Перейти до змісту

← На головну

Водопостачання Криму в повоєнне десятиліття (1944–1954)

Після Другої світової війни Крим опинився у стані гострої водної кризи: зруйнована водогінна мережа, відсутність каналізації, катастрофічна нестача питної води в містах та на Південному березі. Попри постанову союзного уряду 1949 року, Російська Федерація за десять повоєнних років не спромоглася вирішити проблему, і лише після передачі Кримської області до УРСР у 1954 році Україна взялася за системне відродження водного господарства півострова, включаючи будівництво Північно-Кримського каналу.

Огляд

У вельми посушливому Криму (300–400 мм опадів на рік) усі етноси, що мешкали на півострові протягом тисячоліть, завжди поціновували воду як головну передумову життя. Ріки, струмочки та джерельця вважалися священними, дбайливо доглядалися та охоронялися. Попри високу залюдненість краю, упродовж тисячоліть на теренах півострова не було зафіксовано жодної глобальної гуманітарної катастрофи, пов'язаної з посухою.

Однак після Другої світової війни, внаслідок руйнувань та депортації, водогінна мережа була зруйнована, більшість сільського населення користувалися водою з неглибоких колодязів низької якості, а свердловини в містах не могли задовольнити потреби ні населення, ні промисловості. Для розв'язання проблеми постачання Чорноморського флоту, курортів та вирощування оборонної сировини — бавовни — радянський уряд у 1950 році ухвалив будівництво Каховського гідровузла та Північно-Кримського каналу.

Ключові проблеми регіонів

Сімферополь

  • Добова потреба міста (~140 тис. мешканців) — 42 тис. м³, міське водосховище давало лише 26 тис. м³ (50–60%).
  • Місто мало запас води всього на 14 днів.
  • Райони «Червона гірка», «Сергіївка», «Українка» були повністю безводними; мешканці користувалися водою з шахтних колодязів, непридатною для пиття, які влітку пересихали.
  • Лише 5% домогосподарств мали фекальну каналізацію; 75% фекалій (9000 м³) зливалося в річку Салгир, яка влітку пересихала і перетворювалася на «смердючу клоаку».
  • Лише 16% міських доріг мали тверде покриття; 42 вулиці не мали електричного освітлення.
  • Після дощів місто вкривалося шаром мулу до 35 см; траплялися підтоплення понад 700 будинків.

Українські фахівці пропонували обмежити населення Сімферополя до 150–170 тис., але компартійні діячі опиралися, бажаючи заселити місто відставними військовими. Україна прискорила будівництво Сімферопольського водосховища та розвантажувального колектора.

Південний берег Криму

  • Санаторно-курортний комплекс (111 закладів, ~16 500 місць) щорічно потерпав від нестачі води, особливо влітку.
  • Комунальні водогони існували лише в Ялті, Алушті та Алупці; решта — місцеві, відомчі, часто в незадовільному стані.
  • На Алуштинський район припадало 33% джерел, на Ялтинський — лише 14%; інші райони періодично потерпали від нестачі.
  • Жодного глибоководного каналізаційного стоку не існувало; стоки без очищення викидалися в море, забруднюючи пляжі.
  • Для покриття дефіциту планувалися Чорноріченське (4,6 млн. м³) та Альмінське (7,3 млн. м³) водосховища.

Степовий та Східний Крим (Керч, Феодосія)

  • Споконвічно безводний регіон, що потерпав від дефіциту як питної, так і технічної води.
  • 26 січня 1954 року (за кілька тижнів до передачі Криму Україні) Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову № 140 про водозабезпечення Керчі та Феодосії — Москва переклала невирішену проблему на Україну.
  • 15 березня 1954 року український уряд блискавично відповів постановою № 38 «Про будівництво Північно-Кримського каналу».

Севастополь

  • За 10 повоєнних років не збудовано міську каналізаційну станцію.
  • За три місяці 1955 року з міста вивезли 32,6 тис. м³ сміття та нечистот.
  • Не було змінних сміттєвих баків; після втручання України встановили 286, до кінця року обіцяли ще 500.
  • Обіцяли відкрити 75 громадських туалетів — до того героїчні севастопольці обходилися без них.
  • Житловий масив на 15 тис. осіб не мав каналізації; «Северная сторона» — також без каналізаційної мережі (технічну документацію планували завершити лише у 1958 р.).

Роль України у вирішенні кризи

Після передачі Кримської області до УРСР (1954) саме Україна взяла на себе тягар відродження водного господарства півострова: - Прискорення будівництва Сімферопольського, Чорноріченського та Альмінського водосховищ. - Спорудження Північно-Кримського каналу (роботи на півдні України, у Запорізькій та Херсонській областях розпочалися ще на початку 1950-х). - Розбудова каналізаційних мереж у Сімферополі, Севастополі, на Південнобережжі. - Налагодження санітарного стану в містах.

Джерела та посилання