л. Каганович надав доповідну із результатами аналізу й ви- клав перспективи створення такої системи зрошування, яка мала охопити території Запорізької, Херсонської, Миколаїв- ської, Одеської, Ізмаїльської областей, а також Криму і част- ково Молдови. Розрахунки на цей період були доволі прибли- зними, проте, за ними перспективи господарського відро- дження Криму пов’язувалися із реалізацієї у південних облас- тях УРСР проекту зрошування посушливих земель і, взагалі, із економічним розвитком регіону. Цього ж року відбувається коригування планів зрошування південних областей України із більш реальними планами розвитку енергетики. Вже від 1948 р. плани розвитку енергетики в цьому регіоні було тісно пов’язано із планами зрошування посушливих територій. Та- ким чином, складалися передумови для вироблення реалізації комплексного плану створення умов для розвитку сільського господраства у південних районах України і північних райо- нах Криму. Від 1949 р. активізується політика із вирощування бавовни у південних регіонах УРСР і в Криму. Радянське ке- рівнцтво проводило цю політику зважаючи на зростаючі пот- реби у бавовні як стратегічній сировині й освоювало під неї усі придатні для культивування площі. Розвиток бавовництва і дає поштовх для розроблення і початку реалізації проекту будівництва Південно-Українського і Північно-Кримського каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму у 1950 р. Проте, плани із вирощу- вання бавовни у південних районах УРСР зійшли нанівець вже у 1954 р., коли було зроблено останні спроби отримати добрий врожай цієї культури.

Транспортне сполучення між Кримом і материковою час- тиною України забезпечувалося як до Другої світової війни так і у перші роки після її завершення здебільшого залізнич- ним транспортом. Це сполучення здійснювалося по Сталінсь- кій залізниці яка охоплювала Запорізьку та Херсонську облас- ті УРСР і Кримський півострів. В цілому стан транспортного сполучення по південних районах УРСР був після війни над- звичайно поганим у результаті руйнування автотранспортних шляхів та залізничних колій, а наскрізне судноплавство Дніп- ром вдалося відновити лише у 1947 р. Тому, фатично, півден- ні райони УРСР разом із Кримом були відрізаними від круп- них індустріальних і адміністративних центрів України і СРСР. Генеральним планом розвитку залізниць вже на 1947 р. було передбачено значне зростання обсягів залізничних пере- везень із материкової України до Кримського півострова і у зворотньому напрямку. Причому, ці перевезення здійснюва- лися у більшості гілкою, яка проходила через Запоріжжя, а перспективним планом розвитку залізниць передбачалося значне зростання обсягів перевезень між Кримом і материком гілкою яка проходила через Херсон. Це місто до середини 1950-х рр. планувалося як потужний транспортний вузол і че- рез нього мало бути зорієнтовано більшість транспортних пе- ревезень в напрямку Криму. У самому Криму також були плани розбудовувати залізничне сполучення між найбільши- ми курортними містами. Проте, вже у 1954 р. їх реалізацію на рівні керівництва СРСР було визнано недоцільною. Також Херсон мав відігравати важливу роль у водному сполученні Дніпром і, відповідно, стати вузловим пунктом сполучення залізничного і водного транпорту. В самій Херсонській облас- ті залізничні шляхи були погано розвинуті і у 1949 р. партій- ним керівнцтвом про це активно ставилося питання. Ситуація із розвитком мережі залізничного сполучення в Херсонській області починає актвино змінюватися на краще із початком будівництва Каховської ГЕС, що обумовило потребу сполу- чення із містом Каховка.

Розвиток автомобільного сполучення між материковою ча- стиною України і Кримом мав стратегічне значення для кері- вництва СРСР і цим питанням опікувався у 1948 р. безпосере- дньо Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов. Під його кері- вництвом розгорнулися роботи по будівництву відрізку траси Харків-Сімферополь, який був частиною траси Москва- Сімферополь. М. Хрущовим для цього будівництва було за- стосовано методи мобілізації колгоспників що із залученням самого мінімуму ресурсів вирішило питання забезпечення бу- дівництва. Цей досвід, за словами М. Хрущова, позитивно бу- ло оцінено Й. Сталіним. У подальшому він застосовувався при будівництві Південно-Українського і Північно- Кримського каналів. В цілому, за ініціативами М. Хрущова в УРСР було розгорнуто доволі значні масштаби дорожнього будівництва і він наголошував на великому соціальному зна- ченні розбудови автомобільного сполучення крупних промис- лових центрів із південними регіонами для створення умов розвитку рекреаційної зони в цих регіонах. Тобто, в цей пері- од вже було чітке бачення однієї із ключових складових соці- ально-економічного розвитку Криму – індустрії відпочинку, а також було намічено вагому передумову для цього розвитку – будівництво системи автомобільного сполучення.

Напередодні передачі Кримської області до складу УРСР трудові ресурси Криму здебільшого концентрувалися у містах півострова. У цьому полягала ключова відмінність соціальної ситуації в Криму від материкової України. В Україні, здебі- льшого, трудові ресурси, які були найбільш мобільні для за- лучення у реалізацію крупних будівельних проектів і, взагалі, на роботу в промисловості чи на транспорті, концентрувалися в колгоспах. Фактично, колгоспи були тим резервом із якого відбувалося залучення робочих рук на масштабні будови і у промисловість в якості найбільш дешевої робочої сили. У Криму в сільській місцевості стан трудових ресурсів був дуже складним. Мало в яких колгоспах чисельність працездатного населення (за віковими показниками) перевищувала полови- ну. Особливо складним було становище із трудовими ресур- сами у колгоспах північного Криму, де планувалося реалізу- вати аграрні проекти, зокрема, і розвиток бавовництва.

Кримський півострів дуже постраждав у результаті бойо- вих дій, які проходили в Другу світову війну на його терито- рії. Зазнала втрат як економіка так і соціальна сфера, значни- ми були і демографічні втрати. Важкі демографічні наслідки від бойових дій на території Криму було поглиблено депорта- цією корінних народів півострова. Політика переселення до Криму населення із території РРФСР не дала змоги вирішити питання забезпечення економіки пістрова трудовими ресур- сами. Як було відзначено іще дослідниками соцільно- економічної сфери Криму радянського періоду, невдовзі після переселень у роки першої пʼятирічки відбувався масовий від- тік населення. Переселенці не мали змоги обжити території Кримського пістрова із-за кліматичних та інших особливостей господарювання. Наступна хвиля переселень на територію Криму розгортається у 1949 р. і чільне місце посідали в ході її проведення переміщення населення із території УРСР. У цей період було започатковано ряд програм розвитку сільського господарства й освоєння нових аграрних культур. Зокрема, в південних областях України було розпочато програму осво- єння культивування бавовни, ця програма реалізувалась також і на території Кримського півострова. Задля забезпечення умов для розвитку сільського господарства у південних райо- нах України і в Криму розгорнулась програма переселення населення у ці регіони. Проте, ці переселення не давали змоги вирішити демографічні проблеми на Кримському півострові із-за відсутності реальних можливостей у Криму приймати й облаштовувати велику кількість переселенців. У південних районах України ситуація із можливостями облаштування пе- реселенців була дещо кращою, а тому найбільші масштаби переселення населення здійснювалося у сільську місцевість Херсонської та Запорізької областей.

Будівництво Південно-Українського Північно- Кримського каналів та системи зрошування південних районів України і північних районів Криму було своєрідним перелом- ним етапом у розвитку системи адміністрування соціально- економічного розвитку як в УРСР так і в Криму. Будівництво каналів отримало статус «будови комунізму» й «ініціативи Сталіна», що підкреслювало його стратегічне значення. Буді- вництво мало здійснюватися Головним управлінням «Укрво- дбуд» Міністерства бавовництва СРСР, оскільки самим масш- табним і важливим проектом агарного розвитку в цьому регі- оні мало стати культивування бавовни. Крім того, це мініс- терство вже мало досвід подібного будівництва. Головне управління «Укрводбуд» територіально поширювало свою компетенцію на територію УРСР (в межах до 1954 р.) і Кри- му. Начальник «Укрводбуду» А. Бочкін і керівництв політуп- равління М. Штефан мали повноваження підтримувати конта- кти напряму не лише із Міністерством бавовництва СРСР, якому підпорядковувалися, а й із Радою Міністрів СРСР на рівні заступників її Голови – Й. Сталіна. Проте, фактично, «Укрводбуд» опиняється в прямому управлінні Першого Сек- ретаря ЦК КП(б)У Л. Мельникова і Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченком. Фактично, за ініціативи керівництва УРСР приймалися нормативні акти які мали стати правовою основою для забезпечення цього масштабного будівництва необхідними ресурсами, у тому числі й нормативні акти, які приймалися керівництвом СРСР. ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР забезпечили будівництво Південно-Українського і Пів- нічно-Кримського каналів всіма необхідними ресурсами на початковому етапі, про що відзначали А. Бочкін та М. Ште- фан. Тому керівництво «Укрводбуду» постійно звітувало що- до ситуації на будівництві перед керівнцивом УРСР, особливо у питаннях кадрового забезпечення і соціально-політичної роботи із працівниками. Таким чином, керівництво УРСР взя- ло на себе ініціативу по забезпеченню і керівництву цим буді- вництвом, розширюючи свою компетенцію за межі республі- ки на Кримську область. У Криму будівництво об’єктів Пів- денно-Українського і Північно-Кримського каналів також ак- тивно забезпечувалося й контролювалося керівнцтвом УРСР. Це будівництво радикально змінило соціально-економічну ситуацію в Криму. Відповідно, за декілька років до передачі Криму до складу УРСР керівництво УРСР продемонструвало, що саме воно у радянській системі адміністрування може найбільш ефективно і компетентно забезпечувати управління соціально-економічним розвитком півострова.

В рамках будівництва каналів зі сторони Ради Міністрів УРСР здійснювалися заходи по сприянню будівництву про- мислових об’єктів на території Криму. Характерним прикла- дом було лобіювання Д. Коротченком будівництва Октябрсь- кого заводу стіно матеріалів і дороги до нього. Крім того, ке- рівнцивом УРСР здійснювалися заходи щодо сприяння збіль- шення пропускної здатності відтинку Сталінської залізниці Запоріжжя-Джанкой.

Проте, у 1952 р. відбувається втрата пріоритетності на уря- довому рівні СРСР будівництва Південно-Українського і Пів- нічно-Кримського каналів, що відразу позначилося на його забезпеченні. Цього ж року було поставлено під сумнів еко- номічну доцільність реалізації так званого самотчного варіан- ту будівництва каналу і системи зрошування. За ініціативою академіка С. Жука було запропоновано відмовитися від «са- мотічного» варіанту із-за надто великого об’єму земельних робіт, що робить цей варіант надто дорогим. Натомість було запропоновано «машинний» варіант подачі води із Каховсько- го водосховища. Власне, дана суперечка навколо вибору варі- анту зрошування і обумовила припинення будівництва Пів- денно-Українського каналу й зосередження роботи навколо будівництва локальних систем зрошування як Верхньо-

Інгулецька і Нижньо-Інгулецька. Цим локальним системам зрошуванн ротідлась осблтва увага від самого початку реалі- зації проекту по будівництву Південно-Українського і Північ- но-Кримського каналів оскільки ці системи зрошування розг- лядалися як своєрідний полігон для відпрацювання технологій і підготовки кадрів для експлуатації систем зрошування пів- денних районів України і північних районів Криму.

Фінансування будівництва Південно-Українського і Півні- чно-Кримського каналів було передбачено у розмірі 12 млрд. карбованців. Проте, забезпечення фінансами здійснювалося у дуже малих обсягах і роботи виконувалися винятково завдяки заходам по забезпеченню цього будівництва зі сторони керів- ництва УРСР. Проте, фінансування такого масштабного буді- вництва могло здійснюватися лише із державного бюджету СРСР. Водночас, слід відзначити, що керівництвом УРСР бу- ло мобілізовано усі наявні в УРСР ресурси для проектного і наукового забезпечення будівництва об’єктів Південно- Українського і Північно-Кримського каналів і проектні та на- укові дослідження проводилися не лише у межах території УРСР на той час, а й Криму. Проте, не зважаючи на ефектив- ність мобілізації ресурсів які були наявні в УРСР, затримки у реалізації проектів в рамках будівництва відбувалися із-за то- го, що в союзних відомствах, здебільшого у Міністерстві ба- вовництва СРСР, із затримками затверджувалися проекти і кошториси будівництва об’єктів.

У ході забезпечення керівництвом УРСР будівництва Пів- денно-Українського і Північно-Кримського каналів ключове значення мала мобілізація трудових ресурсів для цього будів- ництва. Перший Секретар ЦК КП(б)У Л. Мельников на нараді після прийняття постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) висловився, що Україна здатна самостійно забезпечити будів- ництво як кваліфікованими так і не кваліфікованими праців- никами. Причому, керівництво УРСР прагнуло до здійснення заходів по кадровому забезпеченню об’єктів будівництва та- кож і в Криму, зважаючи. Мобілізація трудових ресурсів для будівництва здійснювалась завдяки розгалуженій системі пар- тійних організацій по всій території УРСР. У цьому виявлявся основний фактор керівної ролі партії в радянській політичній системі. Правляча партія мала в наявності мобільний кадро- вий ресурс – членів партії і цей ресурс буву достньо мобіль- ний для його спрямування на реалізацію проектів. Відповідно, мобілізація трудових ресурсів для будівництва давало змогу ЦК КП(б)У котролювати ідеологічну й організаційну роботу в середовищі працівників на будівництві.

Попередні плани будівництва Каховської ГЕС були вже на 1947 р., про що свідчить згадка про перспективу будівництва цієї електростанції М. Хрущовим у його доповідній записці на імʼя Й. Сталіна у якій він обґрунтовував свою пропозицію припинити реалізацію проектів по будівництву малих елект- ростанцій у південних регіонах УРСР і натомість будувати високовольтні лінії електропередачі через Кривий Ріг до Ми- колаєва, Херсона і Одеси. Будівництво цієї ГЕС мало виріши- ти питання завершення формування Південного енергетично- го району до якого мали увійти система Дніпроенерго, міста півдня України Херсон, Миколаїів та Одеса, а також Крим і Роставська область РРФСР. Створення такого енергетичного району мало відбувати на базі будівництва масштабної мережі високовольтних ліній електропередачі й, фактично, закріпити вже прийняті у першій повоєнній п’ятирічці принципи забез- печення електроенергією принципи концентрації її виробниц- тва з орієнтацією на джерела сировини й передачу на великі відстані до споживачів. Прийняття таких принципів енергоза- безпечення великих територій передбачало забезпечення Криму електроенергією завдяки її передачі високовольтними лініями електропередачі. Тому будівництва Каховської ГЕС ставало вагомим фактором інтеграції Кримського півострова із Україною й формування локального економічного регіону на базі енергетичної цілісності.

Будівництво Каховської ГЕС потребувало ресурсного за- безпечення, проте, на відміну від будівництва Південно- Українського і Північно-Кримського каналів, воно перебувало під управлінням іншого загальносоюзного міністерства – Мі- ністерства електростанцій СРСР, а здійснювало його Головне управління «Деніпробуд». Саме це Головне управління про- водило відбудову ДніпроГЕС. Взяти фактичне управління цим будівництвом ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР на себе не змоги мали, оскільки кадрове забезпечення будівництва Каховської ГЕС було завдяки наявному у «Дніпробуду» ресу- рсу від будівництва ДніпроГЕС. Питання забезпечення будів- ництва будматеріалами вирішувалося Міністерством електро- станцій СРСР і в цьому процесі чільне місце займало забезпе- чення матеріалами із Криму. Тому даний проект вирішував не лише питання енергетичного забезпечення Кримського півос- трова на перспективу його соціально-економічного розвитку, а й стимулювало розвиток перспективних галузей, а саме, промисловості будівельних матеріалів.

Само будівництва Каховської ГЕС було тісно пов’язаним із розвитком сільського господарства у південних районах УРСР і північних районах Криму. Перспективи розвитку цієї галузі економіки були повʼязані із реалізацією проекту по будівниц- тву Південно-Українського і Північно-Кримського каналів й системи зрошування південних районів України і північних районів Криму. Розвиток сільського господарства мав збіль- шити споживання електроенергії у періоди необхідності по- дачі води в систему зрошування. Відповідно, Каховська ГЕС мала стати ключовим фактором у стимулюванні формування цілісного господарського комплексу на територіальній базі південних районів України і північних районів Криму.

Після передачі Кримського піострова до складу УРСР у 1954 р. сформований у попередні роки цілісний господарсь- кий комплекс на територіальній основі південних районів України і Кримського півострова продовжив свій розвиток у цілісній політично-адміністративній системі. Інституціями КПУ і урядовими органами УРСР збійснювались активні ло- бітські заходи в партійних та урядових інституціях СРСР, ха- рактериним прикладом було лобіювання відбудови Севасто- поля. Також на ряд програм щодо розвитку пріоритетних для Криму галузей господарства виділялися прямі асигнування зі сторони уряду УРСР, а також надавалась адміністративна під- тримки перспективним проектам, здебільшого у сфері сільсь- кого господарства та розвитку рекреаційної галузі. Також владними інституціями УРСР здійснювалась робота спрямо- вана на інтеграцію підприємств Криму до структури респуб- ліканських господарських комплексів з метою забезпечення умов для їхньої рентабельності та розвитку. Характерними прикладами є сільськогосподарські підприємства, лікувальні заклади та заклади відпочинку, а також підприємства нафто- газової промисловості. Ці заходи створювали передумови для створення більш ефективної системи управління і бюджетно- го фінансування, яке значно зросло для Кримської області пі- сля її включення до складу УРСР.

Інтеграція Кримського півострова із Україною у десятиліт- тя після завершення Другої світової війни мала ряд складових, у першу чергу, це був розвиток транспортної інфраструктури регіонів, які були прилеглими до території Криму. Ключову роль відігравали також розвиток енергетичних потужностей у південних рацонах УРСР, реалізація програм аграрного роз- витку й створення належних технологічних умов, у тому числі й демографічних. За нинішніх умов, коли однією із ключових складових політики України є повернення території тимчасо- во окупованої Російською Федерацією Автономної Республі- ки Крим, досвід першого повоєнного десятиліття по створен- ню умов для інтеграції Криму із Україною може застосовува- тися і на практиці. Зокрема, досвід створення умов для фор- мування цілісного господарського комплексу на територіаль- ній основі південних районів України і Кримського півостро- ва є корисним і за нинішніх політичних умов.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА

ДЖЕРЕЛА

Центральний державний архів громадських обʼєднань України

Справи фонду 1, опису 23.

1. Спр. 3991 «Краткий справочник Министерства сельского хо- зяйства УССР об итогах хозяйственной деятельности колхозов УССР», 1940-1948, 33 арк.

2. Спр. 3993 «Промышленность УССР (справочные данные)», 1940-1948, 33 арк.

3. Спр. 4012 «Перечень принятых постановлений пленумов, По- литбюро, Оргбюро и Секретариата ЦК КП(б)У, справки и сводки Особого сектора ЦК КП(б)У по организационным и партийно- политическим вопросам. Списки членов и кандидатов ЦК ВКП(б) и Центральной Ревизионной Комиссии ЦК ВКП(б), избранных ХVIII съездом ВКП(б) и Всесоюзной конференцией. (Имеются пометки т. Кагановича Л. М.)», 20/1.1947-30/ІХ.1947, 227 арк.

4. Спр. 4017 «Выписка из протокола №15 заседания Политбюро ЦК КП(б)У за подписью тов. Хрущева Н. С., планы работы Полит- бюро, Оргбюро и Секретариата ЦК КП(б)У и материалы к ним, справки о выполнении этих планов. (Имеются пометки т. Каганови- ча Л. М.)», 17/I/1947-декабрь 1947, 247 арк.

5. Спр. 4023 «Проекты неотправленных постановлений Совета Министров СССРЮ Совета Министров УССР и ЦК КП(б)У, док- ладные записки на имя товарища Сталина И. В., тт. Маленкова, Бе- рия и материалы к ним о работе промышленности, сельского хазяй- ства, ЦК ЛКСМ Украины и по др.. вопросам (имеются пометки и оригинал подписи тов. Кагановича Л. М.). Том. 1», 7/1.1947- 18/V.1947, 477 арк.

6. Спр. 4026 «Письма за подписью т. Кагановича Л. М. товари- щу Сталину И. В. по вопросам сельского хазяйства, промышленнос- ти, награждения и др. (Имеются правки т. Кагановича Л. М.)», 11/IV-31/XII.1947, 428 арк.

7. Спр. 4047 «Отпуска писем и телеграм за подписями началь- ников Управлений, заведующих отделами ЦК КП(б)У и их замести- телей в министерства УССР, партийные, советские, военные и хо- зяйственные организации по организационным, партийно- политическим, административно-хозяйственным и по другим воп- росам», 23/VII.1947-31/XII.1947, 446 арк.

8. Спр. 4051 «Материалы помощников секретарей ЦК КП(б)У для докладов секретарям ЦК КП(б)У, тт.. Хрущеву Н. С., Каганови-

чу Л. М., Коротченко Д. С. по вопросам партийно-организацион- ным, партийно-политическим, промышленности, сельского хазяйс- тва, лесозаготовок и работы комсомольской организации Украины. Том 1», 14/II.1947-17/XI.1947, 519 арк.

1. Спр. 4564 «Стенограмма заседания IV пленума Центрального Комитета Комсомола Украины», 6/Х.1947-1947, 295 арк.

2. Спр. 4566 «Постановления, докладные записки, справки сек- ретарей ЦК ЛКСМУ секретарям ЦК КП(б)У, тт.. Кагановичу Л. М. и Коротченко Д. С., о работе комсомольской организации Украины (Имеется резолюция т. Кагановича)», 23/1.1947-20/XII.1947, 216 арк.

3. Спр. 4583 «Письма, телеграммы т. Кагановича Л. М. и т. Хрущева Н. С. товарищу Сталину И. В., секретарям обкомов КП(б)У и докладная записка секретаря ЦК КП(б)У, т. Коротченко Л. С., бригад ЦК КП(б)У, заместителей секретарей отраслевых от- делов ЦК КП(б)У секретарю ЦК КП(б)У, тов. Кагановичу Л. М., о восстановлении промышленных придприятий и о выполнении про- изводственных планов, о ходе подготовки промышленности к рабо- те в зимних условиях. (Имеются резолюции и пометки тов.. Кагано- вича Л. М. и т. Хрущева Н. С.)», 1/XI.1947-27/XII.1947, 297 арк.

4. Спр. 4697 «Постановление Секретариата ЦК КП(б)У, телег- раммы тов. Кагановича Л. М. в Совет Министров СССР, обкомам КП(б)У, докладные записки, справки, сведения отдела электропро- мышленности ЦК КП(б)У, секретарей обкомов КП(б)У, Министерс- тва электростанций УССР и других руководящих работников секре- тарям ЦК КП(б)У р строительстве и восстановлении электростан- ций, о восстановлении электроснабжения и мероприятиях по эко- номии электроэнергии. (Имеются резолюции тт.. Кагановича, Хру- щева)», 3/1.1947-20/1.1947, 590 арк.

5. Спр. 4716 «Телеграммы за подписями Председателя Совета Министров УССР, тов. Хрущева Н. С., секретарей ЦК КП(б)У, тт. Кагановича Л. М. и Коротченко Д. С., в Совет Министров СССР, обкомы КП(б)У; докладные записки, справки отдела строительства и стройматериалов ЦК КП(б)У, секретарей обкомов КП(б)У, Мини- стерства Внутренних Дел УССР секретарям ЦК КП(б)У, тт.. Кага- новичу Л. М., Коротченко Д. С., о состоянии, обеспечении сырьем, оборудованием, о работе промышленности стройматериалов, о вос- становлении заводов, предприятий, горобов и сел и об использова- нии военнопленных на строительно-восстановительных работах», 19/II.1947-8/X.1947, 464 арк.

6. Спр. 4747 «Телеграммы за подписями тт. Кагановича Л. М., Хрущева Н. С. министру путей сообщения, обкомам КП(б)У; отче- ты, справки, докладные записки заместителя секретаря ЦК КП(б)У по транспорту, Министерства Внутренних Дел УССР, Управления

железнодорожного корпуса вайск секретарям ЦК КП(б)У, тт. Кага- новичу Л. М. и Коротченко Д. С. о восстановлении и работе желез- ных дорог, мостов, портов и связи. (Имеются резолюции и правки тов.. Кагановича Л. М.)», 3/II.1947-20/XI.1947, 310 арк.

1. Спр. 4783 «Проекты постановлений ЦК КП(б)У, справки, сводки, сведения сельскохозяйственного отдела ЦК КП(б)У секре- тарям ЦК КП(б)У: тт. Хрущеву Н. С.; Кагановичу Л. М. и Коротче- нко Д. С., о работе обкомов КП(б)У по выполнению постановлений Февральского пленума ЦК ВКП(б) «О мерах подъема сельского ха- зяйства в послевоенный период и постановления XV пленума ЦК КП(б)У «О ходе подготовки и проведения весеннего сева в колхо- зах, совхозах, МТС и единоличных крестьянских хозяйствах Укра- ины и по другим вопросам сельского хозяйства» (Имеется резолю- ция тов. Кагановича Л. М.)», 27/I/1947-Июнь 1947, 255 арк.

2. Спр. 4799 «Проект постановления Совета Министров УССР и ЦК КП(б)У, телеграммы секретаря ЦК КП(б)У тов. Патоличева и Зам. Председателя Совета Министров УССР т. Старченко, доклад- ные записки секретарей обкомов КП(б)У т. Кагановичу Л. М. о ра- сширении орошения земель, о прлезащитных насаждениях и лесо- мелиоративных работах и других мерах обеспечения устойчивых урожаев в колхозах Измаильской, Херсонской и других областей Украины», 10/II.1947-3/VI.1948, 56 арк.

3. Спр. 5212 «Стенограмма совещания секретарей обкомов КП(б) Украины от 13-14 сентября 1948 г.», 382 арк.

4. 5015 «Сведения Статистического управления УССР о чис- ленности населения в рабочем воздасте в сельских местностях на 1 января 1947 г. по районам Запорожской, Днепропетровской, Одесс- кой, Херсонской, Николаевской и Измаильской областей, прислан- ные Н. С. Хрущеву. Сводки уполномоченного Министерства заго- товок СССР о хлебозаготовке по УССР и об урожайности по отде- льным обл..», 22/II.1947-18/IX.1947, 70 арк.

5. Спр. 5122 «Работа предприятий электропромышленности и электростанций», 7/VI.1947-21/XII.1948, 305 арк.

6. Спр. 5132 «Работа предприятий нефтяной и озокеритовой промышленности», 30.I-27.XII.1948, 210 арк.

7. Спр. 5143 «Приказы союзных министерств», 26.III-28.VI.1947

8. Спр. 5149 «Вопросы восстановления городов, сел и рабочих поселков», 29.I-27.XII.1948, 337 арк.

9. Спр. 5151 «Железнодорожный транспорт», 7.I-27.XII.1948, 241 арк.

10. Спр. 5247 «Справки, сводки и докладные записки транспорт- ного отдела на имя петвого секретаря ЦК КП(б)У», 1948, 72 арк.

11. Спр. 5295 «Проекты неотправленных писем (отдел электрос- танций и эоектропромышленности)», 1948, 138 арк.

12. Спр. 5603 «Копии исходящих писем за подписью тов. Хру- щева Н. С. в адрес Совета Министров СССР, Министерств и респу- бликанских организаций», 3 янв. 1948-9 дек. 1948, 249 арк.

13. Спр. 5616 «Указания тов. Хрущева Н. С. об осуществлении важнейших мероприятий на ближайший период», 29IX-8/X.1948, 24 арк.

14. Спр. 5628 «Стенограмма совещания в ЦК КП(б)У по вопросу строительства автомобильной дороги Киев-Одесса», 27/XI.1948, 22 арк.

15. Спр. 5637 «Стенограмма совещания у секретаря ЦК КП(б)У тов. Хрущева по вопросу выращивания хлопка, трав и цитрусовых». 18/ХII.1948, 58 арк.

16. Спр. 5797 «Автомобильный и гужевой транспорт. Строите- льство шоссейных дорог», 3.I-9.XII.1949, 319 арк.

17. Спр. 5800 «Водный транспорт», 25.III-12.XII.1949, 48 арк.

18. Спр. 6186 «Железнодорожный транспорт. Том І», 4.I-14.IV.1949, 153 арк.

19. Спр. 6187 «Железнодорожный транспорт. Том ІІ», 15.IV-30.VII.1949, 254 арк.

20. Спр. 6188 «Железнодорожный транспорт. Том ІІІ», 5.VIII-28.XI.1949? 360 арк.

21. Спр. 6200 «Отчеты транспортних отделов обкомов КП(б)У», 15.I-24.II.1949, 56 арк.

22. Спр. 4723 «Выписки из постановлений бюро обкомов КП(б)У, справки инструктора отдела по строительству т строймате- риалам ЦК КП(б)У, Министерства Внутренних Дел УССР, уполно- моченного Госплана УССР о восстановлении жилфонда городов, о планах сельского и колхозного строительства на 1947 год, об испо- льзовании заключенных на восстановительных работах Южтяжст- роя», 4.I-29.XII.1947, 51 арк.

23. Спр. 4753 «Телеграммы секретаря ЦК ВКП(б) тов. Кузнецова А. А.; секретаря ЦК КП(б)У, тов.. Кагановича Л. М., докладные запис- ки, справки заместителя секретаря ЦК КП(б)У по транспорту; доклад- ные записки, справки начальников Юго-Западного округа и дорог о работе железнодорожного транспорта», 2юV-30.X.1947, 364 арк.

Справи фонду 1, опису 24.

1. Спр. 150 «Автомобильный и гужевой транспорт. Том I», 28.II-12.VIII.1950, 149 арк.

2. Спр. 235 «1. Стенограмма совещания в ЦК КП(б)У по воп- росу строительства Южно-Украинского канала 7.Х.50 г. 2. Стено-

грамма совещания по рассмотрению и подготовке проекта постано- вления Совета Министров СССР «О строительстве Каховской гид- роэлектростанции на р. Днепре, Южно-Украинского канала, Севе- ро-Крымского канала и об орошении южных районов Украины и северных районов Крыма» 1950 года. 3. Стенорамма заседания ко- миссии по обсуджению проекта постановления Совета Министров СССР о строительстве Каховской гидроэлектростанции и Южно- Украинского канала 11.Х.50 г. 4. Стенограмма совещания комиссии по проекту постановления о строительстве Каховской гидроэлект- ростанции 13.Х.50 г.», 7.Х-12.Х.1950, 78 арк.

1. Спр. 236 «Стенограмма докладов начальника «Укрводстроя» тов. Бочкина А. Е. и начальника «Днепростроя» тов. Андрианова С. Н. р строительстве Каховской гидроэлектростанции, Южно- Украинского и Северо-Крымского каналов. 1-й экз.», 1950 г., 28 арк.

2. Спр. 813 «Отчет Херсонского обкома КП(б) Украины к до- кладу на Политбюро ЦК КП(б)У», 25.IX-25.IX.1951, 71 арк.

3. Спр. 865 «Вопросы переселения из области в область, из УССР в восточные области Союза и обратно», 2.I-27.XI.1951, 370 арк.

4. Спр. 893 «Вопросы оргнабора рабочей силы», 8.II-9.XI.1951, 31 арк.

5. Спр. 905 «Строительство Каховской ГЭС и каналов», 29.I-20.XII.1951, 281 арк.

6. Спр. 907 «Проект письма на имя т. Сталина И. В. и постано- вления СМ Союза ССР «О мероприятиях по обеспечению выполне- ния постановления СМ СССР от 20.IX-1950 года №4000 по строи- тельству Каховской гидроэлектростанции»», октябрь 1951, 121 арк.

7. Спр. 908 «Проект письма на имя тов. Сталина И. В. и пос- тановления СМ Союза ССР «О мероприятиях по обеспечению вы- полнения постановления СМ СССР о строительстве Южно- Украинского, Северо-Крымского канала и об орошении земель южных районов Украины и северных районов Крыма»», октябрь 1951, 208 арк.

8. Спр. 909 «Каховская гидроэлектростанция на р. Днепре. Проектное задание. Сводная записка», 9.ХI.1951, 189 арк.

9. Спр. 945 «Строительство дорог», 6.IV-5.XI.1951, 18 арк.

10. Спр. 1290 «Строительство Каховской ГЭС и каналов», 15.V-8.XII.1951, 106 арк.

11. Спр. 1291 «Схема развития электрических сетей от Каховс- кой ГЭС», 2.VII.1951, 67 арк.

12. Спр. 1356 «Протоколы, информации, докладные записки по- литотдела «Укрводстроя» о массово-политической работе, прове- денной на строительстве Южно-Украинского и Северо-Крымского каналов», 2.VI-22.XII.1951, 167 арк.

13. Спр. 1357 «Стенограмма собрания партійного актива строи- тельства Южно-Украинского и Северо-Крымского каналов «Укрво- дстрой» от 20.IX-1951 года», 23.XI.1951, 84 арк.

14. Спр. 1358 «Стенограмма первого совещания партийно- хозяйственного актива строителей Южно-Украинского и Северо- Крымского каналов «Укрводстрой» от 9-10 июня 1951 года», 25.VI.1951, 146 арк.

15. Спр. 1773 «Вопросы строительства Каховской ГЭС и кана- лов», 15.I-30.V.1952, 261 арк.

16. Спр. 1774 «Вопросы строительства Каховской ГЭС и кана- лов», 20.VI-19.XII.1952, 274 арк.

17. Спр. 2038 «Краткий справочник об итогах хозяйственной деятельности колхозов УССР за 1950 год», 29.І - - 1951, 60 арк.

18. Спр. 2688 «Стенограмма выступления секретаря ЦК КП(б)У тов. Кириченко А. И. на собрании партийно-хозяйственного актива строителей Каховского гидроузла», 26.1.1952, 13 арк.

19. Спр. 2725 «План внедрения результатов научных исследова- ний в народное хозяйство СССР АН УССР на 1953 год, представ- ленный Президиумом Академии наук УССР 25.ІІ.1953 г.», 25.ІІ.1953, 105 арк.

20. Спр. 2892 «Вопросы строительства Каховской ГЭС», 24.III-9.XI.1953, 89 арк.

21. Спр. 2893 «1. О строительстве канала Северный Донец- Донбасс. 2. О строительстве Южно-Украинского и Северо- Крымского каналов», 16.I-2.VII.1953, 166 арк.

22. Спр. 2943 «Материалы Министерства финансов УССР: 1. Проекты государственного бюджета УССР на 1953 год. 2. Доклад о государственном бюджете УССР на 1953 год и отчет о выполнении госбюджета УССР за 1952 год. 3. Госбюджет УССР на 1953 год принятый Советом Министров УССР», 24.I.1953, 361 арк.

23. Спр. 3334 «Вопросы строительства Южно-Украинского и Северо-Крымского каналов», 19.I-31.VIII.1953, 19 арк.

24. Спр. 3504 «Копии исходящих писем ЦК КПСС и СМ СССР, Министерства обороны СССР, справки отделов ЦК КП Украины, постановления бюро обкомов КП Украины и мероприятия по под- готовке е проведению 300-летия воссоединения Украины с Росси- ей», 9.II-14.XII.1954, 187 арк.

25. Спр. 3512 «Дркладные записки отдела науки и культуры ЦК КП Украины, Академии наук УССР-о внедрении научных работ в народное хазяйство и улучшении русловий работы АН УССР», 10.III.1954, 143 арк.

26. Спр. 3553 «Постановеление Крымского обкома КП Украины и облисполкома р мероприятиях по дальнейшему развитию сельс-

кого хазяйства, городов и курортов Крымской области», 27.XII.1954, 65 арк.

1. Спр. 3521 «Звіт Президії Академії наук Української РСР про основні підсумки наукової діяльності установ Академії наук УРСР за 1953 рік», 11.VI.1954, 150 арк.

2. Спр. 3577 «Копии исходящих писем в Совет Министров СССР, справки сельхозотдела ЦК КП Украины, информации обко- мов КП Украины, сводки Министерства сельского хазяйства УССР и Министерства совхозов УССР-о ходе заготовок хлопка-сырца, льна, конопли и других технических культур», 25.I-31.XII.1954, 132 арк.

3. Спр. 3592 «Справки сельхозотдела ЦК КП Украины и инфо- рмации обкомов КП Украины – о ходе выполнения постановления Пленума ЦК КПСС «О мерах по дальнейшему развитию сельского хазяйства СССР» и Пленума ЦК КП Украины «Об итогах Пленума ЦК КПСС и задачах партийной организации Украины по дальней- шему развитию сельского хозяйства»», 3.I-4.II.1954, 448 арк.

4. Спр. 3725 «Справки отделов ЦК КП Украины, письма Пост- представа УССР – о ходе рассмотрения вопросов, поставленных СМ УССР и ЦК КП Украины перед Правительством Союза ССР и ЦК КПСС», 5.I-31.XII.1954, 230 арк.

5. Спр. 3630 «Копия исходящего письма СМ СССР. Справки отдела тяжелой промышленности ЦК КП Украины, постановления и информации обкомов КП Украины. Справки и докладные записки объединения «Укрнефть» и «Крымнефтегазразведка» - о работе предприятий нефтяной промышленности и нефтеразведывательных организаций», 7.I-27.XI.1954, 45 арк.

6. Спр. 3740 «Госплан УССР представляет основне показатели проекта Плана развития республиканского хазяйства УССР на 1955 г.», 14.VIII-31.XII.1954, 168 арк.

7. Спр. 3743 «Копии исходящих писем ЦК КПСС и СМ СССР, справки сельхозотдела ЦК КП Украины, письмо конторы «Хагот- живсырье» и информации обкомов КПУ – о подборе и расстановке кадров сельскохозяйственных органов», 11.I-21.XII.1954, 65 арк.

8. Спр. 3817 «Штаты ЦК КП Украины и Ворошиловградского, Днепропетровского, Запорожского, Киевского, Крымского, Львовс- кого, Одесского, Сталинского и Харьковского обкомов партии, утвержденные постановлениями ЦК КПСС», 4.XI, 13 арк.

9. Спр. 3843 «Справка сельхозотдела ЦК КП Украины и пись- ма Крымского обкома КП Украины – о мероприятиях по дальней- шему развитию сельского хазяйства в Крымской области и эконо- мические показатели по колхозам Приморского и горным районам Крымской области», 30.VIII-23.XII.1954, 64 арк.

10. Спр. 3855 «Копия приказа Министерства сельского хазяйст- ва УССР о строительстве Чернореченской оросительной системы в Крымской области и карты предварительного районирования Кры- мской области по лесорастительным условиям», 22.IV-29.VII.1954, 8 арк.

11. Спр. 3862 «Справки, статистические материалы обкомов, го- ркомов КП Украины, Одесского облисполкома, Статуправления Крымской области – об основних показателях экономического и культурного развития Одесской, Крымской, Черновицкой областей и городов Ворошиловграда, Днепропетровска, Запорожья, Львова, Одессы, Сталино и Харькова», 19.I-20.V.1954, 95 арк.

12. Спр. 3902 «Докладные записки, информации, планы, сведе- ния о выполнении планов объединения «Укрнефть», трестов «Укр- востокнефтегазразведка», «Крымнефтегазразведка» – о работе пре- дприятий нефтяной промышленности и нефтеразведывательных организаций», 9.I-10.IX.1954, 75 арк.

13. Спр. 3937 «Постановление Херсонского обкома КП Украины – о ходе выполнения постановления СМ СССР «О мерах обеспече- ния досрочного введения в эксплуатацию на Каховской гидроэлект- ростанции двух гидроагрегатов в 1955 году»», 29.VII.1954, 6 арк.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України

Справи фонду Р-2, опису 7

1. Спр. 4511 «Переписка с Комитетами, Главными управлени- ями и Советами при Совете Министров Союза ССР», 4 января – 31 декабря 1947 г., 190 арк.

2. Спр. 7986 «Секретариат Председателя Совета Министров. Материалы по вопросам транспорта», 1 января – 18 ноября 1949 г., 89 арк.

3. Спр. 8049 «Матеріали з питань діяльності Академії наук Укра- їнської РСР у галузі сільського господарства. Про переселення на- слення за межі республіки (арк. 147)», 10 травня – 19 грудня 1949 р., 151 арк.

Справи фонду Р-2, опису 8

1. Спр. 2379 «Листування з Радою Міністрів Союзу РСР про забезпечення будівельними матеріалами будівництва Каховської гідроелектростанції, хід будівництва Української республіканської виставки тощо», 3 жовтня-31 жовтня 1951 р., 124 арк.

2. Спр. 2414 «Листування з облвиконкомами та міськвиконко- мами про хід розвідувальних та проектних робіт на Каховській гід- роелектростанції та Південно-Українському каналі тощо. Звіт Рес- публіканської державної комісії по пропуску льодоходу та боротьб з повінню», 8 січня-28 грудня 1951 р., 120 арк.

3. Спр. 2449 «Матеріали про хід переселення і господарського влаштування переселенців по областях України. Том І», 1 травня-18 серпня 1951 р., 213 арк.

4. Спр. 3121 «Листування з міністерствами промисловості бу- дівельних матеріалів Союзу РСР та Української РСР, Держпланом УРСР та облвиконкомами про будівництво Каховської ГЕС, забез- печення будівництв будматеріалами», 5 липня-13 жовтня 1951 р., 201 арк.

5. Спр. 3184 «Листування з Радою Міністрів Союзу РСР, мініс- терствами СРСР та УРСР про роботу залізничного транспорту, пок- ращення перевезення сільськогосподарських продуктів, забезпечен- ня своєчасного перевезення вантажів для будівництва Каховської гідроелектростанції, Південно-Українського та Північно- Кримського каналів», 30 грудня 1950 р. – 29 грудня 1951 р., 163 арк.

6. Спр. 5687 «Листування з міністерствами та центральними установами Союзу РСР і Української РСР про хід будівництва Ка- ховської гідроелектростанції, покращення роботи науково- реставраційних майстерень, виконання плану житлового будівницт- ва тощо», 13 червня-6 грудня 1952 р., 167 арк.

7. Спр. 5745 «Доповідні записки, інформації, довідки сектора про заходи по зміцненню геологорозвідувальних робіт та підготов- ку сировинних баз для будівельних підприємств, хід виконання плану будівництва Каховської гідроелектростанції і Південно- Українського каналу тощо», 9 квітня-25 вересня 1952 р., 172 арк.

8. Спр. 7547 «Листування з міністерствами та центральними установами Союзу РСР про хід робіт по будівництву Каховської ГЕС,будівництво залізобетонного мосту через р. Ворсклу в м. Пол- таві, надбудову житлового будинку для Постійного представництва Українського РСР у м. Москві тощо», 22 квітня 1951 р. – 31 грудня 1953 р., 246 арк.

9. Спр. 7596 «Доповідні записки і довідки секторів про хід лі- соочисних робіт у зоні затоплення водосховища Каховської ГЕС, реорганізацію Московських контор Головних постачальних органі- зацій (Головпостач) Міністерства місцевої промисловості й Мініс- терства житлово-цивільного будівництва Української РСР», 2 січня – 6 жрвтня 1953 р., 104 арк.

10. Спр. 8385 «Листування з міністерствами, центральними та обласними установами Української РСР про забезпечення безпеки руху через залізничні переїзди, виконання плану по будівництву шляхів у зоні Південно-Українського каналу і Каховського водос- ховища тощо», 2 січня – 4 квітня 1953 р., 192 арк.

11. Спр. 9865 «Матеріали до сесій Верховної Ради Української РСР», 15 січня – 19 грудня 1954 р., 202 арк.

12. Спр. 9867 «Матеріали до проекту і проект постанови Ради Міністрів СРСР «Про міри по дальшому розвитку сільського госпо- дарства, міст і курортів Кримської області»», 16 липня – 23 серпня 1954 р., 257 арк.

Державний архів Херсонської області Справи фонду П46, опису 1

1. Спр. 233 «Переписка с ЦК КП(б)У по созданию райкомов КП(б)У в городе Херсоне и области», март 1945-апрель 1945, 33 арк.

2. Спр. 934 «Переписка с Госпланом УССР, трестом «Укрсель- электро», райкомами КП(б)У, отчеты, справки и сведения о сельс- кой электрификации», 8 февраля – декабрь 1947 г., 34 арк.

3. Спр. 1218 «Переписка с ЦК КП(б)У, министерством нефтя- ной промышленности по вопросу восстановления крэкинг завода, жилищно-гражданского строительства, комунального, строительст- ва колхозных жилдомов и сельской эоектрификации», 21 января – 18 ноября 1948 г., 98 арк.

4. Спр. 1379 «Переписка с ЦК КП(б)У, обласными и районны- ми организациями по вопросам работы автомобільного, водного и железнодорожного транспорта», 28 января – 24 декабря 1949 г., 41 арк.

5. Спр. 1984 «Отчеты и докладные записки о работе и строите- льстве Каховской ГЭС», февраль – декабрь 1951 г., 278 арк.

6. Спр. 1377 «Переписка с ЦК КП(б)У, Советом Министров СССР и УССР, министерствами и др. организациями по вопросам восстановления предприятий, строительства завода № 873 и авто- мобильной асфальтно-бетонной дороги Москва-Симферополь», 18 января – 21 ноября 1949 г., 124 арк.

7. Спр. 1445 «Переписка с ЦК КП(б)У, Советом Министров УССР, начальником Юго-Западного округа железных дорог по воп- росам строительства узкоколейных путей», 24 февраля – декабрь 1949 г., 106 арк.

8. Спр. 1700 «Переписка с Министерством Морского флота и докладные записки начальника морского порта по вопросу хозяйст- венной деятельности морского порта и обслуживанию Каховской ГЭС», 4 января – 23 января 1951 г., 122 арк.

9. Спр. 2413 «Отчеты, информации и справки о ходе работ по строительству Каховской ГЭС и переписка с партийными и советс- кими органами по этому вопросу», 7 января 1953 г. – 8 января 1954 г., 390 арк.

10. Спр. 1773 «Переписка о строительстве Каховской ГЭС», 22 сентября – 31 декабря 1950 г., 92 арк.

Справи фонду Р3517, опису 1

1. Спр. 30 «Доклады о ходе створоительства Южно- Украинского канала, о ходе выполнения постановлений VI Пленума ВЦСПС и февральского Пленума ЦК КП(б)У и др. за 1952 год», - - - , 215 арк.

2. Спр. 62 «Стенограмма собрания партийно-хозяйственного актива «Укрводстроя» от 27 января 1953 г.», 27 января 1953 г., 150 арк.

3. Спр. 86 «Годовые отчеты по РМЗ, АТК, МСК, УРСу, типо- графии «Укрводстрой» за 1953 год», 190 арк.

Справи фонду Р1979, опису 4

1. Спр. 67 «Переписка с обласними организациями. Выпол- нение распоряжений и постановлений Совета Министров и Обли- сполкома о строительстве кинотеатра им. Кирова, о приобретении легковых машин МТС, о выдаче ассигнований на ремонт кинотеа- тра в Н. Серогоз и др. вопросам», 1 ноября – 11 декабря 1951 г., 327 арк.

Нормативно-правові акти

1. Заседания Верховного Совета Украинской ССР, первая сессия (17-20 апреля 1951 г.). Стенографический отчет. – К.: Государст- венное издательство политической литературы, 1951. – 223 с.

2. Засідання Верховної ради СРСР (четверта сесія). 15 березня 1953 р. Стенографічний звіт. – К.: Видання Верховної Ради СРСР, 1953. – 36 с.

3. Заседания Верховного Совета Украинской ССР, третья сессия (10-12 сентября 1953 г.). Стенографический отчет. – К.: Государст- венное издательство политической литературы, 1954. – 176 с.

4. Засідання Верховної Ради Української РСР (шоста сесія) 16- 17 червня 1954 р. Стенографічнийзвіт. – К: Державне видавництво політичної літератури, 1954. – 142 с.

5. Засідання Верховної ради СРСР (перша сесія), 12-19 березня 1946 р. Стенографічний звіт // Закон про п’ятирічний план відбудо- ви й розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр. – М.: Видання Верховної ради СРСР, 1946. ‒ 432 с.

6. Заседания Верховного Совета СССР (первая сессия). 12-19 июня 1950 г. Стенографический отчет. – М.: Издание Верховного Совета СССР, 1950. – 400 с.

7. Заседания Верховного Совета СССР (вторая сессия). 6-12 ма- рта 1951 г. Стенографический отчет. ‒М.: Издательство Верховного Совета СССР, 1951. – 379 с.

8. Заседание Верховного Совета СССР 4-го созыва, первая сес- сия (20-27 апреля 1954 г.): стенографический отчет. – М.: Изд. Вер- ховного Совета СССР, 1954. – 571 с.

9. Заседания Верховного Совета РСФСР 2-го созыва, четвертая сессия (4-7 июля 1950 г.). Стенографический отчет. – М.: Издание Верховного Совета РСФСР, 1950. – 427 с.

10. Заседания Верховного Совета РСФСР 3-го созыва, вторая сессия (26-29 марта 1952 г.). Стенографический отчет. – М.: Изда- ние Верховного Совета РСФСР, 1952. – 223 с.

11. Заседания Верховного Совета РСФСР 3-го созыва, третья сессия (25-27 августа 1953 г.). Стенографический отчет. – М.: Изда- ние Верховного Совета РСФСР, 1953. – 201 с.

12. Заседания Верховного Совета РСФСР 3-го созыва, пятая сессия (31 мая-2 июня 1954 г.). Стенографический отчет. – М.: Из- дание Верховного Совета РСФСР, 1954. – 234 с.

13. Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціа- лістичних Республік. Із змінами і доповненнями, прийнятими на І, ІІ, ІІІ, ІV і V сесіях Верховної Ради СРСР третього скликання. – К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1954. – 24 с.

Збірники документів, статистичні та довідкові видання

1. Внешняя торговля СССР. Статистический сборник. 1918-1966 / Под. ред. В. С. Зинченко. – М.: Издательство «Международные отношения», 1967. – 242 с.; Внешняя торговля капиталистических стран. Статистический справочник за 1945-1950 гг. в сравнении с довоенным периодом / Под. ред. Б. Т. Колпакова. – М.: Внешторги- здат, 1952. – 496 с.

2. Всесоюзная перепись виноградных насаждений // Вестник статистики. Орган ЦСУ СССР. – М.: Госполитиздат, 1953. ‒ № 3. – С. 92-94.

3. Из истории социалистического преобразования сельского хо- зяйства на Херсонщине (1918-1958 гг.). Сборник документов и ма- териалов. Выпуск IV. 1943-1958 гг. – Симферополь: Издательство «Таврия», 1978. – 287 с.

4. Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940- 2015). Збірник документів і матеріалів. Друге видання. Упоряд.:

О. Г. Бажан, О. В. Бажан, С. М. Блащук, Г. В. Боряк, С. І. Власнеко, Н. В. Маковська. – К.: ТОВ «Видавництво «Кліо»», 2016. ‒ 1092 с.

1. Народное хозяйство Крымской области. Статистический сбо- рник. – Симферополь: Крымиздат, 1957. – 272 с.

2. Социалистическое народное хозяйство Крымской области (1945-1970 гг.). Сборник документов и материалов. – Симферополь: Издательство «Таврия», 1980.– 285 с.

3. Сталинская ж. д. // Схемы железных дорог и водных путей сообщения СССР. Для служебного пользования. – Б.м.: Военное издательство народного комиссариата обороны, 1943. – схема 27.

Періодичні видання

1. Аскоченский А. Великий план орошения земель и советское хлопководство // Хлопководство. – 1951. ‒ №. 1. – С. 11-16.

2. Климовский П. Влагозарядное орошение хлопчатника на Ук- раине // Хлопководство. ‒ № 11. – 1952. – С. 30-34.

3. Лисенко Т. О хлопководстве в южных районах Европейской части СССР // Хлопководство. – 1953. ‒ №. 1. – С. 10-11.

4. Максименко М. М. Переселення в Крим сільського населення з інших районів СРСР (1944–1950 рр.) // Український історичний журнал. – 1990. – № 11. – С. 52–58.

5. Петров А. С. О сочетании отраслевого и территориального принципов в управлении промышленным производством // Право- вые проблемы науки управления. – М.: Издательство «Юридическая литература», 1966. – С. 109–118.

6. Подозерский С. Задачи УкрНИХИ по селекции хлопчатника в связи с орошением земель на Украине // Хлопководство. – 1952. ‒ №. 10. – С. 41-47.

7. Провести весенние полевые работы на высоком агротехниче- ском уровне // Хлопководство. – 1953. ‒ №. 3. – С. 6-9.

8. Солодовников В., Аркадьев Р. Деградация хлопководства в США // Хлопководство. – 1951. ‒ №. 1. – С. 71-73.

9. Чесноков Н. Насущные вопросы хлопководства // Хлопковод- ство. – 1953. ‒ №. 1. – С. 3-9.

10. Шаров И. Глубокая влагозарядка как основа получения вы- соких урожаев хлопка в новых районах орошения // Хлопководство. ‒ № 12. – 1952. – C. 12-21.

11. Яценко І. Відродження і діяльність партійних організацій Криму в 1944-1948 рр. // Український історичний журнал. – 1973. – № 2(143). – Лютий. – С. 89-93.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ануфриев В. В первую послевоенну… Деятельность партии по укреплению промышленности кадрами рабочих в 1945-1950 гг. – М.: Мысль, 1983. – 111 с.

2. Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті рр.). – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – 304 с.

3. Болгарев П. Виноградарство. – Симферополь: Крымиздат, 1960. – 574 с.

4. Болгарев П. Виноградарство Крыма. – Симферополь: Кры- миздат, 1951. – 516 с.

5. Бочкин А. У истоков великой стройки (записки строителя). – Симферополь: Крымиздат, 1951. – 40 с.

6. Бочкин А. С водой как с огнем (рассказ гидростроителя). – М.: Издательство «Советская Россия», 1978. – 190 с.

7. Башарин С. Керченская руда (Из истории Камышбурунско- го железорудного комбината). – Симферополь: Крымиздат, 1960. – 104 с.

8. Василішин В. Розвиток і вдосконалення сітки залізницьУк- раїнського РСР // Питання розвитку усіх видів транспорту в Україн- ській РСР / Під заг. ред. Л. Шульпіна. – К.: Державний плановий комітет Ради Міністрів Української РСР, Науково-дослідний інсти- тут Держплану УРСР, 1972. – C. 14-24.

9. Волобой П. В., Поповкін В. А. Проблеми територіальної спеціалізації і комплексного розвитку народного господарства Української РСР. – К.: Наукова думка, 1972. – 251 с.

10. Гинко С. Водноэнергетические богатства СССР. Их изуче- ние и использование. – Ленинград: Гидрометеорологическое изда- тельство, 1955. – 196 с.

11. Гидроэнергетика и комплесное использование водных ресу- рсов СССР / Под. общ. ред. П. Непорожнего. – М.: Издательство «Энергия», 1970. ‒ 320 с.

12. Градов Г. Л. Специализация и комплексное развитие южного экономического района СССР. – К.: Наукова думка, 1965. – 160 с.

13. Двойнишников М. Руководство КПСС восстановлением и развитием промышленности в послевоенный период. – М.: Полити- здат, 1977. – 128 с.

14. Домрачєв М. Проблеми розвитку пасажирських перевезень- України // Питання розвитку усіх видів транспорту в Українській РСР / Під заг. ред. Л. Шульпіна. – К.: Державний плановий комітет Ради Міністрів Української РСР, Науково-дослідний інститут Держплану УРСР, 1972. – C. 78-88.

15. Еременко Е. А. Развитие железнодорожного транспорта Ук- раинской ССР. : Автореф. дис… канд. экон. наук: 592 – история на- родного хозяйства / Академия наук УССР. Институт экономики. – К. : 1969. ‒ 276 с.

16. Жимерин Д. Г. История электрификации СССР. – М.: Изда- тельство социально-экономической литературы, 1962. – 458 с.

17. Жимерин Д. Г. Развитие энергетики СССР / Д. Г. Жимерин. – М.-Ленинград: Государственное энергетическое издательство, 1960. – 327 с.

18. Зарубаев Н. Великие преобразования на юге Украины и в се- верном Крыму. – Ленинград: Ленинградское газетно-журнальное и книжное издательство, 1952. – 106 с.

19. Ильичев Е. Руда и сталь. – Симферополь: Крымиздат, 1950. – 47 с.

20. Каторгин И. Борьба Коммунистической партии за восстано- вление и развитие народного хозяйства в послевоенные годы (1954- 1953 гг.). Тема ХVІ. Издание второе. – М.: Издательство ВПШ и АОН при ЦК КПСС, 1960. – 96 с.

21. Комяхов В. Сады и воноградники-богатство Крыма. – М.: Сельхозгиз, 1959. – 48 с.

22. Крим в етнополітичному вимірі / Авт. кол. під кер. М. Пан- чука. – К.: Світогляд, 2005. – 533 с.

23. Лобода М. Використання трудових ресурсів у відбудові важ- кої промисловості України (1943-1950 рр.). Автореф. дис. канд. іст. наук. КНУ імені Тараса Шевченка. – К. 2007. ‒ 20 с.

24. Ляшко А. Груз памяти. Трилогия. Воспоминания. Книга вто- рая. Путь в номенклатуру. – К.: «Деловая Украина», 1997. – 543 с.

25. Максименко М. Местные советы Крыма в послевоенный пе- риод. 1945-1958. – К.:Издательство «Наукова думка», 1972. ‒ 268 с.

26. Марковский Ф. Т. О возможностях использования Днепров- ского буроугольного бассейна для энергоснабжения юга Украины // Труды института теплоэнергетики. Сборник № 8. Посвящен 50- летию со дня рождения и 25-летию научно-педагогической деятель- ности действительного члена АН УССР Ивана Трофимовича Шве- ца. – К.: Издательство Академии наук Украинской ССР, 1952. – С. 132-137.

27. Пащеня В. Крымская область в советский период (1946-1991 гг.): Монография. – Симферополь: ДИАЙПИ, 2008. – 520 с.

28. Пащеня В. Историография крымоведения: монография. – Симферополь: ДИАЙПИ, 2013. – 367 с.

29. Разработка научных основ развития энергетических систем и их объединения в Единую энергетическую систему (ЕЭС). Перспек-

тивный план научных исследований на 1959-1965 гг. – К.: Академия наук Украинской ССР. Отделение технических наук, 1959. – 35 л.

1. Пилипенко В., Круглов С. Питання розвитку внутрішнього водного транспорту Української РСР // Питання розвитку усіх видів транспорту в Українській РСР / Підзаг. ред. Л. Шульпіна. – К.: Дер- жавний плановий комітет Ради МіністрівУкраїнської РСР, Науково- дослідний інститут Держплану УРСР, 1972. – C. 19-24.

2. Решение объединенной научной сессии отделения истории и философии и Крымского филиала Академии наук СССР по вопро- сам истории Крыма. – Симферополь: Крымиздат, 1952. ‒ 7 c.

3. Сеітова Е. І. Трудова міграція до Криму (1944–1976): авто- реф. дис… к.і.н. – Дніпропетровськ, 2013. – 20 с.

4. Сергійчук В. Український Крим. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2001. – 302 с.

5. Сухомел Г., Алпатьєв С. Каховська гідроелектростанція, Пі- вденно-Український і Північно-Кримський канали – великі будови комунізму. – К.: Видавництво академії наук Української РСР, 1951. – 24 с.

6. Чумак В. Україна і Крим: спільність історичної долі: моног- рафія. Вид. друге, переробл. і доповн. – К.: ВПЦ АМУ, 2013. – 180 с.

7. Шоломій Ю. М. Перспективи розвитку народного господар- ства в зоні Каховського гідробудівництва. – К.: Видавництво Київ- ського державного університету імені Т. Г. Шевченка, 1952. – 35 с.

8. Юрчук В., Кожукало И. Коммунистическая партия во главе всенародной борьбы за восстановление и развитие народного хозяй- ства Советской Украины (1946-1950 гг.). – К.: Издательство поли- тической литературы, 1986. ‒ 365 с.

9. Юрчук В. Боротьба КП України за відбудову і розвиток на- родного господарства (1945-1952 рр.). – К.: Видавництво політичної літератури України, 1965. – 255 с.

Наукове видання

САЦЬКИЙ Павло Вікторович

КРИМ: ШЛЯХ ДО УКРАЇНИ (1945—1954 рр.)

Монографія

Видано в авторській редакції

Підп. до друку 12.09.19. Формат 60×84/16. Папір офсет. № 1. Гарнітура Тип Таймс. Друк офсет. Ум. друк. арк. 34,66. Обл.-вид. арк. 30,45. Наклад 300 пр. Зам. № 19-5563.

Державний вищий навчальний заклад

«Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб’єктів видавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)

Тел./факс (044) 537–61–41; тел. (044) 537–61–44

E-mail: publish@kneu.kiev.ua

Для нотаток