Перейти до змісту

← На головну

Харитина Пекарчук

Харитина Пекарчук (уроджена Тіна Ізбицька; 14 жовтня 1894, Сімферополь — 11 березня 1973, Дорнштадт, Німеччина) — кримська українка польського походження, вояк Армії УНР, учасниця національно-визвольних змагань 1917–1921 років, кавалерка Хреста Симона Петлюри. Уродженка Сімферополя, вона стала одним із символів українського вибору кримчан у добу революції.

Огляд (Overview)

Харитина народилася 14 жовтня 1894 року, на свято Покрови, в Сімферополі, у зрусифікованій польській родині заможних землевласників (дід по матері був польським повстанцем). Українську ідентичність в ній сформувало щоденне спілкування з наймитами-заробітчанами з Полтавщини та з нянею-українською селянкою; захоплення українським театром і Шевченковим «Кобзарем» зробило її свідомою українкою ще в гімназійні роки.

Після революції 1917 року вона стала однією з засновниць сімферопольської «Просвіти», організовувала український хор, театральний гурток і літературні вечори. У травні 1917 року в Сімферополі відбувся масовий похід близько 15 тисяч вояків під українськими прапорами (на чолі з Юрієм Воротовим-Хвілинським, парад приймав Юрій Тютюнник) — подію, яку Пекарчук вважала початком української військової формації в Криму. Коли міський батальйон рушив на материк, Тіна приєдналася до нього рядовою.

Після більшовицького перевороту в Криму (січень 1918) мусила втікати. Пройшла полон у більшовиків у Кременчуці, працювала друкаркою в комендатурі в Єлисаветграді. Присягати гетьману Павлу Скоропадському відмовилася. У листопаді 1918 року вступила до полку імені Івана Богуна, спершу під чоловічим псевдо «Степан Книшенко». Під час Зимового походу очолила санітарний потяг, була двічі поранена (у ногу й у живіт), хворіла на тиф. За бойові заслуги нагороджена жетоном ордена Залізного хреста та Хрестом Симона Петлюри.

У травні 1920 року після тяжкої контузії її військова служба завершилася. Була інтернована в таборах, у 1921 році втекла в Карпати до чоловіка — старшини Армії УНР Івана Пекарчука (побралися 1919). Емігрувала до Чехії (1922), навчалася в Українській господарській академії в Подєбрадах (з 1924), у 1925 захворіла на туберкульоз. У 1929 переїхала з чоловіком до Польщі. Друга світова війна принесла нові поневіряння: переїзд до Вінниці (1941), арешт гестапо за зв'язки з партизанами, втеча на захід, табори переміщених осіб. З 1945 року мешкала в таборі Рейнгард у Новому Ульмі. Померла 11 березня 1973 року в будинку для людей похилого віку в Дорнштадті.

Свої мемуари «Моя служба Україні, як вояка» вона друкувала в журналі «Дороговказ» (Торонто); особистий емігрантський щоденник разом з усіма фотографіями, на жаль, втрачено.

Ключові деталі / Підтеми

  • Кримське коріння: народилася й виросла в Сімферополі; українську свідомість здобула через заробітчан із Полтавщини та українську няню, попри польсько-зрусифіковане родинне середовище.
  • Громадська діяльність: співзасновниця сімферопольської «Просвіти» (1917), організаторка українського хору, театрального гуртка й літературних вечорів.
  • Військова служба: рядова міського батальйону, згодом вояк полку імені Івана Богуна (під псевдо «Степан Книшенко»), очільниця санітарного потяга під час Зимового походу; двічі поранена, контужена (1920).
  • Нагороди: жетон ордена Залізного хреста (за Зимовий похід) та Хрест Симона Петлюри.
  • Еміграція: Чехія (Українська господарська академія в Подєбрадах), Польща, під час і після Другої світової — Вінниця, арешт гестапо, табори переміщених осіб у Німеччині.
  • Кредо: «Я героїнею не була, а робила все те, що мені підказував мій молодечий запал і любов до українського народу».

Джерела та посилання