Перейти до змісту

← На головну

Південно-Український канал

Південно-Український канал — масштабний нереалізований радянський іригаційний проєкт, проголошений у союзній постанові 1950 року одночасно з Каховською ГЕС та Північно-Кримським каналом. Задеклароване будівництво каналу та водосховищ на річках Молочній і Конці залишилося виключно на папері і слугувало пропагандистською ширмою для відволікання уваги від затоплення дніпровських плавнів Каховським водосховищем.

Огляд (Overview)

Згідно з Постановою Ради Міністрів СРСР від вересня 1950 року та Постановою Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 26 листопада 1950 року «Про проведення першочергових пошукових та проектних робіт для будівництва Каховської ГЕС, Південно-Українського та Північно-Кримського каналів», УРСР зобов'язувалася розгорнути масштабні підготовчі, вишукувальні та інфраструктурні роботи. Проєкт передбачав спорудження каналу для зрошення степових районів Південної України, а також водорегулювання стоків річок Молочної та Конки.

Попри широку інформаційну кампанію радянської пропаганди та зобов'язання українських міністерств щодо розбудови соціальної та санітарної інфраструктури (лікарень, водогонів, містечок, навчальних комбінатів «Укрводбуду»), проєкт Південно-Українського каналу так і не дійшов до стадії практичного зведення. Водночас пропагандистський галас відволік увагу науковців та громадськості від шкідливих екологічних та культурних наслідків затоплення Великого Лугу Каховським водосховищем.

Ключові деталі / Підтеми

  • Детальний розпил кошторису та фінансування: Із запланованих на іригацію колосальних 12 млрд карбованців союзного бюджету, реальні транші були мізерними (100–220 млн крб). Основні витрати на підготовчі роботи, інфраструктуру та логістику були перекладені на бюджет УРСР, який складав лише 17 млрд крб на всю республіку.
  • Розбіжності у способах зрошення: На етапі проєктування каналу спалахнув конфлікт між директором «Гідропроекту» С. Жуком, який відстоював самотічний спосіб подачі води, і українськими інженерами, які доводили значну перевагу машинного (електричного) способу, що економив би воду й землю.
  • Роль керівників будівництва: Безпосереднім виконавцем будівництва виступав начальник «Укрводбуду» Андріян Бочкін. Його управління взяло на себе всю практичну організацію трасувальних робіт, боротьбу з кадровим голодом та нестачею техніки.
  • Пропагандистська роль проєкту: Задеклароване будівництво мало створити ілюзію «Великого плану перетворення природи» для України, компенсуючи втрату найродючіших дніпровських плавнів. Зрештою, канал залишився нереалізованим.
  • Обов'язки республіканських органів УРСР: Міністерства та інституції УРСР мусили виконати величезний обсяг підготовчих і соціальних робіт для проєкту, який так і не був втілений у життя.

Джерела та посилання