Перейти до змісту

← На головну

Культурна спадщина України в окупованому Криму

Гаазька конвенція 1954 р. про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту є ключовим міжнародно-правовим інструментом захисту української культурної спадщини в окупованому Криму: як держава-окупант РФ зобов'язана не лише утримуватися від протиправних дій щодо культурних об'єктів, а й сприяти їх збереженню. Український національний комітет ІКОМОС та Другий протокол 1954 р. (персональна кримінальна відповідальність, «посилений захист») відкривають додаткові важелі притягнення агресора та посадових осіб до відповідальності за вандалізм і незаконну «реставрацію».

Огляд (Overview)

Відповідно до сучасного договірного та звичаєвого міжнародного права й національного законодавства України всі культурні цінності, що перебували та продовжують перебувати на тимчасово окупованій Російською Федерацією території Кримського півострова, лишаються українськими. Це підтверджує насамперед резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/68/262 від 27 березня 2014 р., яка підтримала територіальну цілісність України і закликала всі держави не визнавати будь-якої зміни статусу АР Крим та м. Севастополь.

Правовий фундамент захисту культурних цінностей на окупованих територіях складають низка актів: - Стаття 56 Гаазького уложення 1907 р. прирівнює майно релігійних, художніх, освітніх і наукових установ (навіть державне) до приватної власності, тим самим підкреслюючи його недоторканість під час збройного конфлікту. - Норма 41 Зібрання звичаєвого міжнародного гуманітарного права (МКЧХ): держава-окупант має попереджати незаконне вивезення культурних цінностей і зобов'язана повернути незаконно вивезені компетентним органам влади окупованої території. - Пакт Реріха (Вашингтонський пакт) від 15 квітня 1935 р. — Договір про захист художніх і наукових закладів та історичних пам'яток.

Особливий інтерес становить Гаазька конвенція 1954 р. про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Стаття 5.1 зобов'язує окупаційні сили сприяти національній владі у забезпеченні охорони та збереження її культурних цінностей — тобто Росія зобов'язана допомагати Україні (як власниці об'єктів) забезпечувати їхню безпеку. Стаття 18 встановлює порядок застосування Конвенції: вона застосовується в усіх випадках окупації території Високої Договірної Сторони «навіть якщо ця окупація не зустрічає жодного військового опору» — отже, Конвенція застосовна в Криму безвідносно до факту воєнних дій.

Доповненням до Конвенції є Другий протокол 1954 р., який вводить: (1) персональну кримінальну відповідальність — цілеспрямоване пошкодження культурних цінностей трактується як воєнний злочин; (2) уточнене поняття «воєнної необхідності»; (3) новий вид «посиленого захисту»; (4) інституційний орган — Комітет захисту культурних цінностей.

Український національний комітет ІКОМОС уже 4 березня 2014 р. звернувся до міністра культури України Є. Нищука з закликом вжити заходів на основі Гаазької конвенції та приєднатися до Другого протоколу. Проте упродовж 2014–2018 рр. Мінкультури системно гальмував імплементацію: Національна комісія України у справах ЮНЕСКО багаторазово (2014, 2015, 2016, 2017) переносила питання приєднання до Протоколу, а реальні кроки відклалися до Постанови Верховної Ради № 2716-VIII від 14 травня 2019 р. («Про Рекомендації парламентських слухань…»), яка зобов'язала Президента подати до парламенту законопроєкт про приєднання України до Другого протоколу. Автор статті критикує зволікання міністерства як відсутність політичної волі.

Типовий приклад порушення — Бахчисарайський ханський палац, де «реставрація» з ініціативи окупаційної адміністрації набула форм кричущого вандалізму, якого Мінкультури міг би уникнути, діючи на випередження.

Ключові деталі / Підтеми

  • Суверенітет над цінностями: усі культурні цінності в Криму лишаються українськими; резолюція ООН A/RES/68/262 (27.03.2014) забороняє визнання зміни статусу півострова.
  • Договірне та звичаєве право: ст. 56 Гаазького уложення 1907, норма 41 Звичаєвого МГП (МКЧХ), Пакт Реріха 1935 — базові заборони на привласнення та знищення культурного майна.
  • Гаазька конвенція 1954 (ст. 5.1, ст. 18): прямі зобов'язання окупанта сприяти збереженню цінностей; застосовність за окупації без військового опору; механізми Держав-покровительок та Генерального комісара.
  • Другий протокол 1954: персональна кримінальна відповідальність (воєнний злочин), «посилений захист», Комітет захисту культурних цінностей — інструменти, яких Україні бракувало.
  • Роль ІКОМОС і гальмування держави: звернення Укр. комітету ІКОМОС від 04.03.2014; зволікання Мінкультури впродовж 2014–2018; Постанова ВР № 2716-VIII (14.05.2019) про приєднання до Другого протоколу.
  • Бахчисарайський ханський палац: наочний приклад вандалізму «реставрації», що став можливим через бездіяльність українських інституцій.

Джерела та посилання